Перспектива

Я думав, що мені слід використати ці останні кілька тижнів перед братовим поверненням додому на те, аби просто сісти й заспокоїтися. Погримати по дощині

й зробити підсумкові висновки щодо власної ситуації. Зацементувати ту жалюгідну, але бодай якусь гірку безпеки, яку мені вдалося, незважаючи ні нащо назгрібати.

А тут приходить отой факс і руйнує всі мої плани.

Я вже ж майже відчув певне примирення в душі. Принаймні якесь почуття, трохи схоже на спокій, таки почало мене огортати.

Тепер про це знову доведеться лише мріяти. Нью-Йорк.

Звучить зловісно. Дух перехоплює.

Я боюся того, щоб мені саме зараз якась біда перехоплювала дух. Ні, ну це місто справді надто велике.

Маю чимало причин не їхати. Лісе одна з них.

Ми з нею зустрічаємося сьогодні, трохи пізніше. А може, і завтра, і ще всі наступні дні. Я не знаю, який той Нью-Йорк, та все ж, не можу ніяк припустити, що він кращий за Лісе.

Відчуваю також, що майже схопився за нитку. Якщо ж поїду - ніколи вже її не знайду.

Навіщо забивати себе у без того тупикову невизначеність?

Та й зрештою, я ж чекаю на відповідь від Павла. Він неодмінно десь днями має відповісти. І тоді мені відкриється багато речей.

А вони для мене важливіші за потовкання вулицями Нью-Йорку.

За кілька хвилин має задзвонити брат. На душі мені трохи млосно. Доведеться ж відмовитись.

Дзвінок.

Він наполягає, аби я поїхав-таки до того Нью-Йор ку. Мене трохи дивує, чесно сказати, така його наполегливість. Це ніколи не було рисою його характеру. "Нам буде весело," — каже. І йому здається, ніби мені якраз зараз треба розвіятися. Вийти в люди, так би мовити.

Кажу, що мені зовсім не хочеться.

Відмовляюся, як можу, та мій брат учепився — й ні туди і ні сюди.

— Хоч раз у житті не думай ні про що, — каже. — Купи квиток і сідай у літак. Каже, що видасть мені навіть трохи на дрібні ви трати. Ну, й само собою оплатить усю мою подорож. Трясця, а це таки страшенно щедра пропозиція! Але ж всі ці люди, шум, гам... Мені стає погано.

Запитую, чи він би не подарував мені чогось іншого. Може, годинника? Rolex, га? Мені ж завжди хоті лося мати порядний годинник.

— Ніколи в житті, — каже брат.

Каже, що Rolex коштує 50 000, та він би ніколи не згодився подарувати його мені, навіть якщо б ту дорожизну й оцінили до 1000. Він просто хоче дати мені можливість поїхати і повернутися.

— Знаєш, коли багато подорожуєш, тобі відкривається одна річ, — каже.

— Що?

— Перспектива, — каже брат.

Ще додає, що не треба боятися. Він же ж буде зі мною. Мій рідний братик. Буде мене оберігати.

— Перспектива? — перепитую.

РУКА

Лісе сьогодні у червоному светрі.

Сидимо на траві й попиваємо мінеральну воду, жуючи булки з м'ясним салатом. Надворі навіть якесь і ніби сонце.

Кажу, що бувало, зустрічаєш когось, і таке відчуття - ніби ти на іншій планеті. Кажу, що миттю можу шугонути думкою далеко за межі розумного. Воно у мене виходить якось само собою. Просто вигадую та й усе. От дивлюся я зараз на неї

— і бачу перед собою хатинку, в якій ми могли б мешкати, місця, куди ми могли б поїхати у відпуст ку. І то навіть словом про все це не обмовившись перед нею

самою. Таке трапляється і тоді, коли я просто тиняюся вулицями і наштовхуюся на погляд якогось дівчати, що проходить повз мене.

Лісе запитує, чи не виникали у мене такі-от фантазії і щодо неї.

Спершу я трохи затнувся, — кажу, буцім, ні, — але правдиво не збрешу, тож краще зізнатися.

Лісе посміхається й жартує: вона ж була переконана, що я не маю жодних планів на майбутнє.

Викручуся таким текстом: між планами та мрія ми існує досить чітка різниця. На моє запитання, чи це має для нас якесь значення, вона похитує головою й стискає мене у легких обіймах.

Розповідаю, що мій брат запросив мене до Нью-Йорку.

Лісе в захваті. Вона думає, що мені треба поїхати.

Говорю, що вже давно замислювався над тим, аби менше сидіти вдома, а більше виходити в люди, спілкуватися. Але це якось надто зненацька. Я бою ся переповнення. Що воно все у мені просто не по міститься.

Лісе заспокоює мене. У неї своя теорія про Нью-Йорк.

На її думку, там зі мною можуть статися лише дві речі — і тільки мені обирати поміж ними.

Одна можливість — це коли я відкину від себе геть усі колишні принципи, ідеї й думки та намагатимуся увібрати в себе все нове. Як дитина. Інша — це триматися від усього на відстані, простежувати найдрібніші деталі, намагатися віднайти якийсь напрямок, дорогу Відсортовувати все й порівнювати.

Якщо оберу перше - обов'язково відчую переповнення. Друге — то можу навіть набратися яскравих спостережень, роздумів та й просто розважитися.

От що каже Лісе.

Їй також здається, що переповнення може мати в собі й позитивні сторони. Запитую, які.

Вона каже, що з часом це може принести якусь перспективу.

— Перспективу? — перепитую.

Лісе легенько торкається моєї руки й ще раз повторює, що мені варто поїхати.

Мені сподобався той дотик. Я вже навіть дійшов до того стану, що вирі шив поїхати

лише для того, аби вона знала, що я дуже високо ціную той її дотик...

Вона каже, що це мене ні до чого не зобов'язуватиме: я можу й далі гатити собі по дощині й кидати м'яча об стіну, коли повернуся. Мені тільки варто скористатися шансом і трохи розвіятися. Може, після того я дивитимуся на речі зовсім по-іншому. Коли так каже вона, все виглядає і справді таким.

ФОРМА

Ще раз телефонує мій брат — він знову за своє. Каже, мовляв, сонце, каже, що Central Park, можна добре по їсти й попити, а ще — там же Empire State Building.

— Гм, це все якісь тупі визначні місця, — кажу презирливо. — Що мені там серед них робити?

Брат каже, що саме місто не таке вже й важливе; головне, що ми будемо разом. "Братам треба деколи збиратися і робити щось добре," — каже.

Така думка мені сподобалася.

Але ж Нью-Йорк аж надто великий. Чи ні? Як на нього, то якраз нормальний.

Запитую, чи він не відчуває там, бува, переповнення. Каже, наче ні.

Запитую, чи він взагалі відчував себе коли-небудь переповненим або ж боявся цього відчуття.

Він ще раз заперечує: каже "ні" і все. Запитую, чи можна взяти з собою Лісе.

Він запитує, хто вона така, — і я розповідаю. Ні. Не можна.

А, може, все-таки Rolex? Ні.

Тоді запитую, у що він вірить.

— Відчепися, — брат.

— Ну, у що ти віриш? — мені конче треба знати.

— А що ти маєш на увазі?

— На увазі? Просто запитую, у що ти віриш, і все, — відповідаю.

— Взагалі в житті?

— А де ж іще?

— Ти що, знущаєшся? — питає.

— Та ні, що ти. Затих.

— Я вірю у ринкові сили, — каже.

— Ті вільні, маєш на увазі?

— Так.

— Хіба в таке щось вірять? Гівно воно все. Кому потрібні ті ринкові сили? Брат образився. Зовсім це ніяке не гівно. От тобі й маєш.

— А ще у що ти віриш?

— У дружбу.

— Добре.

Ще він вірить у кохання.

— Направду?

— А що тут такого?

— Ну, ти — та й у кохання?

— Авжеж, нічого тут дивного немає. Перепрошуюся, я просто ніколи б не сказав. Запитує, чи це має якесь значення.

Безперечно.

Запитую, чи Нью-Йорк — це лише форма, чи більше все-таки зміст. Форма. Каже, що зміст доведеться створити собі самому.

Запитую, чому він такий переконаний, що ця подорож мені допоможе. Каже, мовляв, нові місця й нові думки, перспектива.

— А ти серйозно щодо перспективи? - запитую.

— На сто відсотків.

На хвильку ми обидва змовкаємо. Тоді він запитує, чи я здався. Ага. Тепер здався.

— Щасливої дороги, — бажає.

— Безмежно вдячний, — передражнюю.

Дата добавления: 2015-09-07