Стародавні етнічні процеси на території України та їх роль в етногенезі українців.

Проблема походження окремих східнослов'янських народів належить до числа найбільш заполітизованих в історії Східної Європи. Нажаль вона формувалася і вирішувалася більшою мірою політиками, а не науковцями. Як наслідок, історична істина виявилась настільки викривленою, що наймолодший серед східних слов'ян етнос був проголошений "старшим братом". Офіційна імперська наука традиційно звинувачувала татарську навалу в появі на світ окремих російського, українського та білоруського етносів. Нібито монголо- татари у ХШ ст. зруйнували єдину давньоруську народність і зумовили появу окремих східнослов'янських народів.

Розвиток науки та зняття ідеологічного тиску метрополії дозволяє переглянути офіційну точку зору на етногенез східних слов'ян з позицій об'єктивної науки.
Крім історичних, лінгвістичних, антропологічних, етнографічних даних все більшу роль у вирішенні проблеми грають висновки археологів. Вагомий внесок у вивчення проблеми походження слов"янства та історії південних русичів зробили київські археологи (Брайчевський, 1994, Петров, 1992, Баран, 1972, 1993, Максимов, 1982, Приходнюк, 1975, Козак, 1984, Терпиловський, 1984, Толочко, 1980, 1996, Моця, 1993, Залізняк, 1996). Узагальненню досягнень археології в дослідженні складних процесів розселення слов'янства серед балтських та фінських племен лісової зони Східної Європи присвячені фундаментальні монографії В.Седова 1979, 1982, 1987, 1996 рр.

Безпосередніми пращурами українців, росіян та білорусів, як відомо, були слов'янські племена УІІІ-ХІІ ст., які описані у найдавнішому літописі Київської Русі "Повість минулих літ". Розвиток археології дозволяє вирішувати проблеми генези окремих літописних племен східного слов'янства, без чого неможливо зрозуміти коли і як народилися окремі слов'янські народи Східної Європи.
Як зазначалося волиняни, деревляни, поляни, білі хорвати, тиверці, уличі, частково сіверяни УІІІ-ХІ ст. фактично були праукраїнцями. Формування білорусів відбулося на основі племен дреговичів, кривичів, частково радимичів. У генезі росіян брали участь ільменські словени, кривичі, частково в'ятичі та переселенці з Південної Русі. Науці відомий четвертий східнослов'янський етнос - псково-новгородці, що постали з ільменських словен, а у ХV-ХVІ ст. були асимільовані росіянами в процесі експансії Московського князівства на захід (Дашкевич, 1993, Залізняк, 1996). Отже, знання генези літописних східнослов'янських племен - обов'язкова умова вирішення проблеми

Незмінність населення, безперервність розвитку його культури та мови на згаданих споконвічних українських територіях від людності празької культури У-УІІ ст. донині дає підстави вважати останню праукраїнцями. Ця найстарша безсумнівно слов'янська спільнота асоціюється фахівцями з легендарними дулібами Волині - найдав-нішими літописними племенами "Повісті минулих літ" (Седов, 1982, с.90-94). За часів літописця Нестора дулібів вже не було: "дуліби живяху по Бугу, де нині волиняни..." Германське походження етноніму дуліби за О.М.Трубачовим (1974, с.52) вірогідно свідчить про його формування ще в першій половині 1 тис. н.е. десь в зоні контактів з германськими племенами готів чи вандалів, експансія яких саме у цей час відбувалася у Західну Україну.
Арабський автор Х ст. Масуді писав, що слов'янське плем'я волинана (волиняни) вдавнину панувало над іншими. Однак внаслідок міжплемінних чвар це переддержавне утворення начолі з князем Маджаком розпалося і кожне слов'янське плем'я почало обирати власного князя. В.О.Ключевський, Л.Нідерле, М.С.Грушевський (1991, с.377) висловили думку, що волиняна Масуді - це перший слов'янський племінний союз, відомий за літописом Нестора як дулібське племінне об'єднання. Воно розпалося під ударами аварів за візантійського імператора Іраклія, що правив від 61 до 641 р. "Сі ж обри воеваху на словенах і примучиша дулібів, сущих словен, і насилля творяху жонам дулібським",- сповіщає "Повість минулих літ".

Про українців, як етнокультурно консолідовану цілісність, можна говорити з постанням першої української держави Київська Русь, тобто з Х ст. Наскільки лондонці, парижани, пражани чи мешканці Гнезно Х-ХШ ст. були відповідно англійцями, французами, чехами чи поляками, настільки сучасні їм мешканці Києва, Чернігова, Галича були українцями.

В'ятичі басейну Оки сформувалися у VІІІ ст. внаслідок змішування місцевого фінського населення зі слов'янськими переселенцями з басейнів Десни та Сейму. Не випадково різні дослідники неодноразово підкреслювали велику подібність кераміки, домобудівництва, поховального обряду в'ятичів до матеріальної культури сіверян, полян, деревлян, волинян, відомих по решткам роменської та лука-райковецької культур. Тому В.В.Седов інтерпретує вислів літописця Нестора "...радимичі бо й в'ятичі від ляхів..." не в етнічному, а в географічному сенсі. Дослідник вважає, що цими словами літописець хотів сказати, що слов"янські пращури в'ятичів прийшли на Оку із заходу (Седов, 1982, с.148). Не випадково етновизначальні для в'ятичів семилопатеві скроневі кільця (Мал. 13, 5), особливо їх ранні типи, дуже нагадують семипроменеві кільця західних сусидів радимичів. В похованнях в'ятичів знайдена значна кількість виробів, властивих традиційній культурі фінів та балтів. Найпізніші пам'ятки в'ятичів датуються ХІІІ і навіть ХІV ст., тобто часом формування російського етносу.
Заселення деревлянами та волинянами Білоруського Полісся відбувалося поступово. У VІІ ст. пам'ятки празької культури з'явилися на березі Прип'яті, де пізніше постав племінний центр дреговичів Турів, а також Пінськ. У VІІІ-ІХ ст. слов'янські переселенці з Прип'яті просунулись ще далі на північ у середовище балтських племен Верхнього Німану. Основний потік слов'янських колоністів на північ у VІІІ-ІХ ст. протікав з Південного Полісся через землі дреговичів по Дніпру та Березині на Верхню Двіну (Седов, 1982, с.116). Волиняни також просувалися вниз по Західному Бугу на Берестейщину (Мал. 15).
Кривичі мешкали в ІХ-ХІІІ ст. у Верхів'ях Дніпра, Західної Двіни та Волги (Мал. 15). О.О.Спицин висловив припущення про західне походження кривичів та їїхніх північних сусідів ільменських словен. Послідовником цих поглядів є В.В.Седов, який однак відзначав, що ніяких археологічних слідів просування слов'ян з Вісли на Псковщину поки що не виявлено (Седов,1982, с.58). Більш аргументованою виглядає точка зору переважної більшості дослідників, які вважають, що кривичі походять від переселенців-слов'ян з Подніпров'я. Численні археологічні факти свідчать про слов'янську колонізацію Верхнього Дніпра та Західної Двіни у другій половині І тис.н.е. мігрантами із Середнього Подніпров'я та Волині.
Крім переконливих археологічних матеріалів на користь так званого дніпровського шляху просування слов'ян на лісову північ свідчать дані антропонімії. Білоруський дослідник М.Я.Грінблат (1968, с.98-101) звернув увагу, що численні білоруські призвища на -енка (Анціпенка, Лукашенка тощо), мають масові паралелі в українській антропонімії. Український суфікс -енк на думку О.Б.Ткаченка (1958) є дуже давнім, властивим спільнослов'янській мові УІ-УІІ ст. Як зазначалося, останньою говорили у цей час склавини Північно-Західної України, які фактично були пращурами українців.
Архаїчний український суфікс -енк здавна був поширений у Середньому Подніпров'ї: Київщина, Чернігівщина, Черкащина, Кіровоградщина, Полтавщина. На Волині та у Прикарпатті більше прізвищ на -ук та -юк. Відповідно поширені аналогічні призвища і на теренах Білорусі. Якщо на заході в Побужжі багато прізвищ на -юк, то на Верхньому Дніпрі та на Західній Двіні в районі Полоцька здавна і масово поширені наймення з древнім суфіксом -енко. Зона таких прізвищ тягнеться й далі на північний схід за межі Білорусі на Смоленщину і навіть на Псковщину. Однак, під пізнішим російським впливом такі слова стали закінчуватися не на -ко, а на -ков. Появу цієї антропонімії на Верхньому Дніпрі та на Західній Двіні М.Я.Грінблат (1968,с.100) переконливо пояснює міграцією її носіїв з місць їх споконвічного проживання в Українському Подніпров'ї по Дніпру на північ ще у кінці І тис. н.е. У той же час на північ вздовж Західного Бугу рухалася людність іншого праукраїнського племені волинян, що зумовило поширення в Західній Білорусі вже згадуваних прізвищ на -чук (-юк).
Численні наукові дані переконливо свідчать про потужну міграцію праукраїнських племен дулібів, волинян, деревлян, полян протягом УІ-Х ст. на північ у Білоруське Полісся. Тому в Південній Білорусії донині відчуваються сильні впливи традиційної української культури та мови (Півторак, 1993, с.81-83). Зрозуміло чому значна частина етнографів та лінгвістів вважає Берестейщину, південь Пінського та Мозирського Полісся давніми етнічними землями українців. Наслідком постійного просування волинян вниз долиною Західного Бугу стало поширення українських говорів по всій Берестейщині аж до Біловіжжя та Гроднинщини. Відомий московський фахівець з археології Полісся Ю.В.Кухаренко вважав межою між українцями річки Ясельду та Прип'ять (Гринблат, 1968, с.84).
Аналогічний напрямок розселення праукраїнців з Волині та Середнього Подніпров'я підтверджують дані антропології літописних східнослов'янських племен. Відомий російський антрополог Т.Алексеєва (1973) відзначила поширення деяких особливостей антропології праукраїнських племен на прабілорусів та праросіян лісової півночі Східної Європи. Маються на увазі певні сходження в антропології дреговичів, полоцьких кривичів, радимичів та ільменських словен з деревлянами та волинянами, а смоленських кривичів та вятичів - з полянами та сіверянами. Ця антропрологічна картина стає зрозумілою, якщо згадати загальну схему слов'янської колонізації півночі Схїдної Європи (Мал. 15).
Формування кривичів очевидно відбувалося у VІІІ-ІХ ст. на грунті балто-слов'янської людності, що лишила на Верхньому Дніпрі та Двині пам'ятки типу Колочин та Тушемля-Банцеровщина в умовах потужного допливу нових слов'янських переселенців з Прип'ятьського Полісся та Середнього Подніпров'я. На формування західної гілки кривичів (полочан) суттєво вплинули дреговичі, що просувалися з півдня (Гринблат, 1968, с.117). Визначальною ознакою курганів кривичів є срібні скроневі кільця браслетовидної форми (Мал. 13, 6). Однак в похованнях знайдені і речі балтських типів, що свідчить про значну роль балтів у генезі кривичів (Седов, 1982, с.164). Полоцьк та Смоленськ виникли як племінні центри кривичів. З ХІ ст. кривичі фігурують в літописах під назвою полочан Подвіння та смолян Верхнього Дніпра. У Х-ХІ ст. кривичі Верхнього Дніпра інтенсивно просувалися на схід на правий берег Верхньої Волги, де саме в цей час розпочався процес формування російського етносу.

Оскільки російський етнос посідав впродовж останніх століть панівне місце у Східній Європі, історія Російської імперії подавалася як історія всіх народів регіону. Тому час формування основ російського культурного комплексу (XIV-XV ст.) екстраполювали на історію найближчих сусідів, в тому числі українців, які почали формуватися значно раніше росіян. Отже, корені згаданої пізньосередньовічної версії походження українського народу у тенденційній імперській історіографії.
Таким чином, якщо генетичне підгрунтя білорусів, псково-новгородців та росіян творилося в УІ-ІХ ст. в процесі переселення праукраїнців Середнього Подніпров'я та Волині на північ у балтське та фінське середовище, то остаточне формування молодих східнослов'янських етносів відбулося вже в Х-ХІІ ст. в складі імперії Київська Русь, державотворчим етносом якої були праукраїнці Південної Русі. Причому етно-генетичні процеси, що призвели до їхнього постання не є чимось унікальним у світовій історії. Навпаки аналогічна етно-історична ситуація неодноразово і невідворотньо повторювалася на руїнах великих імперій минулого. Мається на увазі постання в підкорених імперією провінціях нових етносів, споріднених з народом - завойовником. Відбувалося це в умовах потужного адміністративного, культурного, мовного впливу розвиненої метрополії на відсталу периферію.
Іншими словами, якщо хтось і може претендувати на культурно-історичну спадщину Стародавнього Риму, то це перш за все італійці. Творцями історії та культури Стародавньої Греції та еліністичної імперії Олександра Македонського були пращури сучасних греків. Тому прямими спадкоємцями імперських Мадріду та Лондону є відповідно сучасні іспанці та англійці, а не мексиканці чи американці. Точно так безпосередніми генетичними потомками панівного етносу Російської імперії є сучасні росіяни, а не примусово інкорпоровані до неї латиші, українці чи казахи. Відповідно Київська Русь є органічною частиною етнічної історії українців, хоча елементи її культури стали невід"ємними складовими молодих східнослов"янських етносів, що близько тисячі років тому зародилися на периферії імперії внаслідок впливів з київської метрополії.
Про сталість та універсальність законів етнотворення на постімперських просторах свідчить разюча подібність історичної картини зародження романських та східнослов"янських народів. Як стародавній Рим романізував свої північні варварські провінції, так княжий Київ русифікував (від Русь, а не Росія) безкраї лісові обшири півночі Східної Європи.
Потужний вплив Риму на периферію своєї імперії призвів до постання романської групи народів. Іспанці та португальці - це латинізовані племена іберів, кельтів, готів Піренейського півострова. Французи - латинізоване кельтське плем"я галів, а румуни - латинізовані фракійські племена даків, гетів, мезів, що також включили слов'янський компонент. Аналогічний вплив київської метрополії на малозаселену лісову периферію імперії зумовив русифікацію місцевих балтських та фінських племен і зародженню на їхніх

Абсурдність цього твердження виступає ще більш рельєфно якщо врахувати той факт, що ні в кого не викликає сумніву, що переважна більшість згаданих шедеврів творилася безпосередньо в Києві, або в інших містах Південної Русі. У канонічних зразках давньоруської літератури фігурують історичні та культурні діячі, а також прості мешканці саме руського Півдня. Та і як мешканці Верхнього Подніпров"я та Поволжжя могли нарівні з людністю княжого Києва творити його культурні цінності, якщо культурно-економічний розвиток Південної Русі в Х-ХІІ ст. був на порядок вищий, ніж на лісовій півночі імперії, слов"янська колонізація якої на той час лише розпочиналася? Нагадаємо, що росіяни з"явилися на історичній арені у другій половині ХІІ ст., тобто після створення південними русичами більшості канонічних творів руського мистецтва.
Класичним прикладом абсурдних претензій на культурну спадщину України-Руси є проголошення "Слова о полку Ігоревим" найдавнішим твором "староросійської літератури". І це не зважаючи на те, що події твору протікають більш ніж за півтисячі кілометрів на південь від російських етнічних земель на прабатьківщині українців. Без сумніву українськими є не тільки місце дії, але й історичні реалії, лексика, художні образи, літературна форма твору (Белинский, 1900, Півторак, 1993, с.170-176). Абсурдність твердження стає ще більш очевидною коли згадати, що саме під час антиполовецького походу південних русичів на чолі з князем Ігорем Володимиро-Суздальщина була найближчим союзником половців у боротьбі з Києвом. Отже, ні здійснити військовий похід на половців, ні оспівувати його суздальці не могли, а значить проголошувати "Слово" продуктом творчості праросіян немає підстав.
Немає сумніву, що головними творцями києво-руської культури Х-ХІІ ст. була перш за все людність Південної Русі. Звідси канонічні зразки культури Княжого Києва поширювалися і на північну периферію імперії, впливаючи на розвиток прабілорусів, праросіян, новгородців.
Ще менше підстав вважати державу Київська Русь та її історію першим етапом російської держави та історії. Адже на думку класика російської історичної науки В.Ключевського "Великорос вперше виступив на історичну арену в особі Андрія Боголюбського", - тобто в другій половині ХІІ ст., або за 300 років по виникненню держави Київська Русь. Це все одно, що вважати першим етапом румунської чи французької історії історію стародавнього Риму, а першою державою американців - Англійське королівство Х-ХУ ст.
Отже, державотворчим етносом ранньосередньовічної імперії Київська Русь були мешканці Південної Русі. Тяглість історичного розвитку від неї до козацької України дає підстави вважати південних русичів праукраїнцями. На відміну від італійців, які сформувались в окремий етнос внаслідок змішування латинян з різноманітними варварами-завойовниками стародавнього Риму, розпад держави Русь в ХІІІ-ХІУ ст. не призвів до суттєвих змін населення в Україні-Руси. Про це ж свідчить і антропологічний тип більшості українців, єдиний для княжої, козацької і сучасної України.
Все це дає підстави вважати Київську Русь ІХ-ХІІ ст. продуктом творчості українського етносу у княжий період його історії.
Підсумовуючи сказане про етнотворчі процеси в Київській Русі зазначимо, що спільнота, яку проімперські сили наполегливо і безпідставно називають єдиною давньоруською народністю була постімперським конгломератом споріднених, але окремих східнослов"янських народів. Формувалася вона під потужнім впливом праукраїнської метрополії на північну варварську периферію імперії Русь. Історичними аналогами цієї руської групи східнослов"янських етносів є романська, латиноамериканська та інші постімперські етнічні спільноти, що неодноразово і невідворотньо поставали на руїнах великих імперій минулого.
Таким чином, науці відомо не три, а чотири східнослов'янські народи, з яких українці найстарші. Білоруський, псковоновгородський, російський етноси фактично постали як відгалуження від українського і сталося це не пізніше середини ХІІ ст., тобто майже за сто років до приходу татар. Простежується два головні етапи впливу праукраїнців на формування інших східно-слов'янських народів. Розселення праукраїнської людності у V-ІХ ст. з територій між Середнім Подніпров'ям і Карпатами на північ призвело до постання в лісовій зоні Східної Європи своєрідного слов'яно-балто-фінського етнокультурного субстрату. Саме на ньому в Х-ХП ст. під потужним культурним, мовним, адміністративним впливом праукраїнської Київської метрополії завершилася початкова фаза формування білорусів, псково-новгородців, росіян. Псково-новгородці були асимільовані росіянами під час експансії Московського князівства на захід за Івана ІІІ та Івана ІУ Грозного.
У процесі колонізації балтських та фінських земель праукраїнці зазнали суттєвого впливу місцевого неслов'янського населення, що відчутно змінило код їхнього етнокультурного комплексу і призвело до постання окремих, хоча і споріднених східнослов'янських етносів. Первинна консолідація і народження білоруського, псково-новгородського та російського етносів сталися в складі праукраїнської держави Київська Русь за універсальними законами етнотворення під потужним впливом метрополії на периферїю імперії. Етнічна специфіка українців, білорусів, росіян пояснюється також своєрідністю історичного шляху, пройденого кожним з цих народів після розпаду Київської Русі і до їх підкорення Російською імперією.

Дата добавления: 2015-09-03