Багаторазового використання.

- І до того ж як зовнішнього, так і внутрішнього.

- Крім того, щоб надавалося до використання як наодинці, так і з друзями.

- Що б спонукало мене до дій.

- Що б змусило мене забути про час.

Сідаю на якусь лавку і ще раз уважно перечитую список. Довго читаю. Список досить відвертий. Я ним цілком задоволений. Може, навіть насправді

існує якась така річ, а може, й ні. Це не надто важливо. Сам список для мене

— істинне одкровення. Як кажуть ще — "справжня цінність".

Я все ще сиджу на тій лавці, розмірковуючи, які речі могли б задовольнити оті мої вимоги.

На думку спала ціла купа всілякого непотребу. Але ж це мусить бути одна, одна-єдина річ.

Раптом мене опановує прозріння. Мені потрібен м'яч!

А таки дійсно м'яч. Всередині віддалено відчуваю легке хвилювання.

Давно вже я не згадував про м'ячі. Я втішився, що саме це спало мені врешті на думку. От про такі речі тепер і слід думати. В цьому напрямку

варто рухати ся далі, шановні. Треба тільки вибрати м'яч. А як їх вибирають? На світі повнісінько м'ячів. Людство ж весь час товчеться з ними. Заради забави, та й з усілякою іншою метою. Важливо тільки знайти той один, єдино правильний.

Подаюся переривати крамницю спорттоварів.

У них тут широчезний вибір м'ячів. Добротних і дорогих. Зі шкіри та з інших солідних матеріялів. Перемацую їх почергово — але всі вони якісь надто вже претензійні, як на мене. Якщо я куплю собі такого — відразу ж впаду жертвою комплексу неповноцінности. Не на часі тепер купувати якісні м'ячі. Зараз мені треба притлумити будь-які елементи конкуренції в моєму житті. На порядку денному — виживання.

Я потребую звичайнісінького м'яча, просто м'яча. І бажано пластикового. Подаюся до іграшкового. Тут проблема вибору значно менше тисне на інтелект. У них, на щастя, всього-на-всього декілька м'ячів. І тільки три різні розміри та кольорові нюанси. Зважую помалу один з них у руках, парою інших постукую об підлогу. Врешті роблю все дуже просто — беру червоний пластиковий м'яч середнього розміру. І коштує він ледь більше за 50 крон.

М'яч запаковують у мішечок, — і я повертаюся ровером додому, цілу дорогу розвіваючи на радощах новим надбанням.

Одразу відсилаю Кімові факс: мовляв, настрій уперше за останній час піднявся; купив червоного м'яча.

Влягаюся на канапу з м'ячем на грудях. І чекаю вечора.

Коли стемніє — вийду покидаю м'яча об стіну сусіднього будинку в дворику. Цей теплий образ так і завис у мене перед очима.

ДЕРЕВО

Декілька вечорів поспіль я кидав м'яча об стіну там унизу, в дворику, за будинком.

Зазвичай я виходжу після вечірніх новин і звертаю за будинок — до тієї стіни, де зовсім немає вікон. Сюди рідко хто забредає, та й ліхтар тут один-єдиний на всю вулицю.

Щось у тому товченні об стіну таки є. Хто його зна, що це. Але багато кому варто було б спробувати. Навіть нам усім разом. Ми б тоді зовсім по-іншому поглянули на все. Ми тоді б стали трохи радіснішими.

Шпурляю собі отак того м'яча об стіну, щоразу чекаючи, доки він відіб'ється ще раз від землі, перш ніж повернеться мені до рук. Чудовий м'яч. Завжди по вертається. І до рук приємно взяти. Господи, я й за був, як це, коли тримаєш у руках м'яча! Стискаєш його між долонями! Він же такий круглий! Він змушує мене забути про час.

Знову кидаю. Новенький червоний м'яч вдаряється об стіну — й у дворику відлунює потому приглушений звук. Ловлю м'яча, притримую на якусь хвилю, і — знову шпурляю. Чисто механічно. Майже не замислюючись над тим, що роблю: супер, так можна думати про щось інше.

Сьогодні ввечері пригадалися мені мій дідусь, мамин тато. Кілька тижнів тому вони розповіли мені одну бувальщину. Це була казка про добрий світ.

Мамині батьки мешкають у жовтуватому дерев'яному будиночку який вони власноруч вибудували багато років тому. У них там і свій садок — у нього вони вкладають чимало праці. Для них оті квіточки, дерева й кущики завжди були чимось надзвичайно важливим. Вони знають всі ті дивовижні назви рослин, знають, коли що садити, коли підливати, коли збирати врожай. Тільки й розмови у них, що про ту всіляку саджанину Знайомим і рідним завжди дарувало ся власноруч вирощені квіти. Так було завжди, скільки я себе

пам'ятаю.

Коли вони ще тільки починали будувати свій будинок, мій дідусь посадили яблуньку На самих при ступах до садка. Мені, однак, не довелося застати цього деревця. Воно всохло ще до мого народження.

Але я про нього чимало чув.

Вкоренялося воно собі вже не рік і не два, ось вже і яблука взялися помалу наливатись. А родилася їх сила-силенна. Бабуся витискали з них сік і варили варення.

Яблунька була як золото. Аж тут — напасть.

Те літо видалося напрочуд урожайним. Яблука — велетенські й соковиті —

так і просилися до рук.

Та одної ночі хтось поламав ту яблуньку. Обліплені плодами крислаті гілки лежали тепер по-варварському розкидані в траві. Дідусь казали, на це годі було дивитися. Яблунька більше ніколи не родила. Вона всохла.

Мій дідусь зайшли тоді до хатини із сумною звісткою для бабусі. Потому зняли з себе свій робочий одяг, на кинули на себе щось трохи парадніше й подалися дорогою додолу — попри церковне приборство - до школи.

Довго тоді балакали з їхнім директором, а опісля там тижнями виводили дітей на чисту воду, аж поки за якийсь час зізналося троє хлопців.

Вони хотіли тільки поцупити кілька яблук, та якось самі незчулись, як занадто розійшлися.

Їх дуже мордувало сумління.

То були пусті хлоп'ячі дурощі. Нічого такого страшного. Але й не можна було ту подію просто зігнорувати.

Мій дідусь разом із директором школи прагнули справедливости. Нова яблунька за тих часів коштувала б 150 крон.

Домовлено — хлопці виплатять вартість деревця. З кожного по 50 крон.

Дідусь казали, що на той час то були великі гроші.

Хлопці мали сплачувати щотижня по частці - всю осінь і аж до весни - поки віддадуть всю суму й остаточно розрахуються.

Дідусь і самі колись училися в тій школі, тож доб ре знали, що тамтешнім

хлопцям не було так вже й дуже що розтринькувати. Вони мешкали там само, у школі; дехто з них місяцями нічого не чув від своєї родини, яка до дірок спустошила свої кишені, вже аби тільки послати їх на науку. Тож хлопцям треба було сплачувати борг за яблуньку із власних кишенькових грошей.

А це, вочевидь, означало, що на весь той час випадали б усі забави, які коштували бодай якісь копійки. Навряд чи вони могли б тоді дозволити собі піти до кіна, зафундувати дівчатам Sоlо*, — ну, май же тобі нічого.

* Марка норвезького напою, щось на зразок нашого "Живчика".

Щосуботи хлопці приходили під двері до моїх дідуся й бабусі, змирившись із долею, і приносили гроші. Майже мовчки. Лиш простягали руки й кидали копій ки у велетенські лабети мого дідуся. А той тільки ствердно покивував головою — на знак того, що все було так, як і мало бути. Розрахунок тривав довго. Минула зима, прийшла весна.

У травні садок зацвів знову, а в школі десь от-от мали б розпочатися вакації. Хлопці роз'їжджалися по родинах насолоджуватися літньою волею. Ця су бота була вже останньою. Хлопці прийшли при па раді. Настрій у них був справді ніби й святковий. Ось вони подзвонили у двері. Бабуся запросили їх до хати. Вони зварили кави й напекли своїх смаковитих вафлів.

Хлопці засіли за стіл, сплатили останню рату й потиснули руки дідусеві та бабусі.

Ту їхню колишню пригоду викреслено зі сторінок історії.

Хлопці відчули полегкість, їм враз порозв'язувалися язики — й вони вперше провадили зі старенькими якісь балачки. Розповіли про школу, поділилися своїми літніми планами. Сказали, звідки родом... Обличчя їхні аж світилися. Борг сплачено, їх очищено — і тепер вони могли врешті сміливо підвести очі.

За якийсь час хлопці попідводилися йти додому. Попрощалися і скерували до дверей.

Тоді підвелися мій дідусь.

— Стривайте, ще не все.

Хлопці завмерли. Дідусь подалися до великого сер ванту на кухні. Відкрили дверцята. Занурили руку аж по лікоть поміж полиці й вийняли звідти три кон

верти. Тоді врочисто підійшли до переляканих хлопців та вручили кожному

по конвертові.

Хлопці були геть спантеличені. Вони перезирнулися. Тоді відкрили конверти

— і враз усі троє як один відчули, що по їхніх щоках потекли сльози. Дідусь повернули їм усе до копійки.

Я все ще стою на тому самому місці, тупо кидаю чи м'яча об стіну. Якраз так добре втягнувся в ритм. Мені добре від цієї забавки — не бачу жодних причин її припиняти. Від неї ніколи не буде зле. Немає значення, скільки я отак товктиму тим м'ячем об стіну — від цього мені ніколи не буде погано. Ніколи.

Дідусь казали, що від самого початку мали намір повернути дітям їхні копійки: "Йшлося зовсім не про гроші."

Мої думки перекинулися на хлопців. Вони вже десь повиростали. Долічують, мабуть, шостий десяток.

Вони, напевне, відчули, що світ добрий. І що все якимось чином пов'язане, що все якось тримається купи. Що все щось означає.

Цікаво, що вони зараз роблять? Обросли, мабуть, сім'ями й самі доглядають тепер свої яблуневі садки попід будинками.

Мій дідусь — сильна особистість. Цікаво, чи я теж сильна особистість. Цікаво, чи моя генерація взагалі подарувала світові бодай одну сильну особистість...

ЧАС

Якось по обіді відкопав я у братовій шафі якусь книжку. Вона написана англійською, і йдеться там про час, всесвіт і таке інше.

Взявся було її гортати, але відразу аж спітнів і був просто змушений поки що відкласти її набік. Вона виявилася занадто важкою для мене.

Існують певні межі того, що я можу зараз втисну ти у свій мозок.

Якусь хвилю я намотував кола по квартирі про сто так, щоб притупити

почуття неспокою. Тоді по гортав старий альбом світлин мого брата - так,

аби тільки перевести свої думки на інші рейки. Там виявилося багато і моїх світлин. На них я ще зовсім мала дитина. Як завжди, в якомусь тупо- дивацькому одязі. Вельветовому. Як завжди, той остогидлий вельвет!

Дитиною я, мабуть, хронічно був сповнений небувало глибокого співчуття до самого себе.

На одній зі світлин я стояв поруч зі своїм новим велосипедом. Він зелений такий, а на рамі збоку — п'ять божих корівок. Я — в жовто-коричневих штанцях. Весь охоплений бажанням чимскоріш сісти на велосипеда. Це був єдиний намір, що світився в моїх очах.

Коли я вранці прокидався, то першою думкою було: велосипед! І жодної іншої.

Сьогодні я прокидаюся із цілим роєм різних думок у голові, їх щонайменше п'ять. Це понад мої сили. Я не знаю, до чого це все. А до чого це все, власне?

Відіслав факса Кімові й запитав, чи його батьки теж одягали його в дитинстві у вельвет. Спитав також, чи він, бува, не знає, до чого це все.

Той відразу ж відповів: "так" на запитання про вельвет, "ні" — на друге. Кім завжди так блискавично відповідає. Скидається на те, що він весь час сидить над факсом і лише те й робить, що чекає, аби я щось написав.

Це мене трохи турбує.

Ось сиджу я, втупившись у лист від Кіма, з його "так" і "ні" — й до мене помалу повертається отой колишній неспокій. Починаю усвідомлювати, що якимось чином мене щораз сильніше тягне до тієї книжкової шафи. Он вона, та книжка, — а я отут, — Боже! — та до неї ж так близько! Відчуваю дику в ній потребу — і якось само собою підходжу все ближче й ближче.

Нарешті всівся з тією книжкою навколішки і по думав, що, врешті-решт, в ній теж можна пошукати якусь відповідь, розв'язання моєї проблеми. До кінця

я не впевнений, але мені здається, що це рішення було досить послідовне і визріле...

Її написав якийсь професор на ім'я Пол*.

* Пол Девіс, видатний австралійський фізик-астролог сучасности.

Дата добавления: 2015-09-07