Типи націоналізму

Два види націоналізму, очевидно, суттєво пов’язані, але ґрунту­ються на відмінних цінностях і беруть початок з різних засад. Вони та­кож зумовлюють несхожі моделі соціальної поведінки, культури, полі­тичних установ, які розглядаються як відображення особливих «націо­нальних характерів».

Можливо, найбільша відмінність стосується взаємовідношення між націоналізмом і демократією. Існування суверенітету в межах само­го народу і визнання фундаментальної рівності різних його верств -що становить сутність сучасної національної ідеї – є, в той же час, ос­новними принципами демократії. Демократія народилася, певною мірою, разом з національністю. Вони обидві нерозривно пов’язані, і жодну не можна повністю осягнути поза цим зв’язком. Націоналізм був формою, в межах якої з’явилась демократія, що містилась у націо­нальній ідеї так само, як метелик у коконі. Спочатку націоналізм роз­вивався як демократія; там, де умови для такого початкового розвитку зоставалися, ідентичність між ними зберігалась. Але оскільки націо­налізм розповсюджувався за різних умов і наголос у національній ідеї перемістився з суверенного характеру на унікальність народу, зникла початкова тотожність між нею і демократичними принципами. Слід наголосити на тому, що демократію не можна експортувати. Вона може бути природною схильністю певних націй (природною саме для їхньо­го визначення як націй, – тобто первісної національної ідеї), однак не­властивою для інших, а здатність прийняти й розвинути її може вима­гати від останніх зміни ідентичності.

Поява початкової (в принципі, непартикулярної) ідеї нації як суве­ренного народу ґрунтувалась, очевидно, на зміні характеру відповідно­го населення, яка передбачала символічне звеличення народу і його ви­значення як політичної еліти – інакше кажучи, вона передбачала ґрунтов­ну зміну структурних передумов. Поява похідного партикулярного по­няття є результатом застосування початкового поняття до умов, які, з необхідністю, не зазнають такої зміни. Були й інші, випадкові для почат­кового поняття, додаткові значення народу і країни, які зумовили і зро­били можливим таке застосування. В обох випадках прийняття ідеї нації означає символічне звеличення простого народу (а, отже, створення но­вого соціального порядку, нової структурної реальності). Але якщо в першому випадку на ідею впливав структурний контекст, що передував її формуванню – народ, що діє у певному аспекті як політична еліта та

ЛіЯҐРШФЕЛД

дійсно володіє суверенітетом, – в останньому випадку послідовність подій була протилежною: тут введення поняття суверенітету народу – як не­від’ємного складника національної ідеї – започатковувало перетворен­ня у соціальній і політичній структурі.

Як тільки це сталося, сутність суверенітету неминуче отримала нове тлумачення. Спостережуваний суверенітет народу (його національність) у першому випадку міг би означати лише те, що деякі індивіди, що є вихідцями з народу, запроваджують суверенітет на практиці. Поняття нації (що включає суверенітет народу) визнає цей досвід і раціоналізує його. Національний принцип, що з’явився, був індивідуалістичним: су­веренітет народу мав своєю передумовою дійсний суверенітет індивідів; і саме тому, що індивіди (з народу) своїми діями утверджували суверені­тет, вони були членами нації. В останньому випадку, навпаки, теоре­тичний суверенітет народу мав своєю передумовою самобутність (uniqueness) народу – його буття як особливого (distinct) народу, оскіль­ки саме таким було значення нації, а нація, за визначенням, є суверен­ною. Національний принцип був колективістським; він відображав ко­лективне буття. Колективістські ідеології, по суті, є авторитарними, ос­кільки коли колективність трактується в одиничних термінах, вона набу­ває форми колективного індивіда, наділеного єдиною волею, і кожен має бути її виразником. Запровадження певної спільноти вводить (або збері­гає) фундаментальну нерівність між деякими із її членів – тими, що отри­мали право висловлювати колективну волю, і більшістю, що не одержа­ла таких прав; отож нечисленні обранці керують масами, що мають коритися.

На цих двох несхожих інтерпретаціях суверенітету народу ґрунту­ються основні типи націоналізму, які можна класифікувати як індивіду-алістськи-лібертаріанський і колективістськи-авторитарний. До того ж, націоналізми можна розрізняти за критерієм належності до національ­ного колективу – цей критерій може бути або «громадянським», тобто тотожним з громадянством, або «етнічним». У першому випадку націо­нальність є, хоча б у принципі, відкритою і добровільною; її можна – а іноді потрібно – одержати. У другому – вважають, що вона є природже­ною: ніхто не може ні отримати її, якщо її не має, ні змінити її, якщо вже має; її не можна домогтися завдяки індивідуальній волі, вона є генетич­ною характеристикою. Індивідуалістичний націоналізм може бути лише громадянським, а ось громадянський націоналізм може бути також ко­лективістським. Дуже часто, одначе, колективістський націоналізм на­буває форми етнічного партикуляризму, тоді як етнічний націоналізм з необхідністю є колективістським (ці поняття підсумовуються у мал. 3).

ТИПИ НАЦІОНАЛІЗМУ

	Громадянський	Етнічний
Індивіду алістськи-лібертаріанський	Тип І	Відсутній
Колективістськи-авторитарний	Тип II	Тип III

Малюнок 3. Типи націоналізму

Слід мати на увазі, що це лише категорії, які слугують для того, щоб уточнити деякі характерні тенденції в межах різних – особливих -націоналізмів. їх потрібно розглядати як моделі, що можуть бути майже відповідними, але малоймовірно, що їх можливо було повністю реалізу­вати. В дійсності, очевидно, найпростіший тип є змішаним. А складові сумішей вар’юються надто суттєво, щоб виправдати їхню класифікацію у цих термінах і вважати її достатнім аналітичним знаряддям.

Дата добавления: 2015-07-17