Характеристика основних джерел права Франції періоду феодалізму

В історії французького права знайшли своє найбільш повне відображення характерні риси середньовічного права Західної Європи. Протягом всієї епохи Середньовіччя чисельність і партикуляризм джерел права, які відтворювали роздробленість самого феодального суспільства, створювали перешкоди утворенню у Франції єдиної національної правової системи. Незважаючи на політичне об’єднання країни, релігійно-духовну спільність та утвердження абсолютизму, французьке право аж до революції 1789 р. являло собою конгломерат чисельних правових систем, дія яких поширювалась або на певне коло осіб, або на будь-яку конкретну територію.

Важливим джерелом права був звичай. До Х ст. у Франції практично перестали діяти Салічна правда та інші варварські звичаї. На зміну їм приходять територіальні правові звичаї (кутюми) окремих регіонів, сеньйорій і навіть общин. Особливо значимою була роль кутюмів у північній Франції.

Звичаї складалися в усній формі. Сила й авторитет звичаєвого права визначалися тим, що воно відображало реальні потреби територіальних колективів феодального суспільства, що виникало, як правило, із компромісу та не залежало цілком від свавілля державної влади. Тому і дотримання кутюмів у більшості випадків було добровільним, хоча вони і набували зобов’язальної сили, яка закріплювалася судовою владою.

Для визнання звичаїв у судах було необхідно, щоб вони були відомі “із давніх-давен”, тобто не менше 40 років. Починаючи з ХІІ ст., окремі кутюми стали записуватися, а до середини ХІІІ ст. в Нормандії було складено досить повний збірник права – Великий кутюм Нормандії, який використовували у судовій практиці. З цього часу з’являється низка приватних записів місцевого звичаєвого права, які робили королівські судді та легісти. Одним із таких ранніх записів був збірник “Порада другу” (1253 р.), автором якого був П’єр де Фонтен.

Найбільш відомим у середньовічній Франції був збірник звичаїв – Кутюми Бовезі (1283 р.), автором якого є Пилип де Бомануар. Тут зроблено широкий огляд звичаєвого права із посиланнями на інші кутюми, із використанням норм канонічного і римського права. Збірник складався із пролога та 70 глав, хоча і не давав системного й повного викладу матеріалу. У Кутюмах Бовезі затверджувалась обов’язковість правових звичаїв не лише для місцевих жителів, але й для королівської влади.

За Кутюмами Бовезі було створено низку подібних збірників: Кутюми Тулузи (1296), Стародавній Кутюм Бретані (1330). Особливим авторитетом у судах користувався збірник Великий Кутюм Франції (1389).

Якщо той чи інший звичай викликав сумнів, суддя проводив розслідування із допитуванням десяти місцевих знавців звичаєвого права, які повинні були дати однозначну відповідь про існування кутюма та його зміст. Така процедура породжувала багато труднощів. Так, кутюми відрізнялися залежно від місцевості, але визначити її територіальні межі часто було надто складно.

Згідно з наказом короля Карла VІІ 1454 року в ХVІ ст. було створено та відредаговано біля 200 збірників “малих” кутюмів та біля 60 збірників “великих” кутюмів.

Відредаговані кутюми набували рис закону: визначеності, стабільності, незмінності.

У переробленому вигляді кутюми стали більш зручними. Тому в ХVІІ–ХVІІІ ст. з’являється низка праць (Дома, Пот’є, Лвуазель), у яких зроблено спробу уніфікувати кутюми та судові рішення по окремих правових інститутах і тим самим обґрунтувати ідею створення єдиного загальнофранцузького права.

На півдні Франції поступово важливим джерелом права ставало римське право, яке мало тут досить глибокі історичні корені. Французькі юристи, що коментували пам’ятки римського права та використовували при цьому методи, подібні глосируванню, розгорнули свою діяльність ще до створення знаменитої італійської школи глосаторів. Але справжній розквіт римського права у Франції починається з ХІІІ ст. на півдні країни, що було пов’язано перш за все з діяльністю школи глосаторів, які відкрили дорогу для юстиніанового римського права. Один із видних представників цієї школи – Плацетін – організував на початку ХІІІ ст. викладання римського права в університеті Монтпол’є. Пізніше юридичні факультети почали відкриватися і в інших університетах Франції. Глосатори коментували та роз’яснювали (голосували) Дігести Юстиніана.

Становлення королівської влади до римського права у Франції спочатку було неоднозначним. З одного боку, посилалися на окремі формули римського публічного права, використовували легістів у державному апараті, але з іншого боку, узаконення римського права могло бути зрозумілим як визнання верховенства римсько-німецького імператора. Тому король Пилип Август навіть заборонив викладання римського права в Паризькому університету, хоча воно вивчалося в інших університетах домену.

Визнаючи доктринальне значення римського права французькі королі обмежували його практичне використання. На півдні Франції римське право було визнано як свого роду вид “звичаєвого права”. Тому з ХІV ст. південь Франції стали називати “країною писаного права”.

У ХVІ ст. у Франції склалася своя школа римського права, яка отримала назву гуманістів. Гуманісти вивчали римське право як таке, що взяте само по собі, користуючись при цьому історичним методом. Юристи-гуманісти створили в Бурже інтелектуальний центр із залученням спеціалістів з античної філології, історії, мистецтву. Юристи-гуманісти, орієнтовані на наукове вивчення римського права, не вплинули на судову практику, а тому в ХVІІ– ХVІІІ ст. поступилися позиціям бартолістам, які вивчали римське право для практичних потреб.

Але їх праці вплинули на подальше використання римського права у післяреволюційному законодавстві Франції.

Таким чином, можна зробити висновок, що в середні віки римське право виступало не тільки як важливе джерело діючого права, але і як складовий елемент національної культури, що формувалась.

До числа важливих джерел права відносились також норми канонічного права. Свого апогею розвиток канонічного права набув у ХІІ–ХІІІ ст., коли поширилась компетенція церковних трибуналів.

У подальші століття сфера дії канонічного права у Франції починає звужуватися в ході запеклої боротьби королівської влади за свої судові повноваження.

Королівський ордонанс 1539 року заборонив церковним судам розглядати справи, які стосуються світських осіб. До числа королівських повноважень у період становлення абсолютизму було включено надання зобов’язальної сили нормам канонічного права.

Велике значення у Франції в період Середньовіччя мало і міське право, яке розглядалось як різновид звичаєвого права. Основним джерелом цього права були міські хартії. Вони мали нормативний характер та відображали взаємини населення з королем, або з окремими сеньйорами.

У хартіях передбачалося дотримання миру та порядку, визнавалося дотримання миру та порядку, визнавалися важливі права та свободи громадян, які не були захищені звичайним феодальним правом, регламентувалася торгово-реміснича діяльність.

У міру зростання королівської влади найважливіше місце серед інших джерел права посідають законодавчі акти королів: ордонанси, накази, едикти, декларації та ін. Починаючи з Пилипа Красивого (кін. ХІІІ – поч. ХІV ст.), королівські акти все більше почали називатися ордонансами. До другої половини ХVІІ ст. королівське законодавство не відрізнялося систематизацією та класифікацією матеріалу, який в ньому містився. До середини ХVІ ст. накопичилось багато королівських ордонансів. 1587 року було створено Кодекс Генріха ІІІ, який здобув великий авторитет у судах.

Важливим джерелом права були королівські укази (капітулярії) та інші акти, що виходили від короля. Таким важливим актом був Акт “Про відправлення правосуддя” (1539 р.). Цей акт закріплює інквізиційний, або розшуковий процес. Порушення кримінальної справи здійснюється тепер не лише за скаргою потерпілого, але й на основі даних, які одержав суддя з якихось інших джерел. Суддя особисто, або через помічників веде розслідування справи, а потім надсилає матеріали прокуророві для висновків (закінчення). Вирішальну роль у доказах відігравало власне визнання обвинувачуваного, а тому його піддавали тортурам. Якщо тортури не приводили до признання, то особа визнавалась невинною. Кримінальні справи мають у суді перевагу над цивільними. Учасники суду мають право на відведення судді. Суддя, який допускав у судочинстві помилки, ніс за них адміністративну і цивільну відповідальність. За першу помилку суддю штрафували, за другу – усували від здійснення судочинства строком на один рік, за третю – звільняли від суддівства. Якщо у результаті суддівської помилки сторона зазнавала матеріальних збитків, то суддя мав їх відшкодувати. Актом “Про відправлення правосуддя” замість латинської мови у судочинстві вводилась французька.

У період розквіту феодальних відносин суди складалися з рівних осіб. Засідателями могли бути ті, хто мав рівне володіння із підсудним. Сеньйоріальна юстиція тривалий час мала перевагу над королівською. У судовій владі панів знаходились селяни і навіть міське населення. Починаючи з ХІІІ ст., сеньйоріальна юстиція занепадає, посилюється королівський суд. Верховний суд Франції складався із декількох слідчих палат і великої палати. Спочатку він скликався щорічно, але із-за нагромадження справ став постійно діючою установою.

Коли з’явилися писані збірники права, феодали почали ухилятися від судочинства, тому що вони досить часто не знали судової процедури. Оскільки і засідателі не знали правил судочинства, то його одноосібно став відправляти балії. Так було витіснено феодальну юстицію.

Дата добавления: 2015-08-21