Зародження українського визвольного руху (XIV - початок XVII ст.).

Головною метою організації визвольного руху було продовження збройної боротьби за встановлення незалежної соборної України на українських етнічних землях. Рух був прямим наслідком втрати державності на початку 1920-х років (див. Українська революція 1917—1921).

Ідеологія руху еволюціонувала впродовж усіх років його існування. У питаннях майбутнього політичного та соціально-економічного ладу незалежної України існували розбіжності, бо рух об'єднував представників великого спектру партій — від соціалістичних до консервативних.

Чинний націоналізм[ред. • ред. код]

Під впливом популярного публіциста й філософа Дмитра Донцова, емігранта зі Східної України, на початку 1920-х років в середовищі військових ветеранів революції істудентства поширюється думка, що в поразці Української народної республіки винні соціалістичні ідеї та надмірно «демократичний» стиль керівництва лідерів УНР.

Тому мету незалежності зараз планувалось здобути через національну революцію, очолену диктатором, який створить уряд з представленням інтересів усіх регіонів тастанів України. Нація мала стати абсолютом, а людина — надлюдиною Фрідріха Ніцше. Донцов стверджував, що у XX сторіччі світ стане свідком «сутінок богів, яким молився у XIX сторіччі», що нова людина має бути створена з «вогнем фанатичної самовідданості» та «залізною силою ентузіазму», і що єдиний шлях до цього лежить через «організацію нового насилля». Ця нова доктрина отримала назву «чинний націоналізм», чи «націоналізм діла».^[1]

У цьому відношенні найпотужніші організації визвольного руху УВО та ОУН були подібні до інших націоналістичних рухів Центральної та Східної Європи (наприклад,хорватські усташі, чи Глинкова Словацька Народна Партія). Цим же пояснюється співпраця з органами нацистської Німеччини наприкінці 1930-х—початку 1940-х років.

Козакійство[ред. • ред. код]

Частиною визвольного руху був також кубанський козацький рух 1941–1945 років за проголошення на Кубані, Дону та інших козацьких землях держави Козакії. Він був продовженням козацької боротьби проти більшовиків у 1918–1920 роках (див. Кубанська Народна Республіка), а його ядро складали емігранти того часу.

Провідний український кубанський отаман Андрій Шкуро писав 19 серпня 1941 року голові Проводу ОУН (м) Андрію Мельнику: Я, Андрій Шкуро, генерал-поручник Кубанського Козачого Війська, зголошую готовність стати під прапори Українського Націоналізму… На це моє рішення вплинули такі обставини: …часи, що їх тепер переживаємо, покладають на всіх українців обов'язок скупчення всіх творчих сил під одним проводом у боротьбі з відвічним ворогом Української Нації для виборення її суверенного державного життя в усіх її етнографічних границях…Слава Україні! ^[5] [1]

Кубанські війська (у складі т.зв. Козачого стану — козачі підрозділи у складі вермахту) були застосовані німцями у Югославії проти їх начальної волі боротись на етнічних українських землях. Через ненависть до більшовицького режиму вони до кінця війни залишились німецькими колаборантами.

Дата добавления: 2015-09-03