Триває це вже кілька тижнів.

Досі сиджу в помешканні свого брата.

Раз на день сходжу додолу з тих його бантів і купую трохи чогось поживитися. А коли надходять якісь листи — відкриваю їх і пересилаю своєму братові фак сом. Номер його факсу божевільне довгий. Починаю тепер вірити, що він і справді в Африці. Я вже об шукав усі усюди за тим клаптиком паперу, де записав його теперішню адресу, — та ніяк не можу знайти.

А так — майже нічого іншого і не роблю.

Гортаю газети або лежу на канапі, витріщаючись у стелю. Планів не маю жодних.

Відчуття того, що майже все якесь безглузде й без змістовне, все ще десь тут, у мені.

І це відчуття анітрохи не надихає.

Я різко знизив швидкість. До нульової позначки.

Гадаю, треба почати все спочатку. А з чого зазви чай починають спочатку?

Вчора я написав список того, що маю і чого не маю. Ось що я маю:

- Добротний ровер.

- Хорошого друга.

- Поганого друга.

- Брата (в Африці?).

- Батьків.

- Дідуся та бабусю.

- Величезну позику на навчання.

- Ступінь бакалавра.

- Фотоапарат.

- Пригорщу (позичених) грошей.

- Пару майже нових кросівок.

Ось чого не маю:

- Планів.

- Захоплень.

- Коханої дівчини.

- Відчуття того, що все тримається купи і що все владнається.

- Натури переможця.

- Годинника.

Щоразу, коли я кидав погляд на оцей список, то помічав, що маю 11 речей. Немає — тільки шести. Це могло б стати серйозним джерелом черпання оптимізму.

Проте, вчитавшись у список, я зрозумів, що він страшенно незбалансований і погано піддається кількісному аналізові. Ці речі просто зле рахувати.

І без деякого надбання я міг би спокійно обійтися. А багато з того, чого не маю, видається мені таким важливим, що його відсутність позбавляє мене можливости жити, як мені хочеться.

Я, наприклад, з радістю обміняв би свого поганого друга на бодай якесь захоплення, ну хоч чимось найдрібнішим. Або ж на кохану дівчину.

Хоч вже.

Та я знаю — як і кожен з нас — що такого не буває. Збив докупи всі ті речі у списку.

11+6.

Виходить 17. Величезне число — якщо воно охоплює всі ті речі, які для людини складають суть життя. На якусь мить мене переповнила гордість

за самого себе. Та це тупо. Повний ідіотизм — додавати докупи ті речі, які в людини є, та ті, яких вона не має. До того ж, деякі з них не такі вже важливі.

Мені хочеться лише одного. Давати собі ліпше раду з часом. Як я і казав,

маю з часом трохи проблеми. А як на мене, то краще вже виходити своїм проблемам на зустріч, аніж ховатися від них по закутах. Але щоб годинник був для мене такою вже й дуже життєвою необхідністю.... Я б не сказав.

Те саме з кросівками, їх аж ніяк не назвеш головною умовою існування. Але ж я їх маю. Добре, можна сказати, що кросівки і годинник ніби анулюють існування одного й неіснування другого. Залишається 10+5. Це вже 15. Все

одно досить порядне число. На жаль, воно зовсім не дає мені ані користи, ані розуміння сенсу — як і те "17".

Треба спробувати знайти щось інше.

Я все ще гнив на канапі, в напівдрімотному заціпенінні, аж тут почулося дзижчання факсу. Я почекав, доки повідомлення надійде повністю, до кінця, і машина одріже аркуш.

Це тривало десь із хвилину. Тільки-но папір упав на підлогу, я підвівся, щоб його підняти.

Від Кіма.

Кім - це той мій добрий друг. Ми знаємо один одного декілька років. Він добрий хлопець, до того ж от-от стане добрим метеорологом. Він зараз стажується на котромусь із островів, десь далеко на півночі. Наскільки я зрозумів, там, на тому острові, він сам-самісінький. Зчитує якісь

безконечні показники й підраховує всілякі нісенітниці. Потім телефонує у метеорологічний інститут у Бліндерні* - по декілька разів на добу.

Здається, йому там на півночі трохи самотньо.

Він пише безперестанку. Мені важко встигати за його темпами. Я навіть було натякнув йому якось, що не в змозі писати так часто, як він мені. Відповідь була: "Нічого страшного", та я знаю, це його трохи зачепило. Ніколи не обговорюючи проблеми, якось само собою ми зійшлися на тім, що він може писати мені стільки, скільки заманеться, а я відповідатиму тільки тоді, коли відчую в собі сили щось написати.

Так можна жити.

Із Кімового факсу я зрозумів, що він там дивиться шведське телебачення, ZTV. Процитував мені в листі:

"1. Вставай!

2. Збирайся в дорогу!

3. Шукай нових друзів!"**.

* Студентське містечко в м. Осло, де розташовані всі споруди університету й студентські гуртожитки.

** Цитата наведена шведською мовою.

Я розповів Кімові, як мені зараз ведеться. Він намагається допомогти. Приємно так. Внизу під братовим столом я примостив ящичок, на якому збоку над писав "Кім". Туди складаю всі його факси. Той ящичок уже переповнений вщерть. Відколи Кім почув, що я маю десь поблизу факс, — жодної хвилини спокою.

Знову гепаю на канапу. Щось мусить статися. Не обов'язково щось важливе. Просто щось.

Вирішую піти трохи розім'яти ноги і купити щось таке, що могло б спрямувати мої думки в якесь приємне русло або принаймні змусило мене посміхнутися.

Я обійшов чимало крамниць, та не побачив нічого, що припало б мені до душі.

Спробую визначити декілька критеріїв того, що шукаю.

Не знаю чому, але якось втягнувся я в ті переліки. Список — суперова річ. Напевно, настав час складати списки. Ось і зараз напишу один.

Порозмірковував я трохи — і поступово вималювалася картина тієї речі, яку шукаю. Виявилося, що це має бути щось таке:

- не надто велике — щоб можна було легко пере носити

- Не дорожче від ста крон* (*Приблизно 10 USD).

Дата добавления: 2015-09-07