Велосипед

Та почуття вдоволення все ще немає.

Це було абсолютно тупо з мого боку - взятися до тієї книжки. Абсолютно. Я вже не дуже впевнений, що Пол своя людина.

Цілком можливо, що часу не існує. Але ж речі все одно рухаються, життя не стоїть на місці. Ми народжуємося й помираємо. Я старію. І що мені з того, що

на Сонці час не такий, як тут?

Хтось мусить прийти й дати мені щось до роботи. Хтось мусить попросити мене про якусь послугу, може, комусь треба чимось допомогти. Понести щось порядно тяжке.

Видути щось величезне зі скла, наприклад. Я так довго не пітнів!

Склав новий список. Того, що захоплювало мене в ранньому дитинстві. Досить довгий вдався.

- Вода.

- Авто.

- М'ячі.

- Телефони.

- Звірі, більші від мене.

- Риба.

- Дзеркало.

- IIростирадло із гострими кутиками.

- Вирізати чудернацькі речі ножем.

- Брехати, зі схрещеними пальцями.

- Їздити у ліфті.

- Вантажівки.

- Голки.

- Звірі, менші від мене.

- Високі звуки.

- Трактори.

- Потяги.

- Літаки.

- Поліцаї.

- Пожежі та пожежники.

- Трамваї.

- Космос.

- Речі, що були повністю червоними.

- Мурахи.

- Лебеді.

- Вставні щелепи.

- Малювати.

- Степлери.

- Речі, які можна було жбурляти.

- Пилки.

- Пластирі.

- Молоко.

- Щипці.

- Висота.

- Фарбувальні властивості чорниць.

- "Леґо".

- Речі, що рухалися швидше, ніж всі інші.

- Сніг.

- Дерева.

- Вузлики.

- Гокей.

- Кубик Рубика.

- Ті, що косили газони спеціальними машинка ми.

- Фотоапарати.

- Пісяти і какати.

- Шишки.

- Мильні бульбашки.

- Африка.

- Речі золотистого або сріблястого кольору.

- Сильний вітер.

- Лимонад.

- Речі, які робив татко.

Все моє існування буквально вщерть переповнювалося тими-от речами. Все було так нескладно і — просто чудово. Коли мені не спалося — то стрибало- ся, я був постійно чимось захоплений. Я не ходив. Я стрибав.

Дірявлю той список очима ще якусь хвилю, тоді факсом пересилаю Кімові. Здається, я винен йому ще одну відповідь.

Подумав, а чи не скласти ще й списку тих речей, які захоплюють мене тепер. Беру ручку, знаходжу до неї листок паперу, але тут мене сковує внутрішній

спротив — невідомо звідки він взявся.

Це, напевно, страх перед тим, що список видасть ся надто коротким. Мені ніколи не варто було припиняти того стрибання.

От саме зібрався до крамниці купити який літр молока.

Коли повертаюся, двір аж кишить малими дітьми. Тут, виявляється, дитсадок неподалік. Досі я і не помічав.

Якесь хлоп'я на крихітному роверику мчить мені назустріч. На ньому комбінезончик і шапочка. Поверх неї - голубий велосипедистський шолом.

Малий не зводить очей з мене й мого молока. Під'їжджає, зупиняється

й питає, чи отой крутий червоний ровер, бува, не мій. Я киваю в бік мого ровера, що припар кований до жердки біля будинку й перепитую, чи він мав на увазі саме той. Якщо той, то це й справді мій.

- Мій, - кажу.

Бачили б ви його! Хлопчина землі під собою не чує від захоплення. Каже, що й собі хотів би такого.

Вдвох підходимо до ровера й оглядаємо його зусібіч. А дійсно — великий та червоний. Малий боязко обмацує раму.

Запитую, звідки він знає, що це мій ровер.

Він бачив з вікна, як я його паркував. Сам він мешкає по сусідству. Отам, нагорі.

- А тобі зовсім близенько до дитсадка, - кажу. Малий киває.

- А ще я бачив, як ти кидав м'яча об стіну.

- Ти що, так пізно лягаєш спати?

- Тоді мами з татом не було вдома.

Розпитую далі, як його звати, і малий відповідає, що він Бьорре.

- Бьорре у тебе теж добротний ровер. Зізнається, що то не його.

Видали у дитсадку.

Бьорре стихає на хвильку. Тоді враз питає, чи є у мене шолом.

Мені дуже хочеться збрехати й сказати "так", але, якось стримуюся.

Кажу "ні". "Так не можна", - відразу повчає мене Бьорре. Малий переконаний, що мені треба якнайшвидше придбати собі шолома, ще навіть нині.

Він почав лякати мене історією про чийогось татка — той бідака вписався

в якесь авто на велосипеді. У нього теж не було шолому, — лежав тоді в лікарні місяцям:и.

Аргумент сильний.

- Маєш рацію, Бьорре, - відразу погоджуюся. Мушу купити собі шолома. Малий питає, чи я зараз поїду возитися. Та не планував ніби. Хотів піднятися зараз до себе й попи ти молока. Бьорре не вгаває: а я поїду возитися тро

хи пізніше? Хто його зна. "Може ввечері", — відповідаю. Йому хочеться подивитися, як я їжджу, але після обіду його вже забирають із дитсадка, — жаліється.

- Може, побачиш мене через вікно, - намагаюся потішити дитину.

- Може, - Бьорре, понуро.

Він не рушає з місця, проводжаючи мене очима до сходів. Оглядаюся, -

малий миттю береться помахувати мені рукою на прощання.

Трохи пізніше до мене доходить: треба було ж про везти Бьорре по дворику на ровері! Телепень!

Він би так тішився...

Дата добавления: 2015-09-07