Міжнародні відносини у 16-17 ст. основвні вогнища міжнародних конфліктів у Європі

З кінця XV ст. у Європі завершилося територіальне об´єднання і склалися умови для створення феодально-абсолютистських держав. ВГВ наблизили до країн Європи Новий Світ та Схід. Заокеанські володіння Іспанії та панування Португалії на морських шляхах до Південно-Східної Азії залучили ці країни до числа перших колоніальних держав світу.Із народженням абсолютистських монархій на перший план виступають суперечності між великими державами, до яких прилягали середні та маленькі країни. Зіткнення між державами переростали у загальноєвропейські конфлікти, але посилення якоїсь однієї держави не допускалося. Створювалася так звана система „політичної рівноваги".На початок XVI ст. політична ситуація в Європі помітно змінилась. У той час, коли Німеччина та Італія залишалися роздробленими, Франція, Іспанія і Англія перетворилися на їй міцні централізовані держави, в межах яких складалися сучасні нації. Тут використанням нових підході до зовнішньої політики. Правителі централізованих держав уже не обмежувалися відносинами з сусідніми, країнами, а поширювали свою зовнішпьополітичну діяльність на всю Європу. Головним для них стає принцип «державного інтересу» - створення для власні країни найсприятливіших умов у відносинах з іншими державами. Яків цієї мети не вдавалося досягти мирним шляхом, у хід ішла зброя.

Феодальна природа будь-якої держави визначала характер її зовнішньої політики. І війна була одним з головних її проявів. Дворянство XVI ст. розглядало війну як поле своєї звичної діяльності, як важливе джерело засобів існування. використовувати державу як засіб феодального грабіжництва. Сама війна, служба в армії були виправдані з точки зору дворянських інтересів.Характер та масштабність воєнних операцій ставили питання про постійні армії та про їх розширення, про залучення на службу не лише городян та селян, але й найманців. Серед них особливим попитом користувалися швейцарці та шотландці - ландскнехти. З 2пол XVI ст. європейські монархи стали активно переходити до рекрутських наборів. Цьому сприяло зміцнення абсолютистських держав, а також виснаження ринку найманців. Масштаби військових зіткнень зросли: їх утриманн вимагало величезних коштів, гроші почали називати «нервом війни».

Новою рисою міжнародних відносин став вплив на них релігійної чинника. Після Реформації населення Європи розкололося на католикі і протестантів. Прагнення допомогти одновірцям втягувало країни міждержавні конфлікти. Войовничий католицизм становив стрижен зовнішньої політики Іспанії, головним противником якої стала протестантська Англія, а згодом, після звільнення від іспанського гніту, - Республік Сполучених Провінцій.

На початку XVI ст. наймогутнішим державами Західної Європи були Іспанія, Священна Римська імперія (1519 р. вони об'єдналися під владою Карла V) і Франція. Володіння Габсбургів майже з усіх боків оточували Францію, тому між двома країнам неодноразово виникали суперечки через прикордонні території. їхг інтереси зіштовхувались також в Італії, де франко-іспанський конфлік вилився в затяжні Італійські війни (1494—1559). Багата, але роздроблен Італія не змогла дати належної відсічі завойовникам і стала для них при вабливою здобиччю. Військові дії велися з перемінним успіхом, одна остаточна перемога залишилася за Іспанією, після чого італійські держа ви надовго підпалі] під її вплив. Одразу після закінчення Італійських вій. Франція поринула у вир релігійних війн і на тривалий час відійшла ві, активної зовнішньої політики. Головним ворогом Іспанії стала Англія З приходом до влади Тюдорів вона отримала можливість впливати на хі, європейських конфліктів і 1588 р. завдала важкої поразки Філіппу II. У таких умовах важливо було не допустити переважання якоїсь із велики: держав. Коли одна з них починала стрімко посилюватись, інші негайн укладали між собою союзи для стримування небезпечного суперника. Д' них зазвичай приєднувались також менш значні країни-сусіди, і всі ра зом вони створювали противагу грізному претенденту на головування. Ц явище отримало назву «система політичної рівноваги».

Активним її учасником стала Османська імперія. Захопивши майж весь Балканський півострів, турки зламали героїчний опір Угорщини наприкінці XVI ст. розгорнули наступ на австрійські володіння Габсбургів. Невдовзі вони почали просуватись і в українські землі, які входили до складу Речі Посполитої. На тиск з боку Османської імперії запорозькі козаки відповіли військовими походами в турецькі володіння. Виник гострий польсько-турецький конфлікт, уладнати який вдалося завдяки втручанню англійської королеви Єлизавети. Саме тоді між Англією і українськими землями встановилися перші політичні контакти.

Постійна загроза з боку могутньої Османської імперії істотно впливала на міжнародні відносини. Серед європейських країн посилилося прагнення забути про релігійні суперечності і об'єднати весь християнський світ -католиків, протестантів і православних - проти грізного ворога. З цією метою неодноразово проводилися переговори про підготовку спільного хрестового походу проти турків. Водночас деякі правителі висували на перший план не міркування загальноєвропейської безпеки, а власну політику «державного інтересу». Прагнучи підтримувати в Європі політичну рівновагу, вони вступали в союзи з турками. Особливу активність виявляла Франція, сподіваючись у такий спосіб ослабити Габсбургів.

Народження постійної дипломатії Ускладнення взаємовідносин між європейськими державами супроводжувалося змінами в дипломатичній діяльності. Раніше кожне посольство відряджалося з конкретним дорученням і одразу після його виконання припиняло своє існування. У XVI ст. така тимчасова форма дипломатичних зв'язків була вже недостатньою. Виникла потреба у створенні постійних дипломатичних представництв у інших країнах. їхнє утримання вимагало чималих коштів, тому не всі держави могли собі це дозволити, але поступово система постійного представництва набула загального поширення. Тогочасного послане випадково називали «почесним шпигуном»; у країні перебування він збирав корисну для своєї держави інформацію. Регулярно.інколи навіть двічі на день, він надсилав на батьківщину довгі звіти. Уряд отримував від послів повідомлення про стан військ, фінансові можливості, події внутрішнього життя інших країн. Усе це дозволяло вдало підбирати союзників, успішно використовувати слабкості противників, своєчасно вносити необхідні зміни в зовнішньополітичний курс. Інколи після поразки у війні дипломати буквально рятували свого монарха від принизливого договору.

Дипломатія стає справжнім мистецтвом. Складається певний порядок прийому послів і надання їм необхідних почестей - дипломатичний церемоніал. При його виконанні враховувалося значення кожної держави. Урочистий і помпезний прийом означав повагу до країни, представленої послом; стриманий і холодний - зневагу чи неприховане невдоволення її політикою. Виникнення постійної дипломатії сприяло появі спеціальних трактатів, присвячених правам і обов'язкам посла, правилам його поведінки. Загальновизнаним став принцип посольської недоторканності. Важливими досягненнями позначився розвиток міжнародного права. Отримали наукове обґрунтування норми взаємовідносин між державами під час війни і миру, правила користування морями, поняття непорушність міжнародного договору.

Дата добавления: 2015-08-21