Божественне походження сповіді

Сповідь установив Ісус Христос в день Свого воскре­сіння, сказавши Апостолам: "Кому відпустите гріхи — відпус­тяться їм, кому затримаєте — затримаються" (Йоан 20, 23). Цими словами Ісус Христос наділяє Апостолів владою судити душі. Разом з тим, Він зобов'язав вірних відкривати перед ними свою душу, бо інакше Апостоли не могли б судити справедливо. Священик, приступаючи до сповіді, перш ніж оголосити справедливий вирок, повинен пізнати стан тієї людини, котра приступає до того суду (сповіді). Суд цей (сповідь) відбувається таємно, без свідків: сам грішник віддає себе на суд, сам себе й звинувачує. Саме тому в сповіді він повинен щиро відкрити свою душу. Якщо ж грішник ошукує священика, приховуючи великі провини, — над такою людиною зависає вирок вічних мук. Зі слів Ісуса Христа випливає і те, що священик повинен знати гріхи, бо інакше не міг би їх затримати; отже, з цього кожний повинен зробити висновок, що вірні мусять визнавати свої гріхи сповіднику.

Сповідь існувала в церкві завжди (Трид. Соб. 14, 6).

Ще в Старому Завіті знаходимо сповідь, правда, не як Тайну, а як прообраз. Перша сповідь відбулася в раю; сповідником був Бог, а Адам і Єва — тими, що каялися. Від Каїна Бог вимагає сповіді, а коли той відмовляється від неї, стає проклятим. Давид визнав свої гріхи і здобув прощення. Свого роду визнан­ня гріхів існувало, як звичай, у євреїв — згідно з вказівками і настановами Мойсея (Левіт 5, 6; 4, 6). Свої гріхи люди визнавали під час хрещення Йоанові Хрестителю (Мар. 1, 5). Ісус Христос прийшов не ліквідувати закон Мойсея, а лише доповнити його і удосконалити (Мат. 5, 17); отже, й сповідь, яка вже існувала, лише затвердив і удосконалив. Ісус Христос підніс сповідь до гідності Тайни і пов'язав з нею численні ласки.

Ще при Апостолах християни "визнавали та виявляли діла свої".

Так, напр., приходили до св. Павла в Єфезі (Діян. Ап. 19, 18). Св. Йоан Євангеліст говорить, що, визнаючи свої гріхи, можна здобути їх прощення (І Йоан І, 9).

Св. Отці і вчителі Церкви з давніх-давен у своїх листах часто закликали вірних до св. сповіді, використовуючи цікаві порівняння.

Тертуліан (+240), напр., порівнює християнина, котрий не хоче визнати священику своїх гріхів, із хворим, котрий соромиться показати лікареві свою рану. Оріген (+254) говорить, що гріх мучить нашу душу, доки не позбудемося його на сповіді. Св. Василій говорить, що, як хворий звертається до лікаря, так і грішник повинен звертатися до тих, хто уповноважений відпускати гріхи, тобто до будівничих Божих ласк. Св. Августин виразно говорить: "Не вистачить визнати гріхи самому Богу, перед котрим неможливо нічого прихо­вати, але обов'язково треба визнати їх Його заступнику, священикові". — Папа Лев І у своєму листі до єпископів Капанії в 450 р. говорить про надмірну суворість прилюдної сповіді і вказує на достатність визнання своїх гріхів таємно. Важливо й те, що св. Отці застерігають християн від приховування гріхів на сповіді. З огляду на ці історичні свідчення, протестантський історик Гіббонс вважає абсолютно доведеною справою існування сповіді вже протягом усіх перших чотирьох століть християнства. Існування сповіді у наступні століття можна довести численними свідченнями. Досить згадати, що з історії знаємо сповідників майже усіх християнських правителів.

Так, напр., у VIII столітті сповідником Карла В. був Гільдегрант, архієпископ Колонський.

У найдавніших сектах також існувала сповідь, хоча вони (секти) і відійшли від правдивої церкви.

Неможливо допустити, що сповідь була винаходом людини.

Історія зберегла імена видатних винахідників. Але хто є автором сповіді? Який Святий, Отець церкви або Папа? В якій країні і коли вона була встанов­лена вперше? На ці питання неможливо відповісти. Якщо б хтось із людей хотів запровадити сповідь, чи не привело б це до обурення і опору, як це сталось в Англії, коли пузеїти хотіли запровадити сповідь? Історія не говорить нам про це нічого. Нерозумно стверджувати, що сповідь запровадили священи­ки. З якою метою вони б це робили, адже цим вони ускладнюють свої обов'язки і це не приносить їм жодної тимчасової користі, а лише завдає їм зайвого клопоту? Бо жодна праця не є такою обтяжливою і шкідливою для здоров'я священика, як власне сповідь. Зрештою, і самі священики так само зобов'язані сповідатися, як всі вірні.

Протестанти стверджують, що сповідь запроваджено на Лютеранському Соборі в 1215 р., тому що саме тоді було зобов'язано вірних сповідатися хоча б раз на рік. Такий висновок нерозумний. Коли батько наказує синові, щоб той відвідував його бодай раз на рік, то нерозумно було б робити висновок, що син ніколи перед тим не був у батька.

Установлення Тайни Покаяння є доказом великого милосердя і мудрості Господа Бога.

Згрішивши, стаємо схожими на злочинців, засуджених на смерть, але як легко здобуваємо прощення від Бога! Бог не вимагає від нас тяжких страждань, паломництв до Єрусалиму і т. п.; Він бажає лише, щоб ми визнали гріхи перед Його слугою, котрого добровільно обираємо і котрий зобов'язаний зберігати таємницю. Духовний в'язень, на відміну від тюремного, може без усяких труднощів звільнитися від пут гріха. Боже милосердя є невичерпним. Тяжко заперечити, що сповідь є лише справою Божої мудрості (філософ Лейбніц). Мудрість досвідченого лікаря проявляється в лікуванні хворих засобами, які протистоять недузі, — таким чином усувається не лише хвороба, але і її причина (св. Бонав.). Усі гріхи, як відомо, походять з надмірної гордості, саме вона є початком будь-якого гріха (св. Тома з Акв.); а сповідь якраз є протилежністю гордості, бо вона упокорює грішника. Але мудрість Бога полягає також в тому, що сповідь, встановлена Ним, легка для здійснення, хоча людині нелегко її відбути, тому що вона вимагає від людини великих зусиль для переборення самої себе. Нерозумно чинить той, хто думає, що може обійтися без сповіді.

Дата добавления: 2015-08-21