Четверта республіка у Франції

У період “тимчасового режиму” у Франції почалась глибока перебудова політичної системи, яка супроводжувалась важливими соціально-економічними реформами та перегруповання основних політичних сил. Тимчасовий уряд здійснив частину програми Національної ради Опору: націоналізував ряд великих банків та галузей тяжкої промисловості, реформував систему соціального забезпечення, поновив демократичні свободи. Були офіційно ухвалені проголошені в програмі заходи щодо чистки держапарату та покарання осіб, які співпрацювали з окупантами. Однак багато положень програми, які торкалися демократизації державного устрою, не були втілені у життя через протиборство різних фракцій Опору.

Центральним питанням, навколо якого розгорнулася боротьба, було питання про новий державний устрій, нову конституцію Франції. Усі політичні сили критично ставилися до інститутів Третьої республіки. В іншому їх погляди розходилися. “Нові консерватори”, насамперед прибічники генерала де Голля, були схильні до встановлення республіки президентського типу з сильною виконавчою владою, здатною протистояти “режиму партій” – “дестабілізуючому” парламентаризму епохи третьої республіки. Ліві партії, а також низка центристських партій, запобігаючи встановленню режиму “особистої влади” генерала де Голля, виступали за збереження верховенства парламенту та його контролю над урядом за умови більшої збалансованості двох гілок влади.

Отримавши на виборах до Установчих зборів у 1945 р. найбільшу кількість депутатських мандатів, комуністи, соціалісти та МРП (велика католицька партія) утворили трьох партійний Тимчасовий уряд та домоглися вироблення проекту конституції на основі своєї програми. Однак, цей проект було відхилено на референдумі. Другий проект, розроблений у 1946р. новим складом Установчих зборів, містив низку компромісних положень, які дозволяли враховувати погляди всіх членів коаліції. Після ухвали на референдумі другий проект конституції став основним законом Франції.

Нова Конституція Франції не лише відображала співвідношення політичних сил в країні, але й закріпила на конституційному рівні нові політичні принципи, характерні для європейських конституцій так званої другої хвилі (40–50-ті рр.).

Реакцією на авторитаризм часів війни була демократизація суспільного життя, надання широкого кола прав та свобод, гарантій конституційної законності.

У Конституцію 1946 р. був включений новий блок економічних та соціальних прав: рівність у правах чоловіків та жінок, народів залежних країн; право на працю, на відпочинок та матеріальне забезпечення у разі непрацездатності, право робітників на об’єднання в профспілки, на страйки, право на загальну безкоштовну освіту і тощо. Розширилась сфера регулювання політичної, а особливо зовнішньополітичної сфери діяльності держави.

Разом з тим нова Конституція значно розширила межі втручання держави в економічну та соціальну сфери життя, змінила характер відносин між державою і особистістю, поклавши на державу, окрім широких прав, і нові обов’язки. Визнаним конституційним принципом стало проголошення “соціальної держави”, у якій права власника узгоджуються із “загальним благом” та обмежуються суспільними інтересами.

Щодо організації державного устрою, то у Франції продовжувала панувати ідея абсолютного парламентаризму. За формою правління Франція була парламентарною республікою, причому нижня палата парламенту – Національні збори – проголошувалась єдиним законодавчим органом країни, який не міг нікому делегувати свої законодавчі повноваження. Національні збори обиралися на основі загального виборчого права абсолютною більшістю голосів. Збори затверджували склад нового уряду, який повністю відповідав перед ними.

Конституція традиційно зберігала двопалатну структуру парламенту. Але друга палата – Рада республіки – була наділена лише радницькими функціями, її рекомендації не були обов’язковими для Національних зборів. Рада республіки призначалась Національними зборами, а частина Ради обиралась в департаментах. Склад палати повинен був періодично оновлюватись. Таким чином, повноваження верхньої палати парламенту порівняно із сенатом Третьої республіки були значно меншими.

Главою держави був президент республіки, який обирався на спільному засіданні палат парламенту терміном на 7 років. За Конституцією 1946 р., на відміну від попередньої, президент був позбавлений ряду важливих прерогатив (розпуск нижньої палати, призначення за своїм вибором вищих посадових осіб та інше). Будь-які акти президента, у тому числі призначення на вищі посади, вимагали контрасигнації голови кабінету та одного з міністрів.

Виконавча влада за Конституцією доручалась Раді міністрів на чолі з її головою, головою уряду. Цей орган здійснював безпосереднє державне управління країною і мав великі повноваження. Однак діяльність кабінету контролювалась нижньою палатою. Призначення голови Ради міністрів та міністрів декретом президента могло відбуватися лише після висловлення довіри з боку національних зборів.

У разі прийняття абсолютною більшістю голосів депутатів резолюцією догани, а також у випадку провалу в палаті важливого урядового законопроекту кабінет повинен був піти у відставку. Уряд міг розпустити парламент лише після двох урядових криз підряд, які слідували після догани. У такій ситуації на період обрання нового складу зборів створювався коаліційний уряд із всіх партійних фракцій на чолі з головою Національних зборів.

Конституція 1946 р. практично зберігала у недоторканості стару судову систему та місцеве управління, яке підлягало контролю з боку уряду. Для керівництва судами було створено Вищу раду магістратури, головою якої був президент. Рада відала питаннями призначення судів, виконувала функції дисциплінарного суду по відношенню до членів судового відомства.

Реорганізація політичного устрою Франції в тій формі, яка була передбачена Конституцією 1946 р., багато в чому не виправдала покладених на неї завдань та швидко втратила довіру в очах французів. Країна практично повернулася до “режиму Зборів”, характерному для Третьої республіки. За дванадцять років змінилося сорок п’ять урядів, відбулося декілька тривалих міністерських криз. Цьому сприяли як недостатня розробка самого механізму функціонування норм основного закону, так і періодичне відхилення від них на практиці.

Складні проблеми модернізації економіки та перебудови економічної структури, загострення соціальних протиріч, розпад колоніальної системи та колоніальні війни вимагали активного втручання держави та стимулювали пошуки шляхів до встановлення твердої влади. Політична система, заснована на політичному парламентаризмі, в умовах багатопартійного суперництва та зростання вимог до адміністративно-управлінської діяльності опинилася нездатною адекватно реагувати на складні соціально-економічні проблеми та кризові явища у суспільстві.

Протягом 40-х – середини 50-х рр. стало наростати незадоволення державним режимом Четвертої республіки. Партія Об’єднання французького народу, яка виникла у 1947 р. на чолі з Голлем, виступила з вимогою відмінити Конституції 1946 р. та створення сильної виконавчої влади, здатної піднятися над “партійною невизначеністю”. В цьому ж 1947 р. відбувся розпад трьохсторонньої коаліції, а в 1948–1951 рр. була поновлена мажоритарна виборча система. Широкого розповсюдження отримала практика делегованого законодавства. За конституційною реформою 1954 р. прем’єр-міністр був наділений додатковими повноваженнями по розпуску Національних зборів, відмінялись положення Конституції про коаліційний уряд. Були розширені також права Ради республіки, яка перетворилась у повноправного учасника законотворчого процесу. Одночасно, без прямого перегляду відповідних положень, шляхом конституційної практики відбулося фактичне посилення ролі та впливу президента.

Загострення політичної обстановки та відхід від основних принципів Конституції 1946 р. призвели в кінцевому результаті до падіння Четвертої республіки та заміни її П’ятою республікою в 1958 році.

Дата добавления: 2015-08-21