Папа римський

Повертаюся до братового помешкання й застаю там гігантський факс від Кіма. Як мінімум 30 м завдовжки.

У ньому одне речення — одне і те саме сотні разів. Be not afraid.

Кім вислав факс "петлею"... Він давно вже про це торочив.

Мріяв собі завжди, що настане колись той день, коли він вишле комусь факса "петлею".

А це дуже просто.

Спочатку треба звиклим чином закласти аркуш па перу у факс і набрати номер абонента, а як тільки початок листа вигляне з другого боку, склеїти обидва краєчки аркуша докупи. Тоді факс до безпам'яті прокручує одне і те саме повідомлення, аж доки воно не заїсть або ж у нещасного абонента закінчиться папір. Ну от, весь мій факсовий папір пішов спати.

Дорожезний термостійкий папір!

Весь папір порозкиданий на підлозі. Це непрощенний злочин.

Кім пише, що натрапив на те речення на зворотній стороні книжки, яку видав Папа кілька років тому. Виписав те речення з контексту, мабуть, попередній метеоролог, що був до Кіма на тому острові. Метеоролог-католик.

Be not afraid.

Хороше речення. Мушу віддати Папі належне. Та ж не сотню разів!

Вкладаю Кімового листа у факс і відсилаю Папине речення назад. Відімщуся.

Пересилання всього листа затягнулося більше ніж на годину. Тим часом читаю далі. Павлову книгу.

Цього разу він теж згадує Папу.

Пише, що, мовляв, Папа цілком і повністю підтримує теорію про "Великим бум".

У всьому тому він бачить Божий перст. Він переконаний, що ця теорія цілком ідеально співвідноситься із притчею про сотворення світу. За тим "Великим бумом" стояв Господь. Геніяльно. Папа, мабуть, дуже зрадів, коли йому вдалося все це поєднати.

Цікаво почути, що він скаже, коли все почне стискатися докупи. Напевно, нічого.

Я надриваю клаптик факсу й вивішую одне речення над ліжком. Добре буде отак уранці прокинутися й відразу його прочитати... І немає значення, католик ти чи ні.

Завтра я куплю Volvo.

ЛІФТ

.

Саме їду до центру Volvo — а, загляну ще до того велетенського готелю на багато поверхів.

Зараз я у ліфті.

Їжджу собі то вниз, то вгору. Вже з годину часу. Кожного разу коли опускаюся — натискаю на кнопку вгорі, коли ж піднімаюся — на ту, котра внизу.

Якийсь народ весь час то заходить, то виходить. Та ніхто, на щастя, не кидає іронічних коментарів щодо того, чого я тут постійно сиджу.

Коли я був малим хлоп'ям, ми частенько заскаку вали до сусідніх багатоповерхових будинків після школи. Називали їх тоді поверхівками. Там мешкали закін чені хулігани й волоцюги. У них були брати, старші від нас, які щоп'ятниці їздили до Швеції на закупи китайських ароматних патичків, нюхального тютю ну й пива.

Всім, хто мешкав, у тих поверхівках, порнофільми набридали ще до того, як вони починали ходити до школи. Літали злі чутки, начебто дехто з тих старших братів показував ті порнофільми на стіні — недалеко від поштових скриньок. Там ще був такий фільм, в якому двоє дамочок порозливали шампанське на одного бідаку, що

той аж мусив зняти з себе увесь одяг. Та хай собі, як їм так добре.

Але у тих поверхівках були суперліфти. І туди ми їздили возитися у ліфті.

Це було досить ризиковою справою. З якоїсь не зрозумілої причини нам забороняли возитися на ліфті.

Ну не можна було і все. Цього ми ніяк не могли второпати. Не сміймо більше забороняти дітлахам возитися на ліфті!

Всі оті старші пані здіймали дикий крик та вереск і телефонували у поліцію, відтак сторож прибігав вилякувати нас із того ліфта.

І кожного разу ми заробляли цілу торбу стусанів Ліфт — це фантастична річ.

Я ще трохи тут постою.

Найприємнішою перевагою їзди у ліфті в дорослому віці є те, що ні в кого не виникає жодних питань стосовно того, що я тут, власне, роблю. Ніхто й не припускає, що я можу використовувати ліфт не за його прямим призначенням. На вигляд я ж нормаль ний, такий же, як і всі.

Ось до ліфта заходить молода жінка, їй треба до низу. Стою й розглядаю собі її. Питаю, чи має вона хлопця.

Вона відповідає англійською: мовляв, нічого не розумію.

Я тоді англійською: Do you have a boyfriend? -домагаюся свого.

- Yes, - відповідає.

Питаю далі: чи він симпатичний і як у нього з добрими вчинками; а може, він зовсім не симпатичний і вічно витворяє ідіотські речі?

Жінка відповідає, що світ, мовляв, набагато складніший, аніж мені здається. Але коли бути до кінця відвертою, то вона змушена визнати, що до нього у неї було багато хлопців — набагато симпатичніших і не таких придурків, як отой, теперішній. Далі вона й собі цікавиться, чи я маю дівчину.

Кажу, що no, I don't.

Вона, розуміючи, киває головою. Мені видалося, що їй стало мене шкода. Гм. Коли ліфт опускається у вестибуль, я виходжу й сідаю на свій велосипед.

І несуся геть від готелю.

ПОЛ

Дорогою — тією довгою дорогою до центру Volvo — проїжджаю повз університет. Зупинимося і тут.

Присідаю на лавку й розглядаю студентів. Вони всі так шалено миготять мені перед очима.

Мої будні стали однозначно іншими.

Та у мене чомусь немає сил тріюмфувати.

Колись, коли матиму більше часу прокрадуся до при ймальної комісії і подам пропозицію, аби всім, хто записується на підготовчі курси, крім списку обов'язкових до складання вступних іспитів, видавали дощинки-гупанки. Якась така певна угода між "Brio" та університетом була б неодмінно вигідною для обох сторін. "Brio" б

роз ширило свою мережу збуту, а університет отримав би генерацію студентів із твердим гартом та світлою перспективою. У довгостроковому періоді виграє уся нація!

Заходжу в корпус й сідаю у кімнаті, заваленій комп'ютерами, які студенти можуть собі використовувати.

Мій пароль (ВОДА) все ще дійсний: виходжу в Інтернет. Як на мене, то цю мережу перехвалили.

В принципі, там повно інформації, без якої мені краще було б обійтися.

Маю таке відчуття, що багатьом на душі так само, як і мені. Нібито знають вони неймовірно багато, але поняття не мають, куди їм із тим податися. Вони не бачать різниці між тим, що добре, а що зле.

Там, усередині, я щоразу викопую страшенно ве лику кількість непотрібної мені інформації. Ось, наприклад, я почував себе трохи ліпше до того часу, коли не довідався, членом скількох організацій є Норвегія. Ну, не так щоб дуже ліпше. Та все ж трохи ніби ліпше. Принаймні я так відчуваю. Ну, дивіться самі.

Норвегія є членом таких організацій та об'єднань:

AfDB, AsDB, Australia Group, BIS, CBSS, CCC, CE, CERN, COCOM, CSCE, EBRD, ECE, EFTA, ESA, FAO, GAIT, IADB, IAEA, IBRD, ICAO, ICC, ICFTU, IDA, IEA, IFAD, IFC, ILO, IMP; IMO, INMARSAT, INTELSAT, INTERPOL, IOC, IOM, ISO, ITU, LORCS, MTCR, NACQ NAM (acouiHOBaraH hjich), NATO, NC, NEA, NIB, NSG, OECD, PCA, UN, UNAVEMII, UNCTAD, UNESCO, UNHCR, UNIDO, UNIFIL, UNIKOM, UNMOGIP, UNOSOM, UNPROFOR, UNTSO, UPU, WHO, WIPO,WMO,ZC.

А це справді втомлює. І ніхто мене не переконає, що знати таке — корисно, — ну, звісно ж, винятком могло б бути розв'язання кросвордів та участь у вікторинах (на Різдво по UD* - розважальний канал норвезького тв). А так — ніколи.

З якихось причин мене ніяк не покидає нав'язливі думка про те, що Норвегія — член Australian Group. І без того маю труднощі з запам'ятовуванням інформації, яка мені навіть важлива, аби ще й забивати собі голову таким непотребом.

Та багато хто ніби сп'янів від захоплення Інтерн том — через те, що інформація існує не там, де ми, а у якомусь іншому місці. Десь не тут, але водночас усюди і весь час не тут. І ніхто з нас не може там опинитися. Фізичним тілом.

Так собі думати дійсно якось кайфово. Цілком згодний. Та дикого захвату тут немає. І я тішуся, що всі поступово починають це визнавати.

Взагалі, доброго у тому Інтернеті не багато. Лише дві речі.

Перша — це те, що люди мають із чого дивуватися. От як, скажімо, розгортає собі один газету й надибує я цікаву статтю або ж знаходить якусь новинку в крамниці, чи стаються якісь зміни в житті — і він щиро радіє.

Я, наприклад, дуже зрадів одного разу, коли відрив у тому Інтернеті одного студента психології, який склав такі запитання:

Якщо розглядати конструктор "Леґо", то що таке щастя? Як би Ви описали почуття, що виникають у Вас, коли Ви складаєте щось із "Леґо"? Чи існує на Ваш погляд, відмінність між цим "щастям" та звичай ним задоволенням? Чи приносить Вам оте заняття не тільки короткочасне щастя, але й тривале?

Іншою доброю рисою Інтернету є те, що можна легко сполучитися з людьми у будь- якому куточку світу.

Через те я і зайшов туди сьогодні. Хочу написати до Пола.

Хочу запитати його про щось.

Тепер же можна з усіма професорами списатися електронкою. Я чомусь глибоко переконаний, що Пол відразу відповість.

У пошук вводжу його ім'я — і на екрані вигулькує його е-адреса. Всього за кілька секунд!

Перший крок позаду.

А ось що я йому написав:

Prof. Paul Davies

I am a young man and I don't feel so good. I have a good friend and a bad friend, and I have a brother who is less sympathetic than me. I don't have a girlfriend.

I used to be a student, but I quit. Most days I just sit in my brother's appartment and think, and in the evenings throw a ball against a wall and catch it when it comes back. And I have a toy that is a hammer and some plastic pegs that goes through a wooden plank, and I knock the pegs down and turn the plank around and knock them down again.

Sometimes I read in a book that you have written. It is the one about time. I dont like to think about the time that passes, and you seem to say that time doesn't exist and that makes me glad, but I do not feel certain that I understand you perfectly well.

You also say that the 'niverse will collapse one day. You say so many frightening flings. I would love to have the feeling that everything has a meaning and that it will be o.k. in the end. Right now I don't have this feeling at all. I would like to ask you twelve questions, and I will be immensely grateful if you answer.

Here are the questions:

1. Does time exist?

2. Does the size of the universe scare you?

3. Do you sometimes feel that everything you do is futile because the sun will be burnt out in five billion years?

4. Do you like to throw a ball against a wall and catch it again? Do you do it often?

Would you do it more often if you had the time?

5. If Einstein was alive today, do you think he would be your friend?

6. How is it possible that the past, the present and the future all exist at the same time?

7. Do you sometimes wish you didn't know all the things you know, and were free to run on a beach, careless and ignorant of everything?

8. Do you think that the Big Bang was a coincedence? 9.1 did not ask to be bora. Neither did anyone else. The size and complexity of the universe makes me feel so small and free of responsibility. It makes me feel that the only meaningful thing to do is to try and have a good time. Do you understand that feeling? Do you have it yourself?

10. Do you think that the human brain is capable of thinking an infinite number of thoughts?

11. Do you disapprove of television commercials that features animated food, for instance biscuits that dance and jump into the cheese?

12. Do you sometimes start to laugh because the numbers you are dealing with are so huge?

Thank you very much.

Дописавши до кінця, натискаю на send, і комп'ютер відсилає мого листа — і то аж до Австралії.

Якщо б я був професором і знав багато про час та всесвіт, я б відписував усім, хто б мене щось питав, до того ж ґрунтовно й ретельно обдумавши. Так слід чи нити всім професорам.

Сподіваюся, що Пол моєї натури. Сподіваюся, що він відповість.

Я вкрай потребую хоч якоїсь відповіді.

Перш ніж сісти на велосипед і поїхати далі, піддаюся спокусі зробити одну підлість. Забігаю у метеорологічний інститут та кажу в секретаріяті, що Кім попросив мене переслати йому рулон факсового паперу. Секретарка добре знає Кіма — то й не ставить мені жодних неприємних запитань. Тільки цікавиться, як там його справи. Кажу, що просто чудово.

Тоді мені видають папір. Все просто.

ЗЛИВА

Я в Центрі Volvo.

Був вже у банку. В кишені 200 тисяч крон. Зі мною таке вперше. Продавець мене впізнає.

Я кажу, що обов'язково придбаю оте зелене Volvo, але хотів би ще раз на ньому проїхатися.

Той дозволяє мені возитися стільки, скільки забажаю. Маю ідею.

Іду прямо до тієї крамниці, біля якої ми з Бьорре їли морозиво.

Листок Джесіки все ще розвівається там на дверях, і я записую номер телефону. Повертаюся до Центру Volvo, заявляю, що те авто відповідає всім моїм сподіванням і що я його таки беру.

Продавець зчиняє гармидер із заповненням усіляких документів, запитує, чи я залагодив усе з фінансуванням. Він хоче якихось гарантій із мого банку, ще там щось.

Відповідаю, що хотів би заплатити готівкою, і беруся виривати тисячні банкноти з кишені.

Той хлопчина втішився. Завів мене до якоїсь комір чини заповнити ще якісь документи. Запитую про ті всі формальності із реєстрацією, — бо моєму братові ж хотілося, аби до його повернення в Норвегію все було повністю залагоджено.

І продавець телефонує якомусь своєму приятелеві із відділка, де реєструють автомобілі. Вони обмінюються кількома реченнями, і стає зрозуміло, що авто можна зареєструвати вже сьогодні.

Без зв'язків сьогодні нікуди.

Кажу продавцеві, що він видається дуже веселим, запитую, чи це, бува, не через те, що я заплатив готів кою. Чую "так" у відповідь. На його думку, справжня купівля реально відбувається тільки тоді, коли оплата здійснюється готівкою.

Йому здається, що всі ті картки й системи кредитних розрахунків розмили те колишнє зворушливе відчуття продажу. Гроші в ру ках — ото справжня купівля!

Я дещо не поділяю його поглядів, та щиро радію з того, що хлопчина задоволений.

Він каже, що я можу тепер поїхати до відділку реєстрації автомобілів із

табличкою "Пробний пробіг". Там на мене чекає його приятель і все для мене зала годить.

Прощаючись, запитую, чи він часом не знає, в якій пустелі знімали останній рекламний ролик Volvo.

Той не знає.

Може, в Сахарі.

Ось припаркував я Volvo на вулиці біля будинку. Надіслав братові факсом брошуру зі всіма деталь ними описами, разом із чеком. Мій брат став власником авта.

А сам я сиджу, втупившись у номер телефону Джесіки. 22 47 45 64.

Там і Лісе.

А чи не зустрілася б вона зі мною? Пітнію.

Та все одно відчуваю, що мушу зателефонувати. Мушу бодай щось зробити. Часу ж обмаль.

І довго сидіти отак у повній ізоляції та гримати по дошці теж не можна (на жаль). Дивина з тими дівчатами.

Без них неможливо обійтися. Вони ж такі милі створіння.

І вони ще й повсюди, куди не кинь оком.

І завжди вдають, ніби нічого не помічають.

Я люблю їхній голос. А ще — те, як вони посміхаються, та й сміються вони супер. І те, як вони ходять.

Деколи трапляється, що вони трохи якісь похмурі.

А іноді мені здається, ніби вони знають щось таке, про що мені невідомо. Але вони милі.

І їх важко знайти.

До речі, мене завжди вбивало те, що найкращі дівчата тягнуться до найпотворніших хлопців.

Єдине, що мені залишається, так це бути самим собою.

За моєї юности всі телепрограми для молоді за кликали бути самим собою. Намагатися принаймні. Ще кілька передач розповідали про те, куди можна було б піти. Та всі решта - тільки про те, аби бути самим собою.

І лише тепер я починаю здогадуватися, що це означає. Не знаю, чи Лісе таке щось зрозуміє.

Але спробувати варто.

Звісно ж, існує досить висока ймовірність того, що у Лісе є хлопець. А чому б і ні? Вона вродлива, симпатична дівчина, незабаром ще й стане непоганим фотографом. Ні, у неї таки справді є хлопець. Але все-таки набираю номер.

Слухавку бере батько. Називаю себе й дякую за минулу гостину. Він запитує, як там усе вийшло з Volvo.

Прошу Лісе до телефону.

Він відповідає, що Лісе у них не мешкає. Тоді вона якраз навідувалася в гості. А живе вона у центрі міста. І теж має телефон.

Записую.

22 60 57... а останні цифри батько змушений повторювати двічі: 31.

Проходжу коло по кімнаті. Важко дихаючи. Дідько її забирай.

Гупаю по дощині. Аж тоді набираю номер. Пішли гудки. Вона бере слухавку.

Ось я і розмовляю з Лісе.

Коли ми завершили розмову, гепаю на канапу й посміхаюся сам до себе. Таке відчуття, буцім зараз десь перестає падати дощ. Ніби лило вже цілу вічність як з відра і нарешті дощ припинився. У повітрі свіжий запах озону, і дерева всі чистого зеленого кольору.

От яка дивина з тими дівчатами.

Спочатку їх немає, і все нудне й сіре. Аж ось вони з'являються — і все налагоджується. І то неймовірно швидко. Лише кілька секунд — і все стає кращим. Ми зустрічаємося з Лісе за годину.

Переживаю.

Піду, мабуть, у душ.

Поцілунок

Новий день. Прокидаюся.

А спав я довго.

У Лісе немає хлопця.

Розмірковуючи про це, випиваю склянку води

Вона зраділа, що я зателефонував. Ми ходили до кав'ярні. Випили для початку коли, а потім взялися до пива.

Багато про що говорили.

Я сказав Лісе, що вона трохи схожа до тієї Аланіс у червоному светрі - та, що спереду на пасажирському місці. І додаю, що Лісе навіть вродливіша, їй було приємно. Вона б дуже хотіла бути схожою на Аланіс, та бути навіть ще гарнішою зовсім не проти.

Цей комплімент мені досить таки вдався.

У Лісе добрий голос. Мені хочеться, аби вона весь час щось розповідала. У неї між двома передніми зуб ками мила маленька щілина, і волосся у неї - ні довге, ані коротке.

Розповідала мені, що їй подобається робити.

Купатися й гуляти по лісі. Ще любить садовину. І фотографувати людей, які не помічають, що їх фотографують.

Вона гадала, ніби Бьорре - мій син. Ну звичайно, що вона так подумала!

Я запевнив її, що не маю сина. І навіть доньки. А дівчини — взагалі ще ніколи не було.

Я сказав, що вже втомився вдавати, наче все зовсім по-іншому, ніж воно є насправді. Я сказав, що не хочу, аби ми сиділи отак одне біля одного й покивували головами, розважаючи, яка література хороша або ж який фільм вартий того, щоб його подивитися.

- Про це можна поговорити трохи згодом, - кажу. Я сказав усе достоту так, як собі думав.

Я подумав так: якщо їй коли-небудь спаде на думку, що я придурок, то краще, нехай вона усвідомить це зараз.

Вона не думає, що я придурок. У цьому я цілком упевнений. Щоправда, перепитала, чи я завжди такий прямий. Ні, вперше. Вона спитала, чи у мене, бува, не депресія.

Сказав, що ні. Мені тільки захотілося хоча б раз у житті зробити все так, як належить.

Потім я розповів ще про м'яч, дощинку-гупанку та Пола. Аж тоді вона почала розуміти, про що я говорив.

У дитинстві вона також мала гаку дощинку-гу-панку, але чи це також було від Вгіо

— хто його зна.

Я попросив її написати список. На серветці.

Ось що захоплювало Лісе, коли вона була малою:

- Створювані маленькі світи у ящичку під ліжком.

- Карлсон на даху (його хатинку, яку я збудувала під столом).

- Будувати хатки.

- Бавитися у гру про виживання в катастрофах.

- Конторки, систематизовані папери.

- Крамниці.

- Слухати.

- Возитися на велосипеді.

- Збирали корки від пляшок.

- Чорниці.

- Перевдягатися (па принцесу).

- Золоті черевички.

- Пластикові діаманти.

- Дрібненькі речі.

- Гумка, що пахне.

- Мамина косметика.

- Будувати маленькі міста з "Леґо" та піску.

Коли зачинили кав'ярню, ми пішли гуляти Королівським парком.

Я провів її додому, і ми випили у неї по горнятку кави. Вона показала мені свій фотоапарат. І декотрі фотографії. Великі іі кольорові.

Коли я зібрався йти додому вона обняла мене на прощання, що, як мені тепер здається, можна було б назвати й навіть поцілунком.

Але ні, мабуть, то були таки тільки обійми. А може, все-таки поцілунок?

Дата добавления: 2015-09-07