Дощинка-гупанка

Нагадав собі чомусь Фердинанда Фінне. Художник отой. Старезний такий, але має завжди розкіш ний вигляд і постійно хороший настрій малює собі ті моря з квіточками чи що там, виспівуючи проста куваті пісеньки.

Хтось розповідав мені, що якось бачив із ним телеінтерв'ю. Кілька років тому. Його запитали, з чим би він порівняв своє життя. Ну, от якщо б він спинився на хвилю, глипнув назад, то що б йому відразу впало в око? Фінне довго розмірковував і врешті відповів, начебто останнім часом він почав помічати, що життя трохи схоже на мандрівку.

Хочеться вірити, це й справді так. Маю надію, хлопці переказали мені його слова без прибріхувань. Хоча може, того інтерв'ю й узагалі ніколи не було. Це так по-доброму.

Проаналізуймо.

Для початку виходитимемо з того, що Фердинанд також уміє читати. І що він знається трохи на світі. І якщо це так, то все набагато простіше, ніж мені здається.

Сподіваюся, що за якихось 60 років, коли мене хтось попросить підсумувати власне життя, я зможу сказати те саме. Подумаю отак з хвилину й скажу, що життя таки нагадує мені мандрівку. І що, як мені тоді здаватиметься, мені

першому спало таке на дум ку. І що дійшов я до такої блискучої ідеї сам, і

справді в цьому повністю переконаний - а не бовкнув собі просто так, аби щось тільки сказати.

Тим часом мені не під силу спромогтися бодай на якесь одне слово. Навколо занадто багато елементів, що спантеличують. Речей, які я знаю. Речей, про які я думаю. Іронії. Речей, які — як мені здається — тре ба було б зробити, чи місць, куди мені слід було б по датися. І ті місця завжди якісь інші.

Деколи я заздрю золотим рибкам.

У них, мабуть, не більше, ніж декілька секунд па-м'яти. їм ніколи не вдасться домислити до кінця якусь розумну думку І кожне явище вони переживають ніби вперше. Щоразу. Допоки ті рибки не усвідомлюють своєї безпорадності!, їхнє життя — історія постійно сяйливого сонця. Постійного свята. Захоплення всім довколишнім від ранку до пізнього вечора. Та і вночі також, що там казати.

А ось, що б я малював, якби був художником:

- Велосипеди.

- Пустелі.

- М'ячі.

- Дівчат.

- Годинники.

- Людей, що запізнюються на автобус.

Задзвонив телефон. Беру слухавку.

Це той мій поганий друг, Кент. Я завжди знав: то лише питання часу, що він мене вичислить, і я чекав цього у страшенному нервовому напруженні. Номер братового телефону він витяг із моїх батьків.

Відступати нікуди. Він тут, у слухавці. Запитує, де я останнім часом пропадав.

Річ у тім, що телефонує завжди тільки він. Деколи мені здасться, йому ніколи це і не спадало на думку. Він, мабуть-таки, свято вірить у те, що ми справно телефонуємо один одному по черзі.

Кеш працює у державному статуправлінні. Він знає, скільки літрів молока

норвежці випивають за рік і як часто вони кохаються. В середньому, максимально і мінімально... А ще він член "Менси" — елітного клубу для тих двох (чи то пак менше) відсотків населення, у яких IQ вищий від чогось там в районі 140.

Він поведений на головоломках, які підвищують коефіцієнт інтелектуальності. Якісь там фрагменти, що мають збігатися. Тест на асоціацію. Скільки літрів води протікає через такі або такі циліндри, чи коли зустрінуться потяги, якщо один із них вирушить із Боде на південь зі швидкістю 80 км/год, а другий — із Ліллехаммеру на північ ні швидкістю 81 км/год, але той другий ще мусить, по дорозі зупинитися на 27 хвилин у Трондхаймі.

Час від часу він прихоплює такі-от головоломки на вечірки.

Він постійно намагається вмовити мене пройти тест у його "Менсі". До того ж запевняє, що я аніскільки не тупіший від нього і що буду на висоті. Та я ж знаю: він щиро прагне моєї невдачі.

Спроб я краще не робитиму.

Кент направду не дуже хороший друг. Я ж казав. Просто непотрібний.

Я йому не один раз натякав, що не хочу мати з ним справи, але він цим як бачите — не надто переймається,

Ми знаємося ще дитсадка, тоді нам вдавалося досить непогано проводити час разом. Але це було сто років тому. Його не так легко спекатися. І крім того, мені трохи його шкода.

Світ Кента вщерть заповнений усім тим, чого я б і близько не хотів бачити у своєму. Коли він розтуляє вуста — звідти майже завжди виходить або гидота, або ж якась неприємність. Він — людина, що живе у дисгармонії

з більшістю речей навколо. Балачки веде він переважно про дівчат або ж про все, що їх стосується. Він прихильник найбільш збоченських форм сексуальної практики і, вочевидь, межу поміж тим, що є добре, а що є зле, бачить крізь досить густий туманисько. От, скажімо, ті речі, які мені видаються принизливими та вульгарними, для Кента — просто вершина

досконалості. Ми зустрічаємося з ним до сить рідко, та найприкріше те, що мене він бачить набагато частіше, ніж самого себе.

Кент для мене — уособлення всього того, від чого я намагаюся втекти.

Темний бік людської душі.

Якщо б Кентові запропонували зіграти в якомусь фільмі типу "фентезі", йому б пасувала або роль уламка від авта, або ж роль ліфта. До того ж він ще й говорить заголосно...

Але ж зараз він сидить там на другому кінці телефонного дроту й чекає, поки я щось бовкну.

І провести вечір з Кентом — найменше, чого б мені сьогодні хотілося.

- Ну, може, по пиву, - кажу. - По одному, га?

Я ще не встиг до кінця зашнурувати черевиків, як тут надійшов факс від Кіма. Страшенно йому вдячний - що хоч на секунду відвернув мої думки від перспективи розпивання пива з Кентом.

Кім також бачив трохи звірів. Небагато. Та все ж.

- Пес

- Кіт.

- Свиня.

- Голуб.

- Чайка.

- Ворона.

- Горобець.

- Гайка.

- Синиця.

- Когут.

- Курка.

- Риба.

- Краби.

- Молюски (над цим словом Кім намалював лінію).

- Кінь.

- Корова.

- Віслюк.

- Верблюд.

Досить жалюгідний список... Кім, мабуть, прихильник досить одноманітного

способу відпочинку на природі. Доведеться якось узяти його з собою й

показати бодай лося. Я знаю одне таке місце.

Коли я сходжу додолу й заглядаю у кав'ярню неподалік — Кент уже розважається там із ще двома типами, яких я вперше бачу. Кент каже, що один з них майже захистив докторську дисертацію з фізики, а другий — тільки-но скінчив медінститут, буде психіятром. Вітаюся.

Кент питає, що я зараз роблю. Відповідаю, що саме кинув універ і

віднедавна почав гепати м'ячем об стіни, бо все мені чомусь раптом здалося безглуздим.

Це, безумовно, новина, яку Кент не в змозі пере травити. Він вирішує, що краще взагалі проігнорувати цю інформацію, й розпитує далі. Тепер - чи не зустрічався, бува, яких нових дівчат останнім часом. Кажу, жодної.

Кент вмовкає.

Заводжу балачку з тими двома.

Той, котрий психіятр, запитує, чи я не бачу часом у своїх рішеннях мінливих хвиль.

Перепитую, чи він має на увазі сумнів. Ну тобто, чи сумніваюся я, коли щось вирішую.

Він має. на увазі лише те, що запитує. Чи бачу я у своїх рішеннях мінливі хвилі, так чи ні?

У принципі, певною мірою, може, й так. Кажу, що так.

Психіятр розчаровано киває головою й каже, що це добре. Якщо б я їх не бачив, був би психопатом.

Ми випиваємо за те, що я не психопат.

Розповідаю фізикові, що днями трохи почитав книжку про час. Мимохіть прохоплююся кількома гучними словами — як-от: Айнштайн, теорія відносности, сила тяжіння, що часу, мовляв, не існує.

- Існує, ще й як існує, - каже той.

Благаю його так жорстоко не жартувати. Кажу, що для мене це надто важливо.

Фізик відказує, що за часів свого навчання він не надто переймався тією всією маячнею навколо теорії відносности. Йому відомо лиш те, що було

обов'язковим мінімумом для навчальної програми курсу, який він закінчив

кілька років тому. Тих, хто реально розуміється на теорії відносности, не так вже й багато, — провадить далі. Та він начебто чув, що ті обрані люди вважають ту теорію досить оригінальною, ба навіть елегантною.

Питаю, чи він знає, чому нагорі Empire State Building час іде швидше, ніж унизу в вестибулі.

Він похитує головою. "Не знаю", - каже.

Та він не має жодних сумнівів стосовно істинності того явища, бо давно привчив себе з цим жити. Взагалі, думки його скеровані практично на зовсім інші речі, гадає, й мені варто було б брати приклад.

Ні з того ні з сього Кент заводить розмову про дівчину, з якою він десь колись перетнувся. Зразу кажу, історія жахлива. Вислуховую її до кінця, не коментуючи. По тому запитую, як йому працюється у статуправлінні. Каже, що добре: відповідаю, що це чудово.

Нарешті кажу, що піду вже, мабуть, додому й трохи подрімаю.

- Дзвони, - кидає Кент.

- Обов'язково, - відказую, з полегкістю вибираючись із-за столу.

Наступного ранку прокидаюся досить пізно, а всередині відчуваю народження потреби купити якусь таку річ, котра могла б компенсувати мені ті збитки, яких завдала зустріч з Кентом. Відчуваю, що мене відкинуто на два гігантських кроки назад — знову туди, назад.

Допоки не відчинили іграшковий, я простояв під дверима добрих 45 хвилин. У голові визрів готовий список.

А хотілося мені чогось такого:

- Що допомогло б мені вгамувати агресію.

- Що пофарбоване у яскраві насичені кольори.

- Що можна використовувати багато-багато разів.

- Що спричиняє голосний стукіт.

- Що змусило б мене забути про Кента й про час.

Це досить претензійне як на річ із іграшкового. Хоча цього було б забагато як на річ із будь-якої крам ниці. Але, може, все-таки якось знайдеться?

Я вже тут довго. Інших покупців в іграшковому так спозарання не видно.

Весь персонал крамниці напружено водить очима за мною, в той час як я розгулюю вздовж стелажів. Я вже кілька разів відповідав, що допомоги не потребую. З цим мені доведеться самому давати собі раду...

Наче прозріння, переді мною постає стелаж марки Brіо. Тут є одна забавка, знайома мені ще з дитинства. І вона, схоже на те, що відповідає всім вимогам зі списку!

Це дощинка-гупанка.

Коробка яскраво червона і якась приємна, а збоку зображена дощина поряд із малим хлоп'ям, що зі всієї сили гатить по ній. Дощина теплувато-жовтого кольору, скраєчку — великими червоними літерами напис Brіо. Кілки, які треба вибивати на другий бік, — жовті, ніжки в дощини — блакитні. В наборі є ще й молоток. Червоно-зелений. Ним, власне, й гатять по кілках.

Все моє тіло охоплює відчуття чогось доброго. Пригадую, що дуже любив цю забавку.

Тої миті, коли всі кілки вибито на другий бік дощини — та так, що зверху все аж гладко, — в людини виникає відчуття єдности. Пов'язаності. Що все три мається купи. Що все має якесь значення. Тоді дощину перевертають догори цапками й знову вбивають кілки донизу. Це вічний двигун, який приносить своєму користувачеві постійне відчуття того, що все якось поєднано.

Більшого я і не вимагаю. Ні від людей, ані від речей.

А може, якщо я гатитиму по тій дощині страшенно довго, мені навіть вдасться вибити із неї відчуття розуміння такої глобально важливої речі, як власне існування.

Втрачати мені нічого.

Купую врешті дощинку-гупанку та їду велосипедом додому Сьогодні той день, коли я почну гримати по дощині.

Ну, починаю.

Дата добавления: 2015-09-07