Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу. (ГГ). Абсолютне знання 543

(ГГ). Абсолютне знання 543

самого Я, є тільки споглянутим поняттям; коли це поняття зрозуміє само себе, то касує свою часову фо­рму, розуміє споглядання на основі понять і є спогля­данням, яке водночас і зрозуміле, і розуміє. Через те час видається немов долею та необхідністю духу, що не завершений у собі; це необхідність збагачувати ту частку, яку має самоусвідомлення у свідомості, спону­кати до руху безпосередність, властиву в-собі, — фор­му, в якій субстанція є у свідомості, — або ж навпаки, реалізувати і зробити відкритим у-собі, яке вважають за внутрішнє, яке є тільки внутрішнім, тобто відвою­вати його для самовірогідності духу, його впевненос­ті в собі.

Саме з цієї причини слід сказати, що не відомо нічого, чого немає в досвіді, або, як можна висловити це саме твердження по-іншому, чого не відчувають як істину, чого не дано як внутрішнє вже відкрите вічне, як священний предмет віри, або як іще нам за­манеться висловитися. Адже досвід якраз і полягає в тому, що зміст (а зміст — це дух) є в собі субстанцією, а отже, об'єктом свідомості. Але ця субстанція, що є духом, є його становленням, процесом розвитку до того, чим він є в собі, і тільки як це становлення, яке відображується в собі, дух у собі і справді є духом. Він є в собі рухом, що є пізнанням — перетворенням у-собі в для-себе, субстанції в суб'єкт, об'єкта свідомос­ті в об'єкт самоусвідомлення, тобто в об'єкт, що вод­ночас є й скасованим, або ж в поняття. Цей рух є колом, що повертається в себе, припускає свій поча­ток і досягає його тільки в кінці. Отже, тією мірою, якою дух необхідно є цим диференціюванням у собі, його споглянуте ціле постає як протиставлене його простому самоусвідомленню, а оскільки це ціле є ди­ференційованим, воно диференційоване на своє просте поняття, на час і зміст, або в-собі; субстанція як суб'єкт містить у собі необхідність, спершу тільки внутрішню, репрезентуватися в самій собі як те, чим вона є в собі, репрезентуватись як дух. Тільки завер­шена об'єктивна репрезентація є водночас і відобра­женням субстанції, або її розвитком до Я. Отже, поки дух не завершить себе в собі, не завершить себе як

світовий дух, він не може досягнути своєї завершено­сті як самоусвідомлений дух. Тому зміст релігії раніше в часі, ніж наука, виражав те, чим є дух, але тільки на­ука є справжнім знанням духу про самого себе.

Процес руху цієї форми свого знання про себе — це праця, яку дух здійснює як реальну історію. Ре­лігійна громада, тією мірою, якою вона передусім — субстанція абсолютного духу, є сирою свідомістю, іс­нування якої тим ближче до варварства та суворіше, що глибший її внутрішній дух, а її невиразне Я цією самою мірою має тим тяжче працювати над своєю сутністю, чужим йому змістом своєї свідомості. Тіль­ки зрікшись надії скасувати цю чужість якимсь зов­нішнім, тобто чужим способом, свідомість, оскільки скасувати цей чужий спосіб означає повернутися в самоусвідомлення, звертається до себе, до свого влас­ного світу та присутності, розкриває цей світ як свою власність і, таким чином, ступає перший крок, щоб опуститися з інтелектуального світу, чи, радше, на­дихнути його абстрактний елемент реальним Я. З од­ного боку, завдяки спостереженню свідомість виявляє існування у формі мислення й розуміє існування, і навпаки, виявляє у своєму мисленні існування [Де-карт]. Оскільки вона виражає абстрактним способом передусім безпосередню єдність мислення і буття, абстрактної сутності і Я, а також виражає першого Бога світла в чистішій формі, а саме: як єдність про­тяжності та буття, — адже протяжність — це просто­та, яка тотожніша з чистим мисленням, ніж світло, — і, таким чином, у мисленні знову пробуджується суб­станція сходу сонця [Спіноза], то дух миттю відсаху-ється від цієї абстрактної єдності, від цієї позбавленої Я субстанційності й утверджує супроти неї індивідуа­льність [Ляйбніц]. Тільки після того, як дух відчужив цю індивідуальність у культурі та, обернувши її таким чином в існування і утвердивши її в усьому існуванні, дійшов думки про корисність і в абсолютній свободі розуміє існування як свою волю [Кант], він виявляє думку, що лежала в його найдальших глибинах і про­голошує сутність як Я = Я [Фіхте]. Але це Я = Я — рух, що відображується в собі: адже оскільки ця тотож-

Дата добавления: 2015-07-10