Варварські правди

Варварськими правдами називаються ранньофеодальні юридичні кодифікації германських народів. Найбільш ранньою з них вважається так звана Салічна правда, датована V ст. Приблизно тоді ж, у V-VІ ст., з’явилися Рипуарська та Бургундська правди. Дещо пізніше були укладені англосаксонські судебники, германські та кельтські юридичні збірники (ірландський, аллеманський, баварський) та ін.

У науковому розумінні Салічна правда не є ні кодексом, ні законом. У ній записані норми звичаєвого права. Перший король франків Хлодвіг “постановив керуватися в судових рішеннях титулами з 1-го по 62-й”. А потім своїм наближеним видав додаток з 63-го титулу до 78-го. А король Хільдебеог згодом тривалий час роздумував, що належить додати, і знайшов достойним вести додатки від 78-го титулу до 83-го, що він і передав брату своєму Хлотару у писаному вигляді. Хлотар з людьми свого королівства обговорював, що до цього слід додати, що належить встановити наново, і постановив те, що поміщене в титулах з 89-го по 93-й. Як бачимо, принаймні з деяких титулів, це не лише запис звичаєвого права, але й результат законодавчої діяльності франкських королів. Саме з їхньої ініціативи встановлювалися потрійні розміри віри за вбивство королівського службовця, підвищена відповідальність за вбивство, здійснене у військовому таборі під час походу тощо. З іншого боку, не підлягає сумніву, що у переважній більшості випадків Салічна правда просто фіксує ті норми звичаєвого права, що склалися у франків на рубежі V–VІ ст., незалежно від королівських законів і розпоряджень.

Створення королівських варварських правд збігалося у часі з завоюваннями, за яких варварські племена прискорено проходили період розкладу родового ладу і переходу до раннього феодалізму. Основу війська все ще складає народне ополчення, у склад якого входять усі вільні члени общини. Разом з тим зміцнюється влада і вплив короля, який спирається на свою дружину – майбутніх феодалів. Пережитки родового ладу, “старих порядків”,бачимо у тих титулах, що були укладені ще Хлодвігом. Так, заперечення одного общинника досить, щоб переселенець покинув нове місце проживання, навіть якщо на прийом чужинця буде згода усіх інших членів общини. Ліси, вигони, незорані землі належать усім членам общини, але огороджене місце недоторканне до збирання врожаю. Найменше порушення огорожі карається штрафом у 15 солідів, у ту ж суму оцінюється проїзд по полю перед жнивами. Оранка чужого поля і особливо його засів потягнуть за собою штраф відповідно до 15 і 45 солідів. Для порівняння, зманювання чужого раба каралося штрафом у 15 солідів, а його крадіжка – 30. Разом з тим після зняття врожаю огороджене місце може використовуватися для випасу худоби членів общини, що є свідченням суспільного характеру володіння землею. Наділ ще перебуває у користуванні, а не у повній власності. Ділянка стає власністю общини. Купівля-продаж землі теж не згадуються. Перехід майна з рук у руки (крім випадків спадкоємства) відбувається за суворого дотримання обряду, у присутності трьох свідків. Ураховуючи обмеження для прийому чужинців, про що йшла мова вище, можемо стверджувати, що й у цьому випадку земельний наділ переходив до члена общини, а не до сторонньої особи. Рухоме майно успадковували сини, мати, далі – брат, сестри померлого, чи, у крайньому випадку, сестра матері. Разом з тим, “земельна спадщина в жодному випадку не повинна діставатися жінці” (у розумінні “неодруженій”, яка може вийти заміж за представника чужого роду) (ІХ, ст. 5). Дослідники цього періоду вважають, що у даному випадку йдеться не про дискримінацію жінки, а про намагання зберегти землю в руках роду. Історичні паралелі можна відшукати і в Руській правді (ХІ ст.). Мине ще 100 років, і в установах короля Хільперіка (561-584) буде вказано, що за відсутності синів наділ має успадкувати дочка або брат, сестра померлого, але не “сусіди”, як це було раніше. Даний факт є найсуттєвішим доказом швидкого розкладу родової організації суспільства і складання нових суспільних відносин. Зауважимо, що у вестготів дочки і сини успадковували майно нарівні, а у саксів дочки померлого успадковували його наділ у випадку відсутності синів ще за родового ладу.

Привертає увагу велика кількість майнових злочинів, згаданих у Салічній правді. Зокрема, вказані окремо штрафи за крадіжку яструба, півня, курки, голуба, журавля, коня, великої рогатої худоби. Цікаво, що красти свиней чи рогату худобу стадом було “вигідніше”, ніж поодинці. Так, за крадіжку однієї корови штраф складав 15 солідів, а за череду з 12 корів – 62,5 (а не 180, як можна було очікувати).

Шлюбні звичаї варварських племен у період розкладу родових відносин також переживають певні зміни. Первісно шлюб був купівлею дружини, після смерті чоловіка права на неї переходили до свекра. Це пояснювалося тим, що як глава сім’ї (т. зв. “великої сім’ї”, якими жили варвари) саме свекор вносив плату за викуп дружини для сина. У Салічній правді місце викупної плати зайняли речі чи гроші, т.зв. “ранковий дар” у винагороду за невинність. Дружина приносила у дім придане. Зґвалтування каралося штрафом у 62,5 соліди, а співжиття з дівчиною за взаємною згодою – 45. Одруження на рабині чи одруження вільної з рабом означало втрату особистої свободи. Розлучення спочатку дозволялися, але пізніше були зароблені внаслідок поширення християнства (королівський капітулярій 744 р.). До речі, католицька церква і сьогодні не допускає розриву шлюбних відносин.

У франків, як можна пересвідчитися у Салічній правді, боргове рабство було відсутнім, але майнова відповідальність за непогашену позику високою. Через 40 днів після несплати позики кредитор у присутності свідків вимагав повернення боргу. Відмова негайно погасити борг тягнула за собою виплату 15 солідів (L, ст. 1). Кредитор протягом трьох тижнів ще тричі приходитиме до боржника зі свідками і кожного разу борг зростатиме на 3 соліди. Після цього граф округу має провести конфіскацію майна неспроможного боржника (L, ст. 2, 3). Відмова графа виконати цю конфіскацію могла обернутися для нього навіть позбавленням життя! (L, ст. 4).

Родове суспільство захищає своїх членів за допомогою кровної помсти. У додержавному суспільстві захист життя, майна і честі може здійснюватися лише членами того роду, до якого належав скривджений. Цей порядок освячувався релігією – без помсти убитий не міг досягнути вічного спокою. У багатьох племен, зокрема у древніх норвежців, вважалося особливим достоїнством убити кращого з роду кривдника, тобто помста поширювалася не стільки на особу убивці, скільки на увесь рід. Зрозуміло, що у цьому випадку кровна помста швидко переростала у війну, яка тривала до взаємного зрівняння кількості жертв з обох сторін або й до повного винищення ворожого роду. Варварські правди кровну помсту обмежують, але не забороняють. У Салічній правді убивця може бути позбавлений життя за законом, якщо він настільки бідний і безрідний, що не може зібрати суми викупу: “Якщо ж ніхто не поручиться в уплаті віри (....), тоді він повинен сплатити віру своїм життям (VІІІ, ст. 1). Помста заборонена, якщо не було умислу, а отже ворожнечі. Тут у всіх випадках досить відшкодування збитків. Таке ж відшкодування (до 100 солідів) сплачується у випадку тяжкого тілесного ушкодження, кровна помста у цьому випадку заборонена. Заміна кровної помсти штрафом проходила непросто. Спочатку приймати гроші у викуп за кров вважалося ганьбою. Примирення з вбивцею завжди прикривалося принизливим для останнього виявом розкаяння і покори. Так, у древніх германців рука вбитого зберігається у родині, після викупу вбивця мав покласти в розкриту могилу цю руку і закопати тіло – своєрідне вибачення перед убитим і його родом. Пізніше, звичаєве право германців переходить до установлення фіксованих розмірів штрафів (спершу вони індивідуально визначалися у кожному окремому випадку). У Салічній правді штраф за убивство (“вергельд”) раба складав 35 солідів, римлянина – 62,5 (або 100 солідів, якщо римлянин – землевласник), вільного франка – 200 солідів, королівського слуги або графа – 600. У пізніших додатках до Салічної правди у 600 солідів було оцінене життя священика, у 900 – єпископа. Втричі вищі штрафи встановлювалися за вбивство вільних франків і королівських службовців під час походу. Так, за життя королівського службовця під час походу винний сплачував 800 солідів (ХІІІ, ст. 2).

Убивство хлопчика до 10 років каралося штрафом у 600 солідів, вагітної жінки – 700 солідів, жінки дітородного віку – 600, тобто у 3–3,5 раза вище, ніж життя чоловіка. Дослідники пояснюють факт вищої суспільної цінності життя дитини чи жінки тим, що ці особи не могли тримати в руках зброю, тобто вбивця під час злочину не ризикував своїм життям. Можливо також, що цими заходами хотіли обмежити втрати від кровної помсти, не допустити її поширення на жінок і дітей ворожого роду. Зауважимо і той факт, що розміри вергельду залежать від суспільної цінності особи. Усі, хто стоїть нижче від вільного франка (навіть римлянин-землевласник), оцінені в значно нижчі суми, натомість життя графа, священика чи королівського службовця цінується вище.

Не повинно створюватися враження, ніби вбивство стало поширеною практикою внаслідок можливості відкупитися. За 2 золотих соліди можна було купити бика, тому сплата віри була справою усього роду, причому законом було установлено процедуру розкрадання боргу на усіх родичів убивці з боку батька і матері. Салічна правда, як уже вказувалося, допускала смертну кару у випадку неможливості сплатити боргу за делікт. Законодавство германських племен пізнішого часу різко розширить коло злочинів, за які застосовувалися смертна кара без альтернативи викупу. Так, у Саксонській правді (поч. ІХ ст.) смертю карається участь у змові проти короля, також убивство, грабунок і навіть крадіжка майна на суму понад 3 соліди. Цікаво, що подібні тенденції будуть спостерігатися й у давньоруському законодавстві.

Тілесні ушкодження каралися від 3 солідів за удар палицею без появи крові до 100 солідів за тяжкі тілесні ушкодження (втрата ока, носа, язика). Характерна деталізація при оцінці пошкоджень, наприклад, визначення суми штрафу, залежно від розмірів рани в дюймах тощо. Так, позбавлення людини великого пальця тягнуло за собою штраф у 50 солідів (можливо, тут давалася взнаки та обставина, що саме цим способом римляни традиційно калічили полонених варварів), вказівний палець, яким натягували лук, коштував 35 солідів (ХХІХ, ст. 3, 5), а середній палець коштував найдешевше. Каліцтво, втрата працездатності оцінювалося варварськими правдами, як правило, у половину вергельда.

Дата добавления: 2015-08-21