Походження назв „Україна, „Малоросія, „Великоросія, „Росія.

Походження назви "Україна"

Мова являє собою складний інформаційний аспект феномену України, а саме сиґнальну систему, яка забезпечує взаєморозуміння між її носіями. Отже, мова є основним засобом згуртування етносу, його розвитку і, зрештою, його самоусвідомлення як нації. Разом з тим мова це система слів. А "слово було на початку і слово було Богом". Цей аспект слова, поряд з інформаційним, живе й досі, на жаль, не для кожного. У грецькій мові відповідний термін "лоґос" позначає як слово, так і розум, і Боготворця. Цей містичний аспект слова дає змогу здійснити й іншу, не менш важливу, ніж взаєморозуміння, функцію мови, функцію самопізнання, пізнання світу, пізнання Бога.
У тісній взаємодії з іншими факторами етнотворення мова формує національний менталітет, національну культуру і духовність нації. В процесі безперервної взаємодії своїх елементів протягом віків мова розвивається, збагачується, видозмінює значення слів, однак її загальна структура зберігає свої особливості. [...]
Почнемо зі слова "Правда". В українській мові цим словом позначаються два поняття - поняття права, закону ("Правда Ярослава", "Руська правда") і поняття істини. Слово це поєднує імена сонячного, чоловічого начала ("Ра") і жіночого, вологого ("Да"). За реставрацією О.П.Знойка воно утворилось з прадавнього словосполучення "пра-в-да", яке означало "дитя неба", тобто божественну істину і водночас - вищий (небесний) закон. М.Я.Марр писав, - двозначність слова "правда" є рудиментом полісемантизму і характеризує українську мову мірою розвитку більш давньою, ніж інші індоєвропейські мови".
Польський мовознавець М.Красуський у своєму дослідженні коренів санскриту та індоєвропейських мов дійшов висновку, що їх основою є українська мова.
Античні греки слушно вважали, що серед багатозначності слів лише одне, а саме первісне значення є істинним. Дослідження істини, яка у грецькій мові позначена словом "етимон" і було названо етимологією. Якщо переглянути етимологічний словник, виданий у Києві у 80 роках XX ст., то створиться враження, ніби переважна більшість слів української мови запозичена з інших мов.
Причиною такої спотвореної подачі матеріалу була згадана у вступі імперська тенденція трактувати українців як недозріле, неповноцінне відгалудження російської нації, що не має ні своїх культурних традицій, ні вартого згадки минулого, ні власного словникового запасу, ні навіть достойної назви для своєї землі.
Ця брехня викладалась так гучно і впевнено, що чимало навіть непересічних людей повірили у її істинність. Виступаючи в Києві, американський президент Буш, між іншим, висловився приблизно так: "...ви назвали свою країну Вкраїною, Кордоном...". Якби не такою навальною і приголомшливою була пропаганда російських істориків, хіба могла б людина рангу Буша, людина здатна мислити, припустити, що існує у світі народ, який міг би назвати свою країну Околицею, Кордоном?.. Отже, почнемо свої етимологічні екскурси в українську мову й ментальність саме з найдорожчого для нашого народу слова, слова Україна.
Поширене, але поверхове пояснення цього слова зводиться до того, ніби слово Україна означає - "земля, що лежить скраю". Такої думки дотримуються, зокрема, російські історики, які переконують себе й усіх, ніби наші землі є окраїною Росії, звідки й назва. Однак слово "Україна" набагато старше від самої Росії. Коли це слово вже писалося у давніх документах як назва нашої держави, то ще не існувало не тільки Росії, але й бодай маленького Московського князівства, а майбутня столиця Росії - Москва була пограничною заставою київських князів на околиці України.
Канадський професор Орест Субтельний, автор англомовної історії України, розуміє безглуздість претензії російських істориків, однак підхоплює їх тлумачення терміну, твердячи, що Україна це таки "земля скраю", але вже не Росії, а Європи. Пан Субтельний, однак не може пояснити чому Україна, на якій міститься географічний центр Європи, а не, скажімо, Шотландія, є "землею скраю". Він не може також вказати, яка конкретна європейська держава (згадаймо, що Росії тоді ще не було) могла надати нашій землі назву Окраїна? Такої держави тоді просто не існувало. Не могли ж сусідні невеликі князівства чи королівства молдаван, валахів, чехів, угрів, литовців або поляків назвати своєю окраїною могутню Київську імперію, що простяглась від Чорного моря до Балтійського і від Карпат до Кавказу...
Те, що назва наших земель не має нічого спільного з поняттям околиці-периферії, цілком очевидно. Тому деякі дослідники намагаються довести, що серед давніх арійців існував загадковий народ укрів, який нібито й заснував свою державу Україну. Кілька років автор витратив на пошук згадок про цих укрів у міфології, історичних документах, мовознавстві, але безуспішно... Довелось визнати, що історія укрів реально існує лише в гіпотезах їхніх прихильників. До того ж муляли запитання: "в який спосіб від назви "укра" утворилась не "Укрія", а "Україна""? Ні, не фантомні укри дали нам цю назву!
Але хтось її дав...

Мала́ Ру́сь або Мала́ Росі́я (грец. Μικρὰ Ῥωσσία ^[1]) — грецька церковно-адміністративна назва, що з'явилася на початку 14 століття для окреслення Руського королівства. Архаїчна назва України. Похідна назва нового часу — Малоросія.

Назви Мала і Велика Русь виникли задовго до того, як на землях сучасної Росії сформувалась єдина держава. Їх започаткували галицько-волинські князі, ініціювавши створення власної митрополії в межах колишньої загальноруської (близько 1303 р.). Цей феномен був осмислений візантійськими ієрархами як виділення зі складу «Великої Русі» (у грецькій огласовці — Росії), що охоплювала 19 єпархій, «Малої Русі», в складі галицької, холмської, перемишльської, володимиро-волинської, луцької та туровської єпископій (тобто Галичини, Волині й Турово-Пінщини). Попри всю ефемерність цього новотвору, запроваджена греками термінологія прижилась на місцевому ґрунті, потрапивши й до світської титулатури: останній галицько-волинський володар Юрій-Болеслав II у 30-х рр. XIV ст. іменував себе «князем усієї Малої Русі»; «королем Ляхії та Малої Русі» називали польського короля Казимира, котрий поширив свій політичний контроль на значну частку володінь Юрія-Болеслава.

У церковному вжитку межі «Малої Русі» як поняття не залишалися сталими, оскільки ця назва поширилась і на створену близько 1317 р. литовську митрополію з центром у Новогрудку. Тож, як бачимо, здійснений у XIV ст. термінологічний поділ Русі мав не етнічне, а церковно-політичне підґрунтя. Якщо ж зважати на те, що константинопольські патріархи то ототожнювали «Малу Русь» із Волинню, то відносили до неї Київ і Смоленськ, стає зрозумілим, що, запроваджуючи цей термін до широкого обігу, вони далеко не завжди орієнтувались у тогочасних географічних реаліях.

Цікаво те, що назву Малоросса (Malorossa) знаходять у «Космографії» Аноніма з Равенни, який жив у VII ст. Коли, як вважається, ще не існувало ні етноніма малороси, ні назви Мала Русь чи Малоросія, виникнення яких відносять щонайменше до XVII ст.^[2]

«Велика Русь» Територіальний і географічний зміст терміна спочатку не був точно визначений. Вперше словосполучення «Велика Русь» згадується в XII столітті, але прикметник «Великий» був лише епітетом, що відображає розміри і велич країни. Географічне значення він набув пізніше, у період феодальної роздробленості і монголо-татарського нашестя, коли з поділом Київської митрополії в XIV столітті виникає церковне поняття «Мала Русь», що спочатку включає в себе 6 єпархій Галицько-Волинського князівства. Великою Руссю стали називати інші 12 єпархій, включаючи і Київ. З кінця XVI століття термін Мала Русь позначає вже всю Південно-Східну Русь, перш за все області навколо Києва. У XV–XVII століттях «Великая Русь» перемежовується так само з «Білою Руссю» — обидва ці поняття позначають Московську Русь. З середини XVII століття уявлення про Росію, що складається з Великої, Малої і Білої Русі, остаточно закріплюється, що знаходить відображення не тільки в титулі государя, але і в офіційній концепції триєдиного руського народу.

Происхождение и употребление слова «Русь»

Название Руси произошло от летописного племени русь, основавшего Древнерусское государство. В некоторых источниках, относящихся к XI—XII векам, употребление понятий Русь или Русская земля ограничивается лишь Киевским княжеством как коллективным владением князей-Рюриковичей и местонахождением великокняжеского престола. С XII века название постепенно переходит на все удельные княжества. В историографии термин Русь распространяется на всю территорию Древнерусского государства с момента его основания в 862 году. Вследствие политического разделения Руси возникли уточняющие термины, такие как Малая Русь, Великая Русь, а также позднесредневековые деления по цветной схеме. В титулах монархов и представителей духовенства, претендовавших на общерусскую легитимность, традиционно использовалась приставка «всея Руси». С конца XV века в трудах православных книжников Русь начинает фигурировать в эллинизированной форме Рос(с)ия^[1], которая впоследствии стала в Русском государстве официальной. Понятие Русь широко распространено в фольклоре и поэзии, в том числе в таких оборотах как Святая Русь.

В западных средневековых источниках слово Русь встречается в формах Russia, Ruthenia, Roxolania, Ruscia или Ruzzia. По польско-литовской исторической и публицистической традиции термином Русь называли лишь подвластные собственным монархам земли Юго-Западной Руси, отвергая тем самым притязания на них московских государей. Главным городом Руси поляки считали Львов, столицуРусского воеводства^[2]. Несмотря на то, что подобная терминология, вкупе с термином Московия для земель Северо-Восточной Руси, нередко перенималась западными источниками, многие из них продолжали называть термином Руссия все земли исторической Руси.

Дата добавления: 2015-09-03