Третя республіка в ХХ ст. у Франції

В умовах багатопартійності, гострого суперництва партійних блоків особливого значення у Франції в першій половині ХХ ст. набуває боротьба навколо виборчих реформ. Закон 1919 р. передбачив заміну мажоритарної системи системою пропорціонального представництва. Однак, нова система була значно перекручена тим, що в законі було передбачено одержання партіями додаткових місць в вигляді “премій” за перемогу у виборчому окрузі.

1927 року була поновлена мажоритарна система. Франція поділялась на сотні виборчих округів, від кожного з яких обирався в парламент один депутат. Вибори відбувалися в два тури. У першому турі для обрання необхідно було отримати абсолютну більшість голосів. Якщо цього не відбувалося, то в другому турі кандидату від партії було достатньо отримати відносну більшість голосів, головне щоб їх було більше, ніж у кожного із суперників.

Нова система виборів забезпечувала перевагу правим партіям. Центр тяжкості переносився на другий тур, де ці партії могли виступати єдиним блоком та виставляти спільних кандидатів. Перекручення волі виборців діями мажоритарної системи доповнювалось “перетасуванням” виборчих округів, створення нерівних по чисельності населення округів в промислових і сільських районах.

Після першої світової війни основи державного устрою Франції, як і раніше, формально визначались конституційними законами 1875 р. Однак поступове послаблення фактичної ролі глави держави – президента, не супроводжувалось яким-небудь серйозним поновленням рівноваги виконавчої та законодавчої влади за рахунок законодавчого закріплення повноважень уряду. Як відомо, пост голови ради міністрів і організаційних структур уряду одержали юридичне оформлення тільки в 1934–1935 рр.

На практиці загальна світова тенденція відносного зростання ролі виконавчої влади не обійшла стороною і Францію. В період між війнами до уряду остаточно перейшло право видання нормативних актів з різних питань державного життя. При цьому уряд опирався на доктрину “регламентарної влади”, що склалася ще у ХІХ ст. Згідно цієї доктрини, уряд міг видавати нормативні акти без делегування йому законодавчих повноважень парламентом, на основі власних прерогатив.

Формально урядові декрети повинні були лише доповнювати, уточнювати законодавство та посилити підзаконний характер. Насправді уряд неодноразово приймав акти, що мали силу закону, та відміняв попередні законодавчі акти. Крім того, парламент періодично надавав правим кабінетам надзвичайні повноваження та виключне право законодавчої ініціативи у формі “декретів-законів”.

Разом з тим Третю республіку до другої світової війни називали “режимом Зборів” або “абсолютним парламентаризмом”. Контроль парламенту, з його чисельними фракційними угрупуваннями (біля двадцяти у 30-ті роки) над урядом набуває гіпертрофованих форм, що приводили до політичної нестабільності частих урядових криз та відставок кабінетів. Середня тривалість перебування кабінету при владі не перевищувала шести місяців. Нерідко кабінети йшли у відставку в результаті недовіри, яка виражалась лише верхньою палатою – сенатом. Порушення рівноваги влади та “системи утримань” на користь парламенту, при нездатності парламенту ефективно виконувати урядові функції управління, серйозно підірвали здатність політичної системи Франції протистояти економічній та політичній кризі 30-х років, посиленню авторитарних тенденцій та німецької агресії.

На початку 30-х років із заглибленням економічної кризи та загостренням соціальних протиріч у Франції зросла активність крайніх правових організацій фашистського напрямку. У лютому 1934 р. відбувся фашистський путч, який потерпів провал завдяки солідарності демократичних сил країни які організували масові антифашистські виступи. Скориставшись обставинами. Уряди правих сил, які змінювали один одного при владі, видали ряд надзвичайних декретів, які обмежували демократичні свободи.

Посилення реакційних тенденцій в політичному житті країни призвело до об’єднання антифашистських сил, яке отримало назву Народного фронту. До нього увійшли партії комуністів, соціалістів та радикалів, які підписали угоду про єдність дій. В 1936р. було опубліковано програму Народного фронту. В галузі політики основними вимогами фронту був розпуск та роззброєння фашистських організацій, відміна репресивного законодавства, створення системи колективної безпеки у Європі. В економічній сфері планувалися заходи по підвищенню життєвого рівня населення, по боротьбі з безробіттям, реорганізація Французького банку, націоналізація військової промисловості.

На виборах у 1936 р. Народний фронт отримав перемогу. Було сформовано уряд із соціалістів і радикалів. До 1937 р. була виконана частина програми лівих сил: підвищена заробітна плата робітникам, введено 40-годинний робочий тиждень, проведено реформу Французького банку, відмінені надзвичайні декрети, частково націоналізована військова промисловість. До фашистських організацій було застосовано закон про розпуск воєнізованих угрупувань.

Народний фронт відіграв велику роль у запобіганні спробам французьких правих встановити режим авторитарного типу. Однак внутрішні розбіжності в антифашистському блоці призвели до його розколу. В результаті послідовної зміни урядів в 1938 році при владі затвердилось праве крило радикалів, яке пішло на ліквідацію основних заходів лівого блоку та остаточний розрив з Народним фронтом.

Закономірним результатом поразки Франції у війні з Німеччиною літом 1940 р. було падіння Третьої республіки.

Після капітуляції в 1940 р. більша частина Франції знаходилась під управлінням німецьких окупаційних фронтів. У південній не окупаційній зоні влада формально знаходилась в руках німецького уряду маршала Петена (уряд Віші – за назвою курортного містечка, його резиденції). Конституція 1875р. формально не була відмінена, однак республіка фактично перестала існувати. Ряд декретів Петена відміняли посаду президента республіки та покладали функції глави держави на Петена, який володів усією повнотою влади. Режим Віті був військово-авторитарним режимом.

Боротьбу проти нацистів на території Франції очолили комуністи, за ініціативою яких чисельні антифашистські організації об’єдналися в Національну раду опору. Другий центр руху Опору був створений генералом де Голлем в еміграції. У 1943–1944 рр. після об’єднання французького та лондонського центрів в Алжирі був заснований єдиний французький Комітет національного визволення як Тимчасовий уряд Французької Республіки. Тимчасовий уряд очолив генерал де Голль.

Дата добавления: 2015-08-21