Crazy Love

Сиджу перед телевізором і терпляче чекаю, коли нарешті прочуняюся з похмілля. Щоб знову зібрати сили для гепання. Я вже спробував обгорнути моло ток якимось клаптиком тканини, та звук однаково виходить надто гучний. Голова розривається. "Brio" варто було б обміркувати опцію виготовлення оцих кілків із дерева, а не з пластмаси.

А мені б так пасувало зараз собі погатити по дошці-гепанці. Я б міг підбити

підсумки усіх тих думок, що навідували мене сьогодні вночі. Але доведеться почекати.

Все навколо чудернацько пливе й мерехтить. Весь той всесвіт. Здається, колись мені було байдуже.

А зараз ніби й ні...

Я ніби перейшов якусь межу, за яку мені не можна було.

Батьки Бьорре так дякували, що ніяк не могли спинитися. Вони навіть зібралися мені заплатити, та я і слухати не захотів, до того ж я там трохи напригощався їхнім запасом напоїв.

Бьорре не хотів мене відпускати. Він таки добрий хлопчина.

І телебачення хороша річ.

Треба буде дивитися його частіше.

Воно піднімає мені настрій. І з ним я невпевнений, які думки мої власні, а які я почув по телевізору.

А найліпші — це передачі про звірів.

Ось, скажімо, Дейвид Літтенбороу. Він стверджує, що природа дуже складно переплетена і що все якось пов'язане між собою. Оси, що літають під впливом сонячної енергії. Вони знають, що роблять, ті оси. І краще від мене.

А ось і реклама. Понад усе люблю рекламу про авто. Там майже завжди дія відбувається в пустелі.

На повній швидкості автомобілі шугають собі серед пісків. Одиноке авто під сонцем. Останню рекламу Volvo теж знімали у пустелі. Виглядало досить модно. Все так швидко. І тому, хто за кермом, нічого не треба робити — тільки їздити собі по піщаних заметах та її по всьому. От він і їздить.

Гадаю, й таки візьму те Volvo. Зелене. Моєму братові мусить сподобатися.

А ще мені страх як імпонують оті графічні презентації ефекту дії шампунів та зубних паст. Так мило, педагогічно. Так чітко видно, як усі ці поживні речовини впинаються у волосинки чи зуби і чистять там, пуцують, — словом, наводять

порядок. А після того обов'язково стає краще, ніж було раніше. Ось у чому вся суть. Стає краще.

Що мене справді нервує, так це мультипліковані харчі-паяцики. Булочки там, що вискакують зі своїх мішечків і витанцьовують по кухонному столі, агітуючи масло, що вилежується собі преспокійно в холодильнику, до гопанки — аж нарешті

воно звідти вибирається, а підступні булки тут як тут: плигають у те масло й вимащуються в ньому на всі боки.

Суцільна огида.

Ті рекламісти тепер зі всього починають робити бозна-що. Комусь варто було б постріляти їм по ногах. Мусять же існувати певні межі ідіотизму.

Як на мене, оті-ось речі ніколи не можна перетворювати на мультиплікацію, в жодній рекламі:

- Хлібні вироби.

- Молочні продукти.

- Шоколад.

- М'ясні продукти.

- Рибу.

- Засоби для миття (і в жодному разі — Гумові рукавички для миття посуду!).

- Яйця.

- Овочі та зелень. Годинники.

Дивлюся трохи шведське телебачення. Вони як раз десь мають крутити передачу про те, як якесь міське керівництво витратило купу державних грошенят не на те, що треба. Було це все, щоправда, трохи брутально, але в мене раптом поліпшився настрій. Ті люди геть подуріли!

Річ ось у чому: купка держслужбовців вибралася собі до Брюсселю — з метою обміну досвідом, звісно ж... Там вони трохи протратилися, і під кінець довелося розплачуватися кредитною карткою — держав ною, за нічні забави у місцевому секс-шопі. Йшлося про більш ніж 30.000 крон*. І це за одну ніч!

* Приблизно 3000 доларів.

Показали витяг із рахунку. — От що мене так роз важило.

Спочатку там ішло: "Фарби. Крамниця пана Даля", потім двічі запис "Техасо", а наприкінці — шість разів поспіль "Crazy Love".

У звинувачених — залізні аргументи на виправ дання. Один тип відразу оголосив, що нічого з тієї ночі не пам'ятає. Другий божився, що до останньої хвилини навіть не здогадувався, що то був, власне, секс-шоп... Мене від них знудило.

Фарби. Крамниця пана Даля Texaco

Texaco Crazy Love Crazy Love Crazy Love Crazy Love Crazy Love Crazy Love

А зараз показують серіал про працівників поліції. В Америці. Там розповідають про якийсь добрий вчи нок двох поліціянтів з Лос-Анджелесу, це було кілька років тому. Дивно. У мене ніби навіть сльози на очах виступили.

Мене так схвилював той добрий вчинок. Мушу розповісти.

Ті двоє поліціянтів стоять собі у відділку й оповідають, як то воно було, а тим часом нам наочно відтворюють ту оказію, про яку йдеться. Продюсери вимацали десь таких акторів, дуже схожих на тих двох поліціянтів. Тож ілюзія правдивости створена досить вдало.

А от, що там, власне, і сталося.

Десь перед Різдвом сидить якась пані й ридма ридає перед своєю хатиною, що у бідацькому кварталі Лос-Анджелесу. А тут якраз повз неї проїжджають ті два поліціянти. Вони, як порядні американські полісмени, відразу пригальмовують і

починають розпитувати, що там в неї за горе сталося. Та пані й роз повідає: вона саме повернулася з лікарні - навідувала свою хвору на рак доньку, — а хтось у

той час по грабував її будинок. Меблі повиносили, вигребли харчі з холодильника, навіть різдвяні подарунки по тягнули. А вдома зараз сидять троє дрібних дитинчат і страшенно журяться. Різдва не буде.

Поліціянти змушені були визнати, що мало як можуть зарадити в тій ситуації. Такі злодійства, за звичай, залишаються нерозкриті. Та заради порядку хлопці справно занотували описи всіх іграшок, які та пані придбала для своїх малих під ялинку.

Заскакуючи до свого авта, ті двоє заводять балачку про несправедливий світ. Світ таки дійсно котить ся у прірву. Ну й таке інше. Словом, договорилися до того, що вирішили самі накупити подарунків тим дітям. Це ж як не як Різдво, і вони ніби мають усе, що тільки душа забажає, — а в тої нещасної з дітлахами в хаті ані нитки.

Вони пригальмовують під іграшковим і починають скуповувати все, що перераховано у їхньому спиcку. А там не мало не багато, а на сотню-другу доларів товару набереться.

Ті двоє розговорилися із власником крамниці й розповіли, у чім річ. Того розчулили такі добрі на міри хлопців, і він з того всього зголосився оплатити половину суми за подарунки. Це ж усе-таки Різдво. Та тільки вони зібралися їхати до тієї пані, як тут із відділку виклик. Мусять негайно бути на місці.

У відділку шеф почав з'ясовувати, що там за пригода. Виявляється, власникові того іграшкового заманулося зателефонувати до телерадіокомпанії, і тим тепер аж свербить записати з поліціянтами інтерв'ю. Про такі радісні новини так рідко почуєш, а тут Різдво набли жається, — народ потребує якоїсь такої благородної потрави, аби мати про що вечорами потеревенити.

І тут всіх як понесло.

Кілька телекомпаній на ходу клепають новини. Ні звідси ні звідти з'явилося CNN. От вже й уся Америка в курсі справ. Ті два поліціянти зусібіч приймають привітання; телефонує сам Президент США Рейган — він страшенно пишається їхнім учинком, як ви явилося.

Люди надсилають гроші й подарунки. А хтось навіть запропонував тій бідній сім'ї новий будиночок у центральному районі міста...

Аж раптом когось розумного осяяло, що та бідака з дітьми і не здогадується про ту всю біганину! У них же ні радіо, ані телевізора! Сидить зараз із дітлахами, покинена всіма на світі, в порожньому будинку. І не вірить, що до них прийде Різдво.

Ті два поліціянти порадилися й вирішили, що, мабуть, ліпше почекати до наступного дня, Christmas Day все-таки завтра.

Наступного ранку жінка-бідака побудила своїх малих і зібралася з ними до хворої доньки у лікарню — привітати її з Різдвяними святами.

Діти проти: без подарунків це трохи тупо, та мама їхня каже, що вони одна сім'я і мають радіти з того, що можуть бути разом. Тут почулися поліціїіні сирени. Жінка важко зітхнула, зауважуючи, що, мовляй. навіть у такий світлий день ті людиська не можуть стриматися, аби не напакостити одне одному. Та тут молодший син глипнув у вікно. І побачив, що весь двір заповнений якимись чужими людьми.

Поліційні автомобілі, пожежні машини, камери — народ, куди не глянь. Ті два поліціанти — в центрі стовковиська, на газоні, обвішані подарунками. Хтось уже взявся заносити до хати нові меблі. Бідна жінка нічого не може второпати. Не знає, що й подумати. Аж тут

упізнає тих двох. Вони обнімають її і вручають чек на 8.000 доларів. Ну, тут жінка й у сльози.

Я теж, трошки.

Біль у голові минув. Можна гепати.

Ну й знову про той всесвіт. Усі ці вчорашні нічні роздуми анітрохи не зробили мене менш смертним. Якщо всесвіт минущий, то тут відразу напрошується висновок

про абсурдність людського існування. І з якої б то радости мені тут щось робити? З іншого боку, намагатися розгледіти у всьому тому щось позитивне — річ страшенно спокуслива. Я ж однаково тут, що ж там вже... Та й, зізнаюся, мені бракує фантазії, аби уявити собі, де б я міг зараз інак ше обертатися...

Мені зовсім не соромно думати про такі маразми. Варто було, може, навіть подумати про таке раніше. Не знаю, коли народ зазвичай над отаким-от замислюється. Хтось, може, вже в 15. Мені тоді якось було не до того. Але ж тепер думаю! Мені нічого встидатися. Взагалі, весь сенс мого сидіння у цьому помешканні й полягає в продукуванні таких-от думок.

Сподіваюся, все налагодиться, коли я додумаю їх до певного логічного завершення.

В принципі, я ціную дуже багато речей. От погляньте:

- Гепати.

- Кидати.

- Сидіти в туалеті.

- Сонце.

- Їсти.

- Дерева.

- Дружбу

- Морський берег.

- Дівчат.

- Лебедів.

- Спати, бачити сни, прокидатися.

- Коли хтось гладить мене по спині (таке буває нечасто).

- Музику ("All you need is love").

- Дітей (Бьорре).

- Воду.

- Водити авто.

- Гасати на велосипеді.

Мені б тільки якось відчути, що все оце тримається купи, що воно якось пов'язане між собою і що все колись буде добре. Ото моя мрія.

А може, я просто занадто довго був самотній. Мені варто було б трохи вийти в люди. Може, обмінятися з кимось кількома фразами. А з ким?

Кім так далеко, а Кент — не дуже добрий друг.

Можу, щоправда, будь-якої миті побалакати з батьками, — та я не люблю присідати їм на вуха зі своїми проблемами. Мене цілком влаштовує, якщо вони вважають, що у мене все на висоті та що я ще й навіть рухаюся по висхідній.

Коли я був малою дитиною, мій батько часто водив мене навколо нашої хатини. Він брав мене за руку й так намотував зі мною кола.

З якоїсь причини ця процедура запам'яталася мені як щось дуже світле й наповнене величним змістом.

Ми жили у цьому будиночку. Там мене годували, там я спав. Тому ми його й обходили...

Роблю невеличку перерву — перестаю гатити молотком об дошку. Вискакую на велосипед і подаюся до своїх батьків; кажу татові, що мені треба обійти разом з ним нашу хатину.

Тато саме відпочив собі добре після обіду, розслабився. Моє прохання його трохи здивувало. Прошу його ні про що не питати. Кажу, що дуже цього потребую. Мені просто для роботи треба...

Тато натягує ґумаки, накидає куртку — і ми вже надворі, вдвох обходимо своє обійстя.

Тато і я.

По всьому подвір'ї.

Відбулося все трохи не так, як у дитинстві, та однаково якось приємно.

Я і гадки не мав, що оте ходіння з татом усе вирішить. Мої сподівання були значно скромніші.

Тато відразу запропонував, що ми можемо й частіше отак собі ходити, - коли тільки мене потягне на таке щось...

Кажу, що всяке може бути.

От бачите, татові теж здається, що мені треба більше виходити в люди. Зустрічатися з народом. Може і з якоюсь дівчиною.

КОХАНІ

Чому я не маю коханої?

Не можу собі цього ніяк пояснити.

Адже люди, які не такі вже й принадні, як я, мають дівчат. Навіть в останніх ідіотів вони є.

Я вже давно мусив би мати кохану дівчину. У світі повно несправедливости й ідіотизму.

Це, зрештою, теж стосується моєї проблеми.

Невже ці всі ідіоти стоять за всіма тими дебільними пісеньками, дешевими придуркуватими книжечками, газетами, фільмами й тими глупотними мультиплікованими харчами у телерекламі?

І що, невже все так просто?

Час від часу принаймні мені так здається.

Це цілком прийнятна модель пояснення явища ідіотизму в світі. Досить навіть симпатична теорія.

А чи, може, всі ці люди насправді не є аж такі тупі, може, все це вони роблять із благородними на мірами, але щоразу зазнають поразки?

Ну, скажімо, це теж можливо.

Між тупістю й невезінням існує досить велика різниця...

В кожному разі, переконаний я лише в одному: вони всі мають коханих дівчат. Всі до одного.

Окрім мене.

Дата добавления: 2015-09-07