І те, що написано на етикетці кока-коли. Я дійсно знаю страшенно багато.

І я не єдиний такий.

Багато хто знає ще більше. На щастя, з цим хоч у мене немає проблем. Моя проблема в іншому —де мені оте все застосувати?

Що мені з усім цим робити? Ані найменшого уявлення.

Ну я міг би, звичайно, взяти участь у якійсь інтелектуальній вікторині й виграти подорож до Греції. Для двох.

Але ж у мене немає дівчини. Довелося б їхати самому. А що я загубив там у тій Греції?

Не думаю, що мені б там було краще.

Не те, щоб я був такий тупий, аби не бачити за стосування своїх знань. В жодному разі.

Я просто не впевнений, що дійсно важливе, а що ні. Мені бракує керунку. Того, що зветься світоглядом. Звідкіля у людини береться світогляд?

Може бути, що приходить із віком. А може, й ні. Ну що, буду отак вештатися

туди-сюди й чекати, як той йолоп, з моря погоди? Краще мені було б узагалі ніколи не вчитися читати.

Одна знайома моїх батьків якось розповідала, що малою вона частенько відвідувала якийсь дитячий заклад - типу клубу, чи що. Діти собі

там бавилися, співали якихось пісеньок - словом, робили те, про що кажуть "гарно проводити час", їй завжди здавало ся, що отой "клуб" називався "Дитячий куточок", - і її аж розпирала гордість із того, що вона належала до тієї елітної когорти. Та назва видавалася їй страшно гучною. Коли вона навчилася читати, то зрозуміла, що весь цей час трагічно помилялася — то був насправді зви чайний "дитячий садочок".

Розчарування було гірким.

Ось і я відчуваю зараз щось схоже.

Все це, мабуть, розпочалося ще тоді, коли я почав навідуватися до дитсадка. Усі ті величезні числа, які я зараз можу прочита ти, і той факт, що коли маленька стрілка показує кудись у бік п'яти, то й час десь близько п'ятої, — все це вклинили мені в мозок ще там.

Пані Вібеке Сетер зробила мені ведмежу послугу. От умію я нині розрізняти букви та цифри. Ба, навіть досить швидко читати.

Цікаво, а що мені з цим робити?

Зараз про це пізно заводити розмову. Просто абсурдно. Своєї шкоди вони вже наробили. Послідовно й почергово.

Я ж не можу тепер вдавати, ніби й зовсім не знаю того, що, дідько його забери, знаю.

Але це якесь суцільне гівно... Направду. Дайте мені м'яча.

Дайте мені велосипеда!

Такі величини я ще здатен осягнути.

Дорогою додому я знову натрапляю на того самого коня. Гнідий такий собі.

ЗВІРІ

Припарковую свого велосипеда — і тут знову звідкись вигулькує Бьорре. Дитсадок сьогодні не працює. І він бавиться сам із собою. Вибудовує

будиночки з піску. Хоче, щоб я йому трохи допоміг. Коли зможу. Відпрошуюся: мовляв, мені треба спершу перевдягнутися і трохи перехопити чогось їстівного, але потім обов'язково повернуся.

Факс від Кіма.

Давно щось від нього не було нічого чути. Пише, що мав багато роботи. Мабуть, погодні умови у них там на півночі зіпсулися. Та все вже минулось. Погода усталилася, дме північно-східний бриз. Мінлива хмарність...

У Кіма вихідний.

І мій список речей, якими я захоплювався в дитинстві, надихнув його написати собі власного.

Ось він:

- Бавитися в детектива.

- Тарзан.

- Дівчина в дитсадку, яку звали Янніке і у якої були довжелезні вії.

- Інша дівчина в дитсадку, яку звали Вібеке і у якої теж були довжелезні вії.

- Шпигування.

- Цупити яблука з чужого садка.

- "Леґо".

- Космос. Супермен.

- Дитячі казки по радіо.

- Мій день народження.

- Подарунки.

- Театр.

- Різдвяні календарі.

- Довга блакитна машинка.

- Дертися по деревах влітку.

- Будувати хатки.

- Підпалювати маленькі машинки.

- Ще одна дівчина, яку також звали Вібеке і яка мешкала в сусідньому будинку. Вона була від мене досить старшою і вчила мене гасати на велосипеді.

- Гасати на велосипеді.

Чудовий вийшов у нього список.

Дещо з того мусило б бути і в моєму. Але відчуваю, що зараз я вже не можу

чогось там корегувати. То вийшло б так, ніби я передер із Кімового списку.

Це трохи паскуд но. Ллє гасати на велосипеді й бавитися в детектива — ну це просто абсолютно моє. Як я міг про це забути?

А от щодо дівчат, то в мене було зовсім по-іншому. Досить довгий час вони мене взагалі не обходили. Я мав якихось там друзів-дівчат, та мені й близько не (надало на думку, що вони були власне дівчатами, а якої там у них довжини вії — це вже справді було поза межами мого світосприйняття...

Просвітлення, гадаю, спало на мене тієї миті, коли я їхав якось автобусом та якийсь тип раптом спитав мене, хто я — хлопець чи дівчина...

Ідіот.

А от "Леґо" і космос у нас збігаються. На маєш. Але я не думаю, що Кімові не подобалося пісяти і какати.

Він просто забувся. Писав же нашвидкуруч.

Коли я повертаюся у двір, Бьорре все ще копирсається у своєму пісочку. Ще й мугикає собі щось під ніс — не можу, правда, розібрати, що то за мелодія. Малий у шоломі. У нього, мабуть, надто строгі батьки. Набудував уже з десяток будиночків циліндричної форми. Вочевидь, засипав пісок у своє відерце, добре приплескував і перевертав догори дном. Так виходять будинки...

Запитує, чи я вмію будувати дороги та містки. Ну звичайно, що вмію.

Сидимо собі отак удвох, порпаємося у пісочку, патякаємо про се про те. Так чомусь добре. Спокій такий на душі.

Бьорре переконаний, що я талановитий.

Я мусив відразу сказані, що й він хлопчина здібний. Порпаємося собі обидва такі талановиті у пісочку...

Тоді малий взявся допитуватися, яких звірів я зустрів у лісі. Кажу, що коня та білочку.

- Тільки двох? - відразу щиро дивується Бьорре.

Як на нього, то це непростимо мало. У лісі ж за кожним деревом хтось сидить.

Балачка у нас тепер перекинулася на звірів. Починаємо вихвалятися, хто їх бачив більше.

Я відразу ж кажу, що тут немає чого так дуже й гадати, — я точно бачив

більше, ніж він, але це — цілком природно. Я ж бо на 20 років старший.

Кажу, що ще до того, як малий народився, я мав час надивитися на цілі стада різної звірини.

Малий відразу поцікавився, чи я бува не бачив бобрів. Бачив.

А оленів? Бачив.

А глухаря? Теж.

А ведмедів?

От їх ще якось ніяк не вдавалося. А от Бьорре бачив. У звіринці.

У звіринці? Яка ж тут дивина! Я теж бачив повно всілякого звірства у зоопарку. Я думав, що це не рахується.

Бьорре не бачить жодних причин на те, аби не враховувати звірів із зоопарку.

Ну, тоді з таким самим успіхом можемо розповідати, кого ми бачили по телебаченні.

Бьорре вмить спитав, чи у мене часом не кабельне телебачення...

Малий ще трохи поприскіпувався і покинув-таки ту свою ідею про звіринці. І ми сходимося на тому, що називатимемо лише тих звірів, яких ми бачили у їхньому природному середовищі.

Далі я запропонував обмежитися тільки тими звірями, яких ми бачили наяву. Та Бьорре не забарився із контрвипадом: у звіринці вони також наяву.

Має рацію.

А щоб якось компенсувати собі різницю у віці, Бьорре називатиме ще й тих звірів, яких бачив його татусьо. Як на мене — то це досить справедливо. Це я таке запропонував. Ну, мабуть, тільки через те, що й не сумнівався у своїй перемозі.

Питаю Бьорре, чи він знає, яких звірів доводило ся зустрічати його татові, —

той тільки мовчки киває.

Та й мені здається, що так просто не може бути, аби його татуньо вздріли

якогось звіра й не похвалилися про це малому.

Потім ми домовляємося, що враховуватимемо тільки одного представника з кожного виду — незалежно від статі та віку. Отож таких, як-от: жеребець, кобила та кляча до списку вносити не будемо.

Все спрощуватимемо і записуватимемо тільки коня.

Я взагалі висловив побажання відкидати тих звірів, яких бачили всі. Ну хоча б усіх буденних таких, зви чайних, нічим не особливих. Псів та котів, скажімо. Корів.

Бьорре проти.

Звір є звір, каже малий переконливо. А що, хіба собаки винні, що стали буденними?

- Та що ти, в жодному разі.

Ось яких звірів бачив Бьорре разом зі своїм татком.

- Кінь. Змія.

- Курка.

- Кит.

Тут я перебиваю Бьорре і допитуюся, кому це по щастило зустріти кита —

йому чи татові? Татові.

А Бьорре нічого не плутає? Він рішуче похитує головою і продовжує.

- Свиня.

- Коза.

- Лебідь.

- Лось.

- Північний олень. Косуля.

- Лань.

- Тріска.

- Стривай-но, - кажу. Це вже пішли не звірі, а риби.

- Ну і що?

У мене вихопився тихий стогін. Нам же ж тоді доведеться перелічувати все морське царство!

- Ну звичайно, - каже Бьорре. Невже я сподівався без цього обійтися? Пікша.

- Сайда. Лосось.

- Акула.

Гей-гей, ти щось захопився. Я ще повірив, що твій тато якось наштовхнувся на кита, але акула це вже аж непорядно так брехати. Майже нікому не вдавалося побачити акули.

А татуньо Бьорре таки бачив її. Ну і де ж?

- В Австралії, чи як там її, - запевнив і малий. Я опускаю руки. Цьому ніяк не зарадиш.

- А може, він там ще й кенгуру перестрів? - демонструю свою в'їдливість. У відповідь чую безпідставне "так".

- Кенгуру.

- Орел. Черепаха.

- Дикобраз.

- Кабарга.

- Краб.

- Вівця.

- Білка.

- Видра.

- Хом'як.

- Дятел.

- Кіт.

- Сова.

- Жаба.

- Лисиця.

- Заєць.

- Олень.

- Глухар.

- Борсук.

- Канарка.

І як я дав себе затягнути в оцю аферу! На щастя, тепер пішло трохи повільніше. Я так вдячний малому за те, що він забувся назвати всіх можливих пташок!

- Корова.

- Куріпка.

- Горностай.

- Пес.

Запановує тиша. Надовго. Бьорре думає.

Видно, що він у чомусь трохи не впевнений.

Але таки промовляє це...

- Тигр.

- Тигр? - я був шокований. Бьорре киває головою.

- Ну, цьому я вже не вірю.

- Але ж це правда.

- Ну і де ж ти на нього напоровся?

- В Африці.

Попався! Всім же відомо, що в Африці не буває тигрів.

Винятково зі здорової цікавости запитую, яких звірів бачив сам малий. Виявляється, не так уже й багато.

Коня, курку, кота й пса, корову, лисицю, тріску й пікшу. І ще кілька пташок, назв яких він не знає.

Отож вісім звірів та кілька пташок...

Бьорре дуже тішиться тим, що я бачив менше звірів, аніж він зі своїм татом. Малий питає, чи я не побуду ще трохи й не поводжуся з ними на машинках. Як я зрозумів, це досить весело, але мене чомусь здолала втома. Та й не маю сили зустрічатися з тим дико повсюди роз'їзним татом.

Кажу, що ще подумаю.

А може, якось наступного разу.

Бьорре відказує, що ми можемо возитися разом хоч щодня.

Дата добавления: 2015-09-07