Учитель

Якось у дитинстві я так довго бавився, що аж зомлів.

Мені якраз купили гірські лижі, і я так ними захопився, що геть забув про їжу. Прогасав цілий день без крихти у роті.

Надвечір моя свідомість від виснаження покинула мене, і я гримнувся об бетонний стовп на повній швидкості. Я мав тоді струс мозку, і тато відвіз мене до лікарні.

Лікар сказав мені, що так довго бавитися дуже чудово, але не варто забувати час від часу поїсти.

А зімлів я, бо моє заняття було таке захопливе, що мені було шкода витрачати час на перепочинок.

У цьому є щось неймовірно добре. Отой запал.

Куди він подівся?

Останнім часом настрій у мене якийсь надто вже мінливий.

Намагаюся вималювати собі картину тієї ситуації, в якій я опинився, але у голові якісь лише окремі уривки, котрі ніяк не надаються до логічного упорядкування. Я заблукав. Де я?

За останні тижні багато чого змінилося. Дні тепер інші. І ночі теж.

Та почуття вдоволення немає. Ще немає. Жодного сумніву: бракує ще не

однієї речі.

Знати 6, де її шукати.

Але ж я маю м'яча. Люди, я маю м'яча!

І щовечора товчу ним об стіну сусіднього будинку

Так, брат повертається за місяць. Тоді я вже не зможу тут жити. Мені залишився місяць.

Я і не приховую того, що боюся так і не знайти відповіді на запитання —

одне-єдине, яке мене зараз мордує. Як бути далі? У мене жодного бажання видавати себе за крутого.

Я, може, й міг би роздягнутися до трусів, простягнутися на канапі, сказавши подумки — хай воно буде, як буде. Міг би й закурити цигарку та вдавати, ніби все йде так, як і має бути. Може б мені і вдалося когось здурити. Дівчат. Кіма. Гм, Кіма може би й вдалося. Та рано чи пізно я знову опинився б отам, на траві. І мій брат — або хтось і інший — поплескував би тоді мене, усього в риданні, по спині.

Щось таки має слатися. Щось просто мусить статися.

Найбільше, чого я зараз потребую, це когось старшого, такого собі учителя, когось, хто б розтовкмачив мені, як це все тримається купи.

Він би давав мені домашні завдання, які здавали ся б мені позбавленими будь-якого сенсу Я б нервувався і скажено протестував, та однаково мусив би їх виконувати. І врешті-решт, за багато місяців важкої праці, я б усвідомив, що на всім цим ховалося якесь глибше значення і що весь цей час мій учитель мав чіткий і послідовний план.

Тоді у мене враз звідкись взялися б сили осягнути всі зв'язки. Нитки, що

зв'язують усе докупи. Прозорі й зрозумілі речі. Сили розуміти світ та людей.

Сили опановувати себе і знаходити в інших найкраще і все таке інше. Учитель сказав би тоді, що йому вже нічого мене навчити, і подарував би мені щось на прощання. Якийсь великий і дорогий дарунок. Може, авто. Я

б тоді почав відмовлятися, що це занадто цінний подарунок, і що я не можу його прийняти, — та він би наполіг на тому, що ми мусимо попрощатися просто, але солідно. Тоді виїхав би я врешті у світ, на волю, на Volvo, і зустрів би когось, може, навіть, і яку дівчину, звив би із нею тепле сімейне гніздечко, відкрив би, може, власну справу — і продукував би якісь добрі товари чи послуги.

От як би все було. Чорт. Так би хотілося! І чому так не буває?

Такі ж учителі не ростуть на деревах, як ті яблука у дідусевому садку. У своєму житті я ще не зустрічав жодного такого Учителя.

Мабуть, доведеться-таки самому давати собі якось раду.

Намагаюся пригадати, кого я взагалі поважаю. Таких небагато.

Ось перед ким я схиляюся:

— Лорі Андерсен*.

— Ганді**.

— Армія спасіння.

— Карл Баркс.***

* Норвезький скульптор

** Філософ та політик Індії 1950-х років. Закликав до мирного розвитку суспільства.

*** Мультиплікатор, вигадав Скруджа Мак-Дака.

Дата добавления: 2015-09-07