Декларація прав людини і громадянина” 1789 р., її характерні риси

Законодавчі збори працювали над конституційними питаннями. Вони вирішили як введення до Конституції створити “Декларацію прав людини і громадянина”. Цей документ було прийнято 26 серпня 1789 року. Основою його є вчення просвітителів про природні, природжені права людини, яким повинен був відповідати новий суспільний лад.

В Декларації було 17 статей, які визначали “природні, священні та невід’ємні права” людини та громадянина.

Стаття 1 Декларації прав проголошувала: “Люди народжуються та залишаються вільними і рівними в правах. Суспільна різниця може базуватися лише виходячи із загальної вигоди”.

Стаття 2. “Мета кожного державного союзу - забезпечення природних та невід’ємних прав людини. Такими є свобода, власність, безпека та опір гніту”.

Стаття 3. “Джерело суверенітету знаходиться, по суті, в нації. Ніяка корпорація, ніякий індивід не можуть мати владу, яка не витікає безпосередньо з цього джерела”.

Стаття 4. “Свобода полягає у можливості робити все, що не спричиняє шкоди іншому. Таким чином, реалізація природних прав кожної людини зустрічає ті кордони, які забезпечують іншим членам суспільства можливість користуватися одними і тими ж правами. Межі можуть бути окреслені лише законом”.

Стаття 5. “Закон може забороняти лише дії, які завдають шкоди суспільству. Все, що не заборонено законом, те дозволено. Ніхто не може бути примушений до дій, які не передбачені законом”.

Стаття 6. “Закон є виразом спільної волі. Всі громадяни мають право приймати участь особисто або через своїх представників у його створенні. Він повинен бути рівним для всіх, так і в тих випадках, коли він карає. Всім громадянам через їх рівність перед законом відкритий в однаковій мірі доступ до всіх суспільних посад та служб відповідно до їх здібностей та без будь-якої іншої різниці, крім того, що обумовлено їх здібностями”.

Стаття 7. “Ніхто не може бути звинувачений, затриманий чи заточений до в’язниці, крім як у випадках, передбачених законом та при дотриманні форм, передбачених законом”.

Стаття 9. “Поскільки кожен рахується невиновним, поки не встановлено зворотнє, то у випадках затримання особи будь-яка надмірна строгість, що не викликана необхідністю з метою забезпечення його затримки, повинна каратися законом”.

Стаття 11. “Вільне висловлювання думок є одним з найцінніших прав людини, тому кожен громадянин може висловлюватися, писати і друкувати вільно, перебуваючи під загрозою відповідальності лише за зловживання цією свободою у випадках, передбачених законом”.

Стаття 15. “Суспільство має право вимагати звіт у кожної посадової особи за доручену йому частину управління”.

Стаття 17. “Поскільки власність є правом недоторканим і священним, то ніхто не може бути позбавлений її, крім випадків, встановлених законом, безумовною суспільною необхідністю та за умови справедливої і передчасної винагороди”.

Таким чином, джерелом верховної влади (суверенітету) є нація, а закон - виразом “загальної волі”. Усім громадянам надавалось право участі у відпрацюванні законів або особисто, або через представників. Проголошувалась рівність усіх громадян перед законом і вільний доступ для всіх до всіх громадських посад і служб.

Податки повинні розподілятися рівномірно між усіма громадянами відповідно до їх стану.

Декларація прав була творінням буржуазної думки. Вона проголосила свободу та рівність, але це була лише політична свобода, лише формальна рівність перед законом, а не свобода від злиднів, від голоду, від експлуатації. Більш за те, проголосивши приватну власність священною та недоторканною, вона фактично закріпила майнову нерівність, поділ суспільства на багатих і бідних, можливість одних жити за рахунок праці інших. Разом з тим ця декларація була спрямована проти соціально-політичних та юридичних норм феодального суспільства: станової нерівності, необмеженої королівської влади, її свавілля та беззаконних дій. Декларація протиставляла принципи представницького правління буржуазної демократії, розроблені у просвітницькій літературі. Це був справжній маніфест буржуазії, яка стверджувалася при владі. Її вплив на розум сучасників був виключно великим.

У Декларації прав знайшла своє вираження революційна рішучість буржуазії, тоді ще молодого класу. Разом з тим в Декларації яскравіше та сильніше, ніж у будь-якому іншому документі тієї епохи, відобразився вплив багатомільйонних народних мас, які піднялися на боротьбу проти феодалізму. Відома триєдина формула “свобода, рівність, братерство”, проголошена в Декларації 1789 року, ехом прокотилась по Європі. У період, коли на всьому континенті ще панував феодальний абсолютний порядок, цей сміливий маніфест революційної буржуазії, що проголошував юридичну рівність людей, свободу особистості та право на опір гніту, відігравав прогресивну роль.

Однак сама прогресивність Декларації прав людини та громадянина була історично обмеженою. При збереженні “священного” права власності рівність у кращому випадку мала бути лише чисто формальною, що не усувало ні в якому разі майнові нерівності.

Однак Людовік ХVІ, якому законодавчі збори лише мали необережність присвоїти титул “поновителя французької свободи”, відмовився затвердити Декларацію прав, оскільки і раніше він відмовлявся санкціонувати декрети 5–11 серпня (про знищення федеральних прав і привілеїв). У відносинах між королем і зборами знову виникла криза. Ця криза ускладнювалася ще й боротьбою різних угруповань у самих зборах.

У зборах вже давно відбулося розмежування між правими та лівими. До правих належали роялісти, тобто прибічники короля. Причому вони вже поділялися на дві групи: крайні роялісти (граф Монлоз’є, аббат Морі, драгунський капітан Казалес) та помірні роялісти (Луп’є, Малус, Лаллі-Толендаль). Перші відстоювали королівський абсолютизм та заперечували будь-які реформи. Другі погоджувались на конституційну монархію, але лише в її аристократичній формі: з двопалатним парламентом та абсолютним вето короля на постанови обох палат. Більшість зборів належало до лівих. Головним оратором серед них був Мірабо, а найбільш впливовою особою був Лафайєт. Ліві також виступали за конституційну монархію, але не аристократичну, а буржуазну, з однопалатним парламентом і частковим вето короля. На самому лівому фланзі зборів знаходилась невелика група людей крайніх лівих: Робесп’єр та п’ять-шість інших маловідомих депутатів, монархічно налаштованих, але все ж відстоюючих загальне виборче право. Між лівими та крайніми лівими стояв так званий “триумвірат” (Ламет, Барнав, Дюпдо). Тріумвірат домагався більш сильного обмеження королівської влади, ніж цього прагнули Мірабо та Лафайєт.

В історичній літературі помірно-ліберальна більшість Законодавчих зборів в основному іменується “конституціоналістами”, оскільки ця більшість об’єднує прагнучих до встановлення у Франції устрою конституційної монархії.

Прийнявши Декларацію прав, збори приступили до обговорення самої конституції. Було запропоновано створити, крім палати народних представників, ще й верховну палату (сенат) та надати королю право абсолютного вето на рішення обох палат. Але така пропозиція не була підтримана.

Дата добавления: 2015-08-21