Внутрішня політика Франції на початку ХХ ст.: Лівий блок та кабінет Клемансо.

Справа Дрейфуса і політична криза рубежу XIX-XX ст. Прогрессістьі добилися певного успіху в консолідації ліберально-консерватівньїх сил. Але короткий виявився століття зтой угруповання: вона не пережила жорстокий політична криза, яка потрясла Францію наприкінці 90-х років XIX в.

Отдаленньїм передвістям прийдешніх потрясінь з'явився запро-злодій, вьінесенньїй в грудні 1894 военньїм трибуналом у справі капітана Генерального штабу французької армії Альфреда Дрей Фуса, которьій за безпідставним звинуваченням у шпигунстві бьіл Прігову-рен до пожюненному ув'язнення. Згодом вдалося дока зати, що справа бьіло сфабрикована. Більш того, бьш обнаружсн і назв істінньїй «герой» шпигунської історії, яку інкрімі-лося раніше Дрейфуса, - якийсь майор Зстерхазі. Однак в 1897 р. воєнній трибунал не знайшов підстав для перегляду справи. Зстерхазі бьш усправедливиш, а уличі сто начальник військової контррозвідки полковник Пікар відсторонений від посади і незабаром взагалі звільнений з армії.

Завзятість, з которьім военньїе влади перешкоджали право-судію, пояснювалося главньш чином двома причинами. Захисту пра-щая «честь мундира», вони хотіли скрьіть від громадськості кричущий випадок свавілля і беззаконня, що кидав тінь на армійську верхівку. Крім того, вони свідомо вьігоражівалі справжнього винуватця шпигунського скандалу, покладаючи відпові-венность на Дрейфуса, єврея, сьііа зльзасского промьпіленніка. Вони не вважали його достойньїм прінгщлежать до злите офіцсров

Генерального штабу, тон у якій традиційно задавали вьіход-цьі з аристократичних сімейств і монархістьі.

Дії военньїх влади бьілі воспрінятьі широкої загально-ственностью Франції як грубе порушення злементарньїх прав і свобод граждоніна. Ледве справа Дрейфуса набула розголосу завдяки зусиллям його родньїх, а також відньїх політиків, літе-раторов і журналістів, пристрасті розгорілися з необьїкновенной силою. Спочатку чисто юрідічсокій, казус придбав політич-кий характер. Велику роль сьгграла публікацію в газеті Кле-Мансо «Орор» статті Зміля Золя «Я звинувачую», в якій обли палісь дії уряду, чинів Генерального штабу та военньїх суддів. Золя бьіл підданий судовому переслідуванню за звинуваченням у наклепі. Але його вьіступленіе вскольїхнуло країну. По відношенню до справи Дрейфуса Франція розкололася на два ворогуючі табори.

На захист «честі» армії і проти перегляду справи піднялося більшість конссрватівно-католицької партії, а також частина прогресистів, включаючи Меліна, Дюпюї і президента республі-ки Фора. Але ударною силою табору антідрейфусаров, як нази вали противників перегляду справи Дрейфуса, було націона-лістіческое рух.

Після пораження буланжізма націоналістична пропаганда да у Франції звернулася до порівняно нової для ссбя темі ксенофобії та антисемітизму. Її активно разрабатьшал журна-лист Здуар Дрюмона на сторінках видаваної їм з 1892 р. газеті «Лібр пароль». Націоналістьі стверджували, що людина іншої крові або верьі не може вважатися «повною мірою» французом, на якого батьківщина могла бьі покластися в хвилину небезпеки вони знаходили в вьісшей ступеня подозрітельньїм німецьке звучачи-ня імен євреїв і протестантів. Актівньїе вьіступленія єврей-ської та протестантської громад на захист парламенті кой республі-ки, демократичних і антиклерикальних реформ націоналістьі істолковьшалі як стремленіс до подрьіву національньїх і вдачу-ственньїх підвалин Франції. Те, що еред членів франкмасонської лож, в більшості пронікнутьіх духом антиклерикалізму, бьіло багато «інородців», вони розцінювали як доказ таємної змови проти Франції. Накомец, як привід для розпалювання ксенофобії та антисемітизму націоналістьі використовували фіналу-совьіе скандальї 80-90-х років. Крах «Юньон женераль» вони пріпісьівалі підступам єврейського та протестантського «вьісокого банку».

Але справжньою знахідкою для них з'явилася найгучніша афера століття - Панамська. Вона серйозно вдарила по французекой Зкон Міці, зміцнивши недовіру вюіадчіков до інвестицій в підпри-ємства, і посилила їх тягу до государственньїм б розум агам. Але особливо болезненньніі виявилися її політичні наслідки. Через те, що уряд попіталось зам'яти скандал, слсдствіе у справі про зловживання почалося тільки в 1891 р. А скандал вибухнув лише після того, як в 1892 р. аферою заінтересова-лась антисемітська газета Дрюмона. Вона не тільки опублікувала матеріальї про корупцію в парламенті, які скомпрометували близько 140 депутатів, а й представила главньїмі винуватцями керівників компанії євреїв Рейнаха і Герца.

На Вибори 1893 виборці відмовили в довірі навіть такому популярному політику, як Клемансо, що одержував від Герца «субсидії» для своєї газетьі «Жюстіс». Але головне - Панамський скандал дав поштовх небьшалому в історії Франції розгулу ксенофобії та антисемітизму, з тих пір густо забарвиться ідеологію націоналістичного руху.

У 1898 р. одночасно виникли кілька массовьіх орга-нізацій націоналістичного спрямування: Ліга патріотів, відроджений-ная лод керівництвом все того ж Деруледа, Ліга французької родіньї, обьединяемся представників інтелігенції, АНТИС мітская ліга, Французька дія («Аксьон франсзз») і дру - Гії. Вони насчітьшалі сотня тьісяч членів (наприклад, одна лише Ліга французької родіньї - до півмільйона) і оказьі-вали сільньїй натиск на владі, чтобьі не допустити перегляду справи Дрейфуса.

У боротьбі з націоналістами прихильники перегляду справи, дрейфусарьі, вьідвінулі гасло защітьі демократичних прав і свобод, гарантірованньїх республікою. Під зтім гаслом обь-Єдиної представники разлічньїх політичних сил, гро-венньїх рухів, конфесій - радикал, частина соціалістів, руководімьіх Жоресом, франкмасони, протестанти, Антім-тарістьі, антіклерікальї. На початку 1898 року ними била заснована Ліга прав людини, сьігравшая важливу роль в історії правоза-щітіого руху.

Організуючий початок в рядьі дрейфусаров внесли не тільки знову создаваемьіе обьедіненія, а й франкмасонської ложі. Наприкінці XIX в. вони представляли собою своеобразньїе клуби лібе-рально-демократичної інтелігенції, яка в багатьох ото-йшли від вековьіх традицій масонства, зокрема від положень первоначальньїх статутів про аполітичність і вірі в «архітектора всесвіту» (тобто в бога). Під час Другої імперії ложі є організаційно ядром республіканської партії, а в перші десятиліття Третьої республіки поставляли їй керівні кадрьі. Більшість ізбранньїх по республіканським списками президентів, прем'єр-міністрів, міністрів, депутатів і ссна-торів бьщі;; франкмасонами. Боротьба за перегляд справи Дрейфуса стала воістину звездньїм годиною французького масонства, багато в чому завдяки зусиллям якого вдалося забезпечити едінотво настільки пестрьіх в політичному і соціальному відношенні сил, які опинилися в таборі дрейфусаров. Вражаючим проявом зтого єдності з'явилася грандіозна демонстрація в подцержку республіки і демократії, що відбулася в Парижі Ніюля 1900

Влітку 1898 з'явилися свідстельства того, що справа Дрей-Фуса бьшо сфабрикована. Начальник військової розвідки полків-ник Анрі, який зізнався в подпоге, покінчив життя самоубій-ством. З зтого моменту перегляд справи став неізбежньїм. Поме-шать зтому міг тільки государственньш переворот, которьій і попіталісь вчинити націоналістьі в лютому 1899 р., восполь-заклику смертю і похоронами президента Фора. Їм зто не вдалося, і з відставкою кабінету Дюпюї влітку 1899 открьілась можливість дати справі законний хід.

Частина прогресистів, обеспокоенньїх розгулом націоналізму і загрозою державного перевороту, долучилася до Дрейфуса-рам. У червні 1899 новьій президент республіки Зміль Лубе призначив главою уряду прогрессиста-дрейфусаров Вальді-ка-Руссо. До складу його кабінету пішли представники всіх основ них політичних сил, виступать на захист законності і порядку. Особливо примітно бьію присутність у ньому соці-Алиста Мильерана, що зайняв пост міністра торгівлі і промьіш-лінощів. Уряд прінлло решітельньїе мсрьі преггів на-ціоналістов, добившись арешту і перепровадження в суд їх вож-дей. Тим самим йому вдалося стабшшзіровать політіческуіо об становку. Однак обсспечіть справедливе рішення суду у справі Дрейфуса воно так і не зуміло. Влітку 1899 воєнній трибунал в ході нового слухання вьшес капітану Дрейфус обвинувальний вирок, хоча і взяв до уваги смягіающіе провину обставини. Уряду не залишилося нічого іншого, як вдався-нуть до процедури помилування. Лише в 1906 р. кассаціонньїй суд повністю реабілітував Дрейфуса.

Перегрупування політичних сил. Справа Дрейфуса не тільки оголило суперечності, що накопичилися в суспільстві за час правлення умеренньїх республіканців і прогресистів.Воно разом з тим послужило каталізатором серьезньїх змін. Преж-де всього під його впливом відбулася значна поляризація політичних сил, яка знищила плодьі багаторічних усі-лий політиків консервативного і ліберального спрямування, починаючи з Тьєра, по створенню стійкого «центру». У розпал справи чи не все доросле населення Франції розділилося на дрейфусаров і антідрейфусаров. Традиційне протівосгояніе «левьіх» і «пра-вьіх» знову набуло класично ясньїе обриси.

Однак у порівнянні з 70-80-ми роками, коли зта формула вьіражала боротьбу між республіканцями і монархістамі, харак тер зтого протистояння істотно змінився. Республіка, які бьі почуття вона ні вьізьтала у громадян, в цілому сприйнятий-малась ними як доконаний факт, непорушна дійсними-Ноот. Розбіжності щодо формьі правлення поступилися місцем спорах про механізми функдіонірованія існуючої пласті і перспективи її реформування. Позтому коли дрій-фусарьі вьщвінулі гасло «захист республіки», зто бьіло не більше ніж даниною традиції. Його ігнорувала частина республікан-ців, которьіе за прикладом Меліна виступали проти перегляду справи Дрейфуса. У конде 90-х років політичні сільї роздягли-лись на два протівоположньїх табору не тому, що не зуміли домовитися про форму правлепія, а тому, що розійшлися в поглядах на політичні цілі та цінності самої республіки.

У результаті перегрупування політичних сил, происшед-шей під впливом справи Дрейфуса, як «левьіе», так і «правіле» у Франції придбали нове обличчя. Бьггь левьім отньїне зна чило не тільки зберігати прихильність республіканським і демократичним установам, утвержцать ідеальї світськості у суспільному житті. Зто значило також боротися Протан націо-налізм і военщіньї як ударної сільї реакції. Навпаки, правьіх стали відрізняти главньїм чином націоналізм, похилий-ніє перед армією і військовою силою, прагнення до авторитарного правління взагалі, незалежно від його конкретної формьі. Хоча між тими і іншими склався свого роду консенсус опгносі-тельно признання існуючої формьі правлення, а гасло монархічної реставрації вже не зустрічав живого відгуку з боку правьіх, левьіе наполегливо продолжалн іменувати себе «рес-публіканцамі». Фактично зто бьіло способом захистити свою монополію на республіканскуто легітимність, єдино даю-щую право на владу в Третій республіці.

На рубежі століть у Франції впервьіе виникла система організованньїх політичних партій. Вони поєднували парламент-скис методьі діяльності з внспарламентскімі, розташовували мережею местньїх комітетів, що не тратили зв'язок з виборцями між вьіборамі, і контролювали свої парламентські фрак-ції. Сприяв тому закон про асоціації, прінятьш за пропозицією кабінету Вальдека-Руссо 1 липня 1901 Він перед-ставлять широку свободу діяльності разлічньш обгедіненіям гра>: <дан, включаючи політичні (профессіональньїе регламенти-рова закон 1884 р.). Закон передбачав заявітельньїй порядок рсгістраціі зтіх асоціацій. У предцверіе вьіЬоров 1902 р., которьіе, на думку сучасників, должньї бьііі стати рімпаю щей пробою сил між дрейфусаров і антідрейфусаров, майже одночасно почали легальне існування неоколько пар тий, що представляли главньїм чином ліву частину спектру фран цузской політики.

Приклад подали соціалістьі, которьіе і раніше бьілі органи-зованьї значно краще інших політичних сил. У 1899 р. вони зробили попьітку провести об-ьедінітельньїй сьезд своїх многочісленньїх організацій. Проте розбіжності між сторін-никами революційної тактики і реформістами прирекли його на провал. Разньїе позиції зайняли ті й інші по відношенню до справи Дрейфуса. Гедістьі з Робочої партії розцінили його як кон-фликт всередині буржуазного класу, до кспгорого трудящим про сто немає діла. Навпаки, незавісімьіе соціалістьі, такі як Жорес, активно вьіступілі на стороні дрейфусаров.

Острьіе розбіжності серед соціалістів вьізвал прихід в кабі-нет Вальдека-Руссо незалежного соціаліста Мильерана. Він придбав популярність ще в 1896 р., коли після успіху соціаліс тів на муніціпальньїх Вибори вьщвінул програму мирного завоювання пласті за допомогою загального виборчого права. На посту міністра Мільєран домігся прийняття закону про скороченні тривалості робочого дня для молоді та жінок до 10,5 години (згодом зта міра бьіла поширена і на працівників-чоловіків). Не раз від імені уряду він вьіступал арбітром у спорах між робітниками і господарями. Незважаючи на те що Мільєран прийняв запрошення увійти до кабінету міністрів як приватна особа, офіційно ніким на то чи не уповноважена, соціалістьі ревниво поставилися до його рішення. Некоторьіе з них, наприклад Жорес, його гаряче подцержалі. Зате гедістьі угледіли в зтом зрада інтересів робітничого класу. Їх обурення особливо вьізьівало те, що колегою Мильерана по уряду виявився учасник придушення Коммуньї генерал Галифе, що зайняв пост воєнного міністра.

Через серьсзньїх розбіжностей в 1901 р. виникли відразу дві новьіе соціалістичні партії. Реформістьі і прихильники учас-ку в уряді утворили Французскуіо соціалістіческуіо партію, до якої увійшли поссібілістьі і «незавісімьіе соціял • лістьі». Прихильники революційної тактики і «антіміністері алістьі», главньїм чином гедістьі і бланкістьі, об'єдналися в рядах Соціалістичної партії Франції. Кілька дрібних угруповань, у тому числі Революційно-соціалістична пар-ку (аллеманістьі), зберегли самостійність. Лише догляд Мильерана з правітсльства у зв'язку з відставкою кабінету Вальді-ка-Руссо в 1902 р. і прийняття Амстердамським конгресом II Ін-тернаціонала в 1904 р. спеціальної резолюції про єдність соці-алістіческіх партій створили предпосьілкі для подолання рас-кола. У 1905 р. бьіла утворена Обгедіненная соціалістична партія (Французька секція робочого Інтернаціоналу - СФИО). Всдущую роль в ній грало реформістський течсніе, а самьім популярньїм і авторітетньїм лідером став Жорес. Проте в об'ьедінснную партію відмовилися увійти «незавісімьіе соціалістьі» Мільєран, Вівіані, Бріан та інші, вьіражавшіе іесогласіе з її наміром проводити політику опозиції по відношенню до буржуазного уряду і прізьшамі до классо-вої борьбс.

У 1901р. з'явилася загальнонаціональна організація радика-лов - Республіканська партія радикалів і радикал-соціалістів. Таку назву відображало прагнення організаторів нової Парго обгедініть все левьіе сили, пріверженньїе ідеалу демократичес-кой республіки. Певною мірою вона досягла зтой мети, що дозволило їй на початку XX в. перетворитися на найвпливовішу політічсскуіо партію Франції. Чисельність її фракції в пала-ті депутатів (обьічно не менше третини всіх місць) дозволяла контро-лировать парламентську більшість і давала право на участь у будь-якої урядової коаліції. Але заплатити за зто при-йшлося організаційної рьіхлостью, обуслошіенной широкою самостійністю як індівідуальньїх, так і колективних членів партії - местньїх комітетів, масонських лож, друкованих видань та ін, - а таюке распльївчатостью політичної про-граммьі. Вона носила помірно реформістський характер і передбачати не лише зміцнення і захист реопублікянокіх уста-нов, а й активну соціальну політику держави, средст-ва на проведення якої должньї били надати гірогрессів-но-подоходньгй податок і вьіборочньїе націоналізації. Така про-грами особливо імпонувала середнім верствам суспільства - всякого роду дрібним власникам, інтелігенції та ін, кото-рьіе, відчуваючи хиткість свого відносного благополуччя, надіялись на подцержку держави і побоювалися крайнощів як зкономических індивідуалізму, так і колективізму.

Прагнення радикалів охопити всю республіканську частина політичного спектру нітрохи не стурбувало соціалістів, рас-полагавших собственньїмі оріапізаціонньгмі структурами, виборчі-Рателя в особі робочого населення промьшіленніх міст і далекосяжної програмою соціально-зкономических преобразо-ваний. Але воно стривожило умереннілх рсспубліканцев, які після розпаду угруповання прогресистів примкнули до табору дрейфусаров. В умовах різкого розмежування між «правими» і «левьімі» їм, прихильникам центристської політики, реально загрожувало поглинання більш сильними «сусідами» зліва. Чтобьі зтого не відбулося, вони в кінці 1901 р. утворили республіканського-демократичний альянс, в коггорьій увійшли Луї Варту, Раймон Пуанкаре, Жозеф Кайо, Олександр Рибо та ін Успіх новому обьединению забезпечити не організаціонньїе структури, которьте залишилися в зародковому стані, і не шіроковещатель-ньіе обіцянки реформ, которьіе не йшли далі отарою программьі прогресистів, але активна подцержку, надана йому деловьімі колами і «великий» паризької пресою. Альянс став однією з основних партій правлячого «ліво»-рсспубліконского большинст-ва, підсиливши його правий фланг.

Вибори 1902 відрізнялися исключитель вьісокой актив-ністю виборців. У деяких округах до урн прийшли до 90% осіб, що мали право голосу. Але хоча по країні в цілому кандидати «ліво»-республікансюіх партій зібрали всього лише на 200 тис.. голосів більше, ніж їхні суперники - консерватори і «правьіе» республіканців, вони добилися переконливої ​​победьі завдяки тому, що бьілі краще подготовленьї в організаційному плані і зуміли вьідвінуть едіньїх кандидатів. «Левьіх» тепер представляли в парламенті 350 депутатів, з которьіх 210 бьши радикалами і радикал-соціалістами, 95 - левьімі республікан-цями (членами Республікансько-демократичного альянсу), 45 - соціалістами-реформістами. Крімтого, 6 місць завоювали рево-люціоннью соціалістьі. «Правьіс» бьілі вьшужденьї достаток-тися 230 депутатськими мандатами, з которьіх 115 належачи-ли правимо республіканцям-антідрейфусаров, 60 - націоналіс-там, 55 - консерваторам.

В результаті пораження, яке консервативно-націона-листические «правьіе» понесли на вибор 1902 р., вони на довгий час бьши отброшеньї в опозицію без всякої надеждьі на повернення до влади. Але дещо з уроків, которьіе їм препод-нвслі леіьіе республіканців, вони все ж засвоїли. Прсжде все вони поншш переваги іадлежащей організащіі.

У 1903 р. умеренньїе республіканців, які після розколу прогресистів примкнули до табору антідрейфусаров, а також «приєдналася» до республіки частина консерваторів, надавши-шихся в тому ж таборі, утворили Республіканську федерацію. До неї увійшли Мелін, Шарль Дюпюї, Шарль Бенуа. Нова партія, не піддаючи сумніву республіканську форму правл ня, активно вьіступяна на захист традиційного укладу життя, критикувала реформи, напрапленньїе на модернізацію гро венньїх відносин, особливо антіклерікальнеє законодав-ство, а таюке проповідувала націоналізм. У началс XX в.

Республіканська федерація бьіла найбільшою опозиційною партією.

Порівняно з нею діяльність «нспрісоедінівшіхся»

• монархістів мала маргінальньїй характер. Справа Дрейфуса доби ло роялізм старого штибу, що жив спогадами про минуле. Легитимизм і орлеанізм практично зійшли зі сценьї, поступившись місце новітньої різновиди правого радикалізму, пофарбованого-го в монархічні кольору.

Історія правого радикалізму початку XX в. неразрьівно свя-зана з Шарлем Моррасом. Отправньїм пунктом поглядів зтого літератора і політичного діяча бьіпо уявлення про занепад Франції, втрати нею провідної ролі d світовому розвитку. Причи-ною зтого Моррас вважав разрьго з ісконньїмі іаціональіьімі традиціями, провину за которьій він покладав на последствші рево-Люції XVIII в. і вредньїе чужеземньїе впливу. Вьіход з поло ження він бачив у поверненні до традицій, або, за його визна-лению, в «інтегральний націоналізм». Його програма передбачае, во-первьіх, скасування парламентаризму та демокра-тії і відновлення монархічного прашіенія; во-вторьіх, віз-обертання традіціонньїх прав і привілеїв католицької церкви; по-третє, відновлення станово-патріархальньїх відносин у суспільстві. Головна перешкода здійсненню зтой программьі Моррас бачив в республіканському правлінні, яке він пропо-гал повалити силою, а також в засилля євреїв, протестантів, франкмасонів і «метеков» (іноземців). Ксемофобія і АНТИС-мітізм бьілі органічною частиною його поглядів.

У 1899 р. Моррас вступив в одну з розплодилися в розпал справи Дрейфуса націоналістичних угруповань - «Аксьон фран-СЗЗ». Його стараннями вона скоро лревратілась в одну з самих вліятельньїх праворадікальньїх організацій Франції. У одно-іменному ежемесячліке, которьій в 1908 р. бьш перетворений в щоденну газету, Моррас почав пропагувати свої споглянув-ня і незабаром став общепрізнані шім главою широкого гро-ного двіжеяія, привертала організаціонньїмі і пропаган-дістсісімі структурами. Політичне крьіло руху представ ляли Ліга французького дейспзія і організація бойовиків «Коро-Левскі молодчики». Главньїм рупором «інтегрального націона-лізм» була газета «Аксьон франсзз». Інтеллектуальньїе сільї в особі письменників, учсньїх, професорів обгедінял Інститут Аксьон франсзз. Рсставраторскіе ідеї Морраса залучили в його рух залишки обох монархічних партій. Подцержку воно отримало і з боку претендента герцога Орлеанського, сина померлого в 1894 р. графа Паризького. Однак титулована знати не лользовалась в русі «Аксьон франсзз» особьім впливом.

Крім того, прагматизм його керівників, лішенньїх сентимо тальності монархістів старої закваски, нерідко приводив до серьезньїм незлагод з претендентом.

«Левьій блок». Вьіборьі 1902 не сприяли заспокоєнню пристрастей, разбуженньїх дслом Дрейфуса. Консервативно націо-налістіческая опозиція, зазнавши поразки, аж ніяк не бьіла зломлена. Позтому «ліво»-республіканські парпгіі, що завоювали більшість місць в палаті депутатів, також не рахували свою перемогу остаточною і бьілі намереньї продовжувати боротьбу. Вони утворили в парламенті своеобразньгй координуючий центр «делегацію левьіх». Оформлена таким чином коаліція підлозі пила назву «лівого блоку». Взаємини кабінету Вальдека-Руссо, який пішов у відставку, бьіло сформовано уряд з 7 ра-радикалів і 3 левьіх республіканців на чолі з Змілем комбо. Соціалістам на зтот раз не запропонували портфеля, але їх фрак-ція, що складалася главньїм чином з реформістів, підтримувала уряд своїми голосами.

По суті Комб продовжував, тільки cute більш знергічно, політику предьідущего кабінету. Своїм головним завданням він вва-тал боротьбу з клерикалізмом, що підняв голову в годьі правлення прогресистів. Вони крізь пальцьі дивилися на виникнення безлічі незарегістрірованньїх релігіозньїх згромаджень, ко-торьіе в розпал справи Дрейфуса подцержівалі націоналістичну агітацію, в тому число і матеріально. Позтому прінятьій ще в правління Вальдека-Руссо закон про асоціації містив ста-тьма, спрямовану проти згромаджень: дозвіл на їх діяль-ність повинна бьіла вьідавать палата депутатів, а їх майно підлягало контролю з боку префектів. Нове парламентера більшість відкинула всі просьбьі про реєстрацію згромаджень, в результаті чого сотні їх бьши распущеньї. Але зтого пряпітельству здалося мало, і в 1904 р. вона внесло законопроект про заборонені-ванні тьісяч раніше разрешенньїх згромаджень, також прінятьій «ліво»-республіканським більшістю. Пішли й інші обмеження: монахиням залрещалось оказьгоать допомогу пациен-там военньїх госпіталів, військовослужбовцям - відвідувати збори релігіозньїх товариств, духовньїм особам - отримувати університет-ські ступеня.

Антиклерикальна політика Комба привела до різкого ухуд-шению відносин між Францією і Ватиканом. Після смерті Льва / III в 1903 р. папою римським бьіл обраний Пій X, сторонш-ік більш жорсткого курсу у зовнішньо-та внутріцерковньїх справах. Після того як Ватикан вьютупіл з серією протестів прстгмо дію-ій французекого уряду, Комб в 1904 р. заявив про разрьвзе з ним дипломатичних відносин. У наміри уряду не входило скасовувати конкордат, закпюченньїй з римським престолом ще Наполеоном Бонапаргом б 1801 р., проте логіка проти-стояння змусила «ліво»-республіканська більшість зважитися і на зту міру. Вже після відставки Комба особлива парламентарій комісія на чолі з Бріаном підготувала законопроект про відділень-лення церкви від государгугва, которий бьіл прийнятий в грудні 1905 р. Згідно з новим законом, республіка гарантувала свободу со-вісті і вільне відправлення всіх культів, що не субсидуючи жоден з них. Католицька церква, отже, впредьдолж-на бьіла існувати за рахунок пожертвувань віруючих. Її иму-суспільством переходило в руки «культових асоціацій» прихожан.

Закон про відділення церкви від держави вьізвал протести з боку французьких католиків, яка побачила в ньому пося-гательства на свої права. До непокори прізівал їх Пій X, спеціальньгмі знціклікамі що засудив закон і що заборонив віруючим створювати «Культове асоціації». Проте пра-вительство приступило до вьіполненію закону, которьій передбачати між іншим складання інвентарних описів церков ного майна. Зто казенне захід ледь не підірвало громадянський мир: за вссй країні пройшли виступу віруючих, які іноді силою харчувалися перешкодити владі. Часом столк новения між ними призводили до кровопролиття. Уряд незабаром скасував зту настільки обурювало католиків процедуру. Таким чином, спочатку закон про відділення погіршив і без того непрості відносини між католиками і церквою, з одного боку, і республіканським юсударством - з іншого. Однак у довгостроковій перспективі він сприяв їх норма-лізації на раціональній основі: церква поступово відмовилася від домагань на політичні переваги, а разом з тим вичерпався і основне джерело антиклерикалізму.

Хоча боротьба з церквою била главньїм напрямком внугрен-ией політики «ліво»-республіканських кабінетів початку XX в., Не залишили вони без уваги і армію. Мета її демократизації переслідував закон про зниження терміну військової служби з 3 до 2 років, підготовлений комбо, але прінятьш за його наступника Морі-се Рувье в 1905 р. Одночасно без зайвого розголосу бьша зроблена «чистка» офіцерського корпусу від осіб, скомпрометі-рова себе зв'язками з клерикалами і націоналістами. У зтом полягав смисл призначення суто цивільного людини, заради-кал-соціаліста К. Пельтана військово-морським міністром, а з-Вестн дрейфусаров генерала Андре - воєннім міністром. Первьій прославився тим, що відверто третирував адміралів і демонстрував сімпатін до страйкуючих робочим арсеналів. З ім'ям другого пов'язаний політичний скавдал, которьій і визвала падіння кабінету Комба у грудні 1905 р. Протягом декількох років генерал Андре таємно і абсолютно протизаконно збирав відомості про умонастросніях офіцерів.Допомагали йому в зтом франкмасонської ложі, добровільно взяли на себе функції політичного сьіска. Полученньїе таким чином відомості при-нітрохи міністром під вніманіс при вирішенні кадровьіх пи-тань.

Зти крайності «комбізма», як стали називаєся внугреннюю політику «лівого блоку», багато в чому обгяснялісь атмосферою політичного протиборства, що характеризувалися зпоху справи Дрейфуса. Вони відповідали настроям значної частини «ліво»-республіканського громадської думки, переконаного в необхідності самої рішучої борьбьі з «реакцією». Однак крайності «комбізма» обурили левьіх республіканців, частина которьіх перейшла в опозицію. Ослабла і підтримка правитель-ства з боку содіалістов. До порьі до часу вони согласньї бьши закривається очі на відсутність крупньїх соціальних реформ. Але коли навесні 1906 піднялася хвиля страйків і влади, наляканих загрозою массовьіх заворушень 1 травня, збільшити чисельність столичного гарнізону, социалисти занепокоїлися. Подцержівая уряд, вони ризикували втратити довіру робочих виборців.

Правління радикалів. На загальних Вибори, що відбулися в має 1906 р., виборці схвалили політику «ліво»-республікан-ських партій, кожна з которьіх отримала відчутну надбавку дспутатскіх місць. Але саме примітне бьіло те, що радика ли, завоювавши 247 мандатів (що дало їм значітельньїй перевагу над «правої» опозицією, що мала 174 мандати), отньїне могли керувати країною самостійно, не вдаючись до подцержку ні соціалістів, ні левьіх республіканців.

Радикали більшість привело до влади кабінет на чолі з Клемансо. У минулому активний учасник радикальної опо-зиції правлінню умеренньїх республіканців, він впервьіе увійшов в уряд на 65-му році життя, зайнявши в березні 1906 р. пост міністра внутрішніх справ. Зтот пост він сохранного і після того, як в жовтні 1906 р. очолив уряд.Підставою тому служив зростання політичного напряжснія в країні, связанньїй не стільки з вьіполненіем закону про відділення церкви від державного-ва, скільки із зростанням революційного синдикалізму.

На початку XX в. синдикалистское (тобто профсоїозное) движ-ня вьішло далеко за рамки защітьі професіональніх інтересів робітників і службовців. У 1902 р. Федерація бірж праці влилася у Загальну конфедерацію праці (ЗКП), утворену в 1895 р. Едіньїй профсоюзньїй центр сприйняв анархістські ІДСД

Ф. Пеллутье, в тому числі і про загальний страйк як методі шляхи виконання революції. Зта суміш анархізму і синдикалізму отримала назоаніе анархо-сіндікалнзма. Його маніфестом стала так назьгеаемая Ам'єнська ХАРГ, прийнята сгездом ВКТ в оетгябре 1906 р. в ній заявлялося про прихильність профспілок класовій боротьбі аж до «повного звільнення, яке може бьіть достігнуго лише шляхом зкспропріаціі капіталу». Загальний страйк обгявлялась главньїм засобом зтой борьбьі, а профсоюзьі - знаряддям не тільки опору зксплуататорам, а й організації виробництва і розподілу в майбутньому. Нарешті, хартія проголошувала незалежність профспілок - не тільки організаційну, але й доктринальну - від політичних партій, не виключаючи соціалістичної.

У середині 1900-х років ВКТ попіталась на практиці осуще ствіть зті ідеї. З кожної страйку її керівники пьіталісь вьіжать Максимальний пропагандистський зффект, рассчітьівая на солідарньїе дії робітників інших підприємств і галузей, що ведуть до загального страйку. Багато в чому завдяки їх зусиллям трудовьіе конфліктьі придбали ожесточенньїй характер. Неред-кими стали насільственньїе дії страйкарів проти фаб-ричной адміністрації, штрейкбрехерів і сил правопорядку, умьішленная псування майна і пр.

Бачачи зто, Клемансо ще на самому початку своєї міністерської карьерьі заявив одному з керівників ВКТ: «Ві вьшілі на баррікадьі, я ж постало по інший бік. Вьі затіваєте беспоряд-ки, я ж зобов'язаний захищати порядок. Отже, моє завдання полягає в тому, чтобьі зірвати ваші планьї. Краще, чтобьі вьі поставилися до зтому як до неминучості». І надалі Клеман зі виявляв рішучість всякий раз, коли дії застрайкує ників прямо зачіпали інтересьі громадян. Він широко прибе-гал до введення в місця страйків армійських частсй, одного присут-наслідком которьіх підчас бьіло достагочно, чтобьі запобігти безладам. Так бьіпо в квітні 1906 р., коли на уліцьі шахгер-ських міст і селищ бьіло вьіведено 20 тис.. солдатів проти 40 тьіс. страйкарів. У березні 1907 Клемансо домігся пре-кращения страйку злектрик, на два дні залишили без освітлення більшу частину Парижа, заявивши, що готовий забезпечити злектроснабженіе силами воєнніх техніків. Але страйк і демонстрація робітників песчаньїх кар'єрів в Дравей і Вільнев-Сен-Жорж влітку 1908 супроводжувалися зведенням барикад і зіткненнями з жандармерією і іойскамі, в результаті чого кілька осіб били убити і десятки раненьї.

Проте в боротьбі з анархо-синдикалістами Клемансо НЕ нссгда міг покластися навіть на армію. Влітку 1907 южньїо допарта ментьі бьілі охваченьї заворушеннями селян-виноградарів. Вони несли великі убьггкі внаслідок падіння цін на свою продук-цію. Провину за зто вони покладали на шахраїв, которьіе налов чілісь вьшускать всевозможньїе подцелкі під натуральнеє вина. Селяни вимагали, чтобьі влади поклали край зтой негідника-ної практиці. Міста Безьє, Перпіньян, Нарбонн, Каркассон стали в конде травня - початку червня ареною массовьіх демонстрацій, на которьіе сьезжаются жителі сільської округи. 9 червня в Мон-Пельє зібралося свьіше 700 тьіс. демонстрантів. Солдати, на-правленньїе туди для подцержанія порядку, заявили про свою солідарність з ними. А 21 червня, після того як у ряді міст відбулися кровавьіе зіткнення між демонстрантами і си лами порядку, кілька сотень солдатів 17-го піхотного полку, набраного з местньїх уродженців, підняли заколот і прибили в Безьє, чтоби підтримати земляків. Депутата, обеспокоенньїе зтім собьітіямі, вже 22 червня ухвалили закон про контроль за якістю вина.

Репрессівньїе мери проти страйкарів били Засуджені соціалістами, яких звинуватили кабінет D стрсмлеііі ограни-чить права трудящих і правити поліцейськими методами. З яскравими облічітельннмі промовами виступив в палаті депутатів Жорес, якому нерідко відповідав сам Клемансо. Їх словесна дузль позначила нову політичну реальність: «левьій блок» остаточно розпався, і Обгедіненная соціалістична вар тий перейшла в опозицію уряду зліва.

Парадокс полягав у тому, що уряд Клемансо бьіпо чи не первьім в історії Третьої республіки, яке намірився, захищаючи демократію і не отказіваясь від анти-клерикалізму, всерйоз зайнятися проведенням соціально-зкономі-чеських реформ. Про зтом свідчили політичний склад і структура кабінету міністрів. До нього увійшли «незавісімьіе социалисти» Бріан і Вівіані (останній очолив впервьіе створене міністерство праці). Представляючи сіое уряд парламенту, Клемансо обіцяв прискорити прийняття закону про робо чих пенсіях, скоротити тривалість робочого дня до 10 годин, провести закон про коллектівньїх договорах, здійснити реформу податкової системи і багато іншого. Однак лішенньїй підтримки соціалістів, поглиненого боротьбою з анархо-синди-Каліста, він не досяг успіху в здійсненні зтой программьі. Законопроект про пенсії, одобренньїй палатою депутатів ще в лютому 1906 р., після многочісленннх уточнень і узгоджень бьіл затверджений сенатом тільки в березні 1910 Ще менше пощастило законопроекту про прогресивно-прибутковий податок, авто ром якого був міністр фінансів Ж. Кайо. Прінятьгй до розгляду в феБрапе 1907 р., він десять років кочував з однієї парламентської комісії в іншу, перш ніж придбав силу закону. Порівняно бьістро уряду вдалося домогтися голосування лише за проектом вьїкупа убьггочной Компанії залоз-ньіх доріг Заходу, який став законом у липні 1908

Твердість, з якою Клемансо гіротівостоял анархо-синди-Каліста і соціалістам, в поєднанні з умеренньїм реформізмом і гнучкістю, виявленої ним при проведенні в життя Антіклеі рікального законодавства, забезпечили йому підтримку з сто-роньї правьіх республіканців. Клемансо шокував своїх Сората-ників-радікялов, коли прийняв зту підтримку, заявивши, що не вважає себе вправі виключати будь-кого з «республіканської партії». Зто йшло врозріз з духом «лівого блоку» і свндетельст-вовало про посилення «центростремительной» теї-щснціі в політи-чеський життя.

Парпгія радикалів, в якій прихильники «комбізма» збереженні-няли сільньїе позиції, деякий час пручалася новьім віянням. На з'їзді 1908 р. у Діжоні вона вьісказалась за Восс-зданіс «лівого блоку» і формування урядового біль-шості разом з соціалістами. Але поступово старе поколсніс радикалів - пеутомімьіх романтиків, ідеологів і опозиційних-рів - поступилося первьіе ролі в партії молодьім прагматикам, спраглим влади, карьерьі і реальньїх справ. Символом сменьї поколінь стало обрання головою виконкому партії ліво го республіканці Ж. Кайо, підприємця та фахівців у галузі фінансів, сдславшего ставку не на антиклерикалізм або старий лозунг защітьі республіки, а па вимогу податку на доходьі і капітал. У 1913 р. сьезд у По зволів його кандида туру «старої бороді» радикалізму К. Пельтану.

У наступні годьі перед Першою світовою війною у Франції склалося своєрідне становище, коли парламент від вьіборов до вьіборам все більше «левел», а політика правлячих кабінетів «правела». Якщо в 1906 р. партії «левьіх», включаючи соціалістів, розташовували в палаті депутатів 411 місцями, то в 1910 р. - 459, а в 1914 р. - 470. Особливо вражаючими бьілі ізбірательньїе успіхи Обгедіненной соціалістичної партії, яка за 8 років збільшила свое представництво вдвоє - з 54 мандатів в 1906 р. до 102 в 1914 р. Проте її відмову від співпраці з правительст-вом вьінуждал радикалів шукати союзників праворуч, серед левьіх республіканців. Після розпаду «лівого блоку» у парламенті, таким чином, склалося уотойчівое лівоцентристський біль-шість, якому відповідав і політичний склад правлячи щих кябінетов.

З 1909 Клемансо поступився місцем на чолі правітелька ьезавпоімому соціалісту А. Бриану. Минулого відньїй синди ка пісг»прихильник загальної верстати, він на рубежі століть, подоб-але Мильераном, захопився реформізмом, що в поєднанні з неза-урядной політичною гнучкістю забезпечило йому в дальнєйшем блискуче політичне майбутнє.Його кабінет бьіл складений з радикалів, левьіх республіканців і незавісімьіх соціалістів. В області внутрішньої політики Бріан дотримувався в цілому курсу, наміченого його попередником. При ньому бьілі завер-шпньї некоторьіе реформьі, начатьіе Клемансо, а таюке пом'якшена процедура ліквідації згромаджень, раніше нерідко давала привід для злоупотреблекій. Настільки ж тпердой позиції, як і прсдьідущій кабінет, дотримувався Бріан стосовно анархо-сіндікапістам. Коли в жовтні 1910 загальну забасив-говку обіїяіілі залізничники, він перевів їх на військовий стан. У відповідь на критику в парламенті з боку соціа листів Бріан заяііл: «Якщо бьі існування держави вияви-лося під загрозою, а уряд не знайшов бьі законньїх спосо-бов його защітьі, зокрема, не змогло бьі розташовувати железньї-ми дорогами, зтім важньїм інструментом національної безпеки Іост, і позтому бьіло бьі вьінуждено переступити закон, то воно зробило бьі зтот крок!»

У складі лівоцентристської більшості левьіе республі-Канц, насчітьтавшіе в середньому близько 100 депутатів, поступового-але повернули себе ключевьіе позиції в уряді. Крім «перебіжчика» Кайо, який очолював кабінет міністрів в 1911 р., їх представникам тріждьі напередодні войньї доручалося формую-вання уряду. Зто бьілі Р. Пуанкаре і Л. Барту в 1912 - 1913 гт., А також А. Рібо - в 1914 р. З ряду питань вони открьіто вдавалися до подцержку правих республіканців (членів Республіканської федерації), багато в чому завдяки голосам кото-рьтх в 1913 президентом республіки бьіл обраний Пуанкаре. У парламенті, далеко вже не настільки різко розділеному на «правих» і «лсвьіх», як на початку століття, знову виявилася тенденція до утворення ліберально-консервативного «центру».

Дата добавления: 2015-08-21