Походження і розвиток Арабської держави

Великий півострів Аравія, площа якого дорівнює 3 млн кв км, окремі райони сирійської пустелі з найдавніших часів були заселені арабами. Соціально-економічний і культурний рівень розвитку різних областей цього регіону був неоднаковим.

На півдні, в Ємені, до VІ ст. існувала Хим’ярітська держава. Ємен славився виробництвом зброї, обробкою шкіри. Ще в давнину склалися відносини обміну з кочовими племенами Аравії.

Кочовики-скотарі складали більшість населення півострова. Їх називали бедуїни (степовики). У VІ–VІІ ст. племена бедуїнів переживали процес розпаду первісного ладу. Зародились соціальні протиріччя в середині роду.

Значного поширення серед арабів набуває рабство. Рабами, як правило, були чужоземці, привезені з Африки.

Криза рабовласницького суспільства Ємену та розпад первісного ладу у бедуїнів проходили в період, коли Аравія стала об’єктом зовнішніх завоювань.

З 525 року Ємен знаходився під владою Ефіопії. В подальшому ефіопів вигнали перси, що зробили Ємен сатрапією Сасапідського Ірану (572–628). Йємен у цей час переживав економічний занепад.

На початку VІІ ст. у арабських племен Аравійського півострова йде інтенсивний розклад первісних відносин. Розвиток землеробства і тваринництва веде до майнової диференціації суспільства, до використання рабської праці. Вожді родів і племен (шейхи і сейіди) базують свою владу не тільки на звичаях, авторитеті і повазі, але й на економічній повазі. У середовищі бедуїнів (жителів степів і напівпустель) зустрічаються салухи, що не мають засобів існування (тварин) і, навіть, тариди (розбійники), яких виганяли із племен.

Релігійні уявлення арабів не були об’єднані у якусь ідеологічну систему, поєднувались фетишизм, тотелізм і анамазм (шанування каменів метеоритного походження, тотемів: лева, собаки, ведмедя, сокола та ін.). Поширені були християнство і удаізм.

У VІІ ст. на Аравійському півострові існувало декілька незалежних одна від одної феодальних держав. У старійшини родів і племінної знаті зосереджувалось багато тварин, особливо верблюдів. Ця ж родова знать претендувала і на кращі пасовиська і колодязі. У випадку вдалих набігів військовополонених перетворювали у рабів і змушували їх пасти тварин. Рабська праця витісняла працю вільних.

Разом з тим в областях, де було розвинене землеробство, відбувається процес феодалізації. Цей процес охопив міста-держави, зокрема Мекку. На цьому ґрунті виникає релігійно-політичний рух – ханіфізм. Цей рух був спрямований проти племінних культів, за створення спільної релігії з одним божеством.

Ханівський рух був спрямований проти родоплемінної знаті, у руках якої була влада в арабських феодальних державах. Цей рух виник у тих центрах Аравії, де феодальний уклад набув більшого розвитку і значення – у Єменії і місті Ятрибі. Він охопив також і Мекку, де одним з його представників був Мухаммед.

Основною передумовою об’єднання Аравії є розпад первісного ладу, прагнення племенної верхівки закріпити за собою право на земельну власність. Цьому ж сприяв занепад рабовласницьких держав на півдні Аравії; необхідність протистояти зовнішнім завоюванням.

Мухаммед (бл. 570–632) – людина, що ввійшла в історію як великий і головний пророк ісламу. Мухаммед виступав з проповіддю, увесь зміст якої зводиться до постулату, що існує лише один Бог – Аллах і всі повинні бути покірні його волі (“іслам”, “мусульманство” – від слова “покірність”).

Народився пророк в збіднілому клані Хашім могутнього мекканського племені курейшитів. Ріс сиротою, пас худобу свого дядька Абуталіба, а потім перейшов на службу до багатої вдови Хадіджі, яка згодом стала першою дружиною пророка. Незважаючи на 15–16-річну різницю у віці, шлюб їх був щасливим і дав потомство. Однак, з усіх інших чисельних шлюбів пророка (у тому числі і з малолітніми дружинами) нащадків більше не було, а з дітей Хадіджі лише одна дочка Фатіма пережила батька і залишила двох синів.

Після одруження на Хадіджі Мухаммед покинув торгівлю і цілком зосередився на релігійних пошуках. Йому навідувалися “видіння”, він чув божественні “голоси”. Близько 610 р. Мухаммед виступив як релігійний проповідник. Догматика нового віровчення була відверто запозичена з Біблії. Так, як пророків єдиного Бога Мухаммед називає першолюдину Адама, єврейських праотців Авраама (Ібрагім), Ісаака (Ісхак) та ін., Ісуса (Іса-бен-Маріам, тобто – син Марії) і чомусь Олександра Македонського (Іскандер). Завершує цей список сам Мухаммед – останній і найвеличніший з пророків. Вимоги до обрядової сторони теж були максимально простими і зрозумілими – щоденна молитва, супроводжувана омовінням, дотримання посту, внесення до загальної скарбнички податку на користь бідних – т. зв. закяту, який первісно становив приблизно 2,5 % від загальної вартості майна. З-поміж решти самозваних “пророків” іудейського, християнського, маніхейського тощо толку Мухаммеда відрізняло те головне, що було життєво необхідним для Аравії початку VІІ ст. н. е. – заклик до єднання усіх арабів під прапором єдиного бога. Притягальну силу нового віровчення збільшувало і вороже ставлення Мухаммеда до рабовласництва, принаймні, у середовищі єдиновірців. Спочатку підтримували Мухаммеда одиниці з числа найближчих родичів: Хадіджа, син Абуталіба Алі – двоюрідний брат Мухаммеда, який одружився на його дочці Фатімі, купець Абу-Бакр, Омар та деякі інші, загалом дуже і дуже нечисельні прихильники. Пророку довелося навіть 622 року втікати з рідної Мекки, де він зіткнувся з опором панівної в місті племінної верхівки курейшитів. Опинився утікач у сусідньому Ятрибі, який давно виступав торговельним і політичним конкурентом Мекки. Згодом Ятриб почали називати Мадінат ан-Набі, що означає “місто пророка”, або просто Медина. Після прибуття Мухаммеда до Медини більшість місцевої общини прийняла вчення ісламу. Це був справжній тріумф, рік переселення (622 р. н. е.) – хіджра став вважатися першим вихідним роком нової мусульманської ери.

Мединська община мусульман заснувала свій статут, свої організаційні форми, перші закони і прописи. Мухаммед суттєво поглибив відмінності між власним віровченням та вченнями іудеїв і християн, максимально наблизивши нову релігію до традиційних норм життя арабів (багатоженство, підпорядкування жінки чоловікові тощо) та до норм місцевого права (чітке відстоювання інтересів приватної власності, характерне для товарного люду).

Під впливом ісламської общини до Медини за короткий проміжок часу приєдналися південна та західна Аравія, найдовше, до 630 р., трималася ворожа Мекка. Але коли раніше войовничі курейшити визнали іслам, Мекка була оголошена священною столицею нової релігії, а вчорашні релігійні супротивники швидко посіли чільні місця серед найближчого оточення пророка.

Мухаммед зробив те, чого найбільше потребували сучасні йому араби – він об’єднав їх, дав їм зрозуміле і доступне кожному віровчення, що вказувало напрями застосування внутрішньої енергії суспільства. Курс цей був простим і зрозумілим – правовірні повинні направити на правильний шлях “невірних”, об’єднати їх усіх під священним прапором ісламу.

Такі міста, як Хіджаза, Ятриб (Медина), Мекка, мали тісні зв’язки з кочовими племенами. Значна частина населення Мекки належала до племені Курейні. Місто складалося із кварталів, заселених окремими курейшитськими родами.

У результаті торгівлі в місті накопилися значні багатства, існувала майнова нерівність. Постійні торгово-економічні зв’язки мешканців з іншими аравійськими племенами сприяли поширенню їх впливу на ці племена. Мекканський храм – Кааба (та його святиня Чорний Камінь (метеорит), який був вмонтований в стіну храму) стали місцем паломництва для багатьох людей, у тому числі з кочових племен.

Спочатку ханіфізм не мав підтримки у м. Мецці, але під впливом соціальних потреб населення перейшов на інший етап розвитку, який можна уже розглядати як виникнення нової релігії, яка стала називатись “іслам” (покірність). У пророцьких сурах поряд з єдиним божеством Аллахом, висувається не менш важливий догмат про посланця Аллаха (расул Аллах), який претендує на одноосібного посередника між верховною суттю і людьми. У пророцьких сурах звернено більше уваги на деякі земні, реальні явища: засуджується і забороняється лихварство. Те, що ви даєте на зростання, щоб воно зросло за рахунок майна інших людей, не зростає перед Аллахом. Торгівля – справа похвальна, і у пророцьких сурах зустрічаються особливо настійливі заклики дотримуватись торговельних і лихварських угод і розрахунків. І будьте вірні в мирі й увазі, коли відміняється і зважуйте правилами взагалі. Мухаммед сам був купцем, і міг зрозуміти інтереси середнього і дрібного мекканського торговельного люду.

Знать Мекки виступала проти Мухаммеда, й у 622 р. він змушений був тікати до Медини (622 р. – рік хіджри, від нього мусульмани ведуть літочислення), де знайшов підтримку з боку місцевої знаті, яка була незадоволена конкурентністю з боку знаті Мекки.

Через декілька років після хіджри арабське населення Медини ввійшло до складу мусульманської громади, якою керував Мухаммед. Він виконував не тільки функції правителя Медини, але й судді та військового керівника.

Збройні сутички з Меккою були тривалими, і в 630 р. вона здалась мединцям. Після знищення ідолів предметом шанування та культу залишився відомий Чорний камінь, що вмонтований у стіні храму Кааба.

Суть нової релігії полягала у визначенні Аллаха єдиним божеством, а Мухаммеда – його пророком. Рекомендується щодня молитись, відраховувати сорокову частину доходів на користь бідних, поститись. Мусульмани повинні брати участь у священній війні проти невірних. Усі, хто сповідує іслам, – брати, незалежно від того, до якого роду або племені вони належать. Отже, підривався попередній поділ населення на роди і племена, з чого починалось майже кожне державне утворення.

Особливістю арабського феодального суспільства було те, що в ньому не виник становий устрій у тій формі, яка була у Європейських країнах. Права і привілеї феодалів були регламентовані у мусульманському праві. Тільки нащадки Мухаммеда – шейхи і сеїди вирізнялись із загальної маси мусульман і користувались деякими привілеями, наприклад, вони носили чалму зеленого кольору (її носили і ті, хто здійснив паломництво до Мекки).

Іншою особливістю арабського феодального суспільства була різниця у правах між мусульманами і не мусульманами. Ті, хто сповідував релігію одкровення (іудеї, християни), називались зимміями і відокремлювались законом як від мусульман, так і від язичників. Вони користувались автономією, своїми цивільно-процесуальними звичаями і управлялись своїми старійшинами. Але за злочин вони несли відповідальність за шаріатом.

Зімміям заборонявся шлюб з мусульманками, заборонялось мати рабів-мусульман. Вони мали носити особливий одяг з длч того, щоб відрізнятись від мусульман. Вони не могли їздити на конях, а тільки на мулах або на віслюках.

Зберігалось рабство, яке у значній мірі затримало розвиток феодальних відносин. Раби не були суб’єктами права. Проте, за дозволом своїх панів вони могли займатись ремеслом і торговлею, і тим самим укладати угоди з вільними людьми. Звільнення рабів-мусульман визначалось благородною справою.

Халіфат – феодально-теократична деспотія. На чолі держави находяться халіф, наступник – намісник Аллаха на землі. Халіфи затверджували у своїх руках духовну і світську владу.

Джерелом влади халіфа було обрання народом або заповідне розпорядження халіфа.

З часом другий спосіб став домінуючим. Наступником міг бути член сім’ї халіфа, або ж із роду Мухаммеда, який не має тілесних недоліків і досяг повноліття. Влада халіфа припиняється смертю, відмовою від влади фізичною та моральною неспроможністю виконувати свої функції.

Найближчим помічником халіфа і другою особою у країні був візир. Їх влада могла бути двох родів: візири з досить широкою владою і з владою звуженою. Візири першого роду самостійно керували державою від імені халіфа, лише звітуючи перед ним за свої дії, другого – виконували лише накази халіфа. Іншими важливими чиновниками халіфа були: особа, що наглядала за чиновниками халіфа; керівник поліції; командир охоронців халіфа; завідуючий поштою (розвідкою).

У халіфаті вели чотири книги, куди занотовували важливі державні дані. Для ведення цих книг було створено особливі канцелярії (дивани). Так виникли такі дивани: військових справ, внутрішніх справ, фінансів і диван, де складали списки всіх чиновників.

Органом місцевого управління був емір, якого назначав халіф. Поступово їх влада стала спадковою. Еміри мали помічників – наїбів. Посадові особи, що керували містами і селами, називались шейхами.

Основною особливістю мусульманського права є те, що воно випливає із релігійних законів ісламу. Звідси й інша його особливість – необхідність для мусульман, у якій би країні вони не жили, керуватись тільки мусульманським правом.

Дата добавления: 2015-08-21