Міжнародні відносини від Віденського конгресу до франко-прусської Війни.

Створення «віденської системи» і утворення Священного союзу.

Тривалі і кровопролитні війни Французької революції і Наполеона завершилися розгромом Першої імперії у Франції. Переможці зайнялися розподілом величезної наполеонівської імперії і перебудовою міжнародних відносин у післяреволюційній Європі. Створений ними новий міжнародний порядок увійшов в історію під назвою «віденської системи» (по Віденському конгресу, де головним чином визначалися нові кордони в Європі). Створюючи «віденську систему», її творці в рамках спільної ідеї реставрації ставили три головні завдання: по-перше, повернути Францію до дореволюційних границь, відновити на її престолі «законну» (легітимну) династію Бурбонів, створити гарантії щодо запобігання у Франції нових революцій і відновленню бонапартистського режиму з його завойовними війнами в Європі; по-друге, здійснити таке територіальне перебудову Європи і колоніальних володінь, яке забезпечило б головним учасникам цього поділу - Англії, Росії, Австрії та Пруссії - сприятливий для кожної з них «баланс сил»; по-третє, прийняти військові, політичні та дипломатичні заходи, які охороняють не тільки Францію, але й всю Європу від нових соціальних і національних конфліктів і революцій. З цією метою була створена ціла система союзів і угод (мирні договори з Францією, Четверний союз Англії, Росії, Австрії, Пруссії проти Франції, Священний союз), відома під загальною назвою «трактати 1815» Вся ця система договорів і союзів створювалася поетапно, в період з травня 1814 по листопад 1818 Цей період включив в себе чотири великі міжнародні зустрічі: переговори про укладення першого Паризького миру з Францією (травень 1814), Віденський конгрес (вересень

1814 - червень 1815 р.), переговори про укладення другого Паризького світу (липень - листопад 1815 р.); нарешті, деякі аспекти створеної в 1814 - 1815 рр.. міжнародної системи були розглянуті на міжнародному конгресі в Ахені (вересень - листопад 1818 p.)

Найважливішою з цих зустрічей був Віденський конгрес. До Відня з'їхалися 216 представників усіх країн Європи (крім Османської імперії); серед них були імператори Росії й Австрії, король Пруссії, багато інших монархи, міністри, політичні діячі. Основну роль на конгресі грали Олександр I (завдяки перемозі Росії над Наполеоном її вплив на роботу конгресу було дуже велике), австрійський канцлер Меттерніх, а також представники Англії. На конгресі, писав Ф. Енгельс, «народи купувалися і продавалися, розділялися і з'єднувалися, виходячи тільки з того, що більше відповідало інтересам і намірам їх правителів» 2.

Створення «віденської системи». Її основні принципи.

Насамперед переможці зайнялися проблемою реставрації, яка стала наріжним каменем «віденської системи». Головне питання полягало в тому, на яких принципах проводити реставрацію в колишній великої імперії Наполеона і у Франції. Вже з 90-х років XVIII ст. виразно виявилися два підходи до цього питання: австро-прусський (повне відновлення дореволюційних порядків при максимальному ослабленні Франції аж до відторгнення від неї частини територій) і російсько-англійський, що передбачав певне пристосування до нових соціально-економічних і політичних умов післяреволюційної Європи при збереженні державної самостійності Франції як великої держави на противагу Пруссії та Австрії. При збереженні і навіть загостренні англо-російських протиріч у період створення «віденської системи» сама установка Росії та Англії про принципи реставрації взяла гору. Були відкинуті домагання «старого» емігрантського французького дворянства відновити дореволюційні феодальні порядки і конфісковану дворянську власність.

В основу соціально-політичної реставрації по першому Паризькому світу 30 травня 1814 між Францією і чотирма державами-переможницями - Росією, Австрією, Англією і Пруссією - були покладені умови англо-російської конвенції «Про заходи до встановлення миру в Європі», підписаної (у зв'язку з створенням третьої коаліції) в 1805 р.: «Господарі-власники і люди, що перебувають при посаді, можуть розраховувати на мирне користування тими вигодами, які придбані ними внаслідок революції». Це означало, що нові власники, тобто перш за все французьке селянство, а також буржуазія залишалися власниками майна (землі), секуляризованого або конфіскованого в ході революції у духовенства та дворянства. Союзники санкціонували і політичний компроміс: введення у Франції конституції (Хартії 1814), в основу якої було покладено політичний компроміс між дворянством і верхами буржуазії. Були також зрівняні в правах старе і створене Наполеоном «нове» дворянство буржуазного походження.

«Сто днів» Наполеона змінили порівняно легкі умови першого Паризького світу. За умовами другого Паризького світу на Францію була накладена контрибуція в 700 млн. золотих франків, а до її виплати північно-східні департаменти окуповані союзними військами. В армії і державному апараті була проведена чистка, а діяльність французького уряду в 1815 - 1818 рр.. поставлена ​​під повний контроль постійної конференції чотирьох союзних послів у Парижі. Однак і другий Паризький мир 20 листопада 1815 не змінив основних соціально-політичних принципів першої реставрації.

У цілому умови першого і другого Паризького світу означали, що союзники (насамперед Англія й Росія) в певній мірі усвідомлювали незворотність тих грандіозних буржуазних соціально-економічних і політичних змін, які відбулися в країні за двадцять років революції та наполеонівських воєн, і в своїх практичних рішеннях про долі Франції після повалення Наполеона змушені були з цим рахуватися.

Іншим наріжним каменем «віденської системи» стало територіальне перебудову в Європі. Рішення територіальних проблем почалося на переговорах про перший Паризькому світі і завершилося в цілому на Віденському конгресі, який прийняв 9 червня 1815 Заключний (Генеральний) акт з 121-ї статті, що зафіксував нові кордони Європи.

Заключний акт (незважаючи на спроби Пруссії в ході Віденського конгресу відторгнути від Франції Ельзас і Лотарингію) підтвердив рішення першого Паризького світу (1814) про кордони Франції: вона була позбавлена ​​всіх завоювань, але зберігала свою територію в межах на січень 1792, т. е. до початку революційних воєн, навіть з деяким додаванням за рахунок сусідніх держав. Після ж «ста днів», за умовами другого Паризького світу (1815), Франція позбулася кількох прикордонних пунктів і територій, збережених за нею за умовами першого Паризького світу. Однак претензії Пруссії на французькі землі на лівому березі Рейну були знову відхилені. Загалом питання про французьких кордонах було вирішене на користь Франції.

Інакше підійшов Віденський конгрес до питання про кордони Німеччини та Італії. Була збережена територіальна роздробленість обох держав, що в корені суперечило національним устремлінням німецького та італійського народів. Розвиток національного руху в цих країнах надалі створюватиме постійну загрозу Заключному акту Віденського конгресу про європейських кордонах.

У Німеччині рішення Віденського конгресу мовчазно санкціонували скасування Наполеоном в 1806 р. Священної Римської імперії, але зберегли замість неї політичний конгломерат з 34 держав і чотирьох вільних міст, об'єднаних в ефемерний Німецький союз під верховенством Австрії. Відгуком на вимогу часу було включення в «Союзний акт» спеціальної статті (13-й), яка передбачала запровадження в державах Союзу «станово-представницьких конституцій» (надалі, за деякими винятками, ця постанова залишилася невиконаною). Усередині Німецького союзу конгрес справив частковий перерозподіл земель і «нарізав» нові кордони (зменшила площу виступала в союзі з Наполеоном Саксонії, збільшив території Баварії, Бадена, Вюртемберга і т. д.). Але головне було в тому, що конгрес зберіг і закріпив державну роздробленість Німеччини (хоча число держав значно зменшилася порівняно з періодом до 1789 р.).

Творці «віденської системи» відновили державно-територіальний устрій Італії в основному в тому вигляді, яким воно було до вторгнення французьких військ на Апеннінський півострів в 90-ті роки XVIII в. Країна опинилася знову розділеною на ряд держав: Сардінське королівство, герцогства Парма, Модена і Тоскана, князівство Лукка, Папська держава і Неаполітанське королівство. Ломбардія і Венеція були передані Австрії, вони утворили в складі імперії Ломбардо-Венеціанську область. На престоли відновлених монархій повернулися феодальні правителі.

У поєднанні з володіннями австрійської корони в Північній Італії панування в цих державах забезпечувало Австрії переважний вплив в італійських справах. Габсбурги стали головними захисниками реакційних режимів на Апеннінському півострові і лютими супротивниками (поряд з папою римським) об'єднання Італії в 20-60-х роках XIX в.

В інтересах одного з активних учасників шостий антинаполеонівської коаліції 1813-1814 рр.. - Швеції - було вирішене скандинавський питання. Норвегія, до 1814 р. перебувала під пануванням союзниці Наполеона - Данії, була передана Швеції на принципах особистої унії. Передача Норвегії розглядалася як компенсація за втрачену в 1809 р. Фінляндію, входження якої до складу Російської імперії підтвердив Заключний акт Віденського конгресу. Характерно, що творці «віденської системи», не бажаючи загострювати національне питання ні в Швеції, ні в Росії, зберегли як відносну автономію Фінляндії, так і досить широку автономію Норвегії. Від усіх цих територіальних перекроек в Скандинавії більше всіх втратила Данія, низведенной Віденським конгресом до ролі третьорядною держави Північної Європи.

Поряд з вирішенням таких великих регіонально-територіальних питань, як німецький, італійський та скандинавський, конгрес визначив долю і інших європейських народів.

Старий об'єкт домагань Франції, Іспанії та Австрії - Південні Нідерланди (Бельгія), включені в 1810 р. Наполеоном до складу Франції, були приєднані до Голландії. Австрійські Габсбурги назавжди відмовилися від домагань на Бельгію. Державна самостійність Голландії на чолі з принцом Оранським була відновлена ​​на Віденському конгресі як противагу Пруссії та Франції. Нове держава отримала назву Нідерландського королівства. У ньому була введена помірна конституція англійського типу, яка обмежувала владу короля і гарантувала право політичного притулку.

Відновлювалися державна самостійність і республіканський устрій Швейцарії як конфедерації союзних кантонів, «вільних, незалежних і нейтральних». Був оголошений «вічний нейтралітет» Альпійської республіки (їм вона користується до цих пір), їй гарантувалася конституція. Прийнята в 1815 р., ця конституція концентрувала владу в руках аристократії, міського патриціату, клерикалів, однак феодальні повинності і цехи, зметені в ході Французької революції і воєн, не були поновлені.

Поділ наполеонівського спадщини проходив далеко не гладко. Найбільші розбіжності викликав польсько-саксонський питання. З моменту відкриття Віденського конгресу Олександр I дав чітко зрозуміти своїм партнерам по переговорах, що він наполягає на передачі Росії території скасованого польського герцогства Варшавського. Щоб залучити на свій бік Пруссію, він підтримав прусські домагання на землі саксонського короля - союзника Наполеона I. Однак цим планам рішуче стали Англія і Австрія, які прагнули запобігти зростанню впливу Росії. До них долучилася Франція Бурбонів (її представляв на Віденському конгресі Талейран).

До кінця 1814 розбіжності недавніх союзників через доль Саксонії та Польщі настільки загострилися, що в повітрі запахло новою війною. Австрійський імператор публічно оголосив, що якщо Саксонія перейде до Пруссії, то Австрія оголосить їй війну. Розбіжності привели до підписання 3 січня 1815 секретного «оборонного військового союзу» між Англією, Австрією і Францією, спрямованого проти Росії і Пруссії. Пізніше до цього секретного договору приєдналися Баварія, Ганновер і Голландія. Антинаполеонівська коаліція опинилася на межі розвалу.

Навряд чи учасники договору 3 січня всерйоз подумували про нової великої війни в Європі: надто велика була втома народів від напружених воєн наполеонівської епохи, та й військово-економічні ресурси його учасників (особливо Франції) були вкрай виснажені. Зрештою цар пом'якшив свою позицію і пішов на поступки в польсько-саксонському вопросе5. 11 лютого 1815 по ньому було підписано угоду. Цей питання вирішилося на основі компромісу. Пруссії не вдалося отримати всю Саксонію, але до неї відійшла її економічно найбільш розвинена частина. У порядку компенсації за часткове (на думку Пруссії) рішення польсько-саксонського питання вона отримала западноно-мецкого землі вздовж Рейну з населенням більше 100 тис. чоловік, узбережжя Балтики (так звана Шведська Померанія), а також невелику частину герцогства Варшавського з містом Познань.Особливо важливим було придбання розвинених областей по Рейну і в Вестфалії (Рурський вугільний басейн). В результаті перекроек німецьких кордонів Пруссія стала межувати з Францією і Нідерландами; її територія складалася тепер з двох частин - Східної та Західної (рейнської) Пруссії, між якими знаходилися володіння інших німецьких держав. Це давало прихильникам прусско-юнкерської експансіоністської політики додатковий аргумент для захоплення нових земель у Північній Німеччині.

3 травня 1815 на основі договорів Росії, Австрії та Пруссії був здійснений переділ польських земель. До Росії перейшла більша частина колишнього герцогства Варшавського з населенням в 3,2 млн. чоловік. Ця територія включалася до складу Російської імперії під назвою Королівства Польського - за зразком Великого князівства Фінляндського, тобто з відносно широкої порівняно з іншими національними околицями імперії внутрішньої автономією, передбачала введення монархічної конституції і право мати власні збройні сили. Краків, на який притязала Австрія, було оголошено вільним містом з республіканським пристроєм. У вигляді компенсації Австрія отримала Східну Галичину.

У результаті всіх цих територіальних перекроек найбільше виграли Австрія, Пруссія і Росія, які і стануть аж до Кримської війни головними правоохоронцями «віденської системи». Австрія майже повністю повернула всі території (включаючи колишні Іллірійські провінції - Далмацію), загублені в 1800-1809 рр.. в ході наполеонівських війн, ставши відтепер головним противником принципу національного самовизначення в Європі. Знову, як і в XVIII в., Зуміла збільшити свої володіння Пруссія, і її вплив у Німеччині помітно зросла. За царською Росією крім переданої їй більшої частини герцогства Варшавського Заключний акт конгресу закріпив Фінляндію (відвойовану ще в 1809 р. у Швеції) та Бессарабію (що відійшла від Туреччини за мирним договором 1812 р.).

Від зафіксованих у Заключному акті територіальних перекроек формально найменше виграла Великобританія - в ​​континентальній Європі вона не отримала жодного квадратного кілометра. Проте фактичний вплив Англії на європейські справи після Віденського конгресу надзвичайно посилився. Вплив Англії проявлялося як через її участь у «трактатах 1815» (насамперед у Четверного союзу Росії, Австрії, Пруссії і Великобританії), так і через залежні у фінансово-економічному чи дінастіческом відношенні малі держави Європи. У Німецькому союзі такою державою стало королівство Ганновер, спадкове володіння англійських королів, територія якого під тиском англійських представників на конгресі була значно розширена. Провідником англійської політики став і Вільгельм I Оранський, глава нового Нідерландського королівства.

Територіальні придбання (не відображені в Заключному акті конгресу, оскільки англійці стали проти включенню до нього колоніальних проблем) були зроблені Великобританією за межами Європи. За нею залишилися захоплені в ході наполеонівських воєн колишні голландські (Капська провінція в Південній Африці, острів Цейлон та ін), французькі (острів Мальта, Іонічні острова, Сейшельські острови, острів Тобаго та ін), а також деякі іспанські та португальські колонії.

Поряд з питаннями про кордони в Європі учасники Віденського конгресу спробували вирішити декілька світових економічних і дипломатичних проблем. До них належали заборона работоргівлі, свобода судноплавства по європейських річках і конвенція з визначення старшинства дипломатичних представників.

З ініціативою про скасування работоргівлі виступила Англія: заборонивши в 1807 р. работоргівлю в своїх володіннях, вона не хотіла, щоб на ній наживалися інші держави (насамперед Іспанія, Португалія, південні штати США). Домогтися заборони не вдалося; все ж в 1815 р. Віденський конгрес прийняв декларацію про засудження работоргівлі в принципі, але кожній державі надавалося право самій визначити терміни її ліквідації.

У березні 1815 була прийнята конвенція з визначення старшинства дипломатичних представників, що замінила зметений Французькою революцією середньовічний дипломатичний етикет і ранги (вище за всіх - імператор Священної Римської імперії, португальський король - найголовніше англійського короля і т. д.). Конвенція привела дипломатичний протокол у відповідність з реальною розстановкою сил. Всі королі та імператори (тобто Англія, Австрія, Росія, Пруссія та ін) потрапили в перший ранг, у другій - князі і великі герцоги (а також республіканські США і Швейцарія), решта - в третій. Дипломатів теж розбили на ранги: посли, посланці, повірені у справах. У своїй основі Віденська конвенція 1815 про дипломатичні ранги збереглася до наших днів.

Освіта Священного союзу.

Своєрідною ідеологічною і разом з тим військово-політичною надбудовою над «віденської системою» дипломатичних угод з'явився так званий Священний союз європейських монархів проти революції.

Події «ста днів», які справили на сучасників, і особливо на учасників Віденського конгресу, виняткове вплив: підтримка армією і значною частиною населення нового захоплення влади Наполеоном, блискавичний крах першого реставрації Бурбонів, - породили в європейських реакційних колах тезу про існування в Парижі якого -то всеєвропейського таємного «революційного комітету», дали новий імпульс їх прагненню задушити всюди «революційний дух», поставити перепону революційно-демократичним і національно-визвольним рухам. У вересні 1815 монархи Росії, Австрії та Пруссії підписали і урочисто проголосили в Парижі акт про створення «Священного союзу монархів і народів». Містилися в цьому документі релігійно-містичні ідеї протиставлялися ідеям Французької революції, Декларації прав людини і громадянина 1789 р.

Однак Священний союз створювався не тільки для ідеологічної маніфестації, це був і інструмент дії. Акт оголошував непорушним статус-кво 1815 і встановлював, що при будь-якій спробі його порушення монархи «у всякому разі й у всякому місці стануть подавати один одному посібник, підкріплення і допомога». Щоб надати Священному союзу загальноєвропейський характер, Австрія, Пруссія і особливо Росія домоглися в 1815-1817 рр.. приєднання до нього всіх європейських держав, крім папи римського, Англії та мусульманської Туреччини. Однак Англія фактично брала участь перші роки в діяльності Священного союзу як член Четверного союзу (Росія, Австрія, Пруссія й Англія), відтвореного в ході переговорів про другий Паризькому світі. Саме англійський міністр закордонних справ лорд Каслрі (за підтримки Меттерніха) надав тексту договору про Четверного союзу таку редакцію, яка дозволяла його учасникам збройним шляхом втручатися в справи інших держав союзу під прапором захисту «спокою і благоденства народів і помагали світу всієї Європи».

У здійсненні політики легітимізму і боротьби із загрозою революції застосовувалася різна тактика. Для політики Священного союзу до початку 20-х років була характерна спроба протиставити революційним ідеям пацифістську фразеологію, широку пропаганду релігійно-містичних ідей. У 1816-1820 рр.. Великобританське і Російське біблійні товариства за активної урядової підтримки поширювали видані в тисячах примірників біблії, євангелія та інші релігійні тексти. Ф. Енгельс підкреслював, що спочатку захист принципу легітимізму здійснювалася «... під прикриттям таких сентиментальних фраз, як«Священний союз»,«вічний мир»,«суспільне благо»,«взаємна довіра між государем і підданими»і т. д. і т. д., а потім і без всякого прикриття, за допомогою багнета і в'язниці»6.

У перші роки після створення «віденської системи» в політиці європейських монархій поряд з відверто реакційної лінією збереглася і певна тенденція адаптації до велінням часу, до компромісу з верхівковими шарами європейської буржуазії. У цьому напрямку йшло, зокрема, прийняте на Віденському конгресі в 1815 р. і відповідало інтересам торгово-промислових кіл загальноєвропейську угоду про свободу і порядку навігації по Рейну і Віслі, яке стало прототипом для наступних угод такого роду (про Дунай та ін).

Продовжувалося використання деякими монархами (насамперед Олександром I) в своїх цілях конституційних принципів. У 1816-1820 рр.. за підтримки Олександра I (і всупереч опору Австрії) на основі рішень Віденського конгресу з Німецького союзу були введені помірні конституції в південнонімецьких державах - Вюртемберг, Бадені, Баварії та Гессен-Дармштадті.

У Пруссії продовжувала довгі дебати комісія з підготовки конституції: король обіцяв ввести її в розпалі воєн з Наполеоном в 1813 і 1815 рр.. Нарешті, напередодні Ахенского конгресу 1818 деякі діячі російської дипломатії (насамперед І. Каподістрія) передбачали включити питання про дарування монархами підданим «розумних конституцій» в документ, подготовлявшийся для обговорення на цій важливій міжнародній зустрічі. У березні 1818 р. нашумілої мови в польському сеймі Олександр I висловився про можливість поширити «законно-вільні установи» на «всі країни, провидінням піклуванню моєму ввірені». Проте з цих прожектів нічого не вийшло. Консервативно-охоронне, відкрито реакційний напрям все більш брало верх у внутрішній і зовнішній політиці головних європейських монархій. Ахенский конгрес 1818 р., в якому брали участь члени Четверного союзу і Франція, не став тому вирішувати конституційну проблему, а зосередив зусилля на боротьбі проти емігрантів «ста днів». Конгрес ухвалив достроково вивести з Франції, що виплатила більшу частину контрибуції, окупаційні війська. Франція була допущена до числа великих держав і могла відтепер на рівних правах брати участь у нарадах членів Четверного союзу (він був відновлений на конгресі). Союз цих держав називався пентархії.

В цілому Священний союз на першому етапі його діяльності залишився переважно політико-ідеологічною надбудовою над «віденської системою». Проте починаючи з європейських революцій 20-х років XIX в. він перетворився на тісний союз трьох його головних учасників - Росії, Австрії та Пруссії, які головну задачу союзу будуть бачити тільки у збройному придушенні революцій і національно-визвольних рухів 20-40-х років XIX в. в Європі та Америці. Довше проіснує «віденська система» як система договірних зобов'язань про збереження державних кордонів у Європі. Її остаточний розпад відбудеться тільки після Кримської війни.

Загалом «віденська система» з її надбудовою у вигляді Священного союзу носила реакційний характер: вона була покликана загальмувати прогрес капіталізму, утворення національних держав у Європі та національно-визвольний рух у колоніях. Історично ця система була приречена на розвал.

Захист феодально-абсолютистського «статус-кво» в Італії. Контрреволюційна доктрина втручання (декларація 12 травня 1821).

Нестійкість «віденської системи» виявилася одразу після її створення. Учасники Священного союзу не зуміли перетворити його в інструмент ефективної протидії революційним процесам і форум вирішення спірних міжнародних проблем.

Ахенский конгрес 1818 лише розширив число великих держав до п'яти (пен-Тархов), і саме ці п'ять країн (Англія, Росія, Австрія, Пруссія і Франція) вершили долями Європи в 20-х роках XIX в.

Найсерйознішою проблемою, з якою зіткнулася пентархия незабаром після Ахейского конгресу, стала проблема піднімалася нової революційної хвилі. З 1819 р. у ряді країн Західної Європи (німецькі та італійські держави, Іспанія, Португалія та ін) множилися виступи проти феодально-абсолютистських порядків.

Перший удар реакція обрушила на демократичний рух в німецьких державах (секретна австро-прусська конвенція 1 серпня 1819 в Тепліце про спільні репресивних акціях проти німецьких радикалів). Надії на обіцяні в 1813-1815 рр.. в німецьких державах конституційні реформи «згори» звалилися.

Інша ситуація склалася в Іспанії, Португалії та Неаполітанському королівстві в 1820 р. Там в результаті революцій, під натиском «знизу» були введені конституції.

Для визначення політики Священного союзу відносно цих революцій в жовтні 1820 р. в Троппау (Опава) був скликаний другий після Ахена конгрес, що продовжив в 1821 р. свою роботу в Лайбахе (Любляні). Центральне місце на конгресі, де брали участь представники Австрії, Росії, Пруссії, Англії і Франції, зайняло обговорення подій в Неаполітанському королівстві. Меттерніх запропонував використовувати австрійські війська для придушення Неаполітанської революції. Однак Англія і Франція, побоюючись порушення «європейської рівноваги» в результаті окупації Австрією значної частини Апеннінського півострова, спочатку виступили проти цієї акції.

Вирішальне слово тут належало Олександру I. Він дотримувався на перших порах концепції про Священному союзі як «всеєвропейської» організації і був прихильником принципу консенсусу (єдності акцій) всіх головних його членів. Лише переконавшись, що Англія і Франція не стануть протидіяти контрреволюційної акції Священного союзу в Італії, Олександр I санкціонував австрійську інтервенцію. Попередньо він отримав письмові гарантії Меттер-Ніхана, що його війська, придушивши неаполітанську революцію, негайно покинуть Південь Італії.

До кінця роботи конгресу в Троппау - Лайбахе реакційні творці Священного союзу спробували узаконити контрреволюційну доктрину втручання в справи інших держав. 12 травня 1821 була прийнята декларація трьох монархів (Росії, Австрії та Пруссії) про відкриту збройній боротьбі Священного союзу з революційними рухами у всьому світі.

Інтервенція Священного союзу в Іспанії (1823)

Відхід Англії від узгодженої політики Четверного союзу. Третій конгрес Священного союзу у Вероні (Північна Італія) зібрався в жовтні 1822 для організації збройної інтервенції проти революційної Іспанії. Росія, Австрія і Пруссія і раніше виступали єдиним фронтом. У Вероні до них беззастережно приєдналася Франція, де до того часу до влади прийшли твердолобі ультра-роялісти (уряд Виллеля).

Іншу позицію зайняла Англія. Початок Веронський конгресу збіглося з посиленням англо-російських протиріч, насамперед на Близькому Сході. Відновилося також традиційне англо-французьке суперництво, особливо на Піренейському півострові і в Латинській Америці, де Англія і Франція прагнули політичними і торгово-економічними методами замінити Іспанію і Португалію, тратили контроль над своїми латиноамериканськими колоніями.

Головне місце на конгресі у Вероні зайняло питання про революції на Піренейському півострові. Поглиблення революцій в Іспанії та Португалії спонукало учасників Священного союзу виступити за їх придушення силами Франції. Англія, прагнучи підірвати вплив останньої, висловилася проти французької інтервенції. Все ж таки в листопаді 1822 чотири учасники конгресу (Росія, Австрія, Пруссія й Франція) прийняли остаточне рішення задушити Іспанську революцію.

Навесні 1823 французький експедиційний корпус перетнув Піренеї і в травні 1823 зайняв Мадрид. Революція була жорстоко пригнічена. Реакція тріумфувала перемогу, але учасники пентархії втратили підтримку Англії. Спираючись на все зростаючу промислову потужність Великобританії, її новий міністр закордонних справ Дж. Каннінг вважав за краще повернутися до традиційної англійської політиці «свободи рук». Відхід Англії від узгоджених дій пентархії мав далекосяжні наслідки: це знову вело до розколу Європи на сепаратні союзи і коаліції.

Ставлення європейських держав до революцій 1830-1831 рр.. у Франції, Бельгії та польського повстання 1830 - 1831 рр..

Новий серйозну кризу в європейських міжнародних відносинах наступив на початку 30-х років. Доконаний одна за одною революції 1830 р. у Франції та Бельгії ще більше поглибили головне протиріччя міжнародних відносин 1815-1850 рр.. - Суперництво Англії та Росії. Луї Філіп Орлеанський зробив основну ставку на англо-французьке зближення. Одним з перших актів узгоджених дій Англії та Франції стала й політика щодо Бельгії. Обидва уряди - за різними своєкорисливим інтересам - були зацікавлені у відділенні Бельгії від Голландії та створення на перехресті важливих західноєвропейських торгових шляхів невеликого «буферного» бельгійського держави. Саме тому Англія і Франція згідно з практикою, яка встановилася після Ахенского конгресу Священного союзу, висунули план передачі вирішення бельгійського питання на розгляд конференції послів п'яти великих держав в Лондоні.

Революційними подіями у Франції та Бельгії більше всіх був наляканий Микола I. Спочатку цар був налаштований дуже рішуче. Однак організувати антифранцузьку і антібельгійскую коаліцію за зразком коаліцій кінця XVIII - початку XIX в. Миколі не вдалося. По-перше, Австрія і Пруссія, зайняті боротьбою за вплив на німецькі держави і шукали для цього дипломатичної підтримки Англії та Франції, не захотіли примкнути до нового антиреволюційну «хрестового походу». По-друге, поки Микола I очікував звісток від своїх посланців з Відня і Берліна, в Королівстві Польському спалахнуло національно-визвольне повстання 1830-1831 рр.., Що привело у царату значних сил для його придушення.

Англія і Франція, не надавши полякам ніякої реальної допомоги, проте в дипломатичному плані негайно зв'язали бельгійський і польський питання. В обмін на мовчазну згоду Англії і Франції не заважати царю (за підтримки Австрії та Пруссії, які уклали з Миколою I військову конвенцію) розправлятися з польськими повстанцями, Росія погодилася направити свого представника на лондонську конференцію послів великих держав. Там в грудні 1830 - січні 1831 були підписані протоколи про визнання незалежної бельгійського держави і про його постійний нейтралітет. Система віденських кордонів 1815 дала першу тріщину.

Революції 1848-1849 рр.. і криза «віденської системи»

Революційна хвиля 1848-1849 рр.. завдала нового удару по принципам «віденської системи», що передбачав узгоджені дії п'яти великих держав з охорони «трактатів 1815» і боротьбі з «революційним духом». Англія вже відійшла від спільної з іншими державами політики. У 30-х роках схожу політику стала проводити Липнева монархія у Франції.Що стосується Пруссії та Австрії, то їх правлячі кола були деморалізовані розгорнулися там в 1848 р. революційними подіями.

Найслабшою ланкою «віденської системи» виявилася Австрійська імперія. Саме в ній почулися перші далекі гуркіт грізного 1848-го року (невдале польське повстання 1846 р. в Галичині), і саме проти «трактатів 1815» в Північній Італії почалася війна Сардинського королівства (П'ємонту) з окупаційним корпусом австрійського фельдмаршала Радецького влітку 1848 - навесні 1849 р. р. І хоча ця перша австро-італійська війна закінчилася поразкою П'ємонту, вже до кінця 1848 стало ясно, що без іноземної військової допомоги ззовні Австрійська монархія навряд чи сама впорається з внутрішніми потрясіннями. У серпні 1849 царські війська спільно з австрійською армією розчавили угорську революцію і врятували Габсбурзьку монархію від розвалу.

Посилилося після революцій 1848 - 1849 рр.. суперництво Пруссії та Австрії в Німеччині поставило під загрозу розпаду останній оплот Священного союзу - союз трьох реакційних монархів Росії, Австрії та Пруссії. У 1850 р. через нового спалаху суперництва в Німеччині (Пруссія намагалася створити під своєю егідою унію северогерманских держав) справа ледь не дійшла до австро-прусської війни. Але Пруссії і на цей раз довелося піти на поступки: у листопаді 1850 в Оль-мюце (Оломоуц, Чехія) за посередництва російського посла у Відні було підписано австро-прусське угоду, яке означало повну капітуляцію («Ольмюцкое приниження») Пруссії. Рік по тому в Дрездені общегерманский сейм відновив Німецький союз в тому вигляді, як він був створений на Віденському конгресі, тобто під верховенством Австрії.

До середини XIX в. революції 20-х, 30-х і 40-х років підірвали підвалини «віденської системи» і викликали її глибоку кризу. Однак повний її крах стався в 50-х роках через різке загострення протиріч у зв'язку з східним питанням, яке призвело до війни між колишніми учасниками Священного і Четверного спілок.

2. Східний питання і загострення суперечностей європейських держав в 20-50-х роках. Розвал «віденської системи»

Великий вплив на всю систему міжнародних відносин з 20-х років починає чинити східне питання.

Політика європейських держав і грецька революція

Адрианопольский світ 1829 Перше після закінчення наполеонівських війн загострення східного питання було пов'язане з грецьким повстанням, що почався в березні Г821 р. Спочатку великі держави, зайняті на конгресі в Лайбахе Неаполітанської революцією, не проявили бажання втручатися в балканські справи. Грецьку революцію вони кваліфікували як «бунт» проти законного государя (султана), і грекам було відмовлено у підтримці. Разом з тим в російських правлячих колах розуміли, що кинути греків напризволяще - означало б втратити вплив серед християнського (православного) населення Оттоманської Порти, яке з часів Катерини II було важливим фактором зміцнення позицій Росії у військово-діпломатіческо1 "боротьбі навколо східного питання. Олександр I спробував знайти вихід з цієї складної ситуації: він виніс грецьке питання на обговорення міжнародних форумів.

Проте ні що почалися в березні 1822 у Відні переговори, ні обговорення грецького питання на конгресі Священного союзу у Вероні (жовтень - грудень 1822) не дали ніяких результатів. Але в міру поглиблення і розширення грецької революції міжнародна ситуація навколо боротьби греків проти османських поневолювачів стала змінюватися. У березні 1823 Дж. Кан-тренінг, побоюючись втрати впливу Англії в Греції, офіційно оголосив греків не "бунтівниками", виступаючими проти «законного государя», а воюючою стороною. Фактично це був перший крок до визнання незалежності Греції від Османської імперії.

Дії англійців у східному питанні знову активізували російську дипломатію, яка прагнула домогтися колективного втручання союзних держав у греко-турецький конфлікт. Проте всі спроби Росії наштовхувалися в першій половині 20-х років на протидію, насамперед Англії та Австрії. Тоді, прагнучи запобігти неминучу поразку греків, Росія зважилася на самостійні дії: на кордоні з Туреччиною стали концентруватися російські армії.

Щоб перешкодити одностороннього втручання Росії в греко-турецьку війну і не допустити посилення її впливу на Близькому Сході, Англія пішла на укладення з Росією двосторонньої угоди з грецького питання (Петербурзький протокол 4 квітня 1826). Греція за цією угодою отримувала автономію з сплатою Порті щорічної данини. Англія повинна була запропонувати своє посередництво в греко-турецькій війні. У разі відмови Порти держави могли домагатися втілення угоди в життя «загальними або одноосібними» діями на користь Греції.

Турецький султан, користуючись військовою підтримкою одного зі своїх могутніх васалів - єгипетського Мухамед-али паші, намірився швидко і рішуче придушити грецьку революцію. У квітні-липні 1826 добре озброєний єгипетський експедиційний корпус завдав серію важких поразок грецьким повстанцям. Одночасно яничари почали масову різанину мирного населення. Грецька революція опинилася на межі загибелі. У цій ситуації великий вплив на політику урядів зробило розгорнувся в Європі громадський рух на підтримку повсталих греків (філеллі-нізм).

У липні 1827 р. в Лондоні був підписаний договір з грецького питання між Англією, Росією і Францією, в основному повторював зміст Петербурзького протоколу. 20 жовтня союзна англо-російсько-французька ескадра у битві при На-Варіні вщент розбила і потопила турецько-єгипетський флот. Грецька революція була врятована.

У травні 1828 з огляду на відмову Порти від поступок в грецькому питанні і від раніше укладених торгових угод Росія оголосила війну Туреччині і здобула нелегку перемогу. 14 вересня 1829 в Адріанополі російські представники продиктували уповноваженим султана мирні умови. Договір підтверджував право Сербії, Валахії і Молдови на автономію і розширював її (для Дунайських князівств). Росія остаточно закріпилася на Чорноморському узбережжі Кавказу і посилила свої позиції в Закавказзі, де до неї відійшли деякі населені християнами райони Османської імперії (Каре та ін.)

Адрианопольский світ створив необхідні військово-політичні предпюсилкі для юридичного закріплення грецької незалежності. 3 лютого 1830 на лондонській конференції послів був підписаний протокол про створення на Балканах грецького королівства на чолі з принцом з баварського королівського будинку. Перше в

XIX в. загострення східного питання (1821 -1829) завершилося великою поразкою П0Рти і значним посиленням позицій Росії і Англії в східному питанні.

Турецько-єгипетські конфлікти. Ункяр-Іскелесійський договір (1833) і Лондонські конвенції 1840-1841 рр..

Перемога Грецької революції в 1830 р. і Адрианопольский світ фактично поставили Османську імперію перед загрозою повного розвалу. У цих умовах єгипетський паша Мухамед-Алі вирішив зробити стрімкий наступ на Константинополь. Як максимум паша розраховував повалити султана і зайняти його трон, як мінімум-домогтися незалежності Єгипту. Операція почалася в 1832 р. заняттям Сирії; в 1833 р. єгипетські війська у битві під Коніей на Анатолійське плато наголову розбили війська султана.Дорога на Константинополь була відкрита. Турецький султан Махмуд II терміново звернувся за військовою підтримкою до Англії, Франції та Росії. Але лише Микола I негайно відгукнувся на прохання султана про військову допомогу. На військово-транспортні судна в Чорному морі був посаджений експедиційний корпус, який прибув в Босфор для збройного захисту Константинополя від єгиптян.

Тільки після того як російська військова ескадра з'явилася біля стін Константинополя, англійська і французька посли почали активно діяти. Їм вдалося домогтися в травні 1833 укладення перемир'я і тим самим запобігти подальший рух єгипетських військ до турецької столиці. Однак султану потрібні були гарантії на випадок нового наступу єгипетських військ. Ці гарантії він вирішив отримати від Росії. Так народився російсько-турецький союзний договір 8 липня 1833, підписаний в містечку Ункяр-Іскелесі, розташованому на азіатському узбережжі Босфору. Договір гарантував султану збройну допомогу Росії на випадок нового єгипетського вторгнення, а натомість Махмуд II зобов'язався безперешкодно пропускати через протоки не тільки російські торгові, а й військові судна. Ункяр-Позові-лесійскій договір став апогеєм успіхів царської Росії у відносинах з Туреччиною, але водночас він означав кінець англо-російського компромісу 1826-1827 рр.. в східному питанні.

Всі сім років, до 1840 р., на термін яких був укладений договір 1833 р., пройшли у впертій боротьбі Англії і Франції за його нейтралізацію та заміну іншим, міжнародною угодою про чорноморських протоках. Ініціатором цієї боротьби став англійський дипломат лорд Пальмерстон, який очолив на цілі 35 років (1830-1865) британський Форін Офіс.

При спільності цілей у Каннінга і Пальмерстона спостерігалося істотне розходження методів. Якщо перший в східному і колоніальному питаннях діяв переважно традиційним для Великобританії XVII-XVIII ст. методом гармат і фінансових субсидій, то другий йшов до тих же цілям допомогою торгівлі - повінню країн Сходу англійськими промисловими товарами. Російські купці не витримували конкуренції з англійцями на турецьких ринках. У цьому коренилася об'єктивна причина поступового падіння впливу Росії в Туреччині, незважаючи на вигідні умови політичної угоди 1833 з султаном.

Плоди цієї нової «економічної дипломатії» Пальмерстона позначилися через шість років після укладення Ункяр-Позові-лесійского договору. У 1838 р. Англія нав'язала Махмуду II нерівноправний торговий договір. Британські промислові товари широким потоком кинулися в усі провінції Порти, викликаючи обурення російських і французьких купців.Єгипетський паша побачив у загостренні англо-французьким розбіжностей на Сході новий зручний привід добитися повної політичної незалежності від султана при збереженні за собою Сирії, острова Криту та інших завойованих територій. Мухамед-али відмовився поширити умови договору 1838 на підвладні йому землі. Тоді Пальмерстон спровокував новий турецько-єгипетський конфлікт. У 1839 р. почалася друга турецько-єгипетська війна, яка і на цей раз завершилася повним розгромом турецьких військ.

Слідуючи раді Пальмерстона, султан звернувся тепер за допомогою не до однієї Росії, а до всіх великим державам. Махмуд II все більш підпадав під контроль англійців; це означало, що й контроль над протоками міг незабаром повністю перейти до Великобританії. У цих умовах висунута Пальмерстоном ідея колективної міжнародної гарантії свободи мореплавства представлялася царської дипломатії найменшим злом у порівнянні з перспективою втрати всякого впливу на султана. Так виникли Лондонські конвенції 1840 і 1841 рр.. про колективні гарантії великих держав територіальної цілісності Оттоманської імперії та міжнародному правовому режимі чорноморських проток.

Об'єктивно ці конвенції були спрямовані проти Росії, бо відтепер ніяке двосторонню угоду з Туреччиною (чим з часів Катерини II до 1833 р. постійно користувалася російська дипломатія) не могло стосуватися режиму проток. Нове загострення східного питання в 30-х - початку 40-х років закінчилося дипломатичною поразкою миколаївської Росії.

Кримська війна 1853-1856 рр.. Поразка Росії і крах «віденської системи»

З кінця 40-х років відкривається наступна фаза східного питання, зазначена наполегливими зусиллями Росії, яка використала тимчасове послаблення міжнародних позицій Франції, Австрії та Пруссії в результаті революцій 1848 р., переглянути Лондонські конвенції 1840 - 1841 рр.. силою зброї. Основою для такого перегляду цар вважав зросле вплив Росії на європейські справи. Як привід для нового втручання в східне питання Микола I обрав суперечка католиків і православних в Єрусалимі про те, кому з них зберігати «ключі» від християнських церков, де нібито знаходився «гроб господній». Ініціатива в роздуванні дипломатичного скандалу навколо «ключів від гробу господнього» належала Франції. Турецький уряд лавировало між Росією і Францією. Спочатку султан визнав право православних зберігати «ключі» від «труни господня», але потім змінив це рішення і видав фірман на користь католиків.

Микола I отримав формальну підставу звинуватити Туреччину в порушенні Кючук-Кайнарджийського миру 1774 р., оскільки він визнавав право Росії на захист релігійних інтересів християн. У січні 1853 в Константинополь на військовому фрегаті було відправлено посольство для пред'явлення ультиматуму про «святих місцях». Під тиском англійців турки відхилили ультиматум. У жовтні Туреччина оголосила війну Росії. 30 листопада 1853 чорноморська ескадра під командуванням адмірала П. С. Нахімова увірвалася в Синопскую бухту і повністю знищила турецький флот на Чорному морі.

Після цієї перемоги події круто змінилися: Англія і Франція зуміли домовитися про спільні дії і на початку січня 1854 р., посилаючись на Лондонський протокол 1841 р., ввели в Чорне море з'єднану військово-морську ескадру з новітніх парових судів під приводом захисту турецької морської торгівлі і портів.

У вересні 1854 союзні франко-англо-турецькі війська (пізніше до них приєдналися війська Сардинського королівства) висадилися в Криму. Російські солдати і офіцери під час 11-місячної оборони Севастополя героїчно билися проти вторгнувшихся на територію Росії військ союзників, що володіли перевагою в озброєнні. Проте в цілому кампанія закінчилася великим військово-політичною поразкою самодержавства Миколи I.

25 лютого 1856 в Парижі відкрився мирний конгрес учасників Кримської війни. Політично найважчим для Росії умовою підписаного 30 березня 1856 Паризького договору явилася військова нейтралізація Чорного моря. Таким чином, Росія, стільки років боролася за вихід до Чорного моря, позбавлялася права мати там військово-морський флот (після Кримської війни стояло створити новий флот на зовсім інший - паровий - основі). Наступні роки позначені наполегливим прагненням російської дипломатії скасувати принизливе для державного престижу Росії умова Паризького світу - це вимога Петербург включав в усі міжнародні переговори кінця 50-60-х років.

Однак значення Паризького світу 1856 виходило за рамки тільки східного питання. По суті, договір означав повний крах всієї «віденської системи» і втрату колишнього впливу Росії на європейські справи.

В результаті краху «віденської системи» після Кримської війни і Паризького світу склалася нова міжнародна обстановка. Кримська війна, підірвавши зовнішньополітичні позиції Росії, остаточно змінила розстановку сил в Європі після Віденського конгресу. Розпався австро-російсько-прусський союз. Друга імперія Наполеона III прагнула не тільки остаточно поховати «трактати 1815», а й «округлити» територію Франції на сході (Бельгія, Люксембург) і на півдні (Ніцца і Савойя). Одночасно активізувалася французька колоніальна політика. Вона знову загострила традиційний франко-англійський антагонізм; колоніальний поділ світу не завершився, і кожна з змагалися держав ще могла «розширювати» свої колоніальні володіння.

Помітно зросла міжнародна активність Пруссії і Сардинського королівства в період об'єднання Німеччини та Італії на шкоду Австрії (з 1867 р. - Австро-Угорщини). Остання поступово втрачала одну позицію за іншою, особливо в Німеччині та Північній Італії.

Важливим фактором у розвитку міжнародних відносин ставала активізація політики Франції і Великобританії в Америці в зв'язку з Громадянською війною в США в 60-х роках.Одночасно загострився польське питання: втручання Великобританії та особливо Франції в польські справи у зв'язку з повстанням 1863 змусило Росію піти на зближення з США. Доброзичливий нейтралітет Росії стосовно США сприяв виходу сіверян з дипломатичної ізоляції.

3. Великі держави і об'єднання Італії та Німеччини

Одним з безпосередніх результатів краху «віденської системи» став процес об'єднання Італії та Німеччини. Оскільки правлячі кола Сардинського королівства і Пруссії мислили цю акцію як виключно об'єднання «згори», вони потребували підтримки однієї або декількох великих держав. Така тактика неминуче перетворювала об'єднання Італії та Німеччини в об'єкт міжнародних протиріч, в предмет дипломатичного торгу і політичних компромісів.

Італійський питання і перегляд «трактатів 1815» у Південній Європі

Першим після Кримської війни і розвалу «віденської системи» постало італійська питання. Формальним приводом для постановки цього питання стало пропозицію прем'єр-міністра Сардинського королівства графа К. Кавура обговорити на Паризькому конгресі 1856 питання про виведення австрійських військ з Центральної Італії та про передачу герцогств Парми і Модени Савойської династії в якості територіальної компенсації за участь у Кримській війні. Однак головні організатори конгресу - Англія і Франція - відмовилися в той період розглядати італійські справи. Тоді сардінська дипломатія змінила тактику: замість пошуків колективних санкцій вона зробила ставку на підтримку Франції.

Сформована після Паризького конгресу міжнародна обстановка в Європі сприяла активному втручанню Франції в італійські справи. Росія втратила колишній вплив в Європі.Пруссія готувала свій варіант об'єднання Німеччини «зверху». З 1858 р. в Європі почав розпадатися військово-політичний союз Франції та Англії періоду Кримської війни, що дозволило Наполеону III діяти без оглядки на Лондон. Головним вартовим «віденських трактатів» залишалася Австрія, оскільки їх перегляд в Італії та Німеччині в першу чергу торкався її межі. Саме тому Франція та Сардінське королівство (П'ємонт) наприкінці 50-х років були зацікавлені в ослабленні позицій Австрії в Європі. У липні 1858 відбулося таємне побачення Наполеона III і Кавура. На умовах передачі Франції Ніцци і Савойї, а П'ємонту - австрійських володінь у Північній Італії (Ломбардії, Венеції та Тіролю) Наполеон III погоджувався розпочати разом з П'ємонтом війну проти Австрії. Кавур прийняв ці умови.

19 січня 1859 був підписаний франко-сардінський секретний договір, який оформив союз двох держав проти Австрії. У квітні 1859 війна почалася. І хоча військові дії розвивалися для франко-сардинских військ успішно (австрійська армія терпіла одну поразку за іншою), Наполеон III дуже скоро продемонстрував, що він зовсім не зацікавлений у якнайшвидшому об'єднанні Італії. Не консультуючись з союзником, французький імператор 8 липня 1859 несподівано уклав з австрійцями військове перемир'я. Через три дні Наполеон таємно зустрівся з австрійським імператором, і вони уклали угоду: Австрія «поступалася» Франції (але не Сардинії) тільки Ломбардію, яку потім Наполеон III «дарував» Кавуру, за те що останній віддавав Франції Ніццу і Савойю. Але навіть Кавур не пережив такого удару: дізнавшись про угоду Наполеона III, він демонстративно подав у відставку, яку, втім, сардінський король не прийняв. Тоді Кавур скористався однією помилкою «союзника». Побоюючись, що такий відвертий перегляд кордонів в Південній Європі створить небезпечний прецедент для Пруссії і великих держав, Наполеон III включив в австро-французьке таємну угоду застереження про те, що воно має бути схвалено міжнародним європейським конгресом. Але сардінська дипломатія постаралася, щоб жодна з великих держав не підтримала ідею конгресу.

Тим часом, використовуючи національно-визвольний підйом в північній і центральній Італії, влади П'ємонту за допомогою призначених ними урядових комісарів почали в Ломбардії і колишніх герцогствах інтенсивну підготовку до плебісциту про возз'єднання з Сардинського королівства. Бачачи, що об'єднання Ломбардії і більшої частини Центральної Італії навколо П'ємонту може відбутися і без його участі, Наполеон III змушений був відмовитися від ідеї конгресу і знову вступити в переговори з Каву-ром. У березні 1860 була досягнута франко-сардінська домовленість про передачу Ломбардії королю Сардинії та проведенні плебісцитів в Центральній Італії, а також в Ніцці і Савойї. У результаті в квітні 1860 основна частина Центральної та частина «австрійської» Північної Італії (Ломбардія) були приєднані до Сардинського королівства, а Ніцца і Савойя включені до складу Франції.

Європейські держави після 1860 ще двічі втручалися в процес об'єднання Італії. Спочатку Пруссія, зацікавлена ​​у залученні Італії для збройної боротьби з Австрією за об'єднання Німеччини «зверху», у квітні 1866 уклала з першим общеитальянское королем Віктором Еммануїлом II військовий союз. В результаті поразки Австрії в війні 1866 р. з Прусією італійський король отримав Венеціанську область (21 жовтня 1866 р.).

Потім настала черга самої складної проблеми італійського об'єднання - римського питання. Тут мова йшла не Тільки про приєднання до Італії порівняно невеликий папської області, а й про позбавлення папи римського світської влади, якою він користувався більше тисячі років. Всі спроби італійського уряду домовитися з папою Пієм IX наштовхувалися на його категоричну відмову. На захист папи встали і католицькі держави - Австрія, Іспанія, Бельгія і особливо Франція, яка з 1849 тримала в Римі військовий гарнізон. Цілі десять років, з 1860 і по 1870 р., римське питання не сходив з порядку денного всіх міжнародних переговорів, в яких брала участь італійська дипломатія. Але лише поразка Наполеона III у франко-прусській війні дозволило італійському уряду вирішити цю останню проблему об'єднання: 20 вересня 1870 Рим був зайнятий регулярної італійської армією.

Об'єднання Німеччини «зверху» і виникнення нового балансу сил у міжнародних відносинах

Об'єднання більшої частини італійських земель навколо Сардинського королівства в 1861 р. створило важливий прецедент для задумів самого сильного в економічному і військовому відношенні німецької держави - Пруссії. Міжнародна обстановка початку 60-х років явно складалася на користь амбітних планів її правлячих кіл. У 1863 р. спалахнуло повстання в Польщі. Енергійний поборник об'єднання Німеччини «зверху» навколо Пруссії О. фон Бісмарк, який став в 1862 р. прем'єр-міністром Пруссії, негайно звернув собі на користь загострення міжнародної обстановки навколо польського питання (Англія і Франція заради власних інтересів вважали вигідним виступити з дипломатичним демаршем проти Росії). У січні 1863 Росія і Пруссія уклали секретну конвенцію про спільну протидію повстанцям.

Прусської-російське зближення забезпечило Бісмарку сприятливий нейтралітет Росії. Складніше було з іншим дипломатичним партнером в німецьких справах - Францією. Але й Наполеона III шляхом туманного обіцянки підтримати його претензії на Велике герцогство Люксембурзьке і Бельгію Бісмарку в 1865 р. вдалося тимчасово нейтралізувати.Наполеон III розраховував, що майбутня прусско-австрійська війна буде тривалою і важкою, а це дозволить йому, як і у випадку австро-сардинского конфлікту, виступити посередником і без бою отримати Люксембург і Бельгію (подібно Ніцці і Савойї).

Перемога Пруссії в війні 1866 р. з Австрією перекинула всі прогнози. Празький мир 24 серпня 1866 між Пруссією і Австрією створював абсолютно нову обстановку в Німеччині.Утворений ще на Віденському конгресі і підтверджений в 1850 р. під час «Ольмюцкое приниження» Пруссії Німецький союз на чолі з Австрією скасовувався. Замість нього створювався Північно-німецький союз. Фактично це означало об'єднання северогерманских князівств і вільних міст навколо Пруссії і створення в Німеччині нової сильної держави, за межами якого поки залишилися лише південнонімецькі держави (Баварія, Вюртемберг, Баден та ін.)

«Віденська система» була остаточно похована в Німеччині та Італії. Але процеси об'єднання Німеччини (південнонімецькі князівства) та Італії (римський питання) виявилися до кінця 60-х років ще незавершеними. І в римському, і в південнонімецькому питаннях головним противником Італії і Пруссії виступала Франція. Франко-прусський антагонізм і напружені італо-французькі відносини стають головним фактором міжнародних відносин другої половини 60-х років XIX в.

Спроби Наполеона III перешкодити остаточного об'єднання Італії та Німеччини успіху не мали. Дипломатична ізоляція Франції росла. Вона чітко проявилася під час франко-пруської війни 1870-1871 рр.., Коли жодна з великих європейських держав не підтримала Наполеона III. Навпаки, всі вони об'єдналися в Лігу нейтральних країн, ініціаторами створення якої стали Італія і Росія. Дипломатія обох держав використовувала Лігу для вирішення власних проблем. Італія в вересні 1870 денонсувала франко-італійську конвенцію 1864 про недоторканність володінь папи римського, а Росія в 1870 р. (циркуляр канцлера А. М. Горчакова) оголосила про скасування статей про військову нейтралізації Чорного моря, що містилися в Паризькому трактаті 1856 Лондонська конференція послів у березні 1871 санкціонувала односторонні дії як Росії, так і Італії.

4. Англія, Франція, Росія і Громадянська війна 1861 - 1865 рр.. в США. Військова інтервенція європейських держав в Мексику

На початку 60-х років увагу європейської дипломатії було залучено до Нового Світу у зв'язку з початком Громадянської війною в США. Вона загострила давно назревавшее англо-американське торгово-промислове суперництво (до 1861 США майже наздогнали Великобританію по тоннажу торгового флоту, зайнявши друге місце в світі за морським торговельним перевезень) і оживила плани старих колоніальних держав (Іспанії, Франції), які, скориставшись ослабленням США, прагнули знову зміцнити свої колоніальні позиції в Америці.

Провал англо-франко-іспанської інтервенції в Мексиці

Активне втручання європейських держав в американські справи почалося з озброєною інтервенції в Мексику, де в 1854-1860 рр.. відбулася буржуазна революція.Використовуючи як привід мексиканські міжнародні борги, Англія, Франція та Іспанія уклали в жовтні 1861 р. в Лондоні конвенцію про превентивної військової окупації Атлантичного узбережжя Мексики в якості гарантії її кредитоспроможності. У грудні 1861 р. в Мексиці висадилися спочатку іспанські, а в січні 1862 до них приєдналися англійські та французькі війська.

Однак незабаром інтервенти пересварилися: Наполеон III скористався висадкою інтервенціоністських військ для реалізації далекосяжних планів - перетворити Мексику в опорний пункт для створення «латинської імперії» під протекторатом Франції в Новому Світі. Таке посилення позицій Франції в Латинській Америці не входило в розрахунки Англії та Іспанії. Тому вже в лютому 1862 обидві країни підписали з революційним урядом Хуареса угоду про відстрочення мексиканських боргів і в березні вивели свої війська з Мексики. Але Наполеон III відмовився наслідувати їх приклад і вплутався в затяжну мексиканську авантюру, що закінчився лише в 1867 р. повною поразкою Франції.

Загроза військової інтервенції Англії і Франції в США і позиція Росії

У 1862 р. виникла реальна загроза аналогічної збройної інтервенції Англії і Франції в США. Англійський уряд, формально оголосивши в 1861 р. про свій нейтралітет у війні Півночі і Півдня, фактично активно підтримувало жителів півдня, готуючись до безпосередньої участі в Громадянській війні на боці Конфедерації. Ця збройна інтервенція планувалася Пальмерстоном, подібно мексиканської, як колективна акція трьох держав-Великобританії, Франції та Росії. Наполеона III довго вмовляти не довелося - він давно рвався до збройного втручання у справи Нового Світу. Однак російська дипломатія аж ніяк не була схильна беззастережно слідувати за Англією і Францією в міжнародних справах - пам'ять про англо-французької коаліції і поразка в Кримській війні надовго збереглася в правлячих колах Росії.

Водночас відносини Росії і США носили дружній характер. У Петербурзі не забували, що саме уряд США в період Кримської війни не тільки оголосило про свій нейтралітет, але й своєчасно попередило Росію про атаку, що з'єднаної англо-французьким ескадрою її далекосхідних портів. Безпосереднім приводом до позиції нейтралітету Росії у війні Півночі і Півдня була демонстративно ворожа царизму своєкорислива лінія Англії і Франції в польському питанні 1863

Уряд Олександра II в листопаді 1862 відмовилося брати участь в інтервенції проти сіверян. Важливу роль відіграла і та обставина, що агресивні наміри Наполеона III щодо сіверян викликали бурю обурення демократичної громадськості Європи та Америки. У підсумку план збройного втручання європейських держав у справи США провалився.

Дата добавления: 2015-08-21