Формування давньогрецького античного полісу та основні його характеристики

Полісний етап історії СтГреції в залежності від соціально-економічного, політичного і культурного розвитку поділяється на три періоди: Гомерівський період або предполісний період (XI - IX ст. До н.е.) - родоплемінні відносини в Греції. Архаїчний період (VIII - VI ст. До н.е.) - формування полісного суспільства і держави. Розселення греків по берегах Середземного і Чорного морів (Велика грецька колонізація). Класичний період грецької історії (V - IV ст. До н.е.) - розквіт давньогрецької цивілізації, раціональної економіки, полісного ладу, грецької культури. Грецький поліс вичерпав свої потенційні можливості і в середині IV ст. до н.е. вступив у смугу затяжної кризи. Серйозна криза переживала в IV в. і Перська держава, що об'єднала велику частину стародавнього світу. Подолання кризи грецького полісу і давньосхідного суспільства стало можливим лише за допомогою створення нових соціальних структур і державних утворень, які б поєднували в собі початок грецького полісного ладу і давньосхідного суспільства. Такими товариствами та державами стали так звані елліністичні суспільства і держави, що виникли в кінці IV ст. до н.е., після розпаду світової імперії Олександра Македонського.

Поліс (грецьк. polis — місто, держава) — особлива форма соціально-економічної і політичної організації суспільства в античній Греції. Поліс був містом-державою, порівняно невеликою общиною вільних громадян, яка виникла в процесі переходу від первіснообщинного ладу до класового суспільства, зростання товарно-грошових відносин, відділення ремесла від рільництва і боротьби населення з родовою аристократією. Грецькі поліси зазвичай були невеликими. Наприклад, на острові Родос знаходилися 3 самостійні поліса, а на острові Кріт- Кілька десятків. Найбільшим полісом була Спарта. За політичним устроєм давньогрецькі поліси поділялися на аристократичні і демократичні, а за господарським — на аграрні (Спарта), аграрно-ремісничі (Афіни) або торгово-ремісничі (Коринф). Демократія народилася далеко не відразу і не без боротьби, але не у всіх полісах вона досягла розквіту. Але важливо, що сама структура поліса-громади створювала можливості (іноді залишалися нереалізованими) для утвердження демократичних принципів.

Громада-поліс,включає в себе не тільки сільське населення (як на сході), а й міське. Членом громади можна було стати за двох умов: якщо людина є греком за національністю; якщо він був вільним і володів приватною власністю. Усі члени громади володіли політичними правами (хоча і не завжди рівними), які дозволяли їм брати участь у державній діяльності. Тому грецький поліс називають громадянською общиною. Держава в Греції існувало не «над громадою» (як це було на Сході), воно виростало з громади; точніше сама громада перетворювалася на маленьку державу зі своїми законами, органами влади та системою управління. Усередині полісів поступово формувалося громадянське право, які давали їм деякі соціальні гарантії. Наприклад, під охороною закону знаходилися хлібороби: у Спарті до IV ст. до н.е. було заборонено відчужувати землю у селян, в Афінах законодавець Солон не дозволяв, щоб один чоловік купував землю в необмежених кількостях.

Громадянин ("політес") міста-держави - повноправний учасник у вирішенні всіх державних справ як внутрішнього, так і зовнішньополітичного значення. Антична класична демократія розглядалася як форма державного устрою, в основі якого лежить свобода. Гарантією особистої свободи громадянина було право приватної власності на засоби виробництва (землю) з можливістю продажу її або передачі в спадщину, право вільного розпорядження виробленими товарами (тобто вільний ринок), право впливати на формування внутрішньої і зовнішньої політики держави і антимонопольні закони, що перешкоджали концентрації економічної і політичної влади в руках однієї особистості, родини, стану, класу. Проте і у полісної демократії існували свої недоліки. По-перше, полісна демократія була рабовласницькою, де раби не користувалися особистою свободою, також як і метеки, які постійно мешкають в Афінах, не мали громадянських прав і не брали участі в управлінні державою. По-друге, свободою в кожному з грецьких держав (2тис) володів тільки повноправний громадянин саме цієї держави й тільки в межах своєї держави. Повноправним афінським громадянином міг бути житель Аттики, батьки якого мали громадянські права, а його ім'я було записано в особливому списку, що ведеться в демах. Туди заносилися юнаки та дівчата, які досягли 18віку. До 20р юнак закінчував військово-виховного навчання і ставав повноправним громадянином.

Поліс не тільки займається внутрішніми справами, але і міг вести зовнішньополітичну діяльність, мав власну армію: громадяни поліса вступали в ополчення на час воєн, перетворювалися на воїнів. Мав право верховної власності на землю. Сприймаючи себе як самостійна держава, поліс жив у відповідності з ідеєю автаркії. У полісі створювалася особлива система ідеалів: вільні громадяни вірили, що благополуччя кожного з них залежить насамперед від їх рідного поліса, поза яким існувати неможливо. З іншого боку процвітання поліса багато в чому залежить від її громадян.

Основними органами Афінської держави були: народні збори, Рада п'ятисот, геліея. Народні збори - верховний орган влади. Воно збиралося спочатку10, а пізніше 40разів на рік. При особливих обставин (напад ворога, стихійне лихо) може бути скликано надзвичайні збори. Компетенція народних зборів була великою: воно приймало закони, видавало постанови з окремих питань (псефізми), обирало посадових осіб і справляла перевірку їх діяльності, вирішувало питання війни і миру тд.

У роботі народних зборів могли брати участь лише громадяни, які досягли 20-річного віку. Жінки і метеки (іноземці) не допускалися. Для вирішення навіть найбільш важливих питань вимагалося присутність всього 6000 чоловік, 1 / 5 афінян. Порядок денний визначалася заздалегідь. Виступати і вносити проекти законів формально міг кожен учасник. виступали переважно професійні оратори - демагоги. Законопроекти попередньо вивішувалися для загального огляду і надходили на обговорення народних зборів після їх розгляду в Раді 500. Голосування по законопроекту вироблялося підняттям руки. Прийнятий законопроект стає законом в тому випадку, якщо він не відхилявся потім геліеей. До Ради п'ятисот (буле) входило по 50 осіб від кожної з десяти філ. Члени ради (булевти) обиралися за жеребом на один рік з громадян, які досягли 30 років. До компетенції: здійснення дипломатичних зносин з іншими державами, управління фінансами, нагляд за арсеналами, доками, флотом, регулювання торгівлі, контроль за посадовими особами. Найважливішою функцією Ради було попереднє обговорення питань, що надходили на розгляд народних зборів, що дозволяло Раді спрямовувати діяльність останнього. Геліея була вищим судовим органом і складалася з 5000 суддів і 1000 запасних: по 600 чоловік від кожної з 10 філ. Члени геліеі обиралися за жеребом на один рік з громадян, які досягли 30 років. У складі геліеі функціонували 10 колегій, в кожній було по 500 суддів і 100 запасних. З метою запобігання зловживань колегіям було невідомо, коли їх покличуть до виконання обов'язків. Це вирішувалося жеребкуванням в день суду. Геліея була судом першої інстанції у справах про державні злочини і про зловживання посадових осіб та апеляційної інстанцією по справах, розглянутих іншими судами. Після закінчення терміну посадові особи подавали звіти про свою діяльність Раді п'ятисот і геліее.

Висновок. У цілому поліс, особлива форма рабовласницького держави, в порівнянні з давньосхідних рабовласницькими деспотіями того часу, безумовно, представляв собою явище історично прогресивне. Історичне значення й унікальність поліса полягає в тому, що це перша в історії форма людського співжиття, яку можна визначити як співтовариство вільних громадян.

№ 37. Китайська імперія у 13-17 ст(від монгольського до маньчжурського завоювання)

На початку XII ст. в імперії Сун з'явився небезпечний ворог — кочовики чжурджепи. Захопивши ПнКитаю, вони утворили там державу Цзінь. тобто Золоту (1115-1234). Китайський імператор утік на Пд країни.де виникла держава ПдСун (1117-1279). На початку XIII ст. через внутрішні чвари держава чжурдженів помітно ослабла. Імперія ПдСун готувалася відвоювати свої пн. землі. Однак цим планам здійснитися не судилося, бо в цей час з'явилася нова грізна сила — монголи на чолі з Чингісханом. У 1279 р. завершилося підкорення Китаю монголами, які встановили тут свою династію—Юань.

Панування монголів мало для Китаю двоякі наслідки. З одного боку, воно супроводжувалося значними людськими жертвами, знищенням надбань китайської цивілізації, а з іншого — завдяки приєднанню до системи монгольських держав Китай серйозно втягнувся у світову торгівлю, що сприяло його економічному піднесенню. Про Китай часів монгольського панування цікаві згадки залишив венеціанський мандрівник Марко Поло. Після завоювання Китаю перед монголами постала проблема: як управляти цією територією. Не маючи можливості запропонувати своє, монголи були змушені прийняти китайську систему — від імператора до найменшого чиновника. Найвищі посади в державі посіли монголи. Таке становище призвело до того, що вони перейняли не тільки систему управління, а й мову, писемність, культуру та ін. Незважаючи на таке «окитаєння», останні вважали себе вищими за китайців і поводились як загарбники, посилюючи податковий гніт.

Політика монголів викликала загальне обурення. Від середини XIV ст. в Китаї спалахували народні повстання., в 1368 р. одного з керівників селянського повстання Чжу Юаньчжана проголосили імператором. Він започаткував нову династію Мін, яка правила Китаєм до 1644 р. Столицею спершу було місто Нанкін, а згодом її перенесли до міста Даду, яке отримало нову офіційну назву Пекін(1421). Прийшовши до влади, нова династія відновила традиційну китайську систему управління. Держава перебрала на себе роботи з відновлення системи іригації. Значна увага приділялася розвиткові ремесел, особливо виробництву порцеляни, шовку, паперу, скла, себто тим виробам, що експортувалися. Почалася відбудова і перебудова китайських міст. Щоби засвідчити свою велич, імператори династії Мін здійснювали активну зовнішню політику. Вони розширили кордони держави до Тибету та Індокитаю. Організовувалися воєнні експедиції в Океанію. Найбільше експедицій (сім) очолив адмірал Чжен Хе у 1403-1433 pp. до Індії, Індонезії, Індокитаю, Малайзії і навіть до берегів Африки.

За часів династії Мін китайці активно переселялися в Індокитай та Індонезію, де створили цілі китайські поселення. Головним в економіці Китаю було сільське господарство. Імператори династії Мін на початку свого правління провадили політику, спрямовану на його зміцнення. У ті часи було значно удосконалено знаряддя праці та агротехніку, з одного поля почали збирати два врожаї — навесні та восени, в землю почали вносити добрива. Значних успіхів досягла ірригаційна техніка. Китайці прокладали водогони з бамбукових труб, ставили водяні колеса, зводили дамби. Усі землі в імперії Мін поділялися на державні та приватні. Більшість державних земель передавалась у довічне користування селянам, які мусили сплачувати за це податки державі й виконувати повинності. Приватними землями володіли переважно великі землевласники. Найбільші землеволодіння в XVI-XVII ст. мали імператори: загалом їм належала третина всіх приватних земель.

В імперії Мін було створено розгалужену і всеохопну податкову систему. Кожні десять років складалися списки платників податків, які зберігались у відомстві фінансів. Селяни мусили виконувати повинності, працювати на будівництві міст, палаців, каналів. Від повинностей можна було відкупитися чи найняти замість себе когось іншого. У Китаї було добре розвинене ремісництво. Існували дрібні ремісничі майстерні, де працював сам майстер зі своєю родиною та учнями; великі державні майстерні, які використовували працю прикріплених до них ремісників, а також мануфактури з найманими робітниками. Відносини між імператором та підданими були традиційними стосунками господаря і рабів. На аудієнції в імператора всі міністри повинні були стояти навколішки. Він міг самочинно стратити або усунути з посади будь-кого. Поступово загострилася боротьба між угрупованнями придворної знаті, що і послабило імперію та наближало її падіння.

Перші спроби проникнути до Китаю європейці здійснили в XVI ст. У 40-х pp. XVI ст. вони, підкупивши місцеву владу, заснували торговельну базу на північ від провінції Гуандун. Відверто колонізаторська політика, яку провадили португальці, ігноруючи всі місцеві закони, змусила китайців вдатися до рішучих дій, і 1549 р. їх вигнали з Китаю. Португальці зуміли за великі хабарі місцевим чиновникам залишити за собою порт Макао. У другій половині XVI ст. до Китаю почали проникати іспанські колонізатори, а потім — голландці. Коли Англія здобула перемогу над Іспанією в боротьбі за панування на морях, вона також виявила зацікавленість у проникненні до Китаю. Династія Мін на той час остаточно занепала і не могла зупинити озброєні ескадри. Силою зброї англійці змусили китайців дати дозвіл на право вести торгівлю через порт Гуанчжоу. Вторгнення XVI-XVII ст. стали початком перетворення Китаю у країну, залежну від європейських колонізаторів.

У 20-х pp. XVII ст. внутрішнє та зовнішнє становище імперії Мін значно погіршилося. Всередині країни наростало безвладдя, викликане нескінченною боротьбою за владу. Кинута напризволяще армія розвалювалася. Наприкінці 20-х pp. XVII ст. у Пн-Сх районах Китаю почастішали стихійні лиха, посухи змінювалися повенями, влітку врожай знищувала сарана. Селяни вмирали від голоду, Доведені до відчаю селяни почали бунтувати(причини). Селянські загони почали об'єднуватися. Рушійною силою виступали селяни, дрібні ремісники, міська біднота, солдати. Попервах повстанці не мали єдиного керівництва та чіткої організації, але після наради керівників селянських загонів 1635 р. в Хенані було вирішено реорганізувати всі загони в єдину армію.Невдовзі між Лі Цзиченом і Чжан Сяньчжуном виникли суперечки, що призвели до роздроблення сил і неузгодженості дій. Це дало змогу урядовим військам розбити спершу загони Лі Цзичена, який після поразки відступив у гори, а згодом і Чжан Сяньчжуна.. У 1639-1641 pp. розпочалося нове піднесення повстанського руху. У захоплених місцевостях землі роздавали селянам і звільняли їх від податків на три або п'ять років. До Лі Цзичена приєднувались інші загони. Армія повстанців захопила Пекін у квітні 1644р. Останній імператор династії заподіяв собі смерть, а Лі Цзичен став імператором. Скинувши династію Мін і підкоривши Північний Китай, повстанська армія виявилася втягнутою в боротьбу проти маньчжурів. У 1пXVII ст. в Пн-Сх частині Китаю існувала маньчжурська держава Маньчжоу-Го. Маньчжури вирішили скористатися ситуацією для того, щоб захопити Китай. 200-тисячна армія Лі Цзичена зазнала поразки від величезного війська маньчжурів у червні 1644 р. їхня армія захопила Пекін. Ця подія вважається початком періоду правління маньчжурської династії Цин, який тривав до 1912 р. Маньчжури, спираючись на чиновників, які перейшли до них на службу, поступово розширювали зону окупації, витісняючи повстанців на захід. Лі Цзичена було схоплено і вбито, але повстанські загони продовжували боротьбу проти маньчжурів і припинили її лише 1683 р.XVI-XVII ст. у Китаї були періодом неабиякого розквіту культури. Високого рівня досягли ремесла. За часів імперії Мін розвивалися виробництво шовку, порцеляни, паперу, ювелірна справа, виплавка металу, видобуток солі та ін.

№ 38. Японія до епохи сьогунату (3 – 12 ст)

Японія - острівна країна (Хонсю, Хоккайдо, Кюсю, Сікоку + 900 дрібних), близько 75% території займають гори, 20% - рівнина. Заселення о-вів Японії почалося давно. У 1пIII в. в Японії утворився племінний союз, який займав о-в Кюсю, або, на думку інших, пд. о-ва Хонсю.Пізніші відомості говорять про царство Ямато на о-ві Хонсю. Це і є - початок Японської д-ви. Особливість історичного розвитку Японії полягає в тому, що первіснообщинний лад трансформувався в феодальний, минаючи рабовласницький. Ф-ня ранньофеодальної держави в Японії відноситься до другої половини IV в. Місцеві вожді стали розглядатися як представники центральної влади. З громади стали виділятися власні володіння (ата) родової знаті, що перетворювалися на феодалів. На їхніх полях працювали залежні землероби (Табей), які за своїм становищем були близькі до рабів. Були й домашні раби (Яцук), але Табей від Яцук відрізнялися тим, що зберігали своє майно, і господар не міг їх продати або вбити. Іноді Табей називають напіввільними. У категорію напіввільних потрапляла і значна частина корейців і китайців, які опинилися на японських о-вах або через міграцій, або під час набігів японців на Корею. Вони були носіями більш високої культури, і були хорошими ремісниками та хліборобами, проживали компактно, але були напіввільними.

Процес затвердження феодальних відносин супроводжувався боротьбою окремих угруповань правлячого класу. У VII в. серед членів роду царів Ямато з'явилася тенденція вважати свою владу принципово відмінною від влади інших родів знаті. Було проголошено «закон з 17 статей» - декларацію царів Ямато, де сформульовані принципи існування і управління - принцип вищого суверенітету правителя, суворе підпорядкування молодших старшому. Здійснена спроба спертися на Суйському династію Китаю (589 р.), між двома дворами курсували посольства. Саме в цей час в японську практику був введений термін «тенно» (син неба) - титул, яким стали іменувати себе у зовнішніх зносинах японські правителі Японії. На Японію великий вплив зробив Китай - освіченість, буддизм, культура. Устрій Японії наслідував китайську модель, де влада належить імператорові, а порядок підтримують його чиновники. Було здійснено переворот, який отримав назву Фудзівара, основну силу якого становили китайці, корейці, які прагнули звільнитися від свого напіврабського становища(646 р).

Переворот Тайка затвердив феодальні відносини. У маніфесті 646р. було оголошено, що всі приватні володіння скасовуються, і земля перейшла у власність держави. Правлячий клас зберіг земельні володіння під виглядом посадових, рангових наділів. Селяни формально особистої свободи не позбавлені але не мали права залишати свої наділи, тобто фактично прикріплені до землі. Країна в адміністративному відношенні поділялася на провінції (куни), повіти (кору). Все населення зобов'язане було нести військову службу. Запроваджувалася система світської освіти, побудована за китайським зразком, для підготовки чиновників. Китайська мова стала офіційною мовою У 701 р. цей лад був зафіксований в зводі законів Кодексі Тайхоре. В 710 р. був побудоване Хайдзе- перше місто в Японії. Тому, період японської історії з 710 по 794 р.-періодом Нара. До п. VIII в. не було постійної столиці, після смерті чергового імператора, її переносили в нове місце.

За декретом Тайка: Скасовувалася приватна власність на землю. Вся земля належить імператорові; знать поступила на держслужбу і отримує платню. власники зем.наделов платять податки на землю, ремісники - з продажу своїх виробів; Вводилася військова повинність - кожен третій чоловік повинен відслужити 3 роки, охороняючи кордон.

Протягом усього VIII в. в Нарской монархії не припинялася боротьба всередині пануючого класу. Опозицію урядовим силам, що групувалися навколо роду Фудзівара, становили представники старої родової і рабовласницької знаті, відтіснені Фудзівара від влади, які об'єднуються навколо роду Отомо. Борба закінчилася в 80-х рр.. VIII в. перемогою Фудзівара. Після розгрому старої знаті Фудзівара стали прагнути послабити імператорський дім. Їм вдалося захопити імператора і перевезти його з м. Нара в столиця Хейан (Кіото - столиця Японії до 1868 р.), «столиця світу і спокою». Фудзівара позбавили імператора реальної влади, закріпили своє становище офіційно, присвоївши собі пости регента (якщо імператор був неповнолітнім) і канцлера (при дорослому імператорі). Фудзівара правили Японією протягом століть з середини IX до середини XI ст. До середини X в. нова форма феодальної власності повністю утвердилася в Японії. Власні маєтку феодалів стали називатися сеєн. Поява сеенів призвело до феодальної роздробленості, що підтвердили події 1069 Ворожі дому Фудзівара феодали, до яких приєдналися деякі члени будинку Фудзівара, які боролися один з одним через володінь, постів, викрали імператора. Так утворилася два табори, з 1086 претендували на положення центрального уряду в країні

Такий стан тривало до 1167 р. У країні господарювали феодали. У феодалів стали з'являтися власні збройні сили, які в основному формувалися з нанусі, селянських старост. Служба в загонах призвела до того, що власник маєтку став передавати своїм дружинникам в користування ділянки землі в якості винагороди за службу. Так стали оформлятися васально-ленні відносини, і з'явилися самураї. З метою боротьби з повсталими селянами і попередження їх від відходу з землі власники сеєн стали створювати загони воїнів-дружинників, більш жорстко організованих, ніж у Китаї,які стали перетворюватися на замкнутий стан воїнів - самураїв (буси)., що слідували заповідям кодексу бусідо (шлях воїна).Кожен самурай прагне до високої мети - стати «доблесним людиною». Девіз - «праве діло - все, життя - ніщо». Самурай повинен засвоїти 3 чесноти: вірність (панові), почуття обов'язку самовиховання (чесність, невибагливість, пристойності), хоробрість (в бою і в цивільному житті). Хлопчиків виховували з дитинства. Меч вручали з 5 років. Навчали плавання, верхової їзди, джиу-джитсу, стрільбі з лука, метання списа, фехтування, плавати зі зв'язаними руками, ногами, в обладунках і т.д. до 15 років - має стати справжнім самураєм - спокійним як ліс, нерухомим, як гора, холодним, як туман, швидким, як вітер у прийнятті рішень і лютим в атаці, як вогонь», і якщо відповідав цьому, то брали в стан воїнів.

Спорядження складалося з 23 предметів, вага - близько 12 кг. Самурай вбивав себе: щоб уникнути ганьби, після смерті пана (пізніше не завжди) (борг усього життя самурая зберігати вірність панові, якщо не згоден з поведінкою пана і не коритися не можна, але і не згоден з безчесним поведінкою дайме - вихід в сеппоку), міг таким чином уникнути страти, зберігши честь. Перші відомості про сеппуку відносяться до 1150-1170 рр.. Цей спосіб позбавлення себе життя грунтувався на стародавньому уявленні про те, що душа, розум, характер, наміри, справжні почуття і потаємні думки людини перебувають у його животі. Розпорюючи собі живіт, самурай немов говорить: «Я не винен, але я хочу показати вам свою душу, щоб ви самі могли переконатися в цьому».

Під час феодальної роздробленості XII в. стали складатися великі угруповання феодалів зі своїми вождями. Таких угруповань великих виявилося 2: на сході о-ва Хонсю з будинком Мінамото; на південному заході о-ва Хонсю - з будинком Тайра. Між ними і йшла боротьба до 1185 р., до поразки вдома Тайра. У 1192 р. Переможці проголосили свого вождя - сьогуна (верховного воєначальника). З цього часу сьогун офіційне визначення правителів Японії.

Дата добавления: 2015-08-21