Встановлення радянської влади на Україні: політичний та соціально-економічний аспект.

В момент приходу більшовиків до влади найвищою посадою в системі влади вважалася посада голови уряду. В Петрограді її взяв на себе В.Ленін. У Києві, потім у Харкові на чолі регіонального субцентру влади став Х.Раковський. Одразу після того, як він очолив Раднарком УСРР, його обрали членом ЦК РКП(б) – унікальний випадок для політемігранта. Секретарі ЦК КП(б)У Г.Пятаков і С.Косіор, перші секретарі ЦК В.Молотов, Ф.Кон, Д.Мануїльський і Е.Квірінг губилися в тіні цієї могутньої політичної фігури. Саме Раковський виступав із звітними доповідями про роботу ЦК КП(б)У на партійних з’їздах і конференціях. Він міг дозволити собі проводити засідання політбюро ЦК у своєму службовому кабінеті або навіть в апартаментах, де жив.

Незважаючи на виконання функцій голови уряду, основну увагу В.Ленін надавав партійному апарату. Конструюючи посаду генерального секретаря ЦК, Ленін зупинився на кандидатурі Сталіна. В ніч на 16 грудня 1922 р. з Леніним стався другий удар, який виключив його з політичної діяльності. Соратники постаралися довершити справу ізоляцією вождя на дачі в Горках.

Відповідальні працівники компартійно-радянського апарату були не носіями, а провідниками диктатури. Кожний з них згідно з посадою, яку займав, доносив свою частку диктаторської влади до тих або інших щаблів в системі управління. Вони керувалися прагматичними цілями, коли вступали в партію (за винятком невизначеної кількості тих, кого захоплювала благородна комуністична ідея). Високі посади надавали матеріальні блага та імунітет від судового переслідування.

Після утворення СРСР, в якому національні республіки мали рівні з Росією права аж до права виходу з федерації, загроза українського сепаратизму стала головним болем для Кремля. Розміщення мільйонної армії на території України не дозволяло розслабитися: у березні 1920 р, черговий IV з’їзд КП(б)У (понижений до рівня конференції) виступив проти диктату ЦК РКП(б) і обрав керівні органи, не рахуючись з рекомендаціями центру.

З іншими національними республіками особливих проблем не було, тому що вони не перевищували за людським та економічним потенціалом губернських масштабів. Але харківський політичний субцентр об’єднував з десяток губерній і вимальовувався на географічній карті загрозливо великим державним утворенням, здатним у майбутньому кинути виклик Кремлю.

КП(б)У безперервно поповнювалася і майже так само безперервно «чистилася». Перша велика чистка була проведена після IV партконференції. Відповідно до рішень X з’їзду РКП(б) з серпня 1921 р. була проведена перша «генеральна» чистка. В Україні вичищалися передусім боротьбисти. З 4 тис. колишніх боротьбистів у КП(б)У залишилося тільки 118.

Як тільки Сталін став генеральним секретарем ЦК РКП(б), зв’язки між центром і периферією стали набагато тіснішими. Саме Україні Сталін приділяв особливу увагу. У 20-х рр. Сталін став батьком рідним для української номенклатури.

Одним з істотних епізодів боротьби за владу в Кремлі стало усунення X.Раковського з України. Раковський був найбільш впливовим прибічником Троцького. Щоб позбавитися його, «трійка» напрочуд легко провернула в політбюро ЦК рішення про призначення Раковського повноважним представником СРСР у Великій Британії.

У квітні 1923 р. на пленумі Центрального комітету, обраному VII партконферецією), Е.Квірінг став першим секретарем ЦК КП(б)У. XII з’їзд РКП(б) обрав членом ЦК голову УРНГ В.Чубаря. Це означало, що його чекає високе призначення. Справді, в липні 1923 р. Чубар став головою Раднаркому УСРР і зберігав за собою цю посаду до 1934 р.

15 жовтня 1923 р. 46 відповідальних працівників, яких тривожила ситуація в партії, направили заяву в політбюро ЦК РКП(б). Серед них було немало тих, хто раніше працював в Україні – В.Антонов-Овсієнко, Є.Бош, Я.Дробніс, Г.Пятаков, X.Раковський, Г.Сапронов та ін. В центрі заяви опинилися махінації секретаріату ЦК РКП(б) з визначенням делегатів XII з’їзду. Опозиціонери стверджували те, що було відомо всій партії: секретаріат ЦК штучно підбирав склад делегатів на передз’їздівські конференції і на сам з’їзд.

Сталін організував обговорення «заяви 46» в партійних комітетах і легко добився засудження опозиціонерів. 22 жовтня і 14 грудня 1923 р. в Харкові відбулися два розширені засідання політбюро ЦК КП(б)У. Підготовлені Е.Квірінгом засуджуючі резолюції були прийняті майже одноголосно. В обох випадках проти запропонованої резолюції голосувала лише одна людина – нарком внутрішніх справ УСРР І.Ніколаєнко. Буквально через кілька днів ЦКК КП(б)У розглянула поведінку наркома. Виявилося, що його затримали на вулиці у нетверезому стані, після чого він вчинив «буйство» в районному відділку міліції. ЦКК наклала на наркома партійне стягнення і звільнила з роботи в НКВС.

У липні 1928 р. генеральним секретарем ЦК КП(б)У був «рекомендований» Станіслав Косіор, який працював в секретаріаті ЦК ВКП(б) з 1925 р. Свою посаду С.Косіор зберігав до січня 1938 р. (щоправда, з січня 1934 р. статус його понизили знову до першого секретаря ЦК).

Всі політичні партії, окрім власної, більшовики не визнавали. Некомуністичні партії будь-якого спрямування оголошувалися поза законом, їх політична діяльність переслідувалася. Партіям, які переходили на комуністичну платформу, дозволялася легальна діяльність тільки на певний час. Вони повинні були самоліквідовувалися, а члени їх – вступати в державну партію на індивідуальній основі.

Після ліквідації боротьбистів і борбистів, що відбулася у 1920 р., надійшла черга до Єврейської комуністичної спілки – Комфербанду. Члени її приймалися з березня 1921 р. до КП(б)У на підставі індивідуальних заяв. Після цього в УСРР на легальних засадах продовжувала діяти тільки малочислена Українська комуністична партія (УКП).

Есерівське підпілля в Україні було ліквідоване. Восени 1923 р. місцеві організації ПСР були остаточно усунуті з політичного життя. У 1924 р. чекісти ліквідували рештки Одеської і Київської організацій РСДРП.

Кримінальний кодекс РСФРР 1922 р. підтверджував необхідність терору і зберігав позасудове переслідування. В ньому налічувалося 27 розстрільних статей. За його зразком було побудовано Кримінальний кодекс УСРР 1922 р. У грудні 1921 р. В.Ленін вирішив реформувати ВЧК за зразком царської таємної поліції.

«Замість» ВЧК створювалася організація під безневинною назвою Державне політичне управління при НКВС РСФРР. Воно мало придушувати «відкриті контрреволюційні виступи, в тому числі бандитизм», «виконувати спеціальні доручення по охороні революційного народу».

Органи державної безпеки мали розвинуту структуру й охоплювали своєю діяльністю різноманітні прояви суспільно-політичної активності. В ОДПУ існувало три самостійних управління – секретно-оперативне, економічне й адміністративно-організаційне. Секретні підрозділи займалися контрреволюційними організаціями, антирадянськими партіями, студентською молоддю, українським націоналізмом, духовенством і церковниками.

В роботі чекістів головну ставку робили на заходи по попередженню злочинів. За допомогою сексотів («секретних сотрудников») виявлялися політичні настрої людей і зв’язки між ними. Поступово словосполучення ДПУ набуло такого ж зловісного звучання, як словосполучення ВЧК.

Дата добавления: 2015-08-21