Реакційний режим Другої імперії.

Державний переворот в грудні 1851 дозволив Луї Бонапарту повністю захопити владу. 2 грудня 1852 - в річницю коронації Наполеона I-Луї Бонапарт був оголошений імператором Наполеоном III (наполеоном II бонапартисти вважали ніколи не правив герцога Рейхштадтского, сина Наполеона I і Марії Луїзи, померлого у віці 21 року). Друга республіка закінчилася Другий імперією. З резиденції президента, палацу Сен-Клу, Наполеон III у супроводі блискучою свити військових в'їхав до Парижа і проїхав у резиденцію французьких королів палац Тюїльрі. Новий імператор спирався на промислові кола, а також користувався підтримкою значної частини селянства. Наполеону III доводилося лавірувати між різними класами і угрупованнями французького суспільства, тому він обіцяв, що Друга імперія буде мирною імперією. Проте всі 18 років Другої імперії пройшли у війнах.

Система державного управління була розрахована на те, щоб підвищити роль імператора, якому належала реальна влада, і звести до нуля значення представницьких установ.Останні складалися з трьох палат: законодавчого корпусу, який не мав права законодавчої ініціативи; сенату, призначався імператором з вищих сановників і духовенства, а також призначуваного Державної ради, який розробляв закони на підставі проектів, запропонованих імператором. Палати не мали права публікації протоколів своїх засідань.Друк перебувала у віданні поліції, а з 1853 р. перейшла у відання Міністерства внутрішніх справ. Лютувала цензура. Газети закривалися за найменшу провину. Під наглядом католицької церкви знаходилося народна освіта. Тюрми були переповнені. Республіканці, навіть помірні, емігрували з Франції. Все це штовхало супротивників бонапартистського режиму до таємних змов, до терору. На Наполеона III було скоєно кілька замахів.

Завершення промислового перевороту. У 50-60-х роках у Франції завершувався промисловий переворот, швидко розвивався капіталізм. Впровадження машин у виробництво охопило тепер всі головні галузі господарства. На основі широкого застосування машинної техніки виробництво зросло за цей період в 3 рази. У промисловості йшов процес концентрації виробництва і капіталу; саме в цей період виникли потужні банки. Паризька біржа придбала світове значення. Будувалися залізниці. Зростання капіталізму в сільському господарстві прискорював розшарування селянства. Відбувалося розорення і зубожіння малоземельного парцелярного селянства.

У 1855 р. була відкрита Всесвітня промислова виставка. Це був парад досягнень багатьох країн, і в першу чергу Франції. Уряд вжив грандіозну реконструкцію Парижа. Це повинно було зменшити безробіття і прикрасити місто. За кілька років вигляд столиці Франції значно змінився. З середньовічного міста, оточеного стінами, виріс новий Париж.Підірвали стіни міста, проклали широкі магістралі, озеленили вулиці, побудували нові вокзали. Були реконструйовані і інші міста Франції. Все це, особливо промислова виставка та реконструкція міст, мало затвердити могутність Другої імперії.

Друга імперія (фр. L'Empire des Français) - період в історії Франції з 1852 по 1870. 2 грудня 1852 в результаті плебісциту була встановлена ​​конституційна монархія на чолі з племінником Наполеона I Луї Наполеоном Бонапартом, який прийняв ім'я Наполеона III. Раніше Луї Наполеон був президентом Другої республіки (1848-1852).

Після того, як Наполеон III в ході франко-пруської війни потрапив у німецький полон під Седаном (вересень 1870), що зібралося в Бордо Національні збори 1871 скинув його, і Друга імперія перестала існувати. Незабаром у Франції була проголошена Третя республіка.

Спочатку (до 1860 роки) Наполеон III був майже самодержавним монархом. Сенат, Державна рада, міністри, чиновники, навіть мери комун (останні - на підставі законів 1852 і 1855 рр.., Які відновили централізацію перший імперії) призначалися імператором. Законодавчий корпус обирався, але вибори відбувалися не між вільними і рівними суперниками, а між офіційним кандидатом, пользовавшимся підтримкою всього урядового механізму, і його противником, що виступали разом з тим як би противником уряду;виборчі збори були заборонені як посягання на свободу виборів; не дозволялося розповсюдження виборчих прокламацій; підрахунок поданих виборчих бюлетенів проводився мером, тобто урядовим чиновником, який майже завжди мав повну можливість фальсифікувати результати виборів. Нарешті, від депутатів, а з 1858 року навіть від усіх кандидатів на це звання була потрібна присяга на вірність імператору. Зважаючи на все це у першому законодавчому корпусі республіканці зовсім не мали представників; деякі вибрані відмовилися принести присягу.

Перед виборами 1857 міністр внутрішніх справ Більо оголосив префектам, що «за деякими винятками уряд вважає справедливим представити до переобрання всіх членів палати, так добре що допомогла імператору і так добре служила країні». Проте в законодавчому корпусі 1857-63 рр.. було 5 республіканців, які погодилися присягнути (Дарімон, Олів'є, Генон, Ж. Фавр, Пікар; останні два обрані в 1858 році замість відмовилися від присяги Карно і Гудшо).

Опозиції в легальній пресі майже не було, та й не могло бути; вона велася тільки емігрантами (В. Гюго та ін) за кордону. Імператор вважав і заявляв, що його імперія є продовження імперії Наполеона I; проте між ними була величезна різниця. Наполеон I затвердив багато завоювання революції, закріпив падіння феодалізму; він спирався на селянство і дрібну буржуазію і в очах всієї Європи, а почасти й Франції, був породженням і проявом революційного духу. Наполеон III, досягнувши влади за допомогою коаліції різних елементів до соціалістичних включно, був хранителем вівтаря, порядку, власності; разом з тим він був спадкоємцем монархії Луї-Філіпа і спирався на союз вищої буржуазії з дворянством і церквою.

Головною справою уряду було заохочення будівлі залізниць (до 1860 року - 9430 км, до 1870 - 17 460 км), установа акціонерних товариств, пристрій всіляких великих підприємств, і т. д. Біржа під час Наполеона III процвітала так само, як при Людовіку -Філіппе; у всіх сферах життя панувала не менша зіпсованість.

Економічна політика Наполеона III різко відрізняється від політики попередніх урядів, не виключаючи і Наполеона I. До тих пір Франція була країною посиленого протекціонізму; Наполеон III був переконаний прихильник вільної торгівлі, чиє здійснення було, однак, важко; Наполеон заявляв, що «митне заступництво необхідно, але воно не повинно бути надмірним». У 1853-55 рр.. він, хоч і не без протесту з боку зазвичай слухняного законодавчого корпусу, знизив митні ставки на вугілля, залізо, сталь, шерсть, тобто предмети, в першу чергу необхідні промисловості; це викликало сильне незадоволення в деякій частині промисловців, підтримкою яких дорожив Наполеон.

У наступні роки зниження торкнулося сільськогосподарської продукції: вина, худоби, спирту. У 1860 році, користуючись правом, наданим йому конституцією 1852, Наполеон уклав, без схвалення законодавчого корпусу, торговий договір з Англією, яким заборонені ставки на ввезені з Англії товари були скасовані, а заступницькі знижені в основному до 25% ad valorem; Англія відповіла ще значнішим пониженням. За цим договором в 1862 році послідував аналогічний договір з Бельгією.

Для Франції відкривалася нова ера в галузі торговельної політики. Законодавчому корпусу довелося миритися з доконаним фактом, і навіть призвести загальний тариф в деякий відповідність з конвенційним; для цього довелося знизити мита на шкіру та інші предмети. Незважаючи на невдоволення частини промисловців, немає сумніву, що ці заходи були викликані інтересами саме промисловості, а отже, і держави, і зіграли важливу роль як у посиленні французької промисловості, так і в підвищенні загальної суми національного багатства в період другої імперії.

До кінця правління Наполеона III Франція мала у своєму розпорядженні паровими машинами, развивавшими 320000 сил - в п'ять разів більше, ніж на початку правління; вона потроїла споживання вугілля і довела його до 20 млн тонн; це пояснюється зростанням насамперед металургійної, а також текстильної промисловості.

Важливий був і зростання сільськогосподарської промисловості. Обсяг зовнішній торгівлі до 1869 зріс до 6225 млн франків (3 153 імпорт, 3075 експорт).

Чисельний зростання робітничого класу, що відповідав зростанню промисловості, тривав в усі правління; але становище робітників не поліпшувався. Заробітна плата фабричних робітників піднялася, в цілому, на 30-40%, але водночас не менше, якщо не більше, піднялися ціни на квартири і продовольство; правда, на більшій частині фабрик трохи зменшився робочий день, хоч і без прямої участі законодавства: закон 1848 року, який встановив максимальний робочий день спочатку в 10-11 годин, потім підняв норму до 12 годин, ніколи не застосовувався на практиці через відсутність органу нагляду; на папері він залишився в силі, але Наполеон III не думав ні про застосування, ні про його розширення.

І проте, за Наполеона III прийнята важлива міра на користь робітників: надання їм в 1864 році права страйків (законом 1791 спілки та страйки як господарів, так і робітників були заборонені, але коаліції перших поширилися вже під час липневої монархії і терпіла всупереч закону, коаліції же робітників строго переслідувалися). Така одинична міра не задовольняла робітників, і вони в масі скоро відмовилися від своєї віри в Наполеона III.

Італійська політика Наполеона III, що призвела до війни з Австрією, викликала сильне роздратування тата і клерикалів. Боячись втратити всяку опору в народі, Наполеон III став робити деякі поступки лібералам, спочатку досить слабкі і обережні. У 1860 році законодавчого корпусу надано право відповідати адресами на тронні промови, з 1861 року допущені стенографічні звіти про дебатах у законодавчому корпусі і сенаті; разом з тим ставлення влади до друку кілька пом'якшало.

Новим законом про друк 11 травня 1868 були скасовані попередній дозвіл, застереження і заборони в адміністративному порядку, але збережені строкові чи остаточні заборони в судовому порядку; штемпельний збір знижений до 5 (у Парижі) і до 2 (у провінції) сантимів з газетного аркуша. У 1867 році законодавчого корпусу дано право інтерпеляції.

У 1868 році видано закон, що дозволяє сходки, зокрема політичні, з нагоди виборів, але не пізніше ніж за 5 днів до виборів. Всі ці поступки мало кого задовольняли; однак, завдяки їм утворилася партія ліберальних імперіалістів, на чолі якої встав один з "п'яти» опозиційних депутатів у законодавчому корпусі 1857-63 рр.. - Еміль Олів'є.

На виборах 1863 боротьба велася енергійно і опозицією, і урядом. Міністр внутрішніх справ Персіна давав газетам застереження за застереженням, забороняв і переслідував виборчі комітети і, нарешті, звернувся до префектам з циркуляром, в якому, описавши квітуче становище Франції, звільненій імператором зі стану анархії і злиднів, в яке вона була упала режимом риторів, нападав на коаліцію злоби, ненависті і ворожнечі, протидіючу всім великим починанням імперії. «Подача голосів, - укладав міністр, - вільна, але для того щоб населення не було обдурено майстерно складеними промовами і двозначними professions de foi, вказуйте привселюдно на тих кандидатів, які вселяють більше довіри уряду; нехай населення знає, де вороги і де друзі імперії, і нехай воно висловиться вільно, зі знанням справи».

Незважаючи на подібні прийоми і місцями на фальсифікацію виборів, з 267 депутатів пройшло 35 представників республіканської та монархічної опозиції; духовенство майже скрізь голосувало проти офіційних кандидатів. У числі обраних були Карно, Феррі, Гарньє-Пажес, Ж. Симон, Тьєр, Е. Олів'є, Пікар, Ж. Фавр, Пелльтан, Беррі. Результат виборів призвів до відставки Персіна.

Невдача мексиканської експедиції і спроби приєднати до Франції Люксембург, а також сильний дефіцит, до якого привела агресивна політика Наполеона III, все більш і більш сприяли зростання невдоволення.

Новий закон про друк, з правительством не примирятися, лише привів до появи у пресі почуття обурення. У 1868 р. виникли нові періодичні видання, систематично боролися з урядом; між ними швидко завоювала величезну популярність і стала великої суспільною силою «Лантерн» (Lanterne) Рошфора виділялася різкістю і сміливістю тони, злостивістю сарказму. Уряд порушило проти Рошфора кілька процесів, що закінчилися обвинувальним вироком; Рошфор втік до Бельгії, звідки безкарно продовжував свій літературний похід. Його журнал, заборонений у Франції, розходився, однак, величезним тиражем. Обраний в законодавчий корпус в 1869 р., він отримав можливість повернутися на батьківщину і перенести туди свою редакторську діяльність.

У 1868 р., на могилі депутата Бодена, убитого 3 грудня 1851 на барикаді, була влаштована демонстрація, де виголошувалися сміливі промови проти уряду з погрозами повстання; за маніфестацією пішло оголошення про передплату на пам'ятник Бодену, зроблене декількома газетами. Уряд поспішив віддати під суд редакторів цих газет (Делеклюза, Шалльмель Лакур та ін); на суді їх захисники - Араго, Кремье, Лорье і особливо Гамбетта, що став знаменитим після цього процесу, - зовсім не намагаючись захищати підсудних, влаштували з адвокатської лави трибуну для рішучого нападу на уряд, який вони називали злочинним, «шалений» сказ якого вони проклинали і якому погрожували суворим народним відплатою.

Близько того ж часу мали місце численні страйки робітників, усиливавшие озлоблення проти уряду.

У травні 1869 пройшли нові вибори в законодавчий корпус. Уряд вдався до деяких з попередніх прийомів боротьби, додало до них підкуп кількох газет, але все-таки відносна свобода друку і право виборчих зборів значно полегшили справу опозиції. Республіканці виступили окремо від монархістів, виставивши власну програму, вироблену Гамбетта: вона вимагала широкого застосування загального голосування для парламентських та місцевих виборів, скасування сенату, гарантій особистої свободи, обов'язкового світського навчання, відділення церкви від держави, знищення постійної армії і т. д. Опозиція провела 59 кандидатів (у тому числі Гамбетта і Рошфора) і, що набагато важливіше, зібрала на іменах своїх прихильників 3,5 млн голосів проти 4,5 млн урядових.

Всі доводило, що імперії загрожує крах, якщо вона не змінить свою політику. До поступок змушував навіть склад законодавчого корпусу. Бонапартисти в нього розділилися на три партії: 1) крайня права або аркадійци (по вулиці Аркад, де вони збиралися), що бажали репресій та війни з Пруссією, 2) помірні бонапартисти і 3) правий центр, який бажав ліберальної імперії. За ними йшли лівий центр або монархісти, радикали і крайня ліва; остання була представлена ​​Рошфором і Распайля. Ліва, в союзі з ліберальними бонапартисти, становила більшість.

Імператор відмовився від послуг свого головного сподвижника Руері, колишнього з 1849 роки те міністром юстиції, то міністром внутрішніх справ, то державним міністром, то головою державної ради, і запропонував Е. Олів'є скласти однорідний кабінет, що той і виконав 2 січня 1870.

Першим великим справою Олів'є були нові реформи в конституції, усиливавшие права парламенту; потім був влаштований плебісцит з наступного питання: «Французький народ схвалює ліберальні перетворення, зроблені в конституції з 1860 р., і стверджує сенатус-консульт 20 квітня 1870». З огляду на те, що плебісцит повинен був послужити виразом довіри уряду, вся опозиція агітувала за негативну відповідь на питання. Уряд запрошувало чиновників «розвинути гарячкову діяльність», щоб зібрати можливо більше ствердних голосів. Незважаючи на це, опозиція все ж зібрала 1 500 000 негативних проти 7 мільйонів урядових голосів. Нова конституція не встигла вступити в дію.

Почасти для того, щоб відвернути суспільну увагу від внутрішніх негараздів, почасти в надії покрити військовими лаврами поразки в мексиканському, люксембурзькому та ін питаннях, Наполеон III, під тиском крайньої правої (якої протегувала імператриця Євгенія), повів агресивну політику по відношенню до Пруссії, окончившуюся війною. Війна яскраво виявила всю нетривкість імперії; з самого ж початку вона прийняла вкрай несприятливий оборот, і 2 вересня 1870 сам Наполеон III, з цілою армією, здався в полон пруссакам.

Коли звістка про це прийшло в Париж, воно викликало там вибух обурення. У нічному засіданні законодавчого корпусу 3-4 вересня Ж. Фавр запропонував проголосити скинення імператора й обрати тимчасовий уряд, того ж вимагала натовп народу на вулицях. Вранці народ увірвався в палату, і Гамбетта від імені народного представництва оголосив, «що Л. Наполеон Бонапарт і його династія перестали правити у Франції». У ратуші тією ж юрбою була проголошена республіка і без всякого обрання, par acclamation, призначено тимчасовий «уряд народної оборони», до якого увійшли всі депутати Парижа (Араго, Кремье, Феррі, Фавр, Гамбетта, Гарньє-Пажес, Пелльтан, Пікар, Ж. Симон, пізніше Рошфор і деякі ін.) Вони негайно ж розділили між собою портфелі. Військовий губернатор Парижа, генерал Трошю, був залишений на своїй посаді; імператриця Євгенія поспішно втекла з Парижа; імперія впала, не знайшовши захисників. Одночасно подібні події відбулися в Ліоні, Марселі, Бордо, Бесєдін та інших містах, де теж була проголошена республіка, яку назвуть третього республікою.

Конституція Франції 1852

2 грудня 1851 у Франції відбувся державний переворот, очолюваний чинним президентом Французької республіки Луї-Наполеоном Бонапартом. У ході перевороту законодавчі збори було розпущено, а активісти опозиційних партій - заарештовані.

Для санкціонування виробленого державного перевороту Луї-Наполеон оголосив плебісцит. Громадянам Франції пропонувалося дати ствердну або негативну відповідь на питання, чи бажають вони зберегти владу Луї-Наполеона і надати їй необхідні повноваження для встановлення конституції на основі наступних п'яти положень:

верховна влада належить відповідальному президентові, що обирається строком на 10 років;

міністри залежать тільки від виконавчої влади;

Державна рада, складений з видатних громадян, готує закони і представляє їх Законодавчому корпусу;

Законодавчий корпус, який обирається загальним голосуванням, обговорює і приймає закони;

друга палата, складена з найбільш знаменитих громадян, захищає основний закон і громадянські свободи.

Більшість проголосувавших висловилося за запропоновані Луї-Наполеоном зміни. Нова конституція була прийнята 14 січня 1852.

У преамбулі до конституції викладені ті п'ять основоположний, які були запропоновані Луї-Наполеоном під час плебісциту. За преамбулою слід текст самої конституції, що складається з 8 глав. Конституція оголошує главою Франції Луї-Наполеона, якому вручається пост президента республіки строком на 10 років. Президент править, спираючись на міністрів, Державна рада, Сенат і Законодавчий корпус. Законодавча влада здійснюється спільно президентом, Сенатом, і Законодавчим корпусом. Конституція гарантує виконання принципів Декларації прав людини і громадянина.

Президент держави є верховним головнокомандуючим, укладає міжнародні договори. Тільки президент має право законодавчої ініціативи.

Сенат складається з кардиналів, маршалів і адміралів, а також з громадян, призначених президентом за своїм розсудом; загальна кількість сенаторів не повинно перевищувати 150 осіб. Посада сенатора є довічною. Жоден закон не може бути оприлюднений до того, як він пройшов обговорення в Сенаті. Сенат може протистояти прийняттю законів, що суперечать конституції, порушують основні громадянські свободи, а також відносяться до національної безпеки.

Законодавчий корпус обирається населенням строком на 6 років, по одному депутату на кожні 35 тис. виборців. У компетенцію Законодавчого корпусу входить обговорення податків і законопроектів. Президент володіє правом розпуску Законодавчих корпусу; в цьому випадку новий Законодавчий корпус повинен бути скликаний протягом 6 месяцев.Государственний рада має склад від 40 до 50 членів. Радники призначаються і звільняються з посади президентом. У компетенцію Державної ради входить обговорення законопроектів до того, як вони потрапляють в Сенат і Законодавчий корпус.

У грудні 1852 Луї-Наполеон отримує титул імператора. Імперська конституція набирає чинності 25 грудня 1852

У 60-ті роки в конституцію вносяться поправки, що роблять її більш ліберальною: декрет від 24 листопада 1860 року, що надав право Сенату і Законодавчому корпусу щорічно піддавати розгляду і оцінки політику уряду за допомогою вільно обговорюваного адреси у відповідь на тронну промову. Крім того, з цього моменту в «Монітер» стали друкуватися докладні звіти про парламентські дебатах; декрет від 19 січня 1867 року, які надає кожному депутату або сенатору право інтерпеляції; закон від 8 вересня 1869, що надає Законодавчому корпусу право законодавчої ініціативи нарівні з імператором.

Дата добавления: 2015-08-21