Теорії прабатьківщини слов'ян та основні етапи слов'янського етногенезу.

У XVIII ст. певного поширення набула "теорія азійського походження" слов'ян, її автори - окремі вчені (німці за походженням) спробували обґрунтувати "неарійське" походження слов'ян. Бони намагалися довести, що слов'янські племена з'явились у Європі лише в середині І тис. н. е., під час "Великого переселення народів", разом з гунами, аварами, булгарами та іншими тюркськими народами. Однак уже в першій половині XIX ст., після виходу праць видатного словацького історика-славіста П. Й. Шафарика (1795-1861), ця концепція була спростована.

Спираючись на широке коло історичних джерел, порівняльно-історичний аналіз географічних і топографічних даних, він переконливо довів, що слов'яни є автохтонами Європи, одним із корінних ("домашніх") народів. П. Шафарик навів докази того, що окремі слов'янські мови з'явилися не раніше середини 1 тис. н. е. Він також обґрунтував висновок про те, що слов'яни разом зі своїми сусідами (галлами, німцями, литовцями та ін.) є творцями європейської культури.

У XX ст. виникла "привісельська концепція" знаходження прабатьківщини слов'ян, прихильники якої спирались на відомості про венедів (венетів) античних авторів І-II ст. н. е. Так, венеди, згідно з їхніми повідомленнями, жили вздовж Балтійського узбережжя між Штеттінською і Данцизькою затоками, там, де впадає Вісла, та вздовж її річища аж до верхів’їв Карпатських (Венедських) гір. Ці та інші свідчення, що наводяться в різних джерелах, сягають часів, коли слов'яни були втягнуті в глобальні міграційні процеси, а місце їхнього розташування в басейні Вісли може бути підтвердженням того, що саме там була їхня ймовірна прабатьківщина, або ж один із районів розселення конкретних слов'янських племен.

Водночас серед певної частини фахівців - дослідників античних писемних джерел панує думка, що наявні факти не дають переконливих підстав для ототожнення венедів зі слов'янами. З них можна дізнатися лише, що венеди жили головним чином у басейні Вісли та на узбережжі Балтики (Венедська затока) й етнічно відрізнялися від германців, хоча за звичаями та способом життя були набагато ближчими до них, аніж до кочовиків-сарматів. Зважаючи на обмеженість даних, які б дали змогу визначити межі території, яку займали венеди, і віддаленість від них племен, що мешкали між західним Бугом та Придніпров'ям, немає ніяких підстав відносити ці племена до слов'ян.

Однак, незважаючи на ці та інші вагання істориків, що досліджують проблеми прабатьківщини слов'ян, первісний вигляд "привісельської концепції" впродовж усього XX ст. зазнавав певної трансформації у бік переміщення меж: розселення слов'ян у південно-східному напрямі на території, значно віддалені від Вісли (аж до лісостепової Правобережної України, до межиріччя Дністра й Дніпра). Підставою для таких висновків стали дані гідро- й топоніміки. До того ж племена під назвою венеди залишалися в цьому регіоні основним населенням майже до середини І тис. н. е., відколи античні автори почали називати інші слов'янські етнічні об'єднання - антів і склавинів.

Поступове введення до наукового обігу нових відомостей про давніх слов'ян, поглиблене вивчення процесу їхнього етногенезу дали підставу Історикам-славістам стверджувати, що до "Великого переселення народів" слов'янські племена займали територію від верхів'я Ельби до Середнього Подніпров'я.

Власну точку зору на розташування прабатьківщини слов'ян виклав відомий чеський історик-славіст Л. Нідерле (1865-1944). Він доводив, що індоєвропейська балтослов'янська етнічна спільнота в II тис. до н. е. почала розпадатися і з неї вже в І тис. до н. е. виділилася і стала виступати як самостійна праслов'янська, що мала спільну мову.

Узагальнивши широкий комплекс історичних, археологічних та антропологічних даних, Л. Нідерле дійшов також висновку, що навіть за часів давніх слов'ян їм не була властива расова "чистота". Однак в період "існування власної етнічної мовної єдності "прабатьківщина слов'ян, імовірно, охоплювала територію Східної Польщі, Південної Білорусі, Волині, Поділля та півночі України, перебуваючи на етиці світло-пігментованої довгоголової північно-європейської та темно-пігментованої короткоголової південно-європейської рас.

Важливу роль у формуванні морфологічних рис слов'ян Л. Нідерле відводив процесам змішування. Запропонована ним локалізація розселення збігається не тільки з писемними джерелами та археологічними даними, а й підтверджується лінгвістичними дослідженнями, що вказують на взаємозв'язки давньослов'янської мови з іранською, балтійською та фіноугорською термінологією фауни і флори, ландшафтних реалій та гідроніміки.

У середині XX ст. польські вчені Й. Костровський, Т. Лер-Сплавінський та інші висунули "віслоодерську концепцію" слов'янської прабатьківщини. Суть її пов'язана з носіями лужицької культури, яка охоплювала в останній третині II тис. та першій третині І тис. до н. е. більшу частину Польщі, поступово поширюючись на Східну Німеччину, Чехію, Словаччину та Західну Україну. Інший польський учений Г. Ловм'янський доводив, що гідроніми, на які спиралися автори "вісло-одерської концепції", мають дослов'янське походження і належать до іншого давньоєвропейського етносу. Він також вважав, що виділення слов'ян із балто-слов'янської спільноти відбулося до першої половини І тис. до н. е.

Опоненти даної концепції зауважують, що для визначення слов'янської належності лужицької культури необхідні ґрунтовніші аргументи, а спроба локалізації поселень слов'ян між Віслою та Дніпром (південніше Прип'яті) спирається на переконливі дані. До того ж результати археологічних досліджень указують, що значна частина європейських культур, які розглядались як "лужицькі філії", в дійсності має не тільки місцеве підґрунтя, а й пізніше походження. Все це стало підставою для сумнівів щодо можливості "лужицької експансії" на схід (до районів Правобережної України), про яку стверджували прихильники концепції. Так, на думку російського вченого О. І. Тереножкова, "гіпотеза про середньоєвропейське походження слов'ян не обґрунтована даними писемної історії та лінгвістики.., визначення тотожності праслов'ян з лужицькою культурою залишається лише на рівні археологічної здогадки".

Російські дослідники І. П. Русанова та В. В. Седов висунули "верхньодніпровську концепцію" розташування слов'янської прабатьківщини. Вони відносили процес слов'янізації Лісостепової України та прилеглих лісових регіонів до середини І тис. н. е. Така "слов'янізація", на їхню думку, пролягала переважно через територію Західної України. Певним продовженням цієї концепції є твердження російських учених М. Вернера, М. І. Артамонова, М. Б. Щукіна про те, що слов'янська прабатьківщина містилася у Верхньому Подніпров'ї і саме завдяки цьому слов'яни після вигнання гунами готів заселили спочатку територію сучасної України, а згодом і величезні простори Європи: від Ельби до Оки, від Балтики до Дунаю.

Український учений В. Д. Баран та інші дослідники вказують на певну обмеженість археологічних і лінгвістичних аргументів прихильників "верхньодніпровської концепції". Намагання вивести походження слов'ян із Прип'ятсько-Верхньодніпровського регіону насамперед спростовуються наявними лінгвістичними даними: саме в цих місцях переважають гідроніми балтського походження. Відсутні також достовірні археологічні свідчення.

Своєрідну "синтетичну" концепцію розміщення слов'янської прабатьківщини запропонували в 60-х роках XX ст. відомі російські вчені Б. О. Рибаков, М. І. Артамонов і П. М. Третьяков. Суть її полягала в тому, що вже в другій половині епохи бронзи у лісостеповій зоні Центрально-Східної Європи в середовищі індоєвропейських балтослов'янських племен відбулося розділення етнокультурної спільноти, що існувала.

Цей процес, на їхню думку, охоплював тшинецьку (ХV-ХІІ ст. до н. е.), лужицько-скіфську (XI ст. - III ст. до н. е.), зарубинецько-пшеворську (II ст. до н. е. - II ст. н. е.), черняхівськопшеворську (III-V ст. н. е.) та ранньосередньовічні культури слов'ян. Згідно з цією концепцією уявлення про розпад індоєвропейців замінюються пошуком конкретних шляхів розвитку етнополітичної історії, аналізом трансформації автохтонності та супутніх цьому міграційних процесів.

Для Східної та Центральної Європи прихильники цієї концепції початок самостійного розвитку слов'янських племен на просторі від басейну Вісли до Волині відносять до II-III ст. н. е., що простежується в лужицькій, підкльошовій та поморських культурах. Водночас виникнення зарубинецької культури розглядається як свідчення того, що в процес етногенезу слов'ян було втягнуте наддніпрянське населення, серед якого на той час переважали іранський та балтійський етнічні компоненти. Під натиском сарматів зарубинецька культура трансформувалася: частина населення відійшла у І ст. н. е. на північ - до Подесення та Побужжя. Туди ж перекочувала і східна частина племен - носіїв пшеворської культури, яка згодом у Наддніпров'ї поєдналася з зарубинецькою, на основі чого у III ст. н. е. сформувалася київська культура.

На Волині процес слов'янського етногенезу йшов іншими шляхами, на що вказує поява змішаних пшеворсько-зарубинецьких старожитностей, споріднених із пізньозарубинецькими. Саме з ними пов'язується існування венедів. У III ст. венеди разом із південним фракійським населенням Подністров'я створили черняхівську культуру, а-в V ст. на основі цієї етнокультурної спільності утворилася ранньослов'янська празько-корчацька культура.

Прихильники тієї чи іншої концепції за майже повної відсутності писемних відомостей про слов'ян до VI ст. н. е. змушені спиратися переважно на археологічні дані. В цих умовах археологи здебільшого намагалися інтерпретувати свої знахідки за допомогою лінгвістики, в результаті чого з'явилася основа як для продуктивної, так і для ризикованої взаємодії таких по суті різних галузей знань. Цей ризик головним чином полягав у тому, що лінгвісти та археологи були змушені разом шукати прогнозовані "збіжності", або тотожності (ареальні чи "генетичні"), які за бажання не дуже важко знайти.

Річ у тім, що для центрально- та східноєвропейських археологічних пам'яток пізнього бронзового та раннього залізного віку характерна певна схожість культурних рис, тому ці пам'ятки археологи здебільшого об'єднували під загальною назвою "культура полів поховань" (або "культура полів поховальних скриньок"). Завдяки впливу, що його від початку н. е. чинила на традицію цих культур римська цивілізація, побудова етногенетичного ланцюга, який веде праслов'ян в епоху бронзи, не викликала особливих труднощів. Вони з'являлися після появи гіпотез, котрі взаємо-заперечували одна одну (дві автохтонні концепції - "вісло-одерська" та "верхньодніпровська").

Наведені концепції щодо розташування прабатьківщини слов'ян та формування в найдавніші часи слов'янської спільності базуються здебільшого на певному зіставленні відомостей з різних галузей знань: історії, археології, етнографії, лінгвістики, антропології тощо. Й хоча застосування такого методу не привело до розв'язання всіх проблем давньої історії слов'янства, він дав змогу створити певну систематизацію характерних ознак пращурів слов'ян (венедів, антів, склавинів), які першими згадуються в писемних джерелах.

Саме на підставі реконструкції найдавніших повідомлень, порівняння даних археології і антропології з даними лінгвістики тривають спроби відтворити ймовірну територію правітчизни й наступного розселення слов'янських племен, сформувати достовірні уявлення про їхні етнокультурні та етнополітичні об'єднання на різних етапах розвитку європейської цивілізації.

Дата добавления: 2015-09-03