Частина 3

СКАНЕР

Лечу в Америку! Ну і що тут такого.

Стою довго собі на одному місці, втуплюючись у дощинку-гупанку.

Це, може, й звичайне боягузтво з мого боку - брати з собою ту дощину. Нью-Йорк аж ніяк не те місце, де добре гримається.

Люди там, звісно, що виражають свої емоції в на багато цікавіший спосіб.

А чому ж я мушу робити з себе посміховисько на весь Нью-Йорк і з іншого боку, мені й не хочеться вдавати, наче я такий крутий хлопчина. Кара ж не забариться. Зважую дощину в руці.

Як пір'їнка.

Можу ж її навіть не втягати. Нехай собі полежить у сумці - як гарант почуття безпеки. Аби тільки зналося, що вона там. А якщо мене змусять гепати - ось вона, тут як тут, у пригоді.

Можу звісно, поїхати і без неї, а потім — як щось до чогось — купити собі десь нову, як вже так сильно притисне. Та це справа ризикова.

Не відомо ж, як там у Brio йдуть справи в тій Америці. Може бути, що вони там і не продають таких дощинок-гупанок. В такому разі я ризикую перегоріти всередині від своїх численних почуттів.

До того ж я не знаю, на кого можна було б ту дощечку залишити. Треба брати з собою.

І якщо це місто таке гігантське, як я собі уявляю, то цілком імовірно, що я матиму потребу випустити свої враження назовні.

Та й, зрештою, ця дощина матиме такий стильний вигляд під сканерами у летовищі!

Тільки уявіть!

Пакуюся.

Труси. Шкарпетки. Футболки. Зубна щітка. Шорти. Фотоапарат. Дощинка-гупанка.

СЕНС

За хвильку має прибути автобус до аеропорту. Ми з Лісе лежимо на траві у Королівському парку Жуємо налисники, — Лісе сама насмажила.

Запитую її, чи вона вірить у те, що все врешті-решт буде добре. Чую: "А що ти розумієш під "врешті-решт"?"

Якщо взагалі-взагалі вкінці, то тут менше ймовірносте, що все завершиться добре. Це вже, звичайно, питання віри, — провадить Лісе. Одні ж вірять у те, що житимуть кілька життів, інші — що по смерті опиняться у затишній місцині.

А якщо ж я маю на увазі просто трохи пізніше, скажімо, за годинку, тобто чи час розставляє все на свої місця, - то тут шанси трохи більші.

Все, правда, залежить і від того, що я вважаю "добрим". Вона запитує далі, куди мені б хотілося.

Кажу, що справді не знаю.

Кажу, що мені, мабуть, хочеться знати, що все владнається. Я ж не хочу бозна- чого. Лиш трошки доброго. Мені б тільки прожити просте й добре життя, повне приємних митей і моря пригод.

Лісе переконана, що чого-чого, а пригод можна собі нашукати стільки, скільки душа забажає.

Кажу, що не можу сприймати жодних забав та розваг, поки не відчую, що моє життя має сенс.

- А ти не можеш дати тому сенсу спокій? Хай він собі буде сам по собі, - каже Лісе. Ні. Не можу.

— А дружба? — Лісе доводить свою думку до кінця. — Ось ми, наприклад, — хіба це не має якогось сенсу?

— Має, — кажу.

— Ну ось, бачиш...

Прибув автобус. Фотографую Лісе її ж поляроїдом. Запитую, чи вона чекатиме на мене.

Вона сміється і цілує мене, просить надіслати бо дай якусь листівку, чи що. Перепитую, чи одна листівка на день не буде зачасто. Каже, що ні. Але висуває умову: підписувати їх у цікавих місцях. Щонайменше, на вершечках хмародерів. Помахую Лісе на прощання рукою із заднього сидіння автобуса.

І якраз у той момент, коли вона вже так далеко, що я не можу розібрати обрисів її обличчя, воно починає проявлятися на світлині у мене поміж пальцями.

Тепер я дивитимуся на неї постійно, незважаючи ні на що.

Дата добавления: 2015-09-07