IV. Дилеми політичного реалізму й спадщина ендецтва

Ґрунтовна слабкість позитивістської програми «засадової праці» полягала у відмежуванні від національного прагнення до незалежності. У «Політичних порадах» (1882) Олександр Свєнтоховський ствердив, що «доля замкнула всі бажання й сподівання (поляків) у цивілізаційній праці» і що «мрії про здобуття зовнішньої автономії мають нині поступитися турботам про внутрішню самостійність»⁶⁰. Тим, власне, так звані «вар­шавські позитивісти» відрізнялися від «органічників» доби романтизму, для яких органічна праця була, як правило, доповненням, а не альтерна­тивою тих чи тих форм боротьби за незалежність (яскравим прикладом цього є Карл Ліберт, «органічник» і змовник водночас). В очах Свєнто-ховського брак незалежності ставав навіть своєрідним козирем: він да­вав нації можливість звільнитися від тягаря зовнішньої політики і тур­бот про військові справи, а натомість цілковито зосередитися на госпо­дарському прогресі, полегшеному ще й розмірами та ємністю російсько­го ринку.

Аналогічної деполітизації зазнав після поразки Січневого повстан­ня спосіб мислення щодо національних справ у так званих «угодовців». Олександр Вєльопольський, найвидатніший представник цього табору у період перед повстанням, прагнув політичного забезпечення прав по­ляків до фактичного відновлення автономного Королівства Конгресо­вого і перебрання влади в ньому. Натомість після повстання наміри уго­довців, серед яких помітну роль відігравав російсько-польський прав-ник і палкий прихильник польсько-російського єднання Володимир Спа-сович, обмежилися постулюваннями у царині забезпечення полякам пра-

Анджей Валщький

ва на окрему культуру. З політичного погляду поляки, на думку Спасо-вича, повинні були стати щирими патріотами Російської імперії.

Політична думка національної демократії зродилася з критики «політичного романтизму» доби повстань, з одного боку, та з мінімалі-зації національних прагнень після повстань – з другого. Спочатку, в 1890-х роках, ідеологи цього табору зосереджувалися головним чином на про­паганді ідеї «дійової польської політики» й реабілітації жадання неза­лежності. Це призвело до того, що головним об’єктом їхньої критики стали програмні угодовці, а наступним – аполітичні позитивісти. З огля­ду на предмет і структуру цієї статті годиться, проте, почати з ендецької критики романтизму, найвиразнішої у листах Романа Дмовського. Мож­на підсумувати їх за чотирма пунктами.

По-перше, ідеалістичній вірі у вищі етичні інстанції, до яких мож­на апелювати у суперечках між націями, Дмовський протиставляв гад­ку, що всі міжгрупові стосунки підлягають безжалісним законам боротьби за існування і що сподівання на перемогу власної справи з огляду на її моральну справедливість є звичайним дурисвітством. Особливу жи-вущість ідеалістичних ілюзій у Польщі Дмовський тлумачив більшою, ніж деінде, силою романтичної традиції. «У жоднім-бо краї, – писав він, – не витривала так довго, як у Польщі, політична спадщина першої по­ловини XIX сторіччя: віра у панування справедливості в стосунках між народами, у результативність обстоювання своїх належних прав перед неупередженою європейською думкою, визначення історичних фактів як «злочину» і «кривд», переконання в кінцевій перемозі «правого діла», неврахування реальної розстановки сил у міжнародному житті і нерозу­міння того, що наслідок кожної справи залежить насамперед від випад­кового співвідношення цих сил. Це опертя політичних сподівань на суто ілюзорних підставах, а разом з цим схильність вдаватися до політичних дій без чітко окресленої мети і зважування засобів – назвали політичним романтизмом». Тож не дивно, що, формулюючи прагнення національ­ної демократії, Дмовський на перше місце поставив «витравлення реш­ток політичного романтизму», обґрунтування погляду, що «в стосунках між націями нема справедливості й кривди, є лише сила й слабкість»⁶¹.

По-друге, розумінню патріотизму як служіння «національній ідеї» або (тим паче) як самоприречення «національній честі» Дмовський протиставляв програму безумовного захисту об ‘єктивного національно­го інтересу, що не мусить збігатися ні з примхливою волею більшості, ні, тим більше, з етичними умовностями. «Нація, – писав він, – має на­самперед обов’язок дбати про свої інтереси». «Для нас, – стверджував він в іншому місці, – вихідним пунктом є не доктрина, але наш власний

Три патрютизми

інтерес»⁶². Інший видатний ідеолог національної демократії, Сигізмунд Баліцький, вивів звідси теорію національного егоїзму як природного права кожної нації. Програма Демократично-національної партії в російській займанщині (1903) стверджувала, що інтерес «польської нації як цілого» є «найвищою мірою політичних цінностей»⁶³. Слова Дмов-ського не залишають сумнівів, що йшлося тут не про «справедливий», «мо­рально обґрунтований» чи бодай «правомірний» національний інтерес, а про інтерес як такий: бо ж у міжнародних відносинах існує широка царина «суперництва інтересів, які не вдається погодити, де на один чи інший бік стають не з почуття справедливості, а з почуття солідарності з певною стороною з-поміж суперників»⁶⁴.

По-третє, концепціям, що нерозривно поєднували свободу нації як суб’єкта міжнародних відносин з політичною свободою всередині нації, чи свободою її громадян, Дмовський протиставив безумовне підпорядкуван­ня громадянської свободи національному благу, яке не має бути тотожне зі свободою індивіда вже хоча б тому, що це не завжди дозволяє міжнародне становище. Це випливало з особливого наголошення, що національні праг­нення поляків справді мають бути присвячені ідеалові незалежності, але з погляду розстановки сил і геополітичного становища цей ідеал не може бути метою актуальної польської політики. Внаслідок цього ендецька традиція часто ототожнюється нині з так званим «геополітичним реалізмом», що вимагав обмежити прагнення поляків до свободи до рівня, прийнятного для сусідів Польщі. Таке ототожнення несправедливе остільки, оскільки традиція «геополітичного реалізму» в Польщі набагато старша, Дмов­ський був лише її продовжувачем; до того ж, ендецтво скеровувало геополі-тичні аргументи проти прихильників збройної боротьби, але дуже активно брало участь в інших формах боротьби за максимум політичної свободи для польських патріотів. Думка про протиріччя між надто розквітлою польською вольністю та необхідністю захисту польської держави, якій за­грожували сусіди, відбивала становище напередодні розподілів Польщі й саме тоді народилася. Головним її речником, про що варто нагадати, був Стані­слав Сташиць, котрий без угаву повторював, що якщо країна хоче зберегти незалежність, то її громадяни можуть мати лише стільки свободи, «скільки дозволяє зовнішній союз країн», що «Річ Посполита, оточена деспотични­ми країнами, обов’язково мусить відчувати в себе наслідки деспотизму»⁶⁵. Це виявлялося, звичайно, в яскравій суперечності з поглядами шляхетських «республіканців», які в подібних розумуваннях вбачали тільки «жалюгід­ний захист насильства»⁶⁶. Як видно з вищенаведеного, актуальна досі в Польщі суперечка про засаду «примату політики зовнішньої над внутріш­ньою»⁶⁷ має походження значно старше, ніж ендецька традиція.

Анджей Валіцький

По-четверте, нарешті, всі ендецькі ідеологи, починаючи з Й. J1. По-плавського, тлумачили націю як природний продукт етнічної дифе­ренціації і визначали її в категоріях культурно-мовних. Вони називали себе націоналістами, а не патріотами, оскільки слово «патріотизм» ви­давалося їм багатозначним, таким, що асоціювалося радше з любов’ю до країни, ніж до нації, а ніщо не було для них більш чужим, ніж, на­приклад, «патріотизм Великого Князівства Литовського» у протистав­ленні до національного (тобто етнічного) патріотизму польського. Згідно з цитованим вище В. Сукєнніцьким, це ендецьке звуження поняття нації дуже спричинилося до пробудження етнічного націоналізму поміж ук­раїнців, білорусів і литовців⁶⁸. Здається, проте, що тут мала місце радше класична протидія і що з генетичної точки зору важливішою є зворотна залежність: саме те, що ендецький націоналізм являв собою, між іншим, польську реакцію на «національне пробудження» непольських народів на теренах колишньої Речі Посполитої.

Головною передумовою ендецької ідеології була ідея нації як орга­нічного цілого, до якого індивід належить або має належати цілком. Спро­би оцінки інтересів власної нації в категоріях наднаціональної, об’єктив­ної «справедливості» тлумачились як вираз суспільної психопатології, характерної, зокрема, на думку Баліцького, для відчужених від нації інте­лектуалів. Безумовна ідентифікація з національним егоїзмом не була, проте, рівнозначною безкритичній ідеалізації національних традицій. Зовсім навпаки, ендецькі ідеологи належали до суворих критиків польської минувшини. Польська схильність до романтизму була в їхніх очах наслідком ненормального історичного розвитку⁶⁹. Польська шлях­та, доводив Дмовський, запевнивши собі абсолютну перевагу над по­тенційними суперниками, втратила волю й уміння боротися, перетвори­лася з нації лицарської на розбещену. Найкращі традиції давньої Речі Посполитої – віротерпимість, відданість дотриманню політичної свобо­ди й громадянських прав і навіть надання рівних прав шляхті литовській та українській – з цієї точки зору виявлялися вираженням недозрілості й лінивого сибаритства польської політичної еліти, доказом втрати нею інстинкту боротьби. Чимось ще гіршим були для Дмовського месіанські романтичні ідеологи, котрі ідеалізували польську слабкість і польські поразки. Особливо відразливою він, певна річ, вважав ідею «христосо-вості» Польщі, «розіп’ятої» нібито заради порятунку інших націй. Кож­на нація, твердив він, має дбати лише про власні інтереси, жодна нація не може безкарно марити, що вона невинна, морально краща, ніж інші. Розподіли Польщі були не «злочином», а лише природним наслідком її слабкості. Поляки повинні облишити апеляції до неіснуючого сумління

Три патрютизми

людства і натомість навчитися у своїх ворогів мистецтва перемагати у брутальній борні. У цій боротьбі вони повинні застосовувати наступальну тактику й скеровувати її не лише проти держав-загарбників, а й проти власних національних меншин, насамперед проти українців (на терені Галичини) та євреїв. Слід додати до цього, що попри акцептування ет­нічно-мовного визначення нації ендецькі мислителі були далекі від обме­ження своїх прагнень етнографічною Польщею; навпаки, вони були пе­реконані, що польська нація, омолоджена й відроджена активізацією народних мас, репрезентує на своїх східних рубежах цивілізаційну вищість, а тому повинна прагнути до люднісної експансії, поєднаної з послідовною полонізацією непольського населення на етнічно змішаних теренах.

Можемо зараз перейти до «антипозитивістських» та «антиугодов-чих» складників ендецької ідеології, тобто до тих її елементів, які остан­німи роками, більш ніж будь-які сподівання, знайшли співчуття в опози­ційних середовищах, пов’язаних з лівими традиціями. Маю на увазі на­самперед розділ про «кілінщину» (тобто про організовану ранньоендець-кою Лігою Народовою демонстрацію варшавських студентів у соті ро­ковини повстання Кіліньського) в «Родоводах нескорених» Богдана Ци-вінського, книжці Барбари Торуньчик і спричинених нею роздумах з теми ендецтва Адама Міхніка⁷⁰. Звідки ж могло взятися це співчуття, на що воно спирається?

Для відповіді на це запитання вистачить, гадаю, кількох прикладів.

У статті «Боротьба за право й національну організацію» («Przeglad Wszechpolski», 1903) Дмовський писав про потребу безнастанного органі­зованого натиску на владу: «До поступок уряд змушують не вірнопід­данськими маніфестаціями й жебракуванням, а рішучістю, узгоджени­ми, організованими діями проти політики ворожого уряду, зрештою, готовністю до жертв»⁷¹. Чи ж не нагадує це теорію «вимушення до по­ступок» влади ПНР? Чи слова з тієї ж статті про «суспільство, здатне вчинити моральний примус (курсив наш. – А. В.) щодо тих, хто хотів би його зрадити»⁷², не викликають справедливої асоціації з практикою, яку критики опозиційного руху останніх років (незалежно від загального напрямку і вихідного пункту цієї критики) називали часто «моральним тероризмом»?

Розвиток наведених думок Дмовського знаходимо в «Програмі Демократично-національної партії у російській займанщині» (теж 1903 рік). Читаємо там між іншим про «боротьбу зі свавіллям влади і змушен-ня її до шанування прав, оскільки це є для нас корисним»; про «подолан­ня у власному суспільстві всіляких самозванських актів підкорення уря-

Анджей Валіцький

добі»; про потребу «колективних петицій до влади»; про «організацію всупереч законодавчій забороні необхідної діяльності національної і су­спільної, наскільки це можливо, у такий спосіб, щоб змусити уряд пого­дитися врешті-решт з існуванням цієї діяльності»; про ускладнення жит­тя особливо завзятим урядовим (чи проурядовим) діячам засобами «організованого народного бойкотування»; про формування політичної думки, «творення в якомога ширшій царині вільної, незалежної від уря­дової цензури преси й політичної літератури, а також розповсюдження їх у всіх верствах суспільства», про «організацію таємних популярних лекцій»; «здійснення відповідних народних видань» тощо; і нарешті, про «формування почуття національної солідарності, піклування про те, щоб індивіди у своїй політичній діяльності не виходили за межі її приписів»⁷³. Усе це мало служити політичній активізації мас, бо ж ендеки, попри своє досить виразне дистанціювання від популізму, робили ставку на масо­вий рух і тим власне (як вдало зауважив Олександр Галль) відрізнялися від політичних реалістів «кабінетного» типу⁷⁴. Тож не дивно, що так ба­гато думок ранньоендецької програми набуло в ці роки актуального зву­чання. Але така актуалізація ранньоендецької політичної думки демо­кратичною опозицією в ПНР була пов’язана також з багатьма істотни­ми непорозуміннями. Нагадаємо декілька з них.

Адам Міхнік помічає «вражаючу подібність» концепцій Дмов-ського й Абрамовського, оскільки обидва мислителі, хоча й виходячи з різних цінностей, прагнули до побудови суб’єктності суспільства⁷⁵. Так само, здається, вважає Яцек Куронь, бо ж пише про одночасне продов­ження «того, що найліпше» в ідеях ППС і Ліги Народової⁷⁶. Думка Міхніка не є формально помилковою, але помічена ним подібність є надто загальною і з політичного погляду помилкова рішуче. Абрамовський, ідеолог анархосиндикалізму, висловлювався за позадержавну організа­цію суспільних сил також у власній державі, Дмовський же вбачав у цьо­му лише засіб відновлення між поляками «національно-державного духу»⁷⁷. Тому в ситуації ПНР, тобто за наявності власної, хоча й несуве-ренної держави, численні продовжувачі думки Дмовського прагнули дія­ти, використовуючи існуючі державні інституції. Цей вибір виразно про­тиставляв їх опозиції КОРівській, що визначала «суб’єктність суспіль­ства» як засадничо протилежну державним структурам.

По-друге, Дмовський був прихильником «дійової політики» в ме­жах політичного реалізму, і то такого реалізму, який разючо відокрем­лював політику від моральності. Мірою справедливості політики була для нього виключно ефективність з точки зору інтересу нації, а не націо­нальної моральності чи умовностей честі. Якщо він упроваджував «мо-

Три патрютизми

ральність» до політики, тоді, наприклад, коли постулював застосування до індивідів «морального примусу», то мав на увазі «мораль стада», по­слух стосовно групи, а не моральну чистоту справи. Тож, по суті, це був один з імморалістичних, дототалітарних складників його думки. Тому поза сумнівом, що подібність між ідеологією ендецькою (також ранньо-ендецькою) та ідеологією демократичної опозиції під знаком КОРу була більше позірною, ніж реальною. Подібність думки КОРівців до концепції Абрамовського (разом з утопічними її елементами) видається більш ав­тентичною.

І врешті, слід пам’ятати, що національний інтерес у розумінні Дмовського не мусив бути рівнозначним згоді з актуальною думкою більшості на цю тему. Дмовський більше воліє виховувати польське су­спільство, ніж здобувати популярність підпорядкуванням його волі. Дра­матизм подій останніх місяців 1981 року полягав у гострому конфлікті між підкоренням «волі народу» та влучним розумінням і захистом «на­ціонального інтересу». Здається, що численні ватажки опозиції більш правильно оцінювали становище, ніж активісти масового руху, але по­при це обрали підпорядкування «волі народу». Це відповідало традиці­ям, успадкованим від шляхетської демократії (ідеал морального підпо­рядкування меншості в ім’я збереження принаймні позірної одностай­ності), і спадщині романтизму (відданість «борцям за праве діло» без огляду на наслідки), але напевно гостро суперечило політичному запо­віту Дмовського.

Спробуємо поміркувати про сучасне значення цих думок.

З погляду Адама Бромке, історія польської політичної думки була, по суті, історією протиборства політичного реалізму та розмаїтих форм політичного ідеалізму⁷⁸. Є в цьому, певно, трохи перебільшення, але важ­ко не визнати, що в часи рефлексії над поразками чергових національ­них зривів суперечка про зміст і межі політичного реалізму була, як пра­вило, центральною політичною суперечкою в Польщі. Тож не дивно, що так було й у роки вісімдесяті.

«Політичний реалізм» у широкому розумінні мав у ПНР багато розмаїтих представників. На головні його засади посилалися еліта вла­ди, церковні кола, католицькі інтелектуали, що намагалися продовжу­вати традиції політичного «неопозитивізму», і навіть люди, активно за-ангажовані до опозиційної діяльності. Він часто набирав кшталту па­сивного погодження з «меншим злом», але виступав також як обґрунту­вання програми ефективної боротьби за оптимальні зміни в межах існу­ючих чинників польської ситуації. Ясно, звичайно, що в так широко ок­ресленому спільному знаменнику містяться зовсім різні конкретні ідео-

Анджей Валіцький

логії, програми й системи цінностей. Незважаючи на це, проте, цей спільний знаменник не є порожньою поняттєвою абстракцією, з якої не випливає нічого конкретного. Бо ж у дійсності, гадаю, випливали звідси принаймні дві конкретні вказівки.

По-перше, згода з тезою, що національний інтерес може виправ­довувати вжиття заходів, які суперечать волі народу і національним умов­ностям. Політичний реаліст протистоїть традиції патріотизму емоцій­ного, романтичного, який постулює віру в непомильність національно­го інстинкту, розуміє патріотизм як мислення й діяльність, підпорядко­вані національному інтересу в раціональному розумінні. Визначаючи правомірний національний інтерес, він може відмежуватися від ендець-кої концепції «національного егоїзму», але сприймає думку Сигізмунда Баліцького, що новочасний патріотизм залишається в такому відношенні до патріотизму традиційного, як розум до емоцій. Погоджується він та­кож з думкою Дмовського, що навіть найвищі ідеали не виправдовують ризику благом цілої нації – бо ж Польща «не є власністю того чи того поляка, того чи того табору, ні навіть однієї генерації»⁷⁹. Не вдається до таких дій навіть тоді, коли цього вимагає воля більшості нації. Шанує цю волю, має її на увазі, але не ставиться до неї як до неоскаржуваного наказу. Адже знає, що вона не є чимось виразно окресленим, постає під впливом хвилинного збігу обставин або взагалі створюється й викорис­товується невеликими, але за цієї ситуації привілейованими «думкотвор-чими» осередками.

Іншими словами, політичний реаліст бачить можливість конфлік­ту між «волею народу та національним інтересом» і схильний ставати у таких випадках на бік інтересу. Мірою реалізму є для нього розуміння, що в екстремальних ситуаціях відповідальний політик не має права ке­руватися «волею народу». Бо ж у таких ситуаціях належить дбати про порятунок народу від нещастя, а не про пошану до його волі.

Як видно з вищенаведеного, концепція патріотизму, про яку йдеть­ся, могла виправдовувати прийняття рішення про впровадження у Польщі воєнного стану. Це не рівнозначно твердженню, що це було справді обов’язковим рішенням, що не було ніякого іншого виходу і що кожний політичний реаліст вчинив би у подібній ситуації так само. Тим більше не є це спробою з’ясувати справжні мотиви, якими керувався ге­нерал Войцех Ярузельський. Конкретну оцінку воєнному стану дадуть історики після виявлення всіх фактів, причому заздалегідь можна твер­дити, що це не буде оцінка однозначна. В сучасному контексті важливе тільки те, що на ґрунті патріотизму, який розуміють як службу інтересам народу, існує можливість виправдання воєнного стану як трагічного ви-

Три патрютизми

бору «меншого зла». Поза сумнівом, багато людей бачило це саме в та­кий спосіб.

Другий наслідок політичного реалізму полягає у згоді на тлума­чення політики як гри, тобто явища, в якому йдеться про виграш і яке не залишає сумнівів, що є виграшем, а що ним не є. Успіх у такій грі вимі­рюється здатністю досягти результатів планованих, відповідних реаль­ному, конкретному й вимірюваному інтересові тих, від чийого імені її провадять. Концепції, що нехтують політичними наслідками діяльності, ідеалізують нібито позитивні моральні наслідки зазнаних поразок або проголошують, що підставою для гордощів є сама боротьба як вище служіння «волі народу» або «національній ідеї», є з цього погляду або засадничо помилковим розумінням політики, або ж компенсаційними раціоналізаціями ex post, потрібними головним чином для того, аби уник­нути відповідальності за припущені помилки.

Реакція польського суспільства на поразку «Солідарності» 1981 року вичерпно доводить, що досягти згоди в цьому питанні було незмірно важко і що успіх або його брак не завжди дають достатню підставу для політичних оцінок. Попри фізичну поразку руху громадська думка не обернулася проти солідарницьких радикалів, не жадала від Леха Вален-си, аби він відмежувався від них і здобув у цей спосіб ліпшу позицію, щоб торгуватися з мілітаризованою владою. Навпаки, було тоді чимось надраціонально очевидним, що будь-яке просування в цьому напрямку буде суворо засуджене, що моральна солідарність з переможеною сторо­ною мусить відсунути вбік прагматичні міркування. Ватажки опозиції не соромилися, що дали себе заскочити і припустилися помилок у розра­хунках, вони здебільшого пишалися з того приводу, що репрезентували «праве діло». Мова політичного реалізму тлумачилася як намовляння зрадити.

Зрозуміти цю емоційну реакцію неважко. Варто натомість відзна­чити, що полеміку з політичним реалізмом проваджено також на ґрунті інтелектуальному і що зайнялися нею не лише радикали. На особливу увагу заслуговують аргументи, які висував представник програмно по­міркованої течії – Мартін Круль. їх можна звести до двох.

По-перше, традиційний політичний реалізм, по суті, грішить бра­ком реалізму, бо ігнорує значення «суб’єктивного чинника» у політиці -значення домінуючих позицій, почуттів і прагнень народу. Класичним прикладом такої помилки була політика маркіза Вєльопольського; ана­логічної помилки припустився у грудні 1981 року генерал Ярузельський. З цього, очевидно, випливало пояснення і виправдання ватажків та до­радників «Солідарності». Керівництво масового руху мусило правильно

Анджей Валщький

віддзеркалювати національні прагнення, бо ж ці прагнення були істот­ною, невіддільною частиною політичної реальності. Постулат зважання на реальність має обіймати реальність психосуспільну, не можна обме­жувати його геополітичними калькуляціями.

По-друге, критерій успіху слід розуміти дуже широко – так, аби обійняти не лише безпосереднє, а й далекосяжне, і не лише плановані, а й незаплановані наслідки вжитих заходів. Значення політичної діяльності не визначає її безпосередній ефект. Польські національні зриви скінчи­лися поразками, але попри це зміцнювали національну свідомість, без якої нація втратила б свою самосутність і не здобула б незалежності. З точки зору раціонального підрахунку сил жодне з польських повстань не мало шансів на успіх, оскільки реставрація польської державності не входила в інтереси жодної з великих європейських держав; незважаючи на це, проте, їхнє історичне, культурне і моральне значення заслуговує на якнайпозитивнішу оцінку⁸⁰. Тим, хто читав ці міркування, було зро­зуміло, що аналогічні розумування можна застосувати також до безкров­ної революції 1980-1981 років.

Це, поза сумнівом, поважні аргументи. Чи ж належить, проте, ви­знати їх вичерпними?

Гадаю, ні.

Перший з наведених аргументів не суперечить, по суті, поглядові, що політика є розрахунком інтересів і шукає того, що можливе. Тож не заторкує засади концепції, яку критикує, а лише доводить, що поняття «реалізму» і «національного інтересу» не слід надмірно раціоналізову-вати й звужувати, що політика справді реалістична має зважати на суб’єк­тивні чинники, а отже, насамперед, на силу колективних емоцій, міфів та ілюзій. Але ж звідси не випливає, що належить капітулювати перед емоціями, міфами та ілюзіями, що будь-яка спроба протистояння їм при­речена на невдачу. Може так статися, але не обов’язково, у кожному випадку це питання не засад, а конкретної, емпіричної оцінки ситуації. Інакше кажучи, застереження від повторення помилок маркіза Вєльо-польського можна сприйняти без якогось порушення загальних засад політичного реалізму і політики національного інтересу.

Другий аргумент спирається на виразну підміну питання. Бо ж одна річ – історична чи радше історіософічна оцінка подій, а зовсім інша – їх політична оцінка. Твердження, що навіть зло часто прислуговується тріумфові добра, що нещастя й поразки можуть обернутися на «довго-тривалості» доброчинними наслідками, є банальністю історіософічної теодицеї. Можна визнати, що в цій банальності криється багато влуч­них спостережень, але звідси не можна робити висновок, що в оцінці

Три патріотизми

політичної діяльності можна минати критерії політики, перескакуючи навпростець до гнучких критеріїв тієї чи тієї історіософії. Адже відпові­дальна політика не є ані самовираженням особистості, ані діяльністю з піклуванням про моральну або естетичну оцінку нащадків. Вона є мис­тецтвом здобуття окресленої, спланованої мети, тож якщо зазнає пора­зок, то має відповісти за них, а не тікати в історіософічні розумування. В іншому разі не було б жодних критеріїв, що дозволяють відрізнити відпо­відальну політику від безвідповідальної, успішну від безуспішної.

Іншими словами, звертання уваги на діалектику далекосяжних і (переважно) непередбачуваних наслідків діяльності можна розуміти по­двійно: або як розширення концепції реалістичної політики, підпорядко­ваної національному інтересові, або як заміну властивих політиці кри­теріїв успішності історіософськими виправданнями. Перша інтерпрета­ція розширює поле можливих контроверсій, але не порушує засади підпо­рядкування патріотичної діяльності виразно окресленому й вимірюва­ному національному інтересу. Друга інтерпретація справді підриває полі­тичний реалізм, але платить за це надто високу ціну.

Звідси випливає висновок, що дискусію з приводу політичного ре­алізму не можна вважати завершеною. Навпаки, всі події минулого де­сятиріччя підтвердили потребу продовження й поглиблення цієї дискусії.

Вихідним пунктом такої дискусії мають бути погляди Дмовського, бо його заслуги в прищепленні польській думці головних засад дійсного політичного реалізму є безсумнівними. Водночас саме Дмовський, мож­ливо, найбільше спричинився до компрометування й дискредитації тих засад. Сталося так тому, що ідею «твердого реалізму» в політичній діяль­ності він поєднав з системою поглядів, що освячували політичний іммо­ралізм, агресивну ксенофобію і готовність послуговуватися ірраціональ­ною, суто маячною концепцією «змови євреїв і масонів». Засада, сфор­мульована вже Поплавським⁸¹, що в політиці не можна керуватися по­чуттям, а належить зважати на почуття мас, у практиці більшості при­хильників Дмовського обернулася грою на найнижчих інстинктах мас за збереження критичної дистанції від проявів шляхетного ідеалізму в масових рухах. Тому також, між іншим, політичний реалізм надто легко ставав у Польщі своєрідною монополією людей з брудними руками, а це призводило до того, що всі, хто хотів застосовувати його засади у бо­ротьбі за чисті справи, надто схильні були піддаватися паралізуючому переляку перед враженням, ніби вони «на невластивому боці».

Здається, важко перебільшити шкоду, якої це завдало останніми роками розвиткові справді новочасної політичної думки в Польщі.

Анджей Валіцький

Дата добавления: 2015-07-17