Заснування радянської держави. Декрет про мир, про землю та інші державно-правові акти

Перехід влади до рук Рад був закріплений юридично ІІ Загальноросійським з’їздом Рад робітничих та солдатських депутатів. Цей факт і визначає значення ІІ з¢їзду Рад як органу, що заснував радянську державу.

Відповідно до рішення І Загальноросійського з’їзду Рад робітничих та солдатських депутатів черговий з’їзд повинен був зібратися у вересні 1917 року. Але більшовизація, що розпочалася у березні, набула у Радах серйозного характеру. У такій ситуації меншовики та есери вживали низку заходів, щоб відтягнути засідання. Лише під натиском широких мас населення та через побоювання, що з’їзд скличуть без їх участі, меншовики та есери прийняли рішення про скликання з’їзду 20 жовтня. Але і після цього вони намагалися відтягнути початок з’їзду.

Більшовики вжили заходів, щоб забезпечити скликання з’їзду знизу, за рахунок ініціативи місцевих Рад. З кінця вересня по всій країні відбувалися обласні, губернські та місцеві з¢їзди Рад. Абсолютна більшість їх прийняли рішення про перехід усієї влади до Рад та про скликання Загальноросійського з’їзду Рад у призначений термін.

Бюро ЦВК остаточно визначило день 25 жовтня – відкриття з’їзду. На порядок денний виносились три питання: 1) поточний момент; 2) підготовка до установчих зборів; 3) вибори ЦВК.

Було вирішено підготувати до з’їзду доповіді з основних питань – про землю, про війну, про владу, про робітничий контроль.

Три перші доповіді доручались В. І. Леніну. Крім того, Я. М. Свердлову було доручено виступити про питання регламенту.

Таким чином, на розгляд з’їзду виносились найрізноманітніші питання. Зінов’єв та Каменєв виступали проти збройного повстання. Троцький пропонував парламентський шлях приходу до влади. Ленін наголошував, що з’їзд повинен закріпити владу Рад, захоплену в результаті збройного повстання. Партія пішла за Леніним. ІІ з’їзд Рад відкрився ввечері 25 жовтня 1917 року у Смольному інституті.

На з’їзді були представлені більше 400 місцевих рад. Багато делегатів прибуло з великих промислових та політичних центрів країни – Петрограду, Москви, Києва, Одеси. У роботі з’їзду приймали участь представники майже всіх національних районів країни – України, Прибалтики, Закавказзя, Північного Кавказу, Середньої Азії, Бессарабії. Серед 649 делегатів з’їзду більшовиків було 390, есерів – 160, меншовиків – 72.

Абсолютна більшість Рад, представлених на з’їзді вимагала ліквідації влади поміщиків та капіталістів та передачі її до рук Рад.

Група меншовиків та есерів не була задоволена роботою з’їзду та вимагала припинити її. Але отримала опір більшості делегатів і була змушена покинути з’їзд. Цей факт не припинив роботи з¢їзду.

Частина істориків, правда, вважає, що ІІ з’їзд Рад не мав необхідного представництва і тому його рішення не були правомірними. Інші історики дотримуються іншої думки з даного питання, керуючись тими фактами, що на з¢їзді була представлена уся тодішня Росія, у тому числі її національні райони.

У зверненні Леніна “Робітникам, солдатам та селянам!” закріплювався перехід державної влади в країні до Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів. У ньому містилась також програма першочергових заходів Російської держави: встановлення миру для всіх народів, передача землі селянам, демократизація армії, контроль робітників над виробництвом.

Ця програма знайшла своє втілення у перших декретах Радянської влади, прийнятих на з¢їзді.

Декрет про мир був одночасно декларацією, зверненням до всіх народів світу, проголошував основи зовнішньої політики радянської держави. Декрет передбачав терміновий початок переговорів про мир, засуджував таємну дипломатію та висунув принцип відкритих переговорів між народами.

Цей документ містив звернення до народів усього світу, у першу чергу до трудящих Англії, Франції, Німеччини, із закликом звільнити людство “від жаху війни та довести до кінця справу миру та звільнити трудящих від рабства та експлуатації”.

Декрет пропонував укласти справедливий демократичний мир, тобто мир без анексій та контрибуцій. Програма боротьби про мир, викладена в Декреті про мир, вперше в історії від імені держави засудила війну як засіб вирішення спірних питань і проголосила мир основою зовнішньої політики радянської держави. Радянська держава почала здійснювати нові принципи у відносинах між народами та країнами.

Декрет про мир став першим офіційним дипломатичним документом Радянської Росії, який був звернений до урядів союзних із Росією держав та містив пропозиції щодо спільних переговорів про мир. Не отримавши від них відповіді, Росія 2 грудня підписала договір про примирення з Німеччиною та її союзниками.

Другим важливим документом ІІ Загальноросійського з’¢їзду Рад був декрет про землю.

Декрет націоналізував землю, тобто встановлював, що вся земля переходить до монопольної власності держави. Поміщицькі, монастирські та церковні землі з будівлями та інвентарем передавалися у розпорядження волосних земельних комітетів та місцевих Рад селянських депутатів. Селяни отримували біля 150 мільйонів га землі, звільнювались від орендної плати, від затрат на торгівлю нових земель, від боргу Селянському земельному банку (~ 3 млрд крб.) Вартість інвентарю, переданого селянам, становила 300 млн крб.

За Декретом про землю всі громадяни Росії, що бажали обробляти землю своєю працею, отримували її у право користування. Проголошувався принцип вирівнювального землекористування. Вирівнювальне землеволодіння селяни розуміли як те, щоб відняти землі у поміщиків, поділити їх, розподілити між селянами залежно від місцевих умов (за трудовими чи споживчими нормами).

Основа цього принципу полягає у поділі землі між селянами, тобто в організації одноособового ведення господарства. Більшовики були прибічниками великих колективних господарств. Однак вони розуміли, що одразу вводити такі форми неможливо. Адже селянин віками мріяв про свій наділ землі та прагнув до одноособового господарства.

Декрет передбачав неможливість існування різних форм землекористування, які селянин міг обрати добровільно. Пропонувалися як подвірні, хутірські, так і колективні форми ведення господарства. Земельні наділи з висококультурними господарствами (садами, розсадниками) не підлягали розподілу, а передавалися у виключне користування державі або общини, залежно від розміру та значимості наділу.

Для управління країною було створено Радянський уряд – Рада народних Комісарів (РНК). Більшістю голосів з’їзд прийняв проект більшовицької фракції про утворення Тимчасового робітничо-селянського уряду на чолі з Леніним.

Передбачалось також створення органів галузевого управління – народних комісаріатів: з військових та морських справ, торгівлі та промисловості, народної освіти, фінансів, іноземних справ, юстиції, пошти та телеграфів, продовольчі, зі справ національностей та ін.

Таким чином, ІІ Загальноросійський з’їзд Рад юридично оформив повалення влади буржуазії та поміщиків і встановив диктатуру пролетаріату. Він проголосив найбільш загальні принципи організації радянської держави. Декрети з¢їзду стали базою для різних галузей радянського права.

14. 2. Характеристика Конституції 1918 року

1 квітня 1918 року була створена Конституційна комісія, яка почала розробляти проект радянської Конституції. До складу комісії увійшли більшовики, ліві есери, есери-максималісти. Головою комісії було обрано більшовика Я. М. Свердлова, секретарем – більшовика В. А. Аванесова (представника народного комісаріату з питань національностей).

Проект готувався з 5 квітня по 5 липня 1918 року. Неоднорідність складу комісії ускладнювала її роботу.

Комісія прийняла проект, у якому вказувалось, що Конституція РРФСР є Конституцією держави диктатури пролетаріату та розрахована на період, перехідний від капіталізму до комунізму. Держава диктатури пролетаріату є по-своєму демократичною і диктаторською. Вона позбавляє раніше пануючого в країні класу економічної та політичної влади, відміняє всі його привілеї. Проголошується принцип повновладдя Рад. Проект передбачав можливість об’єднання Рад областей.

Остаточний проект Конституції був опублікований в “Известиях” та винесений на обговорення V Загальноросійського з’їзду Рад.

V з’їзд Рад почав свою роботу 4 липня 1918 року. 10 липня з’їздом була одноголосно прийнята Радянська Конституція – Конституція РРФСР.

Ця Конституція складалася з шести розділів:

І. Декларація прав трудящого та експлуатованого народу.

ІІ. Загальні положення Конституції РРФСР.

ІІІ. Конституція Радянської влади (організація радянської влади в центрі та на місцях).

ІУ. Активне та пасивне виборче право.

У. Бюджетне право.

УІ. Про герб та прапор РРФСР.

Цей законодавчий акт закріпив досвід створення держави пролетарської диктатури.

Конституція Російської Федерації 1918 року визначила сутність Радянської держави як держави диктатури пролетаріату, у законодавчому порядку закріпила її політичну основу – Ради робітничих, солдатських та селянських депутатів, а в галузі економічній – перші кроки Радянської держави зі створення соціалістичної економіки та завоюванню командних висот у народному господарстві країни.

У статті 3 Конституції земля, ліси, надра та води, а рівно й весь живий та мертвий інвентар оголошено було національним надбанням. У тій самій статті і підтверджувались декрети Радянської держави про робітничий контроль та ВРНК.

Конституція визначила термін своєї дії – перехідний від капіталізму до соціалізму. Головні завдання Радянської держави на цей період: знищення експлуатації людини людиною, скасування поділу суспільства на класи, соціалістична організація суспільства.

Конституція 1918 року визначала, що Російська Радянська Республіка засновується на основі вільного союзу вільних націй як федерація національних республік.

У статті 11 закріплювалося право рад областей, які відрізнялися особливим побутом та національним складом населення, на об’єднання в обласні союзи, які входять як федерації до РРФСР.

Таким чином, Конституція встановлювала та в законодавчому порядку закріплювала принципи радянської федерації та добровільність і рівноправність республік, які об’єднуються.

Розділ ІІІ Конституції встановив систему органів державної влади в центрі та на місцях, порядок їх діяльності та компетенцію. Вищим органом державної влади в країні був загальноросійський з’їзд Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів, а в період між з’їздами – Загальноросійський Центральний виконавчий комітет, що обирався на з’їзді та був підзвітний йому.

Віданню Загальноросійського з’їзду Рад та ВЦИК підлягали всі питання загальнодержавного значення: затвердження, зміни та доповнення Конституції РРФСР; загальне керівництво всією зовнішньою та внутрішньою політикою; встановлення та зміни кордонів РРФСР; прийняття до складу РРФСР нових національних республік та визнання виходу із РРФСР; відносини з іноземними державами; оголошення війни та укладання миру; встановлення основ народного господарства в цілому та окремих його галузей на території РРФСР; встановлення загальнодержавних податків та повинностей; встановлення основ організації Збройних Сил федерації; загальнодержавне законодавство, судоустрій та судочинство, цивільне та кримінальне законодавство, оголошення загальної та часткової амністії.

Виключно віданню Загальноросійського з’їзду належала ратифікація міжнародних мирних договорів.

Законодавчу владу здійснювали Загальноросійський з’їзд Рад, ВЦВК та Рада народних комісарів.

Органами державної влади на місцях за Конституцією 1918 року були обласні, губернські, повітові та волосні з’їзди Рад. У містах та селищах утворювались міські та сільські Ради.

Встановлений Конституцією порядок підлеглості нижчестоящих Рад вищестоящими Радами рішень вищестоящих Рад і декретів центральних органів Радянської влади дозволили Радянській державі спрямувати зусилля всіх Рад на здійснення завдань диктатури пролетаріату.

Конституція 1918 року закріпила виборчу систему, яка фактично вже була сформована до цього часу. Усі трудящі, незалежно від статі, національності, віросповідання, раси, осілості, освіти, які до дня виборів досягли 18 років, могли бути обраними у Ради. Не обирали та не могли бути обраними в Ради: 1) особи, які використовували найману працю з метою отримання прибутку; 2) особи, які мали нетрудові прибутки; 3) приватні торгогвці, торгові та комерційні посередники; 4) монахи й духовні служителі церкви та релігійних культів; 5) службовці та агенти колишньої поліції, особливо корпусу жандармів, а також члени раніше пануючої у Росії сім¢ї.

Бала закріплена система багатоступеневих виборів до Рад. Прямі вибори проводились лише при обранні депутатів до міських і сільських Рад. Конституція не встановлювала способу голосування. Як правило, воно проходило шляхом відкритого голосування.

Конституція 1918 року закріпила права та свободи трудящих: свободу совісті, друку, зборів, мітингів, союзів та ін.

Джерела права. Організація суду та правоохоронних органів (міліція, надзвичайні комісії, революційні трибунали)

Зразу ж після жовтневого збройного повстання була розпочата ліквідація буржуазно-поміщицьких судів. Ще до видання Радянською державою законів про суд у ряді міст з ініціативи місцевих Рад були створені судові органи, які мали різні назви: революційні суди, суди народної совісті, народно-адміністративні суди та інші. Засідання їх проходили відкрито, звинувачуваним забезпечувалось право на захист.

Першим законодавчим актом, який поклав початок створенню судової системи, був декрет про суд № 1, який було прийнято на засіданні Ради Народних Комісарів 22 листопада 1917 року. На місцях утворювалися місцеві суди, які діяли у складі одного постійного судді та двох народних засідателів. Декрет встановлював обрання суддей та засідателів у порядку прямих та демократичних виборів, до проведення яких їхнє обрання доручалося місцевим Радам.

Встановлені декретом принципи колегіального розгляду справ у судах із участю народних засідателів та виборністю суддів є важливим принципом радянської судової системи. Попереднє слідство у справах, які розглядали місцеві суди, покладалось на місцевих суддів одноособово. Постанови суддів про затримку громадян та передання їх суду повинні були затвердитися всім складом суду. Звинуваченому надавалось право на захист. Звинувачувальниками та захисниками із кримінальних справ допускалися особи нічим не скривджені та ті, що користувалися цивільними правами.

Декрет про суд № 1 встановив новий порядок обжалування вироків та рішень місцевих судів. Існуючий апеляційний порядок було відмінено та припускався лише касаційний порядок обжалування. Касаційними інстанціями були повітові, а в столицях – столичні з¢їзди місцевих суддів.

Основні положення Декрету про суд № 1 знайшли подальший розвиток у Декреті про суд № 2, який було прийнято 22 лютого 1918 року.

Цей декрет дещо розширив підсудність місцевих судів. Для розгляду справ, які перевищували підсудність місцевих судів, були створені окружні суди, члени яких обиралися місцевими радами. Розгляд цивільних справ окружними судами відбувався у складі трьох постійних членів окружного суду та чотирьох народних засідателів.

Кримінальні справи розглядалися судом у складі 12 народних засідателів під представництвом одного із постійних членів суду. Народні засідателі мали право на нехтування головуючого на всіх стадіях процесу, вирішували питання не лише про факт злочину, але й про міру покарання. Вони мали право пом’якшувати передбачене законом покарання за своїм бажанням.

Попереднє розслідування справ, що підлягали розгляду в окружному суді, проводилося слідчими комісіями з трьох осіб, які обиралися місцевими радами. Як офіційні обвинувачувачі та захисники могли виступати лише члени створених при місцевих Радах колегії правозахисників.

Декрет про суд № 2 встановив ведення судовиробництва місцевими мовами. Ось деякі статті цього Декрету:

Стаття 1. Для розгляду справ, що не підсудні місцевому народному судові, створюються окружні нарсуди, члени яких обираються в округах місцевими Радами.

Стаття 3. Усі підготовлені до суду розпорядження приймаються колегіально у складі не менше трьох постійних членів окружного народного суду. Рішення справ по суті у цивільних відділах приймаються у складі трьох постійних членів окружного народного суду і чотирьох народних присяжних. У кримінальних справах рішення по суті приймається у складі дванадцяти чергових присяжних і двох запасних під головуванням одного із постійних членів суду.

Стаття 4. Оскарження в апеляційному порядку відміняється і допускається лише касація рішень.

Стаття 5. При оскарженні у касаційному порядку суд має право скасувати рішення не тільки з причин формальних порушень, визначених ним суттєвими, але й у тому випадку, коли визнає, що, оскаржене рішення явно несправедливе. Після скасування рішення справа передається на новий розгляд у новому складі суду. Касаційному суду також належить право помилування і пом’якшення покарання.

Стаття 7. У судах усіх інстанцій допускається судомовлення на усіх місцевих мовах. Право вирішення судочинства на якійсь мові надається судам разом з Радами.

Стаття 8. Судочинство як у цивільних, так і кримінальних справах ведеться за правилами судових статутів 1864р., якщо вони не скасовані ЦВК і РНК і не суперечать правосвідомості трудящих.

Декрет про суд № 3 був прийнятий 20 липня 1918 року. Він значно розширив підсудність місцевих народних судів. На них покладався розгляд всіх кримінальних справ, за виключенням справ про посягання на людське життя, про зґвалтування, розбій та бандитизм, підробку грошових знаків, хабарництво, спекуляцію, розглядом яких займалися окружні суди.

Місцевим народним судам надавалося право визначати покарання до п’яти років позбавлення свободи, а також розглядати цивільні справи з сумою позиву до десяти тисяч карбованців. Попереднє слідство по складним кримінальним справам покладалося на слідчі комісії при місцевих радах.

Для “боротьби із контрреволюцією” були створені спеціальні судові органи – революційні трибунали. Про їхнє створення йшла мова ще в Декреті про суд № 1.

Революційні трибунали діяли у складі голови та шести чергових народних засідателів, які обиралися міськими та губернськими Радами. Для попереднього слідства по справах, які розглядали революційні трибунали, при Радах утворювались особливі слідчі комісії.

У січні 1918 року були створені революційні трибунали друку. Революційні трибунали виникали по всій країні. Це призвело до заміни загальних судів трибуналами, які фактично перетворилися в місцеві суди.

17 травня 1918 року виданий Декрет про революційні трибунали. Вони зберігалися лише у великих центрах. Всі інші місцеві трибунали ліквідовувались. Відмінений був поділ революційних трибуналів на трибунали по боротьбі з контрреволюцією, по боротьбі із спекуляцією та по справах друку.

Декрет чітко розмежовував підсудність революційних трибуналів та загальних судів. На революційні трибунали покладалась боротьба з контрреволюцією, погромами, підпалами, неправомірним використанням радянських документів, хуліганством та шпіонажем. Справи про інші злочини виключалися із підсудності революційних трибуналів та передавалися місцевим судам.

При кожному революційному трибуналі, крім слідчої комісії, затверджувались ще колегії звинувачувачів у складі не менш як трьох осіб, які обиралися місцевими радами. Трибуналам надавалася повна свобода у виборі засобів діяльності.

Ще до жовтневих подій 1917 року почали формуватися загони робітничої міліції Червоної Гвардії. Після перемоги революції ці збройні формування стали опорою місцевих революційних комітетів у боротьбі з контрреволюцією в охороні правопорядку.

28 жовтня (10 листопада) 1917 року було видано постанову радянського уряду про створення радянської міліції. Ця постанова поклала початок прогресу організації спеціального апарата охорони суспільного порядку. За цією постановою загони робітничої міліції створювались як добровільні загони, які формувалися на заводах та фабриках, знаходились у розпорядженні місцевих Рад. Створення міліції як державного органа, який складався із постійного штату, починається навесні 1918 року.

Організація радянської міліції проходила одночасно із скасуванням міліції Тимчасового уряду.

Джерелом права уроки проведення політики комунізму були законодавчі акти органів радянської влади, закони дореволюційної Росії, що не протирічили декретам радянської влади і революційна правосвідомість. Остання була головним джерелом “правди”.

Стверджувати про існування права цього періоду було б великою помилкою. Існувало не право, а адміністративно-правові акти. Тому можна говорити не про розвиток права, а про розвиток законодавства.

Шлюбно-сімейне законодавство радянської Росії не визнавало церковних шлюбів, відмінило право спадщини. Декрет ВЦВК від 27 квітня 1918 р. встановлював, що після смерті власника його майно стає власністю держави. Шлюбно-сімейне законодавство руйнувало підвалини сім’ї, захищало розпусту. Кодексом законів про акти громадського стану (16 вересня 1918 р.) суди, при розгляді справ встановлення батьківства і витрат з цим пов’язаних, зобов’язані були притягати до відповідальності всіх чоловіків, що були в інтимних зв’язках із жінкою; всі вони зобов’язані були нести витрати, пов’язані із вагітністю, родами і утриманням дитини.

Трудове законодавство узаконювало загальну трудову повинність для осіб чоловічої статті у віці від 16 до 50 років.

Цивільне право підмінялося адміністративно-командними актами. На цих же принципах базувалося і земельне законодавство. Властивістю кримінального законодавства був його репресивний характер. В.І.Ленін поставив вимогу про застосування розстрілу на місці до “агентів ворога, німецьких шпигунів, контрреволюційних агітаторів, до спекулянтів, до буржуазії, яка ухиляється від оборонних робіт і від копання окопів, до грабіжників, хабарників, шахраїв і хуліганів”. Право застосування розстрілів мали ревтриби і ВНК.

Коли мова йшла про боротьбу із так званими “пережитками капіталізму у свідомості трудящих”, то вона велась судами і революційними трибуналами, які застосовували такі заходи впливу як догана, громадський осуд, позбавлення громадського довір’я, заборона виступати на зборах і, навіть такий виправно-трудовий захід, “як проходження курсу політграмоти”. Отже, законодавство переслідувало за мету докорінним чином зміцнити свідомість широких верств населення, схилити його на бік радянської влади. у цьому аспекті радянське законодавство зближалося з релігійним правом, яке базується на талмуді, ісламі, або канонічному праві християнської церкви.

Перемога у громадянській війні виявилася за партією більшовиків. Російські більшовики намагалися поширити полум’я соціалістичної революції на інші країни.

У радянській історіографії ствердилася думка, що радянська держава із самого початку виникнення проводила політику мирного співіснування, що основи цієї політики були закладені в Декреті про мир.

Аналіз цього документа свідчить, що формально радянська держава виступала за укладення миру між усіма воюючими у першій світовій війні країнами, але, фактично, за миролюбними фразами крилося намагання партії російських більшовиків розпалити соціалістичну революцію у західних країнах, перенести туди полум’я громадянської війни.

Отже, стратегічною лінією РСДРП(б) був курс на світову революцію. Ця політика базувалась на відомій території перманентної (постійної) революції Л. Троцького, яка обґрунтовувала можливість перемоги пролетарських революцій в інших країнах шляхом ведення “справедливої” революційної війни перемігшого пролетаріату Радянської Росії.

Наскільки популярною була ця теорія серед членів партії можна бачити з того факту, що більшість членів ЦК РСДРП(б) зимою 1918 року відмовилися підтримати пропозицію Леніна укласти з Німеччиною мирний договір. Заклики до миру протирічили ідеї “революційної війни”, яку підтримував і сам Ленін. “Був час, – говорив у 1924 році у Політзвіті ЦК РКП(б) ХІІІ з’їздові партії Г.Зінов’єв, – коли в момент Брестського миру навіть Володимир Ілліч вважав, що питання про перемогу пролетарської революції в цілому ряді передових країн Європи є питанням двох-трьох місяців. Був час. Коли у нас, у Центральному Комітеті партії, всі годинами рахували розвиток подій у Німеччині й Австрії…”.

Катастрофічні наслідки практично втілені у життя теорії перманентної революції проявились під час війни з Польщею. У дні наступу Червоної Армії на Варшаву було випущено Маніфест ІІ конгресу Комінтерну, в якому революційні сподівання пов’язувались з розвитком військових дій, висловлено тезу про “громадянську війну в усьому світі”. Цим визнавалось, що суб’єктом світової революції виступає Червона Армія.

Польські робітники не піднялись на революційну боротьбу, а Червона Армія відступила, і радянське керівництво змушене було піти на підписання у 1921 р. Ризького мирного договору з Польщею, умови якого були набагато тяжчі, ніж ті, що пропонувались країнами Антанти.

Уроки радянсько-польської війни змусили радянське керівництво відійти від лобового військового штурму капіталізму. Ленін, реально оцінивши становище, вирішив змінити тактику боротьби за перемогу світової пролетарської революції. У листі до польських комуністів він висловив думку про необхідність “виростити революцію до повного дозрівання плоду”, “або перемогу радвлади з середини”.

Після закінчення громадянської війни і невдачі розпалити “світову пожежу”, партія більшовиків продовжувала проводити політичну політику військового комунізму. Величезна армія (7 млн.чол.) не була демобілізована, вона була направлена на так званий трудовий фронт.

За роки громадянської війни економіка Росії була розорена. Об’єм промислової продукції становив три відсотки об’єму 1913 року. Кількість робітників з 2440 тис. У 1913 р. зменшилась до 1270 тис. 1920 року різко скоротилося виробництво хліба.

Незадоволення політикою військового комунізму проявилося під час Кронштадського повстання (1921 р.), у придушенні якого змушені були брати безпосередню участь делегати Х з’їзду РКП(б). Повстання селян відбувалися у різноманітних районах Росії. Все це у сукупності змусило більшовиків перейти до проведення так званої нової економічної політики (НЕПу).

Декретом ВЦВК від 21 березня 1921 р. продрозверстка замінялася продподатком. Після виконання натурального податку селяни одержували право (Декрет РНК від 21 травня 1921 р.) обмінювати, продавати надлишки сільськогосподарської продукції, тобто, ліквідовувалась державна монополія на торгівлю хлібом. Окрім того, було проведено денаціоналізацію дрібних підприємств, дозволено здавати в оренду підприємства. Ці заходи оживили економічне життя Росії.

На початку 20-х років було проведено кодифікаційні роботи, які, по суті справи, полягали в систематизації раніше виданих актів. Було внесено і ряд положень. Які відображали дійсність, що виникла в результаті проведення НЕПу. Так, допускалася трудова оренда землі, з 1925 р. дозволено було використовувати підсобну найману працю у селянських господарствах. У зв’язку з тим. Що земля була вилучена з обігу, то цивільний кодекс (1922 р.) відмінив поділ власності на рухоме і нерухоме майно. Кримінально-процесуальний кодекс (1923 р.) заборонив суддям припинити розгляд справи із-за відсутності, неясності, неповноти, або наявності протиріч у законі.

Для керівництва партії більшовиків характерним було ігнорування національних проблем, адже з точки зору марксизму-ленінізму пролетаріат не має батьківщини, адже головним для нього має бути позбавлення від соціально-економічного гніту і на цьому ґрунті він має об’єднатися з пролетаріями всього світу.

Тоді в Радянському Союзі склався тоталітарно-феодальний режим, який переслідував за мету побудову комуністичного суспільства.

Для тоталітарно-феодального комунізму характерним є:

панування державної власності на засоби виробництва;

відчуження виробника від засобів виробництва і результатів своєї праці;

напівпримусовий, а в окремих галузях виробництва – примусовий характер праці;

відсутність ринкових відносин;

низький рівень науково-технічного прогресу;

узурпація народного суверенітету партійно-державною бюрократією;

регламентація всіх сфер життя суспільства;

монополія однієї партії та її ідеології;

формальне проголошення і фактична відсутність прав і свобод людини;

наявність сильного репресивного апарату;

придушення інакомислення всередині країни;

експансивна зовнішня політика. Що спирається на могутній військово-промисловий потенціал.

Отже, тип держави Радянського Союзу був комуністичним, але з елементами феодалізму і тоталітаризму.

Головною ознакою радянського тоталітаризму була поява у суспільстві нового пануючого класу – номенклатури, тобто політбюрократії, яка владарювала у всіх сферах життя суспільства. Цей клас прагнув зберегти в таємниці не тільки свою структуру і привілеї, але й саме своє існування.

Існування тоталітарно-феодального комунізму було б неможливим, якби не існувало особливої організації – комуністичної партії, якій вдалося ідеологічно нейтралізувати і до певної міри примирити із соціалізмом та його “цінностями” основну масу населення. Мобілізувати соціальне захоплення ним робітників та сільських активістів, відсікти будь-яке інакомислення, створити економічну і духовну пустелю.

Для тоталітаризму характерним є наявність охлократії – стихійної влади натовпу, де панують інстинкт, емоції, настрої. Охлократія – це спосіб життя, світогляд розгубленої людини, відсудженої від власності, результатів праці, влади. Звідси випливає неповага до закону і надії на “вождя”. На якого покладаються сподівання на усунення труднощів, економічного хаосу, загрози війни, на гарантію пайки хліба. В основі охлократичної свідомості – свідомість людини первісного чи рабовласницького суспільства, позбавленої індивідуальності, неспроможність виділити людину як унікальну і неповторну особистість, ідентифікація себе з групою. Колективом, партією, державою.

Дата добавления: 2015-08-21