Частина 2

ВАКУУМ

Не пам'ятаю, щоб я останніми днями робив щось, крім тарабанення по тій дощині. З ранку до вечора.

Це просто рідкісно монотонна діяльність, що все моє нутро наповнює дитячою радістю. Думки зникають кудись далеко. Глибока шана тому "Brio" й низь кий йому уклін!

Врешті відчуваю в собі сили відірватися від того заняття. Всередині утворився певний баланс, я відчув себе міцнішим у ногах. Спромігся навіть знову трохи почитати ту книжку про час.

Цього разу йдеться там про світло. Що воно, мовляв, швидко рухається. Майже 300.000 км на секунду. У вакуумі.

В атмосфері воно трохи пригальмовує.

А метр визначається як відстань, яку світло долає впродовж 1/299.792.458 секунди. У вакуумі.

Відразу пишу Кімові факс і запитую про вакуум. Чи це є тією величиною, яку він здатен осягнути. І чи може він мені пояснити, що то таке.

Кім відписує так: вакуум, мовляв, — ніщо. Він пустий. У ньому немає повітря. Повністю пустий. На те ж бо він і вакуум.

Я сподівався, чесно кажучи, на щось більше. Хоча цього, може, й само собою досить. Якщо той вакуум — первинне ніщо, то з якої б то радости все ускладнювати.

Центральним пунктом Кімового факсу є те, що він вміє сам утворювати вакуум. І вже навіть практику вав це кілька разів. — У дощову погоду, — пише.

Мені слід всього-на-всього знайти якусь банку з-під варення, наповнити її водою і всунути її до братової мікрохвильовий, не накриваючи. Закип'ятити воду. Тоді

вийняти банку й закрутити кришечкою. Герметично. Тоді у банці відбудеться щось із тиском (не второпав до кінця, що саме), і врешті-решт я сидітиму весь щасливий із вакуумом у руках.

Відчиняю холодильник і відразу впадає в око варення з чорниць. Термін придатности закінчується вже за місяць. Випорожнюю банку в унітаз й акуратно полощу її в теплій мильній воді. Врочисто наповнюю посудину подою до половини і засуваю до пічки. Перемикач налаштовую на позначку "МАХ" і вмощуюся чекати.

Кипить.

Виймаю банку, декілька секунд чекаю, доки пара трохи спаде. А тоді герметичне закручую кришечку. Я створив вакуум.

Це якоюсь мірою захоплює. Але, з іншого боку, тут же немає на що дивитися. Хоча досить приємно собі так думати: все у тій банці, що не є водою, — вакуум.

Цікаво, для чого можна це використати. Крізь банку цілий час проходить світло.

Я прочитав, що світло складається із дрібних части нок. Фотонів. І тепер ось вони саме проходять крізь банку. До того ж роблять вони це швидше, ніж ті фотони, які її оминають.

Аби додати трохи екстріму до мого експерименту, беру банку з собою до ванної кімнати й вимикаю світло. Тоді засвічую свого ліхтарика й націлюю струмінь світла на банку.

Все спокійно.

Ніщо не свідчить про те, що у братовій ванній є щось таке, котре рухається зі швидкістю майже 300.000 км на секунду. Ситуація повністю позбавлена будь- якого драматичного наповнення... Та я все ж відчуваю себе у владі безпідставної серйозности.

Братова ванна набагато коротша, ніж відрізок у 300.000 км. І набагато вужча. Тож мені не під силу збагнути, що там виробляють ті фотони. Я не маю жодного уявлення про те, чи вони проходять далі крізь стіну, а чи відбиваються назад.

Єдине, в чому я переконаний: вони нікуди не зникають. Пол же так і сказав: ніщо не зникає безслідно.

Ми ще довго стирчимо у тій ванній. Вакуум, фотони і я.

Захопливо.

За якийсь час я вимикаю ліхтарика й виходжу з ванної. Ставлю банку з вакуумом на підвіконня. Не хай стоїть собі там, зустрічаючи ті щасливі фотони, які у неї потрапляють, приємною несподіванкою...

Почуваю себе добре. Відчуття схоже дещо на те, яке охоплює мене в процесі годування пташок, або ж коли даю комусь грошей, — тому, у кого їх ще менше, ніж у мене.

Знову сідаю за дощинку-гупанку і гачу по ній аж до вечірніх новин.

ПТАШКА

А ось інша історія.

Це також казка про добрий світ. Сталося це ще до мого народження.

Мій брат відпочивав якось із нашими батьками у Данії. Вони винайняли собі там хатину на березі моря.

Не знаю, скільки -тоді було моєму братві, але щось там небагато. Може, сьомий минав.

Він бігав туди-сюди по узбережжі, плескався у воді, жбурляв усілякі прутики її інші цікаві - як на його думку - речі у морську глибінь.

Розважався собі, словом, на славу.

Одною дня натрапив він на пташку із пораненим крильцем. Здається, це було чаєня. Лежала собі горі лиць. Просто тупо лежала. Ніяк не змогла злетіти.

На той час мій брат ще взагалі не стикався з хворобами чи смертю. І йому стало страшенно шкода пташки.

Він подумав, що не так, мабуть, сумно лежати собі хворому й самотньому. Йому невимовно захотілося, аби пташка оклигала й полетіла собі до своєї родини, знову тішилася з життя і робила те, що зазвичай роблять чайки.

Брат узяв пташку в жменьку. Приніс її - майже не дихаючи - до літньої хатки й умостив у кошичок із нитками для в'язання. Почастував її водою і якимось крихтами, про щось там із нею побалакав.

Та пташка - то було перше, про що мій брат згаду вав відразу, тільки-но вранці

прокидався, і остання думка, з якою він засинав, була також про неї.

Зранку він вибігав подивитися, як там їй ведеться, ввечері — обов'язково заглядав сказати на добраніч, обережно погладжуючи її хворе крильце.

Мій брат полюбив ту пташку від щирого серця. Йому дуже хотілося, щоб вона видужала.

Цього хотілося і моїм батькам. Вони ж бачили, скільки почуттів мій брат витрачав на оте нещасне створіння, їм було страшно уявити, як малий засмутиться, якщо вона не виживе.

Моєму братові здавалося, ніби пташці з кожним днем ліпшало. Йому принаймні вірилося, що так воно й було. Він весь час був переконаний: вона все одно коли- небудь видужає і полине собі назад, на волю.

Та сталося зовсім не так, як гадалося.

Одного ранку, коли мій брат ще спав, тато знайшов пташку мертвою. Він поховав її неподалік від тієї хатини.

Коли ж прокинувся малий, тато запевнив його, що пташка врешті видужала й полетіла собі своєю дорогою. "Ти так добре про неї піклувався і був із нею такий добрий, що вона просто не мала жодної іншої ради, як тільки взяти й одужати."

Ні тато, ані мама не змогли сказати йому правди, їм, мабуть, не хотілося, аби він так рано відчув, що таке зло. Вони хотіли оберігати його доти, доки буде можливо. Малий же ж бо зробив усе, що міг, аби врятувати ту бідну пташку.

І тепер він свято вірить у те, що вона видужала.

Він був щасливий. Так було радісно уявляти, як вона собі десь там далеко жила. Здорова. І що він їй допоміг.

Єдине йому здавалося трохи тупим: вони так і не попрощалися.

У мого брата відтоді, напевно, виникло відчуття того, що світ добрий. І що мрії справджуються. І все йде до кращого, а не до гіршого.

Він ще й досі вірить, що та пташка видужала. Ніхто так і не зміг розповісти йому, як все було насправді.

ДІВЧА

Вже досить пізній ранок, і хтось дзвонить у двері. Відкладаю дощечку-гупанку вбік і відмикаю.

На порозі — Бьорре, за руку з якимось чолов'я гою, — це, напевно, той хвалений татко. Він відрекомендовується, і ми подаємо один одному руки.

Видно, що Бьорре ще недавно плакав. Тато трохи ніби чимось болісно стурбований.

Питає, чи я бува не розпочав ремонту в квартирі. Та ні, а що?

Він нібито чув якесь гримання.

Кажу, що то насправді я час від часу відчуваю по требу трохи погупати. Просто так, для себе. Недовго. Показую йому дощинку-гупанку.

Татко Бьорре киває. Він, як видно, взагалі не знає, як на це реагувати.

Річ у тім, що їм треба поїхати до Тамару і відвідати хвору бабусю, та малий навідріз відмовився з ними їхати. Каже, що це дуже сумно. Тож тепер вони про сто не знають, що їм робити. Малий зовсім вперся. Цілий ранок проплакав. Нарешті його тато згадав про мене. Бьорре ж весь час їм про мене торочить.

І про мій велосипед.

Тато довго вибачався і перепрошував за те, що просить занадто великої послуги, та все ж запитав, чи я маю сьогодні час. Я б їм дуже допоміг. Ситуація ж просто безпорадна. Бабуся так засмутиться, якщо вони не приїдуть.

Питаю малого, чи він має бажання залишитися зі мною.

Той киває, ковтаючи щось важке, що довгий час вже тиснуло йому в грудях.

- От і добре, - кажу. - На сьогодні у мене якраз жодних планів... Вдячности його татка не було меж.

Вони повернуться завтра, з самого раненька.

Тато віддав мені ключі від квартири й розповів, коли малому слід їсти та спати. Ще раз подякував.

Кажу, що справді немає за що, і при нагоді запитую, який на вигляд полярний ведмідь.

Відказує, що то була справді потуга. Здоровенна звірюка. Страшна сила.

Отож батьки Бьорре разом з його молодшою сестричкою подалися до Тамару. Ми виходимо на подвір'я й помахуємо їм руками на прощання.

Тепер ми залишилися самі. І нам треба знайти собі якесь заняття. Щось веселе.

Поки я снідаю, малий вовтузиться за братовим письмовим столом. Малює собі. Машинку. Спортивну.

Кажу, якщо хоче, може позичити собі на трошки дошку-гупанку, — та Бьорре більше хочеться малювати. Цей малюнок забрав у нього тоді багатенько часу. А потім він ту свою машинку ще й розфарбував.

Коли малий врешті довершив своє творіння, при ходить факс від брата. Бьорре в невимовному захваті. Містика! Він ніяк не може повірити, що таке можливе. Отак, прямо до кімнати, приходить тобі аркуш па перу! З текстом!! Йому неодмінно треба довідатися, звідки це так. Кажу, що з Африки.

Малий благає показати йому той листок.

Я тільки прочитаю, а тоді віддам йому назавжди,

— обіцяю. Читаю факс.

Як виявилося, я прикро помилявся. Він не в Африці, а в Америці.

Я, вочевидь, просто переплутав ті два континенти.

Обидва ж на "а", на "а" й закінчуються. І обидва дуже далеко звідси. Як тут не переплутати.

Відчуваю серйозне розчарування.

Африка якось набагато екзотичніша, ніж Америка. Мати брата в Африці — це ж так інтриґує. От як, наприклад, мати гроші на рахунку в банку. Ніколи не знаєш, скільки там ще залишилося, коли йдеш їх знімати.

Брат в Америці — річ прозаїчна. У всіх у той чи інший час з'являються якісь родичі в Америці.

Наскільки я зрозумів, брат щось там саме продав. Добре собі підзаробив і тепер просить мене про одну послугу. Воно якось пов'язано з доларами, які зараз чо мусь

дуже виграшна річ, порівняно з кронами. Ну дуже виграшна. Брат просить мене купити для нього авто.

Йому ж все одно треба буде купувати авто. А так

— повернеться додому, а там уже всі формальності, пов'язані з купівлею та реєстрацією, залагоджено.

Він просить мене купити авто.

Від мене вимагається надіслати йому зараз номер мого банківського рахунку, аби він ще сьогодні міг переказати гроші.

На зворотній стороні малюнка, якого Бьорре так довго мордував, записую номер свого рахунку в бан ку. А також кілька запитань стосовно авта. Яка б це мала бути марка? А колір? З повітряною подушкою чи без?

І відсилаю факс до Америки.

Кілька хвилин по тому із факсу випливає малюнок у чорно-білому варіянті. Бьорре шокований. Тепер він сидить із двома малюнками в руках. Оригіналом і факсовою копією.

Зверху по малюнкові мій брат написав: що то таке? І де номер рахунку? Повертаю лист із малюнком іншою стороною й вдруге відсилаю номер із запитаннями.

Брат відповідає так: марка авта — на твій розсуд. Але це має бути щось круте. Символ певного статусу. Воно мало би справляти враження свіжости й новизни. Колір — червоний або зелений. Може, навіть оливковий. І обов'язково з повітряною подушкою.

Бьорре тішиться, що я купуватиму авто. На його думку, це має бути щось спортове,

— як у нього на малюнку.

Та-а-ак. Брат поставив переді мною справді серйозне завдання. Мені це трохи навіть лестить. Я ж ніколи раніше не купував авта.

Тут Бьорре захотів відіслати факсом свій малюнок бабусі. Я відповів, що в бабусь, зазвичай, не буває факсів, але ми можемо вислати його поштою, якщо малий знає адресу.

Бьорре засмутився: якщо не можна відіслати фак сом то по-іншому й не варто.

Ми виходимо подивитися автомобілі. Бьорре і я.

Спочатку ми розглядаємо всі, що напаркувалися в нас у дворику. Заглядаємо через шибки досередини й порівнюємо спідометри. Для Бьорре це єдиний критерій. Він надибує BMW, позначки в якого доходять до 280-ти. І малий вже знає, яке авто

мені слід купити.

Ми підходимо до центру Volvo й перемацуємо всі ті автомобілі, що у них виставлені на огляд. Черговий продавець думає, що я з сином. Він ставиться до мене як до потенційного покупця, водить нас повсюди, торочачи про всілякі технічні новинки.

Каже, що виробники Volvo роблять великий акцент на безпеку.

Бьорре відразу глипає на спідометр. Лише кілька нещасних позначок за 200. Малий рішуче хитає го ловою.

- Бьорре, - кажу, - 200 км на годину - це більше, ніж тобі здається.

Ми поїхали випробовувати Volvo на Е18. Бьорре плескає в долоні на радощах.

Він сидить на спеціяльному сидінні для дітей, яке ми визичили у продавця. "Ми зараз на 200?" — питає.

- Майже, - відказую. Чудове авто. Зелене.

Коли ми повернемося додому, відразу ж надішлю братові факс й обов'язково напишу, що в того авта ще й бездоганне "відчуття дороги", — не знаю, правда, добре це чи зле, але той продавець заявив про це переконливо багатозначним тоном.

З'їжджаю з траси й повертаюся до міста польовою дорогою. Люблю так деколи поблукати.

Ми спиняємося біля якоїсь крамниці й беремо по морозиву.

Лижемо помаленьку, а я читаю оголошення, понаклеювані на вхідних дверях. Є запрошення на гру в "бінґо". Є оголошення про курси їзди верхи. От і ще щось знайшов.

О, а це щось цікаве. Якраз для малого. Читаю йому вголос.

Привіт.

Мене звати Джесіка. У мене в кімнаті назбирало ся повнісінько всіляких речей, які мені зовсім не потрібні. Може, хтось захоче купити щось із того:

Шампунь-хна для волосся (пляшечка завдовжки приблизно 10 см), ціна 10 крон. Лосьйон для тіла, запах дині, приблизно 8 см завдовжки, ціна 5 крон.

Два тролі з довгим білим волоссям та кільцем для ключів, у одного на животику зірочка: 5 крон за обидва.

Печатки із пачечкою та квіткою, 10 крон за обидві. Білі сережки-перлинки, зовсім нові, 10 крон.

Брошка, нова, 5 крон.

Малюнки Power Rangers у коробці, близько 10 см довжиною, повно малюнків, 20 крон.

Скарбничка у формі каченятка Сема, 5 крон.

Фігурки із "кіндер-сюрпризу", 3 левенятка (2 однакових), жаба, черепаха, все за 10 крон.

Спіральна кольорова пружина. Складається і роз тягається. Може ходити по сходах, 10 крон.

Слоненя у формі делікатної порцелянової коробочки для зубочисток, 10 крон. Якщо тебе щось зацікавило, телефонуй за номером: 22 47 45 64. Джесіка.

Бьорре зацікавився.

Не тими всіма дівчачими речами, а малюнками Power Rangers. А може, і ще щось прихопив би. Він поки що не знає точно. Треба спершу подивитися.

Підходимо до телефонної будки й набираємо но мер. Говорить Бьорре. Питає, чи Джесіка вдома. Коли хтось там на другому кінці дроту цікавиться, хто її питає, малий відповідає, що це він, Бьорре.

З Джесікою нони балакають досить довго. Бьорре декілька разів каже "так", ще кілька разів згадує Power Rangers. Потім записує адресу й кладе слухавку.

Сережки-перлинки й брошку вже продали. А все інше ще є. Бьорре аж розчервонівся з пережиття.

Джесіка зустрічає нас на дорозі, їй десь 12, і волосся у неї заплетене у косу, її батьки також вдома. І сестра — що так схожа на ту, яка возилася на авті й виспівувала в тому кліпі по братовому телевізору. Вона десь мого віку.

Вони всі подають мені руку — вітаємося.

Батько Джесіки вражений. Нашим Volvo. Він навіть помітив, що це нова модель. Бьорре з Джесікою зникають у її кімнаті.

А мене запрошують на каву з тістечками.

Батькам трохи неприємно, що Джесіка вивісила у крамниці те оголошення. Вони бояться, що люди пліткуватимуть, ніби вони ледве зводять кінці з кінця ми і Джесіці не вистачає на кишенькові витрати. Вони запевняють мене, що це зовсім не так.

Мовляв, їм ведеться анітрохи не гірше, ніж іншим людям.

Коли мама Джесіки пропонує мені каву, я змуше ний сказати, що не п'ю кави. Вона питає, що мені запропонувати натомість, — і я кажу: води або ком поту, — та будь- чого. Можна соку. І вона подається на кухню.

Тато Джесіки зауважує, що не пити кави трохи якось незвично. Він, звичайно, має рацію.

Така дискусія вічно виникає тоді, коли хтось дізнається, що я не люблю кави. Намагаюся пом'якшити негативне враження припущенням про те, що колись почну, мабуть-таки, її пити, це просто тепер мене до неї чомусь не тягне. Я ж її фактично ніколи і не пив.

Якось, щоправда, сьорбнув собі трохи, але так і не ковтнув. А ось і мама Джесіки зі склянкою апельсинового соку.

Тато їхній далі заводить про авто. У нього теж Volvo, — хвалиться. А з Volvo завжди так: коли ти вже одно го разу собі його придбав, інші засоби пересування просто перестають для тебе існувати.

Якось він збирався купити собі якесь японське авто, та відразу відігнав цю нав'язливу ідею від себе. З того так нічого і не вийшло.

А ось Volvo...

Ото авто! Безпека! Воно як добрий друг. Жодної тобі палиці в колесах.

Він ставить на стіл горнятко з кавою й виконує правою рукою жест, що мав би, вочевидь, означати: повна швидкість — завжди. І сонце — цілий день!

Весь той час, коли він балакає, я сиджу й розглядаю старшу сестру Джесіки, Лісе. Вона поблажливо дивиться на свого тата. Вродлива така.

Кажу її татові, що повністю з ним погоджуюся. Volvo — це справді добре.

Тоді питаю Лісе, чим вона займається?

Намагається стати фотографом, - відповідає. Вона фотографує зараз для кількох жіночих журналів. Та більш за все їй би хотілося робити свої власні фотографії.

Розповідаю, що я також час від часу всяке фотографую. У мене є фотоапарат, - кажу Nikon.

- Nikon - найкращий, - каже тато.

- Nikon хороший, - так каже Лісе.

Нарешті Бьорре з Джесікою вибираються з її кімнати.

Бьорре несе ящичок із малюнками Power Rangers, плящиною шампуня-хни та скарбничкою у формі каченяти.

Малий посміхається від вуха до вуха і питає, чи я, бува, не маю 35 крон.

Коли ми вже зібралися їхати, мама Джесіки запрошує нас залишитися пообідати. Ще ж зовсім не довго чекати.

Та це забере надто багато часу, до того ж мені ще треба відвезти авто. Ввічливо

відмовляюся — у нас, на жаль, зустріч.

Ми ще раз дуже дякуємо за гостину й новопридбане, і Джесіка зі своєю сім'єю ще довго помахують ру ками нам услід — мовляв, щасливої дороги.

Перемикаючи другу передачу, ще раз глипаю на Лісе. У дзеркальце.

Давно я вже не бачив такої дівчини, аби мені хоті лося бачити її частіше. Може навіть щодня.

От тепер мені якраз такого й захотілося.

Сиділа б вона зараз поруч зі мною у червоному светрі! Ми б їздили собі туди-сюди. Удвох.

Мені раптом здалося, що все навколо стало б на багато ліпше, якби я мав кохану. Що це я ні з того ні з сього? Ні, я так не вважаю. Імпульсивно якось подумалося. Та все ж, хочеться вірити, що це, може, й справді так...

У кожному разі повністю такого варіянту відкидати не можна.

Нинішній день Бьорре сподобався.

Я дав йому трохи грошей, щоб він мав що кинути до своєї новенької скарбнички. Питаю, що він робитиме з тією пляшечкою шампуня-хни. — Віддасть мамі.

Аж видно по ньому, як він з того тішиться!

ВСЕСВІТ

Бьорре зараз саме задрімав.

Це його здолала втома. Нарешті. Ми бавилися іграшковою залізницею довгий час по тому, як минула власне та година, коли він зазвичай вкладається спати

Я йому піддався. Малий переміг.

Потім ми бавилися в слова. Треба було промовляти перше слово, яке спадало на думку. Швидко.

Як я собі уявляв, то це мало б бути так: я, напри клад, кажу "сонце", а малий тоді

— "літо". Вийшла б така мила забавка. Але мої райдужні сподівання було вмить безжально розвіяно. Бьорре весь час повторю вав "кака". Незважаючи на усі милозвучні слова, які я вигадував, він постійно присаджував мене тим своїм "кака". Треба було чути, як він ще й до того несамовито реготав.

Нарешті вгомонився. Спить.

Я скочив до братової квартири й вислав факс до Америки.

Написав так: "Volvlo — це повна швидкість, завжди. І сонце — цілий день". Прихопив ще з собою вовняного светра.

От тепер сиджу на балконі у кімнаті Бьорре, цідячи джин з тоніком. У його батьків повний сервант тих пляшок.

Коли я впився до тої хвилі, коли в грудях прокидається хоробрість, вирішую трохи почитати ту депресивну книжку про час.

Читаю.

Пол пише про Айнштайна.

Починаю розуміти, що ми з Айнштайном, виявляється, друзі.

Його теорія так хитромудро вибудована, що минуле, теперішнє й майбутнє існують якось при купі. Це одне з положень теорії відносности. Я собі, звісно, слабко уявляю, що таке можливе, та це не має жодного значення. Срав я на те, як це

практично можливо. Головне, я відчув деяку полегкість, прочитавши про це. Доливаю собі трохи ще джину з тоніком і читаю далі.

Починаю шалено нервуватися: виявляється, що експерти (чи хоч хто вони там є) ніяк не можуть дійти згоди про те, що таке час. Хтось там з них вимагає, аби раз

і назавжди визначити такий собі універсальний час, який виконував би функцію чогось типу одиниці вимірювання зміни часу, тоді як інші гада ють, що слід врешті- решт оголосити концепцію часу повністю позбавленою будь-якого підґрунтя, мертвою, неіснуючою. Ну, годинники можна залишити. Мож на й далі вимірювати зміну часу секундами, хвилинами, годинами, роками. Але сама ідея про те, що час є чимось окремим, - абсолютно нікому не потрібна. Оця остання групка людей мені відразу стала рідною (як тільки я про неї дізнався). Урочисто обіцяю, що віднині лобіюватиму їхні інтереси — звісно ж, тією мірою, яка для мене можлива, — треба ж, аби їхні думки завоювали цілковите визнання у світі.

Мене втягує уся ця маячня, все більше й більше. Власне ж моє існування відійшло на певну відстань. У перспективу.

Перспектива має бути чимось таким, що можна було б купувати у кіосках й уводити собі внутрішньовенно...

А Пол не боїться сміливих думок. Тепер він пише про вічність.

Каже, що вічність — це не лише великі числа.

Вічність — це щось абсолютно інше, ніж самі тільки гігантські розміри і незліченні числа. І якщо Всесвіт не є обмежений у часі, це означає не лише те, що все може статися. Це означає, що все неодмінно станеться.

Хоч якою абсурдною є якась річ, хоч скільки часу відбирає її реалізація, рано чи пізно вона викроє собі місце в історії.

А тому, якщо б я жив вічно, я б міг здійснити все можливе й неможливе, все на світі побачити й пере жити.

Щоправда, така перспектива була б не настільки приваблива, якщо б мій мозок не був здатен продукувати безмежної кількости ідей.

От у цьому я, чесно кажучи, трохи сумніваюся.

Відкладаю книжку набік і чекаю, чи, бува, не спаде яка думка до голови. Щось нове. Байдуже що.

Заплющую очі, потягаю собі кілька ковтків джину з тоніком.

Спочатку в мозку спливають якісь банальні речі. Та згодом згадую про Лісе. О, це вже й справді щось нове!

На цьому можна спинитися й на довше.

Але ж ні, мене відносить далі. Бачу видіння: комбайн, берег моря. Якась рибина. Ну, не знаю, чи це можна класифікувати як думку. Та це бодай щось нове.

Тепер я дійсно не впевнений, що у мене вистачить фантазії жити вічно. Тепер Пол нахабно взявся до основи основ.

Каже, начебто все вказує на те, що всесвіт мав колись конкретний початок і що матиме також і кінець.

Павло переконаний, ніби все, що нас оточує, колись зникне. А ось як він все це розписав.

Стався якось Big Bang. Внаслідок нього всесвіт почав розтягатися у всіх напрямках. І сила, яка спричиняє цей рух, — гігантська. Та схоже на те, що одного дня маса всесвіту стане такою великою, що сила його тяжіння перевищить потугу того первинного вибуху, який змусив всесвіт розтягуватися.

Тої хвилини відцентровий рух припиниться, і всі зірки, і галактики, і що там тільки у нас ще є, — все почне знову наближатися одне до одного. Почнеться рух у зворотному напрямку, і врешті-решт усе воно зі страшною силою зіб'ється докупи. Павло назвав собі це Big Crunch.

Після цього вже ні холери не буде відбуватися. Так як і нічого не було

перед "великим бумом", — і це тільки через те, що таке "перед" просто-напросто не існувало, аби щось там могло в ньому статися.

Може бути, що всесвіт знову почав би збиратися докупи вже за яку сотню-другу мільярдів років, та все може розтягнутися і на мільярди мільярдів років...

А потім нам буде відведено стільки само часу, аби знову спакувати свої речі й підготуватися до чергового кінця.

Люблю всі ці велетенські числа.

Пол просто вроджений до того, аби ними маніпулювати.

У його книжці є одне таке місце, де він оперує числом з кількома мільйонами нулів,

— і це попри одиниці! Йдеться там, якщо не помиляюся, про відстань — у світлових роках — до небесного тіла чи до якоїсь там галактики, яка розміщена десь дуже далеко від нашої сонячної системи.

Там само він подає також калькуляцію, яка мала б доводити істинність твердження про те, що кількість галактик у всесвіті наближається десь до 10 мільярдів і що кожна з них налічує щось по сотні мільярдів зірок завбільшки з Сонце.

Ці цифри так абсурдно величезні, що в мене помітно поліпшується настрій. Відчуваю, що це шалена потуга.

Гадаю, Полові на душі так само.

Відчуваю, що не владний нічого змінити. Що від мене майже нічого не залежить. Це заспокоює.

Сфера моєї особистої відповідальносте значно зву жується. Я фізично відчуваю цей процес. Почуття відповідальности послаблюється. Шаленими темпами.

Я — майже ніщо.

Якщо серйозно замислитися, то це мала б бути досить-таки убивча думка. Але я чомусь сприймаю її зовсім спокійно.

Це мене, мабуть, алкоголь так оптимістично на строює.

Та й те, що світові колись настане кінець, означає зникнення і купи інших, неприємних речей.

Всі ті думки про вічне життя трохи неприємно застрягають кісткою поперек горла.

Але це мене вже не мордує. Не тепер.

Зовсім навпаки. Я відчуваю себе більше живим, аніж будь-коли раніше.

Раптом стає якось так добре, — у мене є певний термін, у який треба вкластися зі своїм існуванням.

Мені ж, власне, завжди добре працювалося, коли підпирав час.

Якщо нам буде дозволено розкластися отут ще на якихось кілька тисяч років, чи там мільйонів, я буду цілком задоволений.

А потім — хай воно все вибухає і знову сходиться скільки йому заманеться. Єдиний потужний факт навколо всієї цієї руханки — це те, що сам я сюди не

просився. Я тут просто є. Як і всі інші. Ми — тут всі разом. Але ж ніхто з нас цього ніколи й у жодній інстанції не домагався.

В цьому немає нашої провини.

Сиджу я отак, вирячившись у ніч, аж тут посеред піку мого такого ліричного настрою приплівся Бьорре.

Йому наснилося щось страшне. Малий видирається мені на коліна, і я обгортаю його своїм вовняним светром. Поплескую дитя по спині, кажучи, що нема чого боятися. Це ж всього-на-всього сон. А завтра вранці розпочнеться новий день. Тут Бьорре потирає очі й питає, чи я часом не вмію співати якоїсь пісеньки.

І Ну, звичайно, що вмію! Хочеш про стару конячку? На світі не так вже й багато речей, які приносять відчуття такого затишку, як оця дитяча пісенька.

Особливо в тому місці, коли усміхнене хлоп'я за ходить до тієї стаєнки й каже старій гнідій клячі, що батько дозволив їй нарешті піти на заслужений відпочинок,

— там все так тримається купи!

Нехай тобі насниться, що врешті вільна ти. Стоїш собі й травицю румиґаєш.

Стежками бігаєш з малим хлоп'ям верхи*.

* (слова норвезької пісеньки про стару конячку).

Відношу Бьорре назад у ліжко й прилягаю собі поруч, доки малий не задрімає. Тоді знову повертаю ся на балкон. Зі склянкою води.

Дивлюся на місто. Народ собі спить. Набираю повний рот води й поволі її ковтаю. Вода — хороша річ.

Якщо мені колись скажуть вибирати поміж усім іншим та водою, я, не вагаючись, виберу її.

Мені стало легше — давно не було у мене такого відчуття.

Спочатку м'яч, тоді дошка-гупанка, а тепер оце все, ті великі числа. Це запаморочливе усвідомлення відсутности відповідальносте.

Може бути, що я починаю рухатися дорогою до гори.

Може, мені таки вдасться пролити хоч трохи світла на безпросвітню темінь у моєму мозку.

Коли надворі світає, сиджу й міркую собі, що я таки непоганий тип, і нехай той всесвіт робить собі все, що хоче, разом з тим часом і всілякою іншою бідою.

Дата добавления: 2015-09-07