Проголошення Третьої РЕСПУБЛІКИ. Уряд національної оборони: військова та соціальна політика.

ТРЕТЯ РЕСПУБЛІКА У ФРАНЦІЇ

"Республіка герцогів". Після франко-німецької війни, в якій Франція втратила 150 тис. чоловік, її економічне становище було досить складним. За підрахунками французьких економістів, втрати в період війни склали близько 16 млрд. франків, на ті часи величезну суму. Чималий збиток заподіяв промисловості, торгівлі та сільському господарству застій 1870 - 1871 рр.. Протягом 1871 - 1873 рр.. була виплачена величезна контрибуція (5 млрд. франків), завдяки чому 16 вересня 1873 останній німецький солдат покинув Францію.

Ще складнішим було політичне становище. Монархічні угрупування - орлеаністи, легітимісти і бонапартисти - змагалися у боротьбі за владу. Розбіжності між цими течіями утруднювали реставрацію монархії. Національні збори, обране в лютому 1871 р., полягало в переважній більшості з монархістів, лідерами яких була титулована знати. Тому Францію тих років іронічно називали "республікою герцогів". Їх поєднував тільки страх перед новим виступом народу. Національні збори в 1872 р. прийняло закон, який погрожував ув'язненням у в'язниці на строк від 2 до 5 років за пропаганду соціалізму. Першим президентом республіки був обраний орлеаністи Тьєр. Але незважаючи на реакційність своєї політики, він виявився неугодний прихильникам військової диктатури. Багато монархісти були налякані результатами додаткових виборів, що привели до успіху республіканців, і вимагали ще більш "твердої політики". Національні збори 360 голосами проти 344 висловилася проти Тьєра. Він подав у відставку, і в травні 1873 главою виконавчої влади на сім років був обраний Мак-Магон - клерикал і невдаха командувач французькою армією. Уряд очолив орлеаністи герцог де Бройль, який проводив вкрай реакційну політику. Однак для зміцнення влади країна потребувала конституції.

Конституція 1875 21 січня 1875, в річницю з дня страти Людовика XVI, Установчі збори нарешті приступило до обговорення закону про форму політичного ладу. Слово "республіка" згадувалося лише у статті, що встановлювала порядок виборів президента, причому ця стаття була прийнята всього лише одним голосом (353 проти 352), тому республіку цю називали випадковою. Президент отримував широкі права, аж до розпуску палати депутатів. Він повинен був обиратися на 7 років на об'єднаному зборах членів обох палат. Виконавча влада належала президенту і Раді міністрів, який призначався президентом. Але президент був залежний від палат і не міг самостійно керувати урядом.Сенат обирався не шляхом прямого голосування, а представниками муніципалітетів. Наділений широкими повноваженнями, він міг перешкоджати діяльності палати депутатів.

Палата депутатів обиралася на 4 роки загальним таємним голосуванням громадян, які досягли 21 року. Жінки, військові та жителі колоній були позбавлені виборчих прав.Таким чином, з 40 млн. населення лише 12 млн. були виборцями.

Монархісти не втрачали надії змінити Конституцію - встановити монархію, а республіканці добивалися зміцнення та демократизації республіки. Конституції судилося проіснувати

до 1940 р. У неї були внесені тільки деякі зміни, які не мали принципового значення.

На парламентських виборах 1876 більшість у парламенті отримали республіканці (350 депутатів). У травні 1877 Мак-Магон розпустив палату депутатів, розраховуючи, що склад нової палати буде більш консервативним. Однак після виборів з'ясувалося, що республіканці отримали 300 місць, а монархісти всього 135. Навіть в Сенат, колишній оплотом монархістів, пройшла більшість республіканців. Мак-Магон змушений був подати у відставку. Тільки це остаточно зміцнило республіканський лад.

У 1879 р. вперше пост президента зайняв помірний республіканець Ж. Греві. Головою палати депутатів став Гамбетта, а уряд очолив правий республіканець Фрейсіне.

Помірні республіканці при владі. Взявши владу в свої руки, республіканці перевели уряд з Версаля до Парижа. Марсельєзу зробили національним гімном, проголосили національним святом Французької республіки 14 липня, день взяття Бастилії.

Республіканці здобули собі популярність своїми вимогами скасування Сенату, відділення церкви від держави, введення прогресивно-прибуткового податку. У 1880 р. вони провели закон про амністію учасникам Паризької комуни (значну роль у здійсненні амністії зіграв великий французький письменник В. Гюго), про свободу зібрань, друку і т.п. У 1884 р. був прийнятий закон про легалізацію професійних спілок, а також здійснені незначні обмеження експлуатації дітей та жінок-робітниць.

У той же час уряд провело ряд заходів, які сприяли діяльності промисловців і торговців. У 80 - 90-х роках неухильно підвищувалися непрямі податки. Наслідком введення протекціоністських ввізних мит було подорожчання життя.

У результаті цього популярність помірних республіканців стала падати. Єдине, що дозволяло їм зберігати її серед прогресивних верств інтелігенції, була боротьба проти впливу церкви на школу. У 1880 р. уряд провів закон про розпуск єзуїтських згромадження.

На початку 80-х років були здійснені реформи, спрямовані на введення загального безкоштовного світського навчання.

Невдоволення мас знайшло своє відображення у все більш загострювалися розбіжностях серед самих республіканців. На початку 80-х років від них відкололася парламентська група радикалів, яка виступила в якості рішучої опозиції уряду.

Політичні кризи в кінці XIX в. Зростаюче в країні невдоволення політикою республіканців зуміли використати монархічно налаштовані офіцери, які розпалювали шовінізм і закликали до реваншу: вимагали повернення Ельзасу та Лотарингії. Деякі з них мріяли про новий диктатора, здатному сплатити маси і армію для переможної війни з Німеччиною. У цій обстановці надзвичайно швидко зростало рух, пов'язаний з ім'ям генерала Буланже.

Буланжісти широко гспользовалі в своїх інтересах великий політичний скандал, що вибухнув наприкінці 1887 навколо президента Ж. Греві, зять якого займався продажем орденів Почесного легіону. Греві довелося піти у відставку, що призвело до ще більшого падіння авторитету помірних республіканців. Найбільшого успіху Буланже досяг в 1889 р., коли на додаткових виборах в Парижі отримав близько чверті мільйона голосів. Він встав на чолі опозиційного "Комітету протесту", який підтримували багато противники помірних республіканців - військові, частина робітників і навіть радикали. Буланже отримував від монархістів значні суми грошей, хоча завжди клявся у вірності республіці.Задуманий буланжістамі переворот не здійснився. Про змову стало відомо. Були викриті політичні зв'язки генерала з монархічними колами. Уряд пригрозило Буланже арештом.Під охороною секретної поліції Буланже втік до Бельгії, дискредитувавши себе навіть в очах своїх прихильників. Цей криза виявила глибоке невдоволення багатьох верств французького суспільства існуючим режимом.

У 1892 - 1893 рр.. вибухнула нова криза у зв'язку з будівництвом Панамського каналу. У 1888 р. було утворено акціонерне товариство будівництва Панамського каналу, яке обіцяло власникам акцій швидкі і великі вигоди. Акціонерами стали не тільки великі фінансисти, а й дрібні власники акцій: вдови, військові у відставці, дрібні крамарі і т.д. Проте в тому ж році компанія, що мала заощадженнями понад 800 тис. дрібних вкладників, припинила платежі. У Панаму було надіслано кілька комісій. Розпочате слідство зумисне затягували протягом декількох років. Зрештою з'ясувалося, що акціонерне товариство повністю збанкрутувало через хабарництво і злодійства. У панамську аферу в більшій чи меншій мірі були втягнуті широкі кола фінансистів, члени уряду, сім'ї сенаторів і навіть родичі президента. Прихильники монархічних угруповань стверджували, що в усьому винні республіканці. Вони намагалися посадити на лаву підсудних членів уряду і тим самим довести непридатність і продажність всієї республіканської системи. Але це їм не вдалося. У 1893 р. судовий процес і пов'язаний з ним скандал (відтоді слово "Панама" стало загальним для позначення брудних махінацій фінансистів) закінчився. Краху республіканського ладу не відбулося.

У 1894 р. Францію потряс ще один глибока політична криза, викликаний монархістами, які окопалися у Генеральному штабі. Це був останній оплот монархістів, які не бажали втрачати свого впливу. Майже всі республіканські уряду домоглися чистки Генштабу, всього військового відомства, так як воно залишалося в руках монархістів. Причина для конфлікту була, а приводом послужило гучне на весь світ справа Дрейфуса. У вересні 1894 р. у Генеральний штаб принесли викинуту німецьким аташе папір у конверті французького Генштабу, в якій містилися відомості секретного характеру. Винним в шпигунстві на користь Німеччини був визнаний 28-річний молодий офіцер, єврей за походженням, Альфред Дрейфус. Суд був швидким, "винність" молодого офіцера встановлена. З нього зірвали еполети, і він був довічно засланий до Французької Гвіани, на Чортів Остров. Честь Генерального штабу була врятована.

Але в 1896 р. новий начальник контррозвідки полковник Пікар зрозумів, що, хоча Дрейфус перебуває на засланні, шпигунські донесення продовжують надходити. Він доповів про це у Генеральному штабі. Військовий суд відмовився від перегляду справи, мотивуючи це тим, що суд не можна дискредитувати. Полковника Пікара перевели в Туніс.

Справа Дрейфуса розділило країну на два табори. Рух, що почався у зв'язку з вимогою перегляду процесу, стало переростати в політичну кризу, гостре зіткнення республіканців з монархістами. У січні 1896 р. в газеті "Орор" з відкритим листом президенту республіки, начинавшимся словами: "Я звинувачую", виступив Е. Золя. Він звинувачував Генштаб, президента, суд, свідків у брехні, домагаючись гласності і правди. За цей Золя судили заочно і засудили до штрафу і арешту, але він встиг емігрувати.

На перегляд справи ні суд, ні уряд не погоджувалися. Влітку 1898 воно було передано до парламенту. Все населення країни розділилося на дрейфусаров і антідрейфусаров. У боротьбу включилися письменники Анатоль Франс, Октав Мірбо, Ромен Роллан і ін Зрештою суд переглянув справу Дрейфуса. Рішення було дивним і половинчастим: Дрейфус був звільнений, але не був реабілітований. Тільки в 1906 р. він був повністю реабілітований. У першу світову війну Дрейфус був бригадним генералом і бився під Верденом. Справа Дрейфуса стало останньою спробою монархічних кіл дискредитувати республіканців. У 1899 р. було створено "коаліційний уряд республіканської концентрації", яке очолив республіканець Вальдек Руссо. Це уряд проіснував 3 роки. У нього поряд з катом Паризької комуни генералом Г. Галифе вперше в історії Третьої республіки увійшов і соціаліст А. Мільєран. Він і його прихильники розраховували використовувати владу для поліпшення становища трудящих, але результати виявилися незначні. Експеримент Мильерана схвалили соціалісти-реформісти і різко засудили революціонери, що посилило розкол французького соціалістичного руху.

Дата добавления: 2015-08-21