Варварські королівства в середні віки

Наприкінці IV ст. стало зрозумілим, що колись могутня Римська імперія гине. Варвари масово та безперешкодно селилися на її території. На захоплених землях вони утворювали свої держави — варварські королівства. Перша варварська держава на території Західної Римської імперії — Тулузьке королівство — виникла 418 р. Утворене за згодою імператора Гонорія, воно фактично було самостійним. Столицею королівства стало місто Тулуза.Оселившись у Галлії, вестготи відібрали землі, що належали римлянам, і розділили між собою. Найкращі землі захопили король і вестготська знать. Прості воїни отримали невеликі ділянки жеребкуванням.

Приблизно в той самий час у Північній Африці виникло Вандальське королівство зі столицею на місці давнього Карфагена. Як і вестготи, вандали привласнили землі і рабів, що належали римській знаті. Дуже швидко вандальська знать, наслідуючи римлян, перетворилася на великих землевласників.

У басейні Рони в середині V ст. виникло Бургундське королівство зі столицею Ліоном. Невелике за розмірами, воно мало значний вплив на життя Західної Римської імперії. Бургундське королівство порушило зв'язок імперії з Північною Галлією, тому територія Західної Римської імперії фактично обмежилася лише Італією. Бургунди, як і інші варвари, відібрали землі у римської знаті й розподілили їх між собою. Одначе знать отримала меншу частку землі, ніж в інших королівствах. Більшість землі перейшла у власність простих воїнів, які перетворилися на дрібних землевласників.

Народженню середньовічною Європи передували занепад Римської імперії (з ІІІ ст.), Велике переселення народів (ІV-VІІ ст.), розселення варварів на території Західної Римської імперії та утворення ними варварських королівств. Біля колиски середньовічної Європи стояли два протилежні й несхожі світи: античний (греко-римський), що з початку нашої ери активно християнізувався, і варварський.

Варварами греки, а згодом римляни, зневажливо і зверхньо називали всіх іноземців, які не мали грецького і римського виховання, були не причетними до їх культури, не знали їхньої мови.Складний і важкий шлях поєднання цих світів тривав декілька століть (з V до ІХ ст.).V – ІХ ст. Формування середньовічної Європи як нової культурно-історичної спільності внаслідок складного і тривалого процесу

На середину І тисячоліття Римська імперія являла собою лише слабку тінь колишньої могутності. Криза і занепад імперії, що розпочалися у ІІІ ст. зробили її нездатною витримати нашестя варварів, що хвилями накочувалися на неї. Припинення завойовницьких війн спричинило скорочення кількості рабів, що негативно позначилося на сільському господарстві та ремислі. Щоб якось компенсувати нестачу робочих рук раби та вільні селяни стали перетворюватися на колонів – залежних від землевласників орендаторів, які сплачували третину вирощеного врожаю. Щоб компенсувати скорочення надходжень запроваджувалися нові податки. З кожним роком тягар податків ставав нестерпнішим. Щоб зібрати їх влада вдавалася до жорстоких методів.

Бідні обездолені, вдови стинають, сироти без покровительства, і настільки, що багато з них навіть високого походження і гарно освічені, втікають до варварів. Щоб не загинути під тяжістю державного тягаря, вони йдуть шукати у варварів риської людяності, бо вже не можуть більше терпіти варварської нелюдяності римлян.Попри занепад Римська імперія ще зберігала свою привабливість для завойовників: великі та красиві міста, багаті маєтки, доглянуті поля, виноградники, сади, „вічні” римські дороги тощо.

Так сталося, що варварами у римському сприйнятті стали у першу чергу народи, що жили на просторах Європи: кельти, германці, слов`яни. Найбільше на подальшу долю Західної Римської імперії справили германці.Рим дізнався про германців рано. Ті заявили про себе голосно і рішуче. Ще наприкінці ІІ ст. до н.е. римлянам довелося відбити набіги племен кімрів та тевтонів. Але тоді Рим був у зениті могутності і не відчув майбутньої загрози.Переважна частина германців у І-ІV ст. розселилися у прикордонних з імперією областях. Германці не будували міст, селючись невеликими поселеннями на прихованих серед лісів і болот рівнинах, полях і луках. Займалися германці землеробством, вирощували жито, ячмінь, пшеницю, овес. Любили, щоб було багато худоби. Полювали і збирали по лісам і болотам ягоди, гриби тощо. З болотних руд добували залізо, з якого виготовляли знаряддя праці та зброю. Також серед германців було чимало вправних ювелірних майстрів.Сім`ї германців були великими. Під одним дахом жило декілька десятків найблищих родичів. Декілька сімей утворювало рід. З родів складалися племена, які в ІІІ-ІV ст. стали об`єднуватися у могутні племенні союзи.Германці були вільними. Рабів було небагато, і з ними поводилися досить м`яко. Кожен вільний чоловік мав зброю і за потреби залишав мирну працю і йшов воювати.

Найважливіші питання життя племені вирішувалися на народних зборах, на які сходилися вільні чоловіки здатні носити зброю. Жінок до зборів не допускали. На зборах як правило слово тримали старійшини і вождь. Саме вони обговорювали і приймали найважливіші рішення, які потім схвалювалися на зборах. Деякі з питань вони вирішували навіть не радячись з усім племенем. Вождя і старійшин прийнято називати знаттю, бо вони користувалися владою, авторитетом і повагою. Як правило плем`я обирало вождем сміливого, мудрого і досвідченого. Але починаючи з ІV-VІ ст. влада вождів у деяких племен стає спадковою. Головною опорою вождя була дружина – загін відважних і особисто відданих воїнів, головним заняттям для яких була війна. Війна приносила їм не тільки славу, а й здобич. Перемоги вдалого вождя піднімали його авторитет і примножували багатства. Сусіди не скупилися на подарунки, соплимінники добровільно дарували продукти землеробства і худобу. Таки чином, хоча германці були вільними, але рівності серед них не існувало.

Лад, що існував у германців у першій половині І тис. н.е. прийнято називати воєнною демократією.Від світу варварів Рим, після декількох невдалих спроб підкорити його, відгородився лімесом – укріпленою лінією на кордонах, що складалася з ровів, башт, воєнних таборі. Але кордон не роз`єднав два світи, а скоріше поєднав. У прикордонних містах процвітала торгівля, все більше германців йшло служити до риського війська, германська знать переймала деякі манери і звичаї римлян, відправляла своїх дітей вчитися античної мудрості.Вже у ІІІ ст. лімес перестав бути серйозною перешкодою. Його без зусиль долали деякі племена, проникаючи у глиб імперії. Рим цьому не перешкоджав, а іноді і сприяв, розселяючи ці племена як союзників, для війни проти таких, як вони самі. Вони посилювали занепадаючу риську армію. Те, що відбувалося, мало скидалося на завоювання. Відбувалися поступові процеси варваризації Риму і романізації варварів.

Але в ІV ст. розпочалися події, про які сучасник писав так: „Гуни накинулися на аланів, алани – на готів, готи, що були вигнані зі своєї батьківщини, захопили у нас Іллірію. І це ще не кінець...”. Світ варварів прийшов у рух, який отримав назву „Велике переселення народів” (ІV-VІІ ст.). У межі Західної Римської імперії рушила така маса варварів, яку вона ані зупинити, а ні „переварити” не змогла. Наслідком Великого переселення народів стало падіння Риму (410 р.), розорення його вандалами (455 р.), загибель Західної Римської імперії (476 р.) і створення варварських королівств.

2. Варварські королівства

Першу варварську державу на території Західної Римської імперії — Тулузьке королівство — утворили 418 р. за згодою імператора Гонорія вестготи. Королівство фактично було самостійним, а його столицею стало місто Тулуза.

Оселившись у Галлії, вестготи забрали землі, що належали римлянам, і розділили їх між собою. Найкращі землі захопили король і вестготська знать. Прості воїни отримали невеликі ділянки жеребкуванням.

Приблизно в той самий час у Північній Африці виникло Вандальське королівство зі столицею на місці давнього Карфагена. Як і вестготи, вандали привласнили землі і рабів, що належали римській знаті. Дуже швидко вандальська знать, як і ненависні їй римляни, перетворилася на великих землевласників.

У басейні Рони в середині V ст. виникло Бургундське королівство зі столицею в Ліоні. Невелике за розмірами, воно мало значний вплив на життя Західної Римської імперії. Бургундське королівство порушило зв’язок імперії з Північною Галлією. Тому територія Західної Римської імперії фактично обмежилася лише Італією. Бургунди, подібно до інших варварів, відібрали землі у римської знаті й розподілили їх між собою. Одначе знать отримала меншу частку землі, ніж в інших королівствах. Більшість землі перейшла у власність простих воїнів, які перетворилися на дрібних землевласників.

Королівство Одоакра зі столицею у Равенні виникло після того, як він усунув від влади останнього римського імператора Ромула Августула. Але проти Одоакра плів змову імператор Східної Римської імперії Зенон, який підмовив молодого вождя остготів Теодоріха. Той у 493 р. вторгся до Італії, убив Одоакра і проголосив себе „королем готів та італіків”. Теодоріх (493-526 рр.) з усіх варварських правителів того часу був найвидатнішим, за що отримав прізвисько Великий. Держава Теодоріха була найбільшим із королівств, заснованих германцями на території Римської імперії. Теодоріх налагоджував зв’язки з іншими германськими вождями (конунгами) і підпорядковував їх своїй владі. Хоча Теодоріх намагався примирити римлян і готів, обидві сторони були невдоволені. Готи вважали, що він зрадив старі звичаї, а для римлян він усе-таки залишався варваром. Після смерті Теодоріха, його держава припинила існування.

Від середини V ст. розпочалося масове вторгнення на територію колишньої римської провінції Британія північнозахідних германських племен саксів, англів і ютів. В результаті англосаксонського завоювання на Британії утворилися сім королівств. Згодом завойована ними країна стала називатися Англія.

У цей же час у Північній Галії виникає Франкське королівство.

Всі варварські королівства виявилися нетривкими утворенями. Одні розпадалися. Інші були завойовані наступними завойовниками. Лише Франському королівство, що виявилося найміцнішим, довелося відіграти важливу роль у подальшому розвитку Європи.

Таб.: Найбільші варварські королівства*

Тулузьке (Вестготське) королівство 418-511 рр.

Вандальське королівство 429-545 рр.

Бургундське королівство 457-534 рр.

Королівство Одоакра 476-493 рр.

Франське королівство 486-843 рр.

Остготське королівство 493-554 рр. *загалом історики нараховують 15 варварських королівств

№ 48 Столітня війна У XIV ст. на політичній арені Європи постали національні держави, що суперечило інтересам окремих феодалів. Одночасно втратило сенс створення універсальної держави під зверхністю імператора або папи римського. Двома найзначнішими національними королівствами в Західній Європі були Франція та Англія. Суперництво між ними вилилось у тривалий конфлікт, який назвали Столітньою війною (1337-1453 pp.). Це був перший збройний конфлікт європейського масштабу, в якому битви чергувалися з тривалими перемир'ями. У війні брали участь не тільки Франція та Англія, а й Шотландія, Кастилія, Арагон, Португалія, Анжу, Бургундія.

Причини війни Одна з причин конфлікту крилась у феодальній системі правління. Англійські королі, будучи наступниками нормандського герцога Вільгельма Завойовника, залишалися васалами французького короля у своїх володіннях. Вони докладали зусиль, аби не присягати французькому королеві.Французький король Філіпп II Август зумів відвоювати більшу частину володінь англійських Плантагенетів, але в їхніх руках знаходилася значна область на південному заході Франції—Гієнь. Англійські королі стояли на заваді створення єдиної французької держави. Другою вагомою причиною війни стало суперництво між Англією та Францією за Фландрію. Французькі королі прагнули підкорити собі васальне, але по суті незалежне графство, і постійно втручатись у боротьбу багатих фландрських міст проти їхніх сеньйорів. Однією з основ багатства Фландрії було виробництво сукна. Вовну для його виготовлення привозили з Англії, яка була і ринком збуту. Економічна зацікавленість Англії зумовлювала підтримку нею боротьби фландрських міст.

Привід до війни Приводом до війни стала суперечка щодо спадковості французького престолу. Після смерті всіх трьох синів Філіппа IV королем Франції було проголошено його небожа Філіппа VI Довгого (1328-1350 pp.) з династії Валуа. Але англійський король за порадою фландрських міст заявив про свої претензії на французький трон. Як рідний онук Філіппа IV, він вважав, що має більше прав на престол Франції, ніж будь-хто з родини Валуа.У 1337 р. французький король оголосив, що забирає в англійського короля його володіння на південному заході Франції. У відповідь Едуард III оголосив війну.

Початок війни. Битви під Кресі та Пуатьє Війна почалася з морських набігів французів та англійців на узбережжя одне одного. Нарешті, 1340р. два флоти зійшлися у морській битві біля містечка Слейсе, розташованого в гирлі Шельди. Французький флот було повністю знищено. Після цієї битви англійці жартували: «Якби риби вміли говорити, вони розмовляли б французькою».З 1341 р. війна перемістилася на територію Франції. Воювали тоді довго, а великі битви були рідкістю. Лише в 1346 р. сталася перша серйозна баталія поблизу Кресі, в якій французьку армію було вщент розгромлено.Бій почали англійські лучники, які засипали стрілами атакуючих французьких арбалетників і кінноту. Не витримавши такого обстрілу, рицарі відступили. Контратака англійців довершила справу. У битві загинуло 1500 французьких рицарів і лише 3 англійські. Це був ще один сигнал, який сповістив, що епоха рицарів добігала кінця.Після кількох років війни англійський король перейшов до тактики загарбання важливих міст і здійснення рейдів у глиб території Франції з пограбуваннями і взяттям великої здобичі. Війна переросла у битви на виснаження.Французький король Іоанн II Добрий вирішив покласти край рейдам Чорного принца (так називали сина англійського короля Едуарда за колір його обладунків). У 1356р. 25-тисячне французьке військо наздогнало біля містечка Пуатьє 6-тисячний загін англійців. Маючи шанс перемогти, французи знову програли, а король потрапив у полон.

Генеральні штати. Жакерія За полоненого короля англійці зажадали величезний викуп — 3 млн золотих марок, майже три річні прибутки Франції. Дофін Карл, який правив країною, розумів, що без згоди підданих такі кошти не зібрати. Було скликано Генеральні штати. У відповідь на прохання грошей депутати, особливо представники третього стану, висунули вимогу засудити тих, хто винен у негараздах Франції, та встановити контроль з їхнього боку за збиранням і витрачанням податків. Спроба дофіна протидіяти реформам спричинила у 1358 р. повстання парижан під керівництвом прево — голови міської адміністрації Парижа Етьєна Марселя. Повсталі захопили королівський палац і вбили кількох наближених Карла. Прево, по суті, став господарем Франції. Проте дофін зміг утекти, й у Франції стало два правителі. У політичну боротьбу втрутився родич французького короля, володар Наварри Карл Злий, який удавано підтримав Етьєна Марселя, маючи намір захопити французький трон. Ситуація у країні вкрай загострилася.Весь тягар війни і негаразди лягли на плечі селян. Останньою краплею, що переповнила чашу їхнього терпіння, стала вимога до них виконувати роботи з укріплення замків. У травні 1358 р. на північ від Парижа спалахнуло повстання, яке швидко поширилося на Північно-Східну Францію. Воно отримало назву жакерія (французькі сеньйори презирливо називали всіх селян жаками). Селяни нападали на замки, знищували записи повинностей, податкові документи, жорстоко розправлялися з сім'ями сеньйорів. Вони звинувачували їх у зраді короля, який потрапив у полон. Повстанці не бачили різниці між англійськими і французькими феодалами. Сеньйори не відразу змогли впоратися з цим селянським рухом. Тільки після підступного вбивства керівників повстання було придушено. Згодом подібне повстання вибухнуло і в Англії(1381 p.).

Жанна д'Арк У березні 1429 р. до двору дофіна Карла, проголошеного Карлом VII, прибула по-чоловічому вбрана дівчина і сказала, що вона — селянка з села Домремі в Лотарингії, що звати її Жанна, а прийшла вона, аби визволити Орлеан, вигнати англійців із Франції та коронувати дофіна. Про це їй повідомили архангел Михаїл, святі Катерина і Маргарита, що з'являлись їй у видіннях. Жанну допустили до армії. У рицарському вбранні, з королівським прапором в руках вона стала символом майбутньої перемоги. Армія і Франція повірили в диво. У Жанні бачили знаряддя Бога, а Бог не може допомагати неправому ділу. Отже, Бог із Францією. Патріотичне піднесення охопило країну. Під прапори Карла почали сходитися ті, хто бажав урятувати Францію.Тим часом Жанна на чолі армії насправді вчинила диво. За 17 днів французька армія зняла облогу з Орлеана і здійснила рейд до Реймса— міста, де відбувалася коронація французьких королів. Коронація Карла в Реймсі перетворила дофіна в очах французів у «законного» короля. А боротьба за короля у свідомості тодішніх людей — це боротьба за країну.Після коронації Карл VII з пересторогою і підозрою ставився до зростаючої популярності «Орлеанської діви», боячись, що вона може затьмарити його славу. Король та оточення намагалися якось усунути її. Жанні доручали незначні, але ризиковані воєнні операції; під час однієї з них (оборони міста Комп'єнь) вона потрапила в полон до бургундців, що були союзниками англійців. Карл VII нічого не зробив, щоби врятувати її. Вона постала перед англійським судом, на якому судді намагалися довести, що Жанна, яка привела дофіна до корони, — відьма і єретичка, а тому коронація не була законною. На всі звинувачення Жанна відповідала мужньо й дотепно. її спалили на площі в Руані як відьму, а попіл викинули у воду.

Завершення війни та її наслідки Хоча Жанна Д'Арк і загинула, справа, розпочата нею, дала позитивні результати. У 1436 р. Карл VII вступив до Парижа, а до 1453 р. всю територію Франції, крім міста Кале, було визволено від англійців. Столітня війна скінчилася, хоча й не було підписано ніякого миру.Столітня війна мала далекосяжні наслідки. Крім розорення країни і значних людських втрат, головний з них — об'єднання Франції та створення сильної централізованої держави: єдина армія та єдиний податок стали її головними ознаками. Якщо раніше рицар йшов на війну тому, що був пов'язаний з сюзереном клятвою вірності, то солдат — з обов'язку перед державою. Раніше побори на загальнодержавні потреби відбувалися за згодою тих, хто платив; тепер податки належало платити за підданство, і ніхто згоди вже не питав.Отже, Франція вийшла з війни зовсім іншою державою, що й визначило її подальшу долю

Завершення об'єднання Франції Після завершення Столітньої війни деякі французькі володіння залишалися поза владою французького короля. Боротьбою за їх приєднання була сповнена друга половина XV ст. Головну роль у завершенні об'єднання Франції відіграв Людовік XI (1461-1483 pp.).Головною перешкодою на шляху Людовіка XI до об'єднання країни був герцог бургундський Карл Сміливий, який мав значні володіння на сході Франції та в Нідерландах. На відміну від інших великих феодалів, які чинили опір Людовіку XI, Карл Сміливий у своїх володіннях проводив таку саму політику, як і його суперник. Фактично конфлікт між Людовіком і Карлом був конфліктом між двома подібними державами. У цій боротьбі перемогу здобув Людовік XI. Вирішальна битва сталася у 1477р. біля Нансі. Бургундці зазнали поразки, а Карл загинув. Людовік XI був у захопленні від смерті свого головного противника і відразу наказав захопити його володіння. Бургундська держава припинила існування. Крім Бургундії, Людовік зумів приєднати до своїх володінь Пікардію на півночі, Беррі в центрі та Прованс на півдні Франції.Син Людовика XI — Карл VIII (1483-1498 pp.) приєднав останнє володіння, яке зберігало самостійність, — герцогство Бретань (1491 р.). Так закінчився тривалий процес політичної централізації Франції, що розпочався за Капетингів, а завершився за династії Валуа. У XVІ ст. Франція стала однією з найбільш могутніх і централізованих держав Європи.

Дата добавления: 2015-08-21