Якобінська диктатура

Знаходячись при владі, жирондисти відстоювали антинародну політику. Тому ще в березні 1793 року було висунуте гасло вигнати із Конвенту депутатів-зрадників, тобто жирондистів. Якобінці спочатку не наважувалися робити замах на їх депутатську недоторканність. Але коли гибель для революції політики жирондистів стала очевидною, якобінці виступили за повстання.

Повстання 31 травня – 2 червня скинуло владу жирондистів. Жирондисти намагалися затримати розвиток і поглиблення революції, стримували сили народу у його боротьбі проти зовнішніх ворогів та їх контрреволюційних посібників у середині країни.

Ліквідація політичного панування жирондистів була необхідна для спасіння революції. Якобінці прийшли до влади в найкритичніший момент для життя республіки. Зі всіх боків на Францію насувалися війська завойовників. П’ять іноземних армій гнобили слабо озброєні, дезорганізовані французькі частини. У середині країни заколот, неначе лісова пожежа, перекочувався з одного департаменту в інший. Республіка була, здавалося, на краю загибелі.

Очолюваний Дантоном Комітет громадського порятунку не виявив ані волі, ані здатності побороти чисельну небезпеку, що загрожували країні. Слабкість, яку виявив Комітет громадського порятунку, сприяла тому, що 75 депутатів виступили 6 червня з протестом проти арешту жирондистів. Марат гнівно назвав Комітет громадського порятунку “комітетом громадської гибелі”.

У ці дні смертельної небезпеки для республіки якобінці виявили волю до боротьби та перемоги. Вони піддали жорстокій критиці Дантона, змусили його відмовитися від обраного ним шляху примирення з жирондою. Нестійкій політиці Дантона була протиставлена непохитна рішучість Робесп’єра.

Необхідно було перш за все надати країні єдину політичну основу у вигляді нової демократичної конституції, довести фактами наклепи жирондистів про узурпаторську диктатуру Парижу над Францією. Законодавчі збори два роки відпрацьовували та затверджували текст конституції. Якобінський конвент вирішив це завдання за два тижні. 10 червня почалось обговорення проекту конституції, а 24 червня було урочисто затверджено основний її текст.

Якобінська конституція 1793 року була однією із найдемократичніших буржуазних конституцій нового часу. Пронизана ідеями Руссо та відвертим прагненням до широкої політичної свободи, якою вона здавалася тоді буржуазним демократам, конституція 1793 року являла собою великий крок уперед порівняно із цензовою конституцією 1791 року.

Нова Декларація прав людини та громадянина, яку написав Робесп’єр, проголошувала метою суспільства “загальне щастя”. Вона проголосила природними та невід’ємними права людини “свободу, рівність, безпеку та власність”. Свобода особистості, свобода віросповідання, свобода законодавчої ініціативи, свобода друку, свобода подання петицій, право на працю та суспільну допомогу немічним, право на освіту, право на опір пригніченню, право на повстання, коли уряд порушує права народу, – такими були широкі демократичні права, які проголошувала Декларація прав людини та громадянина 1789 року та Конституція 1793 року.

Конституція встановлювала вищу законодавчу владу у вигляді Законодавчих зборів, які обиралися 1 травня кожного року прямим голосуванням, участь у яких повинні були брати всі французи, яким виповнився 21 рік. Законопроекти, що були прийняті Зборами, належало затвердити народу на первинних зборах. Вони набували законної сили, якщо протягом 40 днів одна десята частина первинних зборів у половині всіх департаментів та ще одному департаменті не висловлюється проти них.

Виконавча рада призначалася згідно з Конституцією, законодавчими зборами у складі 24 членів з числа кандидатів, що представляли департаментські збори. Половина членів ради щорічно поновлювалась.

І все ж, якою б прогресивною не була Конституція 1793 року, вона могла лише проголосити демократичні права громадян, але не була у змозі забезпечити їх реально. Закріплюючи інститут приватної власності, буржуазно-демократична Конституція 1793 року перетворювала рівність громадян у суто юридичне формальне поняття.

Однак для того часу, коли буржуазний суспільний устрій тільки формувався у жорсткій війні з феодально-абсолютистськими силами, Якобінська конституція 1793 року мала велике революційне та прогресивне значення.

Якобінці поспішали із прийняттям та опублікуванням Конституції насамперед тому, що вони розраховували згуртувати навколо себе більшість народу, примирити на основі конституції ворогуючих між собою членів департаменту.

З цією метою у тексті конституції визначення права власності було подано не в редакції Робесп’єра, яка обмежувала це право, а в більш широкому тлумаченні, більш доцільному для всіх приватновласницьких елементів.

Конституція була прийнята більшістю народу з повним схваленням. Поставлена на плебісцит, вона була схвалена більшістю голосів. За Конституцію голосували і в департаментах, де панували жирондистські заколотники.

Але якобінці розуміли, що однієї лише Конституції недостатньо, щоб згуртувати навколо Конвенту народ та підняти його на боротьбу із зовнішньою та внутрішньою контрреволюцією. Необхідно було терміново показати народу практичні, реальні результати повстання 31 травня – 2 червня, задовольнити його вимоги.

У червні – липні Конвент прийняв низку земельних законів, у результаті чого відбулася повна та остаточна ліквідація всіх феодальних прав на селі.

Селянські повинності феодалам ліквідовувались остаточно. Якобінці вирішили за короткий термін основне питання революції – аграрне питання. Селянство стало від цих пір могутньою опорою якобінської республіки у її боротьбі з армією інтервентів.

Якобінці розуміли, що необхідною умовою для перемоги революції над контрреволюцією є союз революційної буржуазії з плебейством.

Коливання та слабкість, які виявив дантонівський Комітет громадського порятунку, спонукали якобінців поновити його склад. Керівником Комітету громадського порятунку, вождем якобінського уряду став Максиміліан Робесп’єр.

Контрреволюція продовжувала наступати. Війська коаліції просувались уперед. Заколотники завдавали удару по республіканським військам. Жирондистська контрреволюція встає на шлях терору. Якобінський уряд відповів революційним терором.

26 липня Конвент надав Комітету громадського порятунку право арешту підозрілих осіб.

27 липня, поступаючись вимогам санкюлотів та прагнучи ще міцніше спертися на їх підтримку, Конвент декретував смертну кару за спекуляцію, скупку та переховування предметів споживання. Ця міра була переходом до політики загального максимуму.

1 серпня Конвент прийняв низку репресивних революційних декретів.

Встановлення якобінської революційної диктатури являло собою процес, що почався з народного повстання 31 травня – 2 червня та завершився в основному осінню того ж року. Якобінці, прийшовши до влади, не мали ні ідеї, ні тим більше ніякого плану організації диктатури. Відчуваючи тиск народних мас і враховуючи великі вимоги, які пред’являлись вже самими завданнями боротьби проти переважаючих сил зовнішньої та внутрішньої контрреволюції, якобінці рішуче та швидко перебудували систему організації державної влади.

Вже з липня Конвент та Комітет громадського порятунку опинилися змушеними виконувати функції, що виходили далеко за межі Конституції. Вони поступово перетворювались в авторитарні органи революційної диктатури.

11 серпня Якобінський клуб постановив, що Конвент декретував “міри суспільного порятунку” та зберіг свою владу до кінця війни. Вступ у силу Конституції було вирішено перенести. Цим самим офіційно виконувався режим революційної диктатури, що склався у Франції. Підкорившись завданням організації оборони, якобінці посилили також державне втручання в економічне життя.

У серпні були прийняті закони про створення державних зерносховищ, про введення стабільних цін на овес та пальне, реквізицію продовольства для постачання у Париж. Однак цих заходів було недостатньо, щоб покращити також становище плебейства, особливо його найбідніших прошарків, які страждали від недостачі продуктів. Але напади “незміренних” на політику якобінців посилились.

5 вересня Шомет на чолі делегації санкюлотів надав Конвенту вимоги народу. Конвент прийняв головні з них. Він постановив “згідно з волею паризького народу поставити терор на порядок денний”. Конвент декретував створення революційної армії – збройної сили санкюлотів, яка була покликана придушувати заколоти та забезпечити постачання Парижу продовольством. Було реорганізовано трибунал, спрощено та прискорено судочинство. 28 вересня Конвент видав декрет про встановлення твердих цін на головні продукти споживання на всій території Франції (загальний мінімум) та відповідно поширювався максимум на заробітну плату робітників.

У серпні – вересні 1793 року система революційної якобінської диктатури склалася в основних рисах. Повне юридичне оформлення режим якобінської диктатури отримав 10 жовтня 1793 року в декреті Конвенту про створення Тимчасового революційного уряду.

Вищим органом якобінської диктатури був національний конвент. Він об’єднував одночасно законодавчу та виконавчу владу. Конвент декретував закони, а скликані із його складу комітети та наділені повноваженнями депутати здійснювали виконавчу владу. Депутати Конвенту, які мали широкі повноваження та права, направлялися в армію та департаменти. Більшість членів Конвенту в основному були відсутні, знаходячись у відрядженні як комісари та виконуючи інші доручення.

Революційним урядом Франції був Комітет громадського порятунку. Йому підкорялися всі державні органи. Комітет звітував щотижня перед конвентом, але його доповіді та пропозиції в основному приймалися Конвентом як директиви. На Конвент покладалось безпосереднє керівництво всіма сторонами державного життя республіки. У записній книжці Робесп’єра є такий запис: “4 істотних для уряду пункти:

продовольство та постачання;

війна;

суспільна думка та заколоти;

дипломатія.

Необхідно кожен день перевіряти, у якому становищі знаходяться ці чотири речі. Між членами Комітету було певне розмежування функцій. Карно та Сен-Жюст керували військовими справами; Жабон, Сент-Андре – військово-морськими; Робер Денде – продовольчими; Прієр де Конд’Ор займався постачанням та озброєнням армії; Барер – дипломатією, народною освітою, мистецтвом. Робесп’єру належало загальне керівництво. Його найближчими помічниками у цьому були Сен-Жюст та Кутон.

Комітет громадського порятунку реорганізував створений ще раніше Комітет громадської безпеки. До його складу входили якобінці: Леба, Давид, Вадьє та інші – усього 12 чоловік. На них покладалося керівництво поліцією та боротьба із внутрішньою контрреволюцією.

Конвент і комітети здійснювали владу через посередництво комісарів та народних представників, командуючих на місцях та через народні спілки й революційні комітети, які обиралися місцевими комунами.

Очолюваний якобінцями Конвент та його комітети знаходились у контакті з народом.

Якобінський блок був стійким та міцним літом та восени 1793 року. Навесні 1794 року він ослаб, коли звузилась його база, але він продовжував існувати і розпався лише на момент термідору.

Якобінська диктатура була вищою щаблиною розвитку Французької революції. Її історична роль неперевершена. Саме диктатура якобінців довела до завершення справу знищення феодальних устоїв у французькому селі, придушила роялістську та жирондистську контрреволюцію та організувала перемогу над поліцією європейських монархів.

Дата добавления: 2015-08-21