Цивільне право за Соборним Уложенням

Період, який розглядається, характеризується розвитком грошових, товарних відносин, земля поступово перетворюється в товар.

Через це система речових прав одержала подальший розвиток. Законодавство і практика встановили непохитні правила поземельної власності. Оформилося і залогове правило.

Розглянемо окремі види феодальної земельної власності, які існували у період, який ми вивчаємо – царський домен, вотчина та помістя.

Царський домен складався з таких земельних фондів:

1. Земель, ніким не зайнятих. Землі, які були непридатні до землеробства, були вже зайняті, у склад цього фонду головним чином входили ліси (“чорні ліси” і болота).

2. Палацового майна.

3. Нормотяглового майна.

Окремі історики права часто намагалися доказати, що нормотяглові землі належали не великим царям і князям, а селянським общинам. Але факти, які є в нашому розпорядженні, суперечать цьому погляду. Якби нормотяглові землі не належали князям чи царям на правах власності, то вони не могли б роздавати ці землі боярам і дворянам. Однак ці землі постійно роздавалися або перетворювалися в палацові землі. До кінця ХVІІ ст. вони майже були роздані.

Право власності великих князів і царів на чорнотяглові землі дуже добре підтверджується термінологією того часу. Самі селяни називали общину землею “божьей да царевой”.

Оскільки населення нормотяглових територій повинно було платити грошову ренту (дань і оброк), що стягувалася з сотки (тобто кількості земель, що знаходилися в розпорядженні общин), то московські царі не були зацікавлені в закріпаченні окремих земельних ділянок за селянськими дворами. Виходячи з цього, общини в чорнотяглових землях користувалися великими правами розпорядження общинними землями й угіддями, ніж общини в двірцевих землях чи у володіннях бояр і дворян.

Домен царя взагалі поступово зменшувався не тільки внаслідок роздавання чорнотяглових земель, але і в силу роздавання палацових земель боярству і дворянству.

Ще одним видом феодальної власності в розглядуваний період були вотчини. Вотчини в свою чергу поділялись на: 1) родові; 2) куплені; 3) жалувані. Родові вотчини належали боярам і дітям боярським. Володіння родовими вотчинами, як і всіма вотчинами в Російській державі, було пов’язано з обов’язковою військовою службою. Характерною особливістю родових вотчин було те, що при відчуженні їх власником, члени роду цього власника мали право викупляти їх протягом визначеного часу (сорока років) у власника і що наслідування родових вотчин обмежувалось колом спадкоємців, які належали до роду спадкоємця.

Право родового наслідування полягало в тому, що родові вотчини могли наслідуватися тільки членами того роду, до котрого належав спадкоємець.

Купленими вотчинами називались земельні володіння, придбані ким-небудь не в родичів (членів свого роду). Якщо ж вони були придбані, хоча б відшкодованим способом у членів роду, то вони рахувались родовою вотчиною. Залишились родовими вони і тоді коли викуплялись членами роду. Куплені вотчини, у свою чергу, перетворювались у родові, якщо вони переходили другій особі в порядку законного чи заповітного наслідування.

Володіння купленими вотчинами, рівно як і володіння іншими видами вотчин, вело за собою обов’язок служби. Відмова від служби мала своїм наслідком відбирання вотчин від своїх власників і включення їх до складу царського домену.

Власники куплених вотчин могли платно чи безоплатно відчужувати їх, причому члени роду не мали права викупляти їх у покупців. Разом з тим існували інші норми про перехід цих куплених вотчин.

Жалуваними чи вислуженими вотчинами називались вотчини, котрі були пожалувані царем. До жалуваних вотчин приєднувалтсь за своїм юридичним положенням вотчини, куплені з царського домену.

Жалувані вотчини відрізнялись від інших вотчин, не тільки джерелом свого положення, але також і великою обмеженістю права власників. Досить часто жалувані вотчини відбирались, якщо пожалувана особа чим-небудь прогнівило царя чи виявлялось, що дана особа отримала земельне володіння не по заслугах.

Оскільки володіння вотчинами всіх видів було тісно пов’язане зі службою, то вотчини і в цей період були не чим іншим, як видом умовного землеволодіння.

Помістя як вид феодального земельного володіння виникли ще в попередні періоди. До кінця ХVІІ ст. помістя стає пануючим видом феодальної поземельної власності.

Володіти помістями могли тільки служилі люди: бояри, дворяни, діти боярські, дяки, піддячі, придворні слуги, гості, рейтари, драгуни, деякі виборні посадові особи.

Помістя давались дітям служилих людей по досягненні ними п’ятнадцятирічного віку. Переважно в склад помістя входили землі, заселені селянами, але, крім того, виділялись незаселені землі, а також мисливські і рибальські угіддя.

Основним обов’язком поміщиків було несення служби. Крім того, у їх обов’язок входило підтримання помістя в тому порядку, у якому воно знаходилось до отримання. Поміщик мав право експлуатувати селян, що сиділи на помісних землях.

Помісне дворянство було зацікавлене в тому, щоб добитися права розпоряджатися помістями, тобто прирівняти помістя до вотчин. Це в кінці кінців їм вдалося. Дворянство отримало право спадковості помість.

У першій чверті ХVІІ ст. про наслідування помість говорилось вже в спеціальних указах. Помістя по спадковості вже могли переходити не тільки безпосереднім родичам, але і боковим, наприклад, братам.

Одночасно з цим розвивалось право обмінювати одне помістя на інше. До Уложення 1648 року можна було міняти тільки помістя на помістя. Уложення встановлювало право міняти помістя на вотчини. Потім були відмінені й інші обмеження обміну помість.

Вимагалось лише, щоб обмін проводився зі згоди уряду. З плином часу обміном стали прикривати угоди по порядку і даруванню помість.

У кінці ХVІІ ст. почало визнаватись право дарування помість на користь монастирів. Розвивались і інші способи розпорядження помістями.

До феодального землеволодіння відносились і церковні володіння (патріарха, митрополита, єпископів і монастирів). Патріархи, митрополити і єпископи роздавали землі і помістя служилим людям – боярам і дітям боярським. Церковні володіння визнавались невідчужуваними.

У цей період отримало розвиток поняття зобов’язання. Боржник став відповідати за зобов’язанням вже не своєю особою, але своїм майном. Однак встановлення майнової відповідальності за зобов’язанням проходило вкрай поступово й довго. Зміна характеру відповідальності за зобов’язанням обумовлювалась розвитком цивільного обороту в Російській державі, викликаного ростом товарно-грошових відносин. Вже Царський судебник заборонив боржникам служити у свого кредитора замість сплати процентів. Указом 1558 р. заборонялось боржникам, які не спроможні сплатити борг, навіть якщо вони самі про це просять, “поступать в полные холопы” до свого кредитора. У цих випадках дозволялось тільки віддавати їх “з головой до искупа”. У ХVІІ ст. встановився загальний порядок, за яким стягнення повинно було звертатись не на особу, а на майно боржника: спочатку стягненню підлягали двори і рухоме майно, а потім вотчини і помістя.

Однак у даний період відповідальність за зобов’язанням ще не була індивідуальною. Відповідали одне за одного подружжя, батьки і діти. Відповідальність за зобов’язаннями несли також слуги і селяни за своїх панів, а пан за них.

У розглядуваний період збільшилось число регламентованих у законі договорів. Так, крім продажу, обміну, займу тощо, оформлявся договір поклажі, договір майнового найму.

Договір обміну був однією з частин угод у Російській державі, оскільки цим договором прикривали заборонену законом купівлю-продаж земель і дарування на користь церковних установ. Договір обміну на землі і двори повинен був укладатись в письмовій формі і притому обов’язково в кріпосній.

За договором купівлі-продажу законодавство цього періоду виявляло особливий інтерес. Законодавство в ХVІІ ст. встановило, що договори займу (кабали) повинні укладатися в письмовій формі. Що стосується процентів по займу, то в ХVІ ст. звичайний розмір їх був досить високий – 20 %.

У Російській державі в ХVІІ ст. з розвитком промисловості (мануфактури) договір найму став явищем значно частішим. Достатньо вказати, що підприємства, організовані іноземцями, застосовували, як правило, вільнонайману працю.

Найбільш часто наймали людей не для роботи в якому-небудь підприємстві, а для домашніх та договірних послуг. За Уложенням вони не могли бути заключеними на термін більше п’яти років, причому вони мали затверджуватися в холопському приказі. Ці договори забезпечували за наймачами права, котрі були близькі до прав кредиторів по кабалах. У договорах містились, між тим, пункти про те, що ті, хто наймався у слугування, повинні робити все, що накажуть їм хазяї, “крах це чинить, воров не пощадити, зернью (в кости) и в карти не играть, табак не курить”. Господарі записували собі в договори право “смирять нанятого всяким смирением”, тобто право покарання.

Винайм майна в розглядуваний період отримав значне розповсюдження. Орендувались приміщення, жилі і торгові, у деяких випадках бралась в оренду і земля.

У розглядуваний період склалась система шлюбного права, котра стала відрізнятись від візантійської.

Так, отримав особисте значення обряд заручення, що супроводжувався укладенням особливого договору про подальше укладення шлюбу – рядного запису.

Для нареченого вимагалось досягнення 11-12 років, а для нареченої 10-11 років. Стоглав встановив мінімальний вік для нареченого 15 років, а для нареченої 12 років. Але ця постанова залишалась мертвою буквою. Шлюби, як і раніше, укладались і до досягнення встановленого законом віку.

Особливістю шлюбного права ХVІІ ст. було те, що шлюби могли укладатись і без згоди сторін. Шлюби встановлювались батьками нареченого і нареченої, котрі, заключивши попередньо рядні записи, примушували заручених йти під вінець. При укладенні шлюбу необхідно було сплатити особливе шлюбне мито місцевим властям. Кріпосні повинні були отримати згоду на шлюб з боку поміщика.

Московська церковна практика тільки перший шлюб визнавала справжнім шлюбом і здійснювала його шляхом вінчання. Другий і тертій шлюби оформлялись шляхом так званого “благословіння”. Четвертий шлюб церквою не визнавався.

Торкаючись особистих відносин між подружжями, необхідно відмітити деяке послаблення особистих прав чоловіка над дружиною. Однак, ці права були досить великі. Чоловік, як і раніше, мав право розпоряджатися особистістю дружини. Зокрема, він міг віддавати свою дружину у слугування і записувати її разом з собою в служилу кабалу. Чоловік мав право карати свою дружину.

У розглядуваний період спостерігався розвиток тенденції до переходу від сімейної узагальненості майна до відокремленості майна подружжя.

Для періоду, що визначається, характерна тенденція обмежити ті широкі права батьків, котрими вони користувались відносно своїх дітей в епоху Київської держави.

Поступово зникло право батьків віддавати своїх дітей у повне холопство. Можна було віддавати тільки в кабалу, але з умовою вступу в кабалу самих батьків.

Право батьків, зокрема батька, на життя і смерть своїх дітей також поступово зникло.

У майнових відносинах між батьками і дітьми спостерігалась тенденція переходу від майнової спільності до майнової роздільності.

Заповіти могли здійснюватись і в словесній формі. Характерною особливістю спадковості по закону в цей період є розширення спадкових прав дочок і дружин, а також сторонніх родичів.

Дата добавления: 2015-08-21