Суспільний та державний устрій Росії в середині ХVІІ ст. Прийняття Уложення 1649 року

Утворення Московської держави пов’язане із формуванням російської народності. Перша літописна згадка про Москву датується 1147 р. У ХІV ст. Московське князівство стає центром боротьби проти монголо-татарського іга. Московські великі князі постійно проводили політику завоювання інших земель і приєднання їх до Москви. З початку ХІV ст. до 1917 р. Росія провела у війнах 329 років. Великий князь Іван ІІІ наприкінці ХV ст. оголошує Московське князівство спадкоємцям пануючої Візантійської імперії, а в 1547 р. Іван ІV (Грозний) вінчається на царство, що було кроком до здійснення теорії “третього Риму”, у 1561 р. царський титул затверджується грамотою константинопольського патріарха. З 1550 р. до ХУІІ ст. скликаються так звані Земські собори, які разом з Боярською думою були органами станового представництва при Великому князі (царя). При цьому домінуюча роль царя була незаперечною.

До середини ХVІІ ст. виявились великі зрушення в економіці Російської держави, викликані розвитком грошового товарного господарства.

У другій половині ХVІІ ст. відбувалось дальше розширення території Російської держави, зміцнювалось російське володарювання над тими землями, які були завойовані раніше.

У розглядуваний період Російська держава перетворюється в станово-представницьку монархію.

З часів Івана Грозного, котрий своїми заходами, зокрема перебудовою політичного апарату й експлуатацією боярських вотчин, підірвав економічне і політичне значення феодальної знаті (княжат), посилилось значення царської влади. Однак її дальший розвиток здійснювався не без боротьби. Феодальна знать робила спроби обмежити владу московських царів шляхом так званих обмежованих записів.

Спроба обмежити владу царя була зроблена ще при виборах Годунова. Але ця спроба виявилась безуспішною. Владу Василя Шуйського можна було вважати обмеженою не тільки формально, але й фактично. Єдиною його соціальною базою було боярство. Звичайно, для того, щоб триматись на престолі, йому було необхідно знаходитись у тісному контакті з Боярською думою.

Нарешті за даними джерела, була обмежена влада і Михайла Романова.

Михайло Романов, якщо в дійсності і дав обмежувальний запис, то цьому запису не слідував, а в боярства не було реальних сил, щоб примусити його виконувати запис. Він спирався на дворянство і купецтво, що підтримували сильну царську владу.

Московському царю належало право законодавства, суду, управління і верховна військова влада. Царі посилали свою владу і над церквою.

У ХVІІ ст. всі державні справи вершились від царського імені. Включення в Соборне Уложення глави “О государственной чести, и как его государское здоровье обере гать” (гл. ІІ), свідчило про збільшення ролі царя в політичному житті країни.

Спадковість царського престолу стало повністю здійснюватись на основі принципу “перводворства и единонаследия”. Визначення царя Земським собором – “всей землей” вважалось однією з найбільш необхідних умов визнання законності царської влади.

Друга половина ХVІІ ст. характеризується подальшим ростом царської влади. Ознакою цього росту був занепад значення Боярської думи і припинення діяльності Земського собору.

Боярська дума була вищим законодавчим і судовим органом. Склад Боярської думи протягом розглядуваного періоду був неоднорідний за своєю чисельністю. Спочатку Боярська дума складалась з представників феодальної знаті (княжат), потім під час боротьби царя з княжатами вона поповнилась представниками “худорідних родів”.

На початку ХVІІ ст. в ній стало відігравати значну роль колишнє старе боярство. У ХVІІ ст. в склад Думи входили представники тих служилих людей, дворянства і дітей боярських, котрі висунулись в епоху селянської війни і зарекомендували себе як надійні захисники нової династії та нового ладу.

Число членів Боярської думи (бояр, окольничих, душних дворян, дяків і інших душних чинів) збільшувалась за кожним царюванням.

У думу все більше проникли представники неродових фамілій, Проходив процес її бюрократизації і одночасно обмеження її політичного впливу. Поряд з Боярською думою діяла ближня (Таємна) дума, до складу котрої входили більш довірені царю особи.

При думі створювались комісії для вирішення спеціальних питань. За всією ймовірністю деякі прикази (наприклад, Помістний і Розрядний) спочатку були подібними комісіями. У кінці ХVІІ ст. виникло особливе відділення Думи, де вирішувались судні справи, що доходили до думи – Розправна Палата.

Володіючи значною владою, Боярська дума була закладом, невіддільним від царя. Вона не мала самостійної, роздільної від царя компетенції. Наприклад, загальне правило … її рішення або обговорювались і виносились разом з царем, чи обговорювались і виносились без царя, але їм затверджувались. Однак, у ряді випадків Боярській думі вдавалось самостійно здійснювати свої рішення без затвердження царя і без його повноваження. Цар також видавав іноді укази без усякої участі Боярської думи.

Земський собор – це центральна станово-представницька установа, котра не була постійно діючою, а збиралась за потребою. Лише в перше десятиріччя царювання Михайла Романова, Земський собор отримав значення постійної представницької установи. Зміцнення царської влади виявилось у довгій перерві його діяльності. Земські собори складались з трьох основних частин – Боярської думи, собору вищого духовенства (“Освященного собору”) і зібрання представників від усіляких чинів, тобто помісного дворянства і купецтва.

Право скликання Земського собору належало царю, а в період царювання його влади, тобто Боярської думи, патріарху чи тимчасовому уряду. Іноді ініціатива скликання походила від попереднього Собору. Про скликання Земського собору переважно посилалась грамота на ім’я воєводи, котра оголошувалась у головній церкві міста, а в ній вказувалось, яку кількість виборних потрібно послати в Москву.

Засідання Собору звичайно розпочинались урочистим відкриттям його, де зачитувалась самим царем чи від його імені промова, у якій пояснювались причини скликання Собору і формувались ті питання, котрі підлягали розгляду.

Земські собори скликались для вирішення найбільш важливих державних питань: для обрання царів, для керівних вказівок щодо питань війни і миру, для встановлення нових податків, для прийняття особливо важливих законів.

Земські собори були органом впливу помісного дворянства і верхів купецтва. У міру зростання класових протиріч вони стали непотрібними і навіть небезпечними для керівної групи помісного дворянства, котре перетворилось у правлячий клас і добивалось встановлення абсолютизму.

Замість двірцево-вотчинних органів почалась розвиватись сітка приказів, у яких особливо виявлявся вплив дворянства і пов’язаної з ним бюрократії. Окремі прикази поділялись на низку відділів, котрі, поступово розвиваючись, перетворювались на самостійні прикази. При приєднанні Сибіру було створено Сибірський приказ, при приєднанні України – Малоросійський і тощо. Безплановість в організації приказів обумовила нечіткість у розмежуванні компетенції між ними.

ХVІІ ст. було століттям розквіту приказної системи управління. Кількість приказів постійно змінювалась, доходячи в окремі періоди до п’ятдесяти. Основною рисою приказної системи, було те, що прикази, оскільки адміністрація і суд взагалі тоді не розділялась, були не тільки адміністративними установами, але й судовими: вони виконували багато й інших різноманітних функцій; прикази відали містами, прибутки з котрих йшли на їх утримання; прикази поділялись на двірцево-вотчинні, судово-адміністративні, військові, обласні (центрально-обласні), що відали спеціальними галузями управління, хоча і ця класифікація не може бути визнана бездоганною.

Двірцево-фінансовими приказами були: 1) ловчий; 2) сокольничий (відали царським мисливством); 3) конюший; 4) приказ великого палацу, що відав триманням царського палацу; 5) приказ великої казни, що відав прямими податками; 6) приказ великого приходу, що відав побічними податками; 7) нова чверть, що відала питними прибутками.

До військових приказів слід відносити: 1) розряд, що відав спочатку всім військовим управлінням і призначенням служилих людей на посади. Окремі галузі військової справи стали доручатись з плином часу іншим приказам, а саме: 2) стрілецькому; 3) козачому; 4) іноземному; 5) зброярському; 6) гарматному.

До числа приказів, що відали спеціальними галузями управління, потрібно зачислити: посольський, що відав зносинами з іноземними країнами, не служилими іноземцями, поштою; кам’яний приказ, котрий відав спорудженнями кам’яних споруд; приказ книгодрукарської справи; аптекарський приказ; монастирський приказ, організований для суду над церковними властями; приказ золотої і срібної справи.

Склад приказів також не відрізнявся невизначеністю. Іноді на чолі приказів знаходились вищі чини: бояри, окольники, думні дворяни і дяки, а іноді прості дворяни і дяки. Очевидно, усе залежало від важливості даного приказу в загальній системі управління. Іноді приказом керувала одна особа, іноді ж на допомогу призначались товариші. В приказах працював чисельний канцелярський апарат: дяки і піддячі. Ці бюрократичні елементи виражали інтереси дворянства.

Робилося злиття деяких приказів. Згодом уряд зробив спробу централізації і бюрократизації управління шляхом заснування (1658 року) Таємного приказу, чи Приказів таємних справ. Особливістю цього приказу було те, що він перебудував безпосередньо при цареві і повинен був об’єднувати в його руках важелі контролю над державним управлінням. У Таємний приказ, обходячи відповідні прикази, поступали різні справи: і по Посольському, і по Розшуковому, і по Чолобитному приказах, і по Розряду.

У розглядуваний період основною адміністративною одиницею був повіт.

Губне самоуправління спочатку надавалось декільком містам і волостям, тобто вони не прирівнювались до основної територіальної одиниці – повіту, але з плином часу в кожному повіті стало засновуватись одне губне управління.

Органом губного самоуправління була губна хата, що складалась з губного старости, цілувальників, губного дяка.

Земські установи, котрі отримали розповсюдження пізніше губних, вводились як в повітах, так і групах волостей і навіть в окремих волостях.

Поряд з губними і земськими установами поступово вводились воєводсько приказне управління (компетенція воєвод розширювалась, що викликало зменшення значення органів земського управління). Посилання воєвод у прикордонні повіти мала місце ще на початку ХVІІ ст., число воєвод в повітах не тільки в прикордонних, але й у внутрішніх збільшилась.

Введення воєводсько-приказного управління обумовилось тим, що представники губного іноземного самоуправління не в змозі були виконувати ті завдання, котрі ставила поміщицька держава на місце в органи влади в умовах класових протиріч, що загострила період становлення абсолютної монархії (у другій половині ХVІІ ст.).

Уряду необхідно було мати для скорішого придушення руху серед міського населення і селянства своїх представників, котрі обмежували в своїх руках усі функції управління, у своєму розпорядженні мали б військову силу і контролювали б діяльність інших властей, у тому числі губних і земських властей.

Функції воєвод, що зазначались особливими інструкціями чи наказами, були різноманітними. Воєводи завідували поліцією, військовою справою, володіли правом суду, іноді їм доручалось (у прикордонних повітах) завідувати зносинами з іноземними державами. Хоча спочатку воєводи не вмішувались в губне (земське самоуправління, однак згодом воєводи підкорили собі губні установи та зробили губних старостів і цілувальників своїми помічниками, вони підкорили собі і органи земського самоуправління в їх поліцейських функціях.

Величезні зміни в суспільно-політичному устрої російської держави в період, що розглядається, обумовили розвиток законодавчої діяльності.

Серед окремих пам’ятників за своїм значенням виділяються так званні губні і земські уставні грамоти, у яких встановлювались печатки земського і губного самоуправління. На їх основі можна уявити собі основні риси місцевого управління.

Для історії фінансового права мають значення митні грамоти, що визначали порядок митно-фінансового управління. Вони встановлювали розмір внутрішніх мит, визначали предмети, особи і місцевості, що підлягали обкладенню митами.

Кодифікація в цей період почалась виданням судебника 1550 року, відомого під іменем Царського, чи Другого судебника. Основним джерелом цього судебника є Судебник Василя ІІІ, що не дійшов до нас.

Судебник розбивався на 100 статей, розташований за досить елементарною системою. Весь законодавчий матеріал Судебника може бути розбитий на чотири частини: перша містить постанову, котра виноситься до суду – центрального; друга – до суду обласного; третя – до цивільного права і процесу; четверта містить у собі додаткові статті. Відповідно, Судебник являє собою головним чином збірник судового права. Царський судебник ще більшою мірою, ніж судебник 1497 року, відображав інтереси помісного дворянства і купецтва.

Це в першу чергу відобразилось на підвищенні кримінальної репресії за замах на життя, честь і майно бояр і дворян і на посилення принципів і розшукового процесу.

Майже одночасно з Судебником був виданий Стоглав (у 1551 р.), що є результатом законодавчої діяльності церковного (стоглавого) собору. Стоглав на зразок Царського судебника також розділений на 100 глав (статей), містив поряд з важливими постановами про церкву ряд норм кримінального і цивільного права, що забезпечували посилений захист інтересів духовенства.

При складанні Судебника передбачались необхідність поповнення його новим законодавчим матеріалом, який являє собою окремі укази і боярські вироки. Тому стаття 98 Судебника встановлює порядок приписки до його постанов “новых дел” – додаткових указів. Ці приписки робились кожним приказом, що приєднував норми відомчого характеру. Так з часом створювались так звані Указні книги приказів. Серед них велике значення в історії права мають Указні книги судових справ, Земського приказу, Помісного приказу, Розбійного приказу. У цих джерелах ще більшою мірою захищались інтереси помісного дворянства.

Як Царський судебник, так і окремі укази, видані одразу після нього, регламентують значною мірою ті відносини, котрі характерні для процесу загального закріпачення селян. У міру розвитку цього процесу більшість норм судебника і пізніших указів стали визнаватись застарілими.

На кінець першої половини ХVІІ ст. особливо відчувалось незадоволення законодавством з боку помісного дворянства. Воно було незадоволене станом питання про кріпосне право. Селяни, які втекли від поміщиків, могли безкарно переховуватись крупними вотчинниками. Помісне дворянство було незадоволене станом питання про помістя. Різниця між помістями, якими володіли дворяни, і вотчинами, якими володіли основним чином бояри, звелась на цей час до того, що весь тягар військової служби припадав на дворянство.

Джерелами уложення були: судебники; візантійське право; литовські статути (1529, 1566, 1588); нові статті, які включені самими упорядниками проекту, так і внесені за настановою виборних – членів Собору – згідно з їх чолобитними. Серед цих статей потрібно вказати на главу ХІ “Суд о крестьянах”, в якій відмінялись “урочние лета” і утверджувалось повне право поміщика на працю і особу селянина. Було змінено законодавство про помістя. В буржуазній літературі часто перебільшували значення іноземних джерел Уложення (візантійського і литовського). Забуваючи, що литовське право є системою права, що розвинулась з основних початків “Русской правды”. Що ж стосується візантійського права, то воно було вже давно відомо московському праву.

Посилаючись на візантійське право, упорядники намагались посилити авторитетність їх законодавчої діяльності. Часто упорядники запозичували не норму, а форму вираження цієї норми, юридичну термінологію. Накінець, запозичуючи ту чи іншу норму, упорядники часто піддавали її радикальній переробці. Таким чином, Соборне уложення є кодексом, у котрому отримав подальший розвиток початок російського права, що виражений у Руській правді і в судебниках.

Соборне уложення відповідало інтересам дворянства. Воно являло собою кодекс кріпосництва. Разом з тим із техніко-юридичної точки зору Уложення як кодекс є кроком вперед в порівнянні з судебниками. У ньому подана розвинута система права, ніж у попередніх законодавчих пам’ятниках. Як і в усіх кодексах феодальної епохи, в Уложенні відсутні норми, котрі регулюють діяльність центральних установ, і досить мало міститься постанов, що відноситься до сімейного і зобов’язального права.

Подальший розвиток законодавства здійснювався виданням указів. Укази, що відміняли, доповнювали чи змінювали постанови Соборного уложення, носили назву нововказівних статей.

Дата добавления: 2015-08-21