Причини приходу до влади фашистів в Німеччині

Витоки та причини зародження фашизму може виявити лише аналіз загального співвідношення сил між імперіалізмом та антиімперіалістичними силами в міжнародному масштабі, а також конкретної внутрішньої обстановки в тих країнах, де фашизм зародився.

Три основних фактори, що породжують фашизм:

а) в конкретній історичній обстановці фашизм потрібен певним загонам імперіалізму, щоб подолати наростання революційного руху, вирішити на свою користь класові протиріччя;

б) тоталітарний режим та залучення всіх національних ресурсів необхідні монополістичним групам однієї країни чи групі країн, щоб задовольнити імперіалістичні інтереси за рахунок інших держав;

в) світовому капіталу потрібен був фашизм, щоб зруйнувати головний оплот міжнародного революційного процесу та антиімперіалістичної боротьби - СРСР.

Фашизм зародився та почав розвиватися в Італії на порозі 20-х років – в бурхливий період післявоєнних класових зіткнень.

Фашистський рух у Німеччині зародився приблизно в той же час і за тих самих історичних обставин, що в Італії. Але особливий характер класових сутичок в Німеччині призвів до того, що німецький фашизм пройшов більш тривалий шлях до влади. Німецький імперіалізм, що сформувався пізніше, з перших днів свого існування виявив себе з особливо агресивного боку.

Революція 1918 року мала буржуазно-демократичний характер. У німецького монополістичного капіталу вистачило сили, щоб подолати натиск революційних мас. Але разом з тим він був змушений піти на створення в країні буржуазно-демократичного парламентського устрою та надати ряд демократичних прав трудящим.

У цих умовах, коли країна знаходилась під гнітом Версальського договору, переживала період класових сутичок, в Німеччині виникає фашистський рух з його вкрай націоналістичною, шовіністичною та антикомуністичною спрямованістю.

Перша спроба німецького фашизму захопити владу була зроблена в листопаді 1923р., коли революційне піднесення пішло на спад. Виступ фашистів в Мюнхені (“пивний путч”) був придушений військовими. Монополістичний капітал на той час був ще у змозі подолати революційний рух за допомогою спритної соціал-демократії та політики часткових поступок та реформ. З іншого боку, німецький імперіалізм ще недостатньо оправився від військової поразки та не міг реально висувати завдання посилення своїх міжнародних позицій з послідуючим переходом до політики захвату. У той час фашизм виступав лише як резерв, який рано було кидати в бій, але який необхідно було зберегти для майбутніх битв.

Наступне десятиріччя корінним чином змінило політичне та економічне обличчя Німеччини. У країні збереглися гострі соціальні протиріччя. На початку 30-х років монополістичному капіталу протистояв чисельний авангард трудящих на чолі з компартією. Комуністичний рух з кожним роком посилювався та ставав небезпечним для монополістичного капіталу в силу економічної кризи та масового безробіття, які розпочалися в кінці 20-х років. Реформи виявились недостатніми методами для боротьби з наростанням революційної боротьби.

Разом з тим німецький імперіалізм зумів до цього часу в значній мірі відійти від потрясінь першої світової війни. У 1927 році промисловість Німеччини перевершила рівень довоєнного виробництва. Монополісти почали поговорювати про перегляд Версальського договору та про здійснення завойовницьких планів. Веймарська республіка з її буржуазно-парламентською системою, багатопартійністю не була здатна здійснити дані цілі.

Внутрішній та зовнішній моменти тісно перепліталися між собою: приступити до здійснення імперіалістичних цілей німецький монополістичний капітал міг лише у випадку надійного забезпечення власного тилу, тобто придушення революційного руху в країні та встановлення сильної диктаторської влади.

Таким чином, в Німеччині 30-х років, як і в Італії 20-х, виникли обставини, коли монополістичному капіталу існуючі форми панування перешкоджали вирішити внутрішню задачу придушення революційного руху та зовнішню підготовку імперіалістичної агресивної війни, насамперед проти СРСР. Це і було головною причиною передачі влади до рук фашистської партії.

У листопаді 1932 року група банкірів та промисловців направила президенту Гінденбургу петицію з вимогою призначити на посаду рейхсканцлера голову фашистської партії Адольфа Гітлера. 30 січня 1933 року Гінденбург призначив Гітлера главою уряду. До влади прийшла фашистська партія, яка встановила відкриту терористичну диктатуру найреакційніших, найбільш шовіністичних та агресивних кіл фінансової олігархії.

Це був по суті державний переворот, який означав визнання безсилля буржуазії, її нездатність керувати державою методами буржуазної демократії. В той же час цей переворот свідчив про слабкість робітничого класу, який виявився нездатним запобігти приходу фашистів до влади.

Прихід фашистів до влади характеризувався, насамперед, зміною методів управління, встановленням режиму свавілля. Фашистський уряд ліквідував всі конституційні буржуазно-демократичні права і свободи, записані у Веймарській конституції.

Вже 4 лютого 1933 року був виданий декрет “Про захист німецького народу”, за яким поліції було надано право не допускати політичних зборів, якщо ті могли “порушити громадський спокій”. Згідно з декретом були відмінені статті Веймарської конституції відносно свободи особистості, недоторканності житла, свободи слова, друку, мітингів, демонстрацій.

На підставі нових законів сотні та тисячі трудящих були кинуті у в’язниці та концтабори. Створені фашистами штурмові загони (СА) розправлялися зі своїми політичними противниками методами прямого насилля.

Ліквідація буржуазно-демократичного режиму супроводжувалась і ліквідацією багатопартійної системи, що існувала у Веймарській республіки. Всі старі буржуазні партії були розпущені. Утворення нових партій було заборонено.

Веймарська конституція після приходу до влади фашистів формально не була відмінена, але перестала діяти.

Фашистська партія перетворилася в частину фашистського державного апарату та здійснювала загальне керівництво усім державним механізмом фашистської держави.

Дата добавления: 2015-08-21