Перспективи націоналізму

EPIK ДЖ. ГОБСБАУМ

НАЦІОНАЛІЗМ НАПРИКІНЦІ XX СТОРІЧЧЯ

І

Ц

я книжка вперше вийшла друком на початку 1990-х років, і відтоді у світі виникло (або перебуває в процесі виникнення) більше національних держав, ніж за будь-який інший час у нашому сторіччі. Внаслідок розвалу СРСР та Югославії число міжнародно визнаних суверенних держав уже збільшилося на шістнадцять, і навряд чи хто зможе поручитися, що в найближчий час національний сепаратизм не досягне нових успіхів. Усі держави нині офіційно іменуються «націями» (nations), чи не вся політична агітація спрямована проти чужинців, яких практично всі держави всіляко утискають і прагнуть їх позбутися. Отож якби автор книжки наприкінці її висловив думку, що націоналізм як фактор історичних змін занепадає (порівняно з піднесенням його ролі протягом ста років від 1830-х до кінця Другої світової війни), його можна було б звинуватити у спробі ввести читачів в оману.

Безглуздо було б заперечувати, що крах Радянського Союзу і заги­бель тієї внутрішньої і міжнародної системи, підвалиною якої він був, використовуючи своє становище наддержави, знаменує початок глибо­ких і, можливо, вікопомних історичних змін, наслідки яких тепер, у час написання цієї книжки, передбачити практично неможливо. Проте ці наслідки привносять нові елементи в історію націоналізму, оскільки роз­вал СРСР 1991 року значно переважив (тимчасовий) розвал царської Росії 1918-1920 років, який був, власне, регіонально обмежений її європей­ською частиною і Закавказзям. Адже, по суті, «національне питання» 1989— 1992 років не являє собою нічого нового. Воно зародилося, загалом ка­жучи, в традиційному осередку національних змагань – у Європі. Досі не спостерігається жодних серйозних ознак прояву політичного сепара­тизму в обох Америках, принаймні на південь від кордону США і Кана­ди. Щодо ісламського світу, то ані він загалом, ні, принаймні, дедалі впливовіші фундаменталістські течії в його середовищі не збираються помножити міждержавні кордони. Вони прагнуть повернутися до істин-

Epik Дж. Гобсбаум

ної віри своїх первовчителів. Навряд чи вони плекають сепаратистські наміри. Сепаратистська агітація (в основному проваджена терориста­ми), певна річ, таки дається взнаки в закутках південно-азіатського суб­континенту, однак поки що (за винятком Бангладеш, країни, яка утво­рилася, відокремившись від Пакистану)⁰ держави-наступниці колоній зберігають свою цілісність. По суті, постколоніальні національні режи­ми – не тільки в цьому регіоні, а й поза ним – ще й досі у своїй пере­важній більшості зберігають традиції націоналізму зразка XIX сторіччя, як ліберального, так і революційно-демократичного. Ганді і династія Неру, Мандела і Мугабе, покійний Зульфікар Бгутто і Бандаранаїке, а також, я ладен закластися, ув’язнений лідер Бірми (М’янми) міс Аун-Сан Су Чжі не були чи не є такими націоналістами, як Ландсберґіс та Тудж-ман. Вони настроєні (чи були настроєні) на ту саму хвилю, що й Массімо д’Адзельйо: хвилю будівників нації, а не її розкольників.

Нещодавно в кількох африканських державах почалася руйнація, яка призвела до повного хаосу і породила розгул кривавого насильства; те саме може статися в багатьох інших країнах Африки, включаючи -сподіваюся, що там цього не станеться – Південну Африку. Проте якщо широко трактувати невід’ємне право народу на утворення незалежної суверенної національної держави, то руйнація може охопити й Сомалі чи Ефіопію. Тертя між етнічними групами і конфлікти між ними, часто з кривавими наслідками, старіші, ніж політична програма націоналізму, і вони його переживуть.

У Європі XX сторіччя спалахи породженого націоналізмом сепа­ратизму мають ще специфічніші історичні корені, ніж деінде. Наслідки угод, підписаних у Версалі і Брест-Литовську²⁾, ще й досі даються взнаки. Остаточний розвал імперії Габсбурґів і турецької імперії та короткочас­ний розвал царської російської імперії призвели до утворення такого самого ряду держав-наступниць, обтяжених такими самими проблема­ми, які, зрештою, можна було вирішити хіба що масовими вбивствами або примусовою масовою міграцією. Вибухово небезпечні спірні питан­ня, які виринули у 1988-1992 роках, були створені ще в 1918-1921. Саме тоді чехів уперше спрягли зі словаками, а словенців (які до тих пір тери­торіально належали до Австрії) з хорватами (їхній край був колись при­кордонним оплотом проти турків) і – після тисячолітнього роз’єднання, протягом якого кожен з народів йшов своїм історичним шляхом, – із сер­бами, що були православними і підданцями Оттоманської імперії. Руму­нія територіально збільшилася вдвічі, і внаслідок цього між національ­ностями, які ввійшли до її складу, виникли тертя. Переможена Німеччи­на утворила в Прибалтиці три невеликі національні держави, для утво-

Націоналізм наприкінці хх сторіччя

рення яких не існувало жодних історичних прецедентів і – принаймні, стосовно Естонії і Латвії – утворення яких мало хто з місцевого люду вимагав. Існування цих країн підтримали країни Антанти: вони мали стати частиною «санітарного кордону», призначеного відгородити Євро­пу від більшовицької Росії. У той час, коли Росія вкрай ослабла, німці щосили сприяли утворенню незалежних грузинської і вірменської дер­жав, а англійці – автономії багатого нафтою Азербайджану. Закавказь­кий націоналізм (може, цей термін надто слабкий для позначення широ­ко розповсюджених антивірменських настроїв азербайджанських турків) до 1917 року не являв собою серйозної політичної сили: вірмени з оче­видних причин боялися більше Туреччини, ніж Москви, а грузини підтри­мували номінально марксистську всеросійську партію (меншовиків), вва­жаючи її своєю національною. Проте, на відміну від імперії Габсбурґів і Оттоманської, багатонаціональна російська імперія проіснувала ще протягом трьох поколінь завдяки Жовтневій революції і Гітлерові. Пе­ремога в громадянській війні більшовицької Росії ослабила спромогу українського сепаратизму, а поновне захоплення нею Закавказзя при­тлумило місцеві націоналізми, хоча – оскільки своєї мети вона досягла частково завдяки переговорам із Туреччиною, яку тоді очолював Кемаль, – деякі болючі питання, що могли викликати в майбутньому міжнаціо­нальні конфлікти, лишилися невирішеними; до таких питань належала зокрема проблема Нагірного Карабаху, вірменського анклаву на тери­торії Азербайджану. В 1939-1940 роках СРСР оволодів практично всіма землями, які втратила царська Росія, крім Фінляндії (яку Ленін відпус­тив з миром) і колишньої російської частини Польщі.

Очевидний вибух сепаратизму, що стався протягом 1988-1992 років, найлегше пояснити «незавершеністю процесу 1918-1921 років». Але ж ні: давні й глибоко вкорінені національні проблеми, які до 1914 року євро­пейські уряди вважали вибухонебезпечними, насправді такими не вия­вилися. Розвал Югославії був спричинений не «македонським питанням», добре відомим ученим-політологам, бо навколо цього питання велося чимало суперечок на міжнародних конгресах. Навпаки, Народна Рес­публіка Македонія прагнула лишитися осторонь конфлікту між сербами і хорватами, аж доки процес дезінтеграції Югославії став очевидним і кожній республіці, яка входила до її складу, довелося дбати про захист своїх інтересів. (Знаменний факт: офіційне визнання незалежної Маке­донії заблокувала Греція, яка ще 1913 року анексувала чималий шмат македонської землі). Подібним прикладом може служити Україна: це був єдиний край царської Росії, де до 1917 року розвивався справжній націо­нальний рух, хоч і без сепаратистських тенденцій. Проте Україна збері-

Epik Дж. Гобсбаум

гала відносний спокій, у той час як прибалтійські і кавказькі республіки вимагали відокремлення від СРСР; вона залишалася під контролем керів­ництва місцевої філії комуністичної партії і не прагнула відокремлення аж до невдалої спроби здійснити переворот у серпні 1991 року, який по­клав кінець існуванню СРСР.

Більше того, визначення терміна «нація» і чого вона прагне, – па­радоксально, що ці визначення Ленін поділяв з Вудро Вільсоном, – авто­матично створили лінії розлому, по яких судилося розділитися багато­національним одиницям, що їх утворили комуністичні держави, так само як кордонам між колоніями 1880-1950 років судилося стати державними кордонами постколоніальних держав, бо інших кордонів у них не було. (Місцева людність здебільшого не знала про існування кордонів або ж на них не зважала). Щодо Радянського Союзу ми можемо піти далі: саме комуністичний режим зумисно вирішив утворити етно-лінгвістичні те­риторіальні «національні адміністративні одиниці», тобто «нації» в су­часному розумінні цього слова, утворити їх там, де про них ніколи не було і спомину, наприклад, серед мусульманських народів Азії, або ж у той самий спосіб утворити білорусів. Ідея радянських республік, основу яких мали складати казахська, киргизька, узбецька, таджицька і турк­менська «нації», була творивом радянських теоретиків і навряд чи відпо­відала споконвічним прагненням будь-якого з цих середньоазіатських народів.

Ідея, що ці народи чи через «національні утиски», чи через свою ісламську ментальність вчинили такий сильний опір радянській системі, аж вона зламалася, здається, породжена лише намаганням деяких захід­них спостерігачів ще раз висловити своє справедливе обурення радян­ською системою і віру в те, що вона не зможе протривати довго. Насправді ж Середня Азія лишалася політично інертною аж до розпаду Радянсько­го Союзу, якщо не брати до уваги кількох погромів національних мен­шин – народів, яких Сталін вислав у віддалені регіони своєї імперії. На­ціоналізм такого штибу, який розвивається нині в цих республіках, слід вважати пострадянським явищем.

Зміни, що мали місце 1989 року і згодом, були спричинені в основ­ному не національною напруженістю, яка, доки функціонувала правля­ча партія, суворо контролювалася навіть там, де вона (напруженість) існувала насправді, як у Польщі та серед народів Югославії, а в першу чергу рішенням радянських керівників реформувати пануючу систему і при цьому а) припинити військову підтримку своїх однорежимних са­телітів; б) ліквідувати централізоване командування [об’єднаними зброй­ними силами] і владні структури, які забезпечували його функціонуван-

Націоналізм наприкінці хх сторіччя

ня, а також відповідно в) підірвати підвалини навіть незалежних комуні­стичних режимів на Балканах. Націоналізм посприяв цим змінам, про­те, якщо підходити до цього питання зважено, він не був тим важливим фактором, що спричинив їх. Ось чому світовий загал був так вражений раптовим розвалом східноєвропейських режимів, цей розвал був зовсім несподіваний навіть у Польщі, де вкрай непопулярний режим продемон­стрував, що може тримати під контролем масово організований рух опо­зиції майже десять років.

Варто порівняти об’єднання Німеччини 1871 року з об’єднанням 1990-го. Перше розглядалося як довгоочікуване досягнення мети, яка так чи інакше була в центрі уваги всіх, хто цікавився політичним станови­щем німецьких земель, навіть тих, хто прагнув чинити йому перепони. Навіть Маркс і Енгельс відчували, що Бісмарк «(tut) jetzt, wie im 1866, ein Strbck von unserer Arbeit in seiner Weise»*. До осені 1989 року всі значні політичні партії у Федеративній Республіці протягом багатьох років якщо й виступали за створення єдиної німецької держави, то тільки на словах. Пояснюється це не лише тим, що об’єднання було практично неможли­ве, аж доки прийшов Горбачов і зробив його можливим, а й тим, що націоналістичні організації та їхня агітація перебували на краю політич­ного спектра. Бажання об’єднати всіх німців не стало рушійною силою політичної опозиції в НДР, не захопило воно і східнонімецький просто­люд, чия масова втеча на Захід прискорила падіння комуністичного ре­жиму. Певна річ, більшість німців, за всіх сумнівів і невпевненості щодо свого майбутнього, вітають об’єднання двох Німеччин, однак сама рап­товість цього процесу і те, що до нього не підготувалися належним чи­ном, свідчать: попри розраховану на широкий загал риторику, це був побічний продукт несподіваних подій, які відбулися поза Німеччиною.

Щодо СРСР, то він розвалився – всупереч передбаченням деяких радянологів – не внаслідок внутрішніх міжнаціональних незлагод, хоч вони, безперечно, мали місце, а через неспроможність упоратися зі свої­ми економічними труднощами. «Гласность», яку настроєне на ре­формістський лад комуністичне керівництво країни вважало необхід­ною умовою «перестройки», відновила свободу дебатів і агітації, а та­кож послабила централізовану командну систему, яка правила за осно­ву, на яку спиралися і режим, і суспільство. Невдача, яка спіткала «пере­стройку», тобто безперервне погіршення життєвих умов простих грома­дян, підірвана віра у всесоюзний уряд, на який звалили за це всю відпо-

* «І тепер, як і в 1866 році, виконує частину нашої праці, роблячи це по-своєму» (нім.).

Epik Дж. Гобсбаум

відальність, призвела до того, що, аби запобігти лихові, стали сприяти регіональним та місцевим методам вирішення проблем або навіть їх на­в’язувати. Можна з певністю сказати, що до Горбачова жодна з радян­ських республік, окрім прибалтійських, не збиралася виходити з СРСР, і навіть для прибалтійських незалежність була тоді тільки мрією. Немає сумніву, що, як єдина держава, СРСР тримався тільки на страху і силі, хоч він, щоправда, спромагався відвертати міжетнічні та міжконфесійні конфлікти в різноетнічних та різноконфесійних регіонах, так що вони ніколи не переходили в сутички з насильницькими діями, як це відбува­лося згодом. Протягом тривалої брежнєвської ери місцева і регіональна автономія анітрохи не скидалася на фіктивну. Більше того, як безнас­танно скаржилися росіяни, в більшості інших республік людям жилося краще, ніж мешканцям РРФСР. Національна дезінтеграція СРСР та й деяких його республік, – а вони мало не всі, по суті, багатонаціональні -була, певна річ, швидше наслідком подій у Москві, аніж їх причиною.

Створилася парадоксальна ситуація: спромога націоналістичних рухів, які прагнуть підірвати існуючі режими, сильніша на заході, де їхня агітація спрямована на дезінтеграцію деяких з найдавніших національ­них держав, таких як Великобританія, Іспанія, Франція, у меншій мірі проти цілісності Швейцарії, не кажучи вже про бажання розділити Ка­наду. Чи спроможуться Квебек, Шотландія та деякі інші регіони повністю відокремитися від своїх держав, тепер (1992 року) є питання проблема­тичне. Після Другої світової війни національним регіонам поза колишнім єврорадянським «червоним поясом» успішно відокремитися вдавалося дуже рідко, а зробити це мирним способом не вдавалося взагалі. Однак сьогодні відокремлення Шотландії чи Квебеку можна вважати реально можливим, хоча двадцять п’ять років тому воно здавалося вкрай нере­альним.

II

Хоча виникнення націоналізму було неминучим, нині він уже не є такою історичною силою, якою був від часів Французької революції до кінця ери імперіалістичного колоніалізму після Другої світової війни.

У «розвиненому» світі XIX сторіччя створення чималого числа «націй», які поєднували в собі національну державу і національну еко­номіку, було, безперечно, центральним фактом історичної трансфор­мації і розглядалося саме так. У «залежному» світі першої половини XX сторіччя і, з очевидних причин, особливо в колонізованій його частині рухи за національне визволення і незалежність були основним фактором

Націоналізм наприкінці хх сторіччя

політичної емансипації більшої частини земної кулі, тобто ліквідації ко­лоніальної адміністрації і, що важливіше, відвертої мілітарної гегемонії імперських сил, і ці рухи створили ситуацію, яка всього лиш півсторіччя тому здалася б майже неймовірною. Хоча, як ми бачили, ці національ­но-визвольні рухи були теоретично змодельовані на зразок західного націоналізму, але практично держави, які вони пробували створити, були – і ми це бачили теж – в основному протилежністю тих етнічно і лінгвістич­но однорідних утворень, які на Заході заведено вважати зразковою фор­мою «національної держави». Проте навіть у цьому плані вони були de facto більше схожі, аніж не схожі на західні аналоги націоналістичного руху ліберальної доби. І ті, і ті були однаково схильні до уніфікації, а також до емансипації, хоч спроби останніх увінчувалися успіхом куди рідше, ніж спроби перших.

Сучасні прихильники сепаратизму і «етнічного» поділу не мають ані такої позитивної програми, ані перспективи. Це підтверджується простим фактом: оскільки їм бракує спромоги виробити справжню істо­ричну програму, вони пропонують натомість поновлену модель Мацціні, яка передбачала створення етнічно і лінгвістично однорідної територі­альної національної держави («кожна нація – це держава, лише одна держава для кожної нації»). Історичний досвід свідчить, що втілити цю модель у життя – справа нереальна, і, як ми бачили, вона аж ніяк не впи­сується в напрями мовного і культурного розвитку людства наприкінці XX сторіччя.

Ця модель, як ми пересвідчимося, зовсім не дотична до проблеми кінця XX сторіччя, бо не пропонує її кардинального вирішення і навіть не допомагає вирішити локальні проблеми, у кращому разі допомагає лиш інколи і випадково. Вона тільки ускладнює наближення до цих проблем.

Проте не можна заперечувати, що гурти «нас», які виборюють собі право на «етнічну»/лінгвістичну ідентичність, виступаючи проти чужих і ворожих «них», наснажені почуттями чималої сили. Тим більше цього не можна заперечувати наприкінці XX сторіччя, коли була розв’язана безглузда війна, яку захоплено підтримав патріотично настроєний за­гал, війна між уявним британським «ми» і символічним аргентинським «вони» за якісь там луки і пасовиська у Південній Атлантиці, і коли ксе­нофобія стала найпоширенішою масовою ідеологією в усьому світі. Од­нак ксенофобія, яка легко переходить у расизм, являє собою набагато звичайніше явище в Європі та Північній Америці 1990-х років, ніж за часів фашизму, і може запропонувати історичну програму ще менш прак­тичну за ту, яку проповідував націоналізм у інтерпретації Мацціні. Та він, власне, і не приховує, що являє собою не більше, ніж зойк болю або

Epik Дж. Гобсбаум

гніву. Адже навіть романтики, які співчувають прагненням деяких ма­лих народів здобути незалежність, рідко зважуються стверджувати, що Національний фронт М. Ле Пена буцімто має, подібно до Януса, два обличчя. Обличчя в нього одне, і більшість із нас воліла б, щоб не було жодного.

Яка природа цього зойку, породженого розпачем чи гнівом? Рухи за збереження етнічної ідентичності виникають раз по раз і, очевидно, являють собою реакцію, викликану безсиллям і страхом, спробу звести перепони, аби стримати поступ сил сучасного світу, і ця реакція нагадує швидше захисний запал празьких німців, яких тіснили чеські іммігран­ти, ніж наступальний запал чехів. Так реагують не тільки нечисленні одномовні спільноти, уразливі навіть до зовсім незначних демографіч­них змін, такі, як, наприклад, валлійці у рідко населених горах та на уз­бережжі Велсу чи естонці, – їх, естономовних, налічується близько мільйо­на, а це найнижча межа людності, яка спроможна підтримати сучасну культуру мови на всіх рівнях. Тому не дивно, що в обох цих краях найпе-кучішою проблемою є ніяк не стримувана імміграція англомовного чи, відповідно, російськомовного люду. Проте подібна реакція спостерігаєть­ся у середовищі набагато численніших людських спільнот, чиїй лінг­вістичній та (або) культурній ідентичності ніщо не загрожує, чи здаєть­ся, що не загрожує. Яскравим прикладом такої безглуздої реакції може служити рух, який наприкінці 1980-х років набув політичного впливу в деяких штатах США. Цей рух мав одну мету: оголосити англійську мову єдиною офіційною мовою Сполучених Штатів. Річ у тім, що в деяких ре­гіонах США іспаномовні іммігранти становлять основну масу населен­ня, і буває бажано, а часом навіть необхідно, звернутися до цього люду його рідною мовою, і думка, що це ставить чи може поставити панівне становище англійської мови в США під загрозу, є виявом політичної паранойї.

Ця захисна реакція – на справжню загрозу чи на загрозу уявну -породжена комбінацією двох факторів: переміщенням населення у міжна­родних масштабах і характерними для третьої чверті нашого сторіччя надшвидкими, глибокими і досі небаченими соціально-економічними перетвореннями. Французька Канада може бути прикладом комбінації бурхливого розвитку дрібнобуржуазного мовного націоналізму з май­бутнім масовим шоком. Теоретично французька мова, яка є рідною мо­вою чверті населення Канади – ця чверть дорівнює половині чисельності англомовних канадців, – і яку підтримує офіційний двомовний статус федерації, міжнародний престиж французької культури і більш ніж 130 тисяч студентів, які навчаються у франкомовних університетах (1988), збе-

Націоналізм наприкінці хх сторіччя

рігає досить стабільне становище. Проте квебекський націоналізм зоб­ражає справу так, буцімто народ Квебеку нестримно відступає під на­тиском історичних сил, які заповзялися його занапастити; це рух, який навіть свої успіхи вважає недостатніми і відтак проявом слабкості. Кве­бекський націоналізм de facto покинув чималі франкомовні меншини в Нью-Брансвіку й Онтаріо для того, щоб надійно забарикадуватися в ме­жах автономної чи навіть настроєної на сепаратистський лад провінції Квебек. Побоювання Canadiern* за свою ідентичність породило думку, що офіційно прийнята ідея «мультикультуралізму» (багатокультурності) Канади – це просто складова змови, яка має на меті «утиснути політич­ним пресом багатокультурності належні для функціонування Fran-copkonie** потреби», і це побоювання, звичайно ж, підтверджується тим фактом, що три з половиною мільйони іммігрантів, які прибули в Кана­ду після 1945 року, виявили бажання, щоб їхні діти навчалися англій­ською мовою, бо ця мова набагато перспективніша для праці в Північній Америці, ніж французька. Проте в теорії загроза напливу іммігрантів у франкомовну частину Канади менша, ніж у англомовну, оскільки з 1946 по 1971 рік у Квебеку оселилися тільки 15% новоприбулих.

Почуття страху і невпевненості за своє майбутнє у французьких канадців очевидно породжене соціальним катаклізмом, свідченням яко­го є разючий і несподіваний спад авторитету католицької церкви серед спільноти, яка традиційно дотримувалася консервативних католицьких клерикальних ідеалів і в якій практикувалося посилене дітонародження – не тільки по селах, а й у містах. Протягом 1960-х років у Квебеку число тих, хто ходили у церкву, зменшилося з 80% до 25%, а народжуваність стала однією з найнижчих серед провінцій Канади. Хоч яка була причи­на такої різкої зміни звичаїв квебекської людності, але вона не могла не породити дезорієнтовану генерацію, яка шукала нових цінностей, що мали замінити старі, бо вони знецінювалися на очах. З’явилася навіть теорія, згідно з якою зростаючий на силі войовничий сепаратизм є замін­ником традиційного католицизму, що віджив своє. Правдивість чи по­милковість цієї теорії навряд чи можна перевірити, проте принаймні де­кому, включаючи автора цих рядків, вона видається досить переконли­вою; автор мав нагоду спостерігати в одній місцевості на півночі Велсу, як проявляються серед молодшого покоління разом із зовсім нетради­ційним потягом до пабів і до споживання міцних напоїв зовсім контр-традиційні настрої войовничого валлійського націоналізму; церкви спо-

* Канадці (фр.).

** франкомовне населення, франкомовна територія (фр.).

Epik Дж. Гобсбаум

рожніли, проповідник і місцевий грамотій перестали бути речниками гро­мади, непитущість уже не є загальною нормою, і це позбавило людей можливості найочевидніше засвідчити свою належність до пуританської культури і громади.

Масова міграція населення, звичайно ж, посилює цю дезорієнта­цію так само, як і економічні пертурбації, деякі з них певним чином по­в’язані з піднесенням місцевого націоналізму. Живучи в урбанізованому суспільстві, ми зустрічаємося з різними людьми: з чоловіками і жінками, яких життя вирвало з рідного середовища і які нагадують нам, що й наші родинні корені ламкі, що й вони можуть всохнути.

Що стосується західних екс-комуністичних суспільств, то в них ця соціальна дезорієнтація посилюється з обвалом життя, того життя, яке більшість люду знала і вміла в ньому жити. Націоналізм або етнічність, на думку Мирослава Гроха, який пише про сучасну Центральну Європу, це «замінник факторів інтеграції в суспільстві, що дезінтегрується. Коли суспільство виявляється неспроможним виконувати свої функції, ли­шається останній захисток – нація».

У країнах з соціалістичним і екс-соціалістичним способами госпо­дарювання, які в основному керуються, за виразом Яноша Корнаї, «еко­номікою дефіциту», етнічність, як спорідненість та інші системи взаємо­допомоги чи захисту, вже отримала конкретнішу функцію. Вона почала надавати «членам своєї групи, які бажають придбати дефіцитні товари, перевагу над такими ж бажаючими з «інших» груп» і поставила «наших» першими в черзі. Там, де загальнонаціональне суспільство з його уря­дом повністю розпадається, як це сталося в колишньому Радянському Союзі, «чужий» опиняється в безпорадному стані. «Міста [адміністра­тивні одиниці], республіки обгороджуються кордонами, щоб спинити наплив мігрантів»; введення місцевої карткової системи розподіляє ри­нок на окремі економічні міні-структури «і не дає «зайдам»... розкупити товари».

Проте етнічна чи національна приналежність у посткомуністичних суспільствах служить перш за все засобом визначити, хто належить до гурту праведників, а кого слід віднести до тих, хто ввергнув «нас» у скру­ту; особливо це помітно тепер, коли не стало комуністичних режимів, які можна було зробити офірними козлами. Про те, що діється нині в Чехословаччині, хтось сказав так: «У країні всі шукають відмінних від себе. Усі натрудили собі вказівні пальці, тикаючи ними на Інших і обзи­ваючи їх лайливими словами». Однак таке діється, мабуть, скрізь, а не тільки в посткомуністичних країнах. За всі біди, негаразди й омани, які стільком із нас довелося пізнати за сорок років, протягом яких життя

Націоналізм наприкінці хх сторіччя

робило такі круті й карколомні повороти, що їх досі не знала історія, за все те можна, треба звинуватити «їх». А хто ж такі ці «вони»? Очевидно, за визначенням, це ті, хто «не ми» – чужинці, які вже за своєю чужістю є ворогами: наявні чужинці, чужинці, що жили тут колись, навіть чисто уявні чужинці, як у Польщі, де антисеміти і досі звинувачують у польських негараздах євреїв, хоч їх там уже практично немає. Якщо чужоземці, які плекають підступні наміри, в дійсності не існують, їх треба вигадати. Проте нині, наприкінці нашого тисячоліття, їх навряд чи доведеться ви­гадувати: вони є скрізь, і їх легко побачити в наших містах, вони явля­ють собою загрозу громадському правопорядку, забруднюють довкіл­ля, вони повсюди, за нашими кордонами і поза нашим контролем, але й там ненавидять нас і змовляються проти нас. У країнах, де гостро відчу­ваються негаразди, чужоземці живуть – і завжди жили – поряд з нами, але тепер, співіснуючи з «ними», ми вже не певні, чи належать «вони» до нашого люду, до нашої країни.

Навряд чи що інше могло викликати таку потужну етнічно-націо­налістичну реакцію, яку породив недавній сплеск «фундаментализму», -в багатьох частинах світу; його зображають як ідею, привабливу для «тих, кому вадить випадковість і безлад у житті, керованому незрозумілими чинниками, (і тому) вони часто гуртуються навколо людей, які можуть дати найповніші, найвичерпніші і найекстравагантніші пояснення щодо стану речей в усьому світі». Вважають, що він «завжди реактивний, ре­акційний». «Треба знайти якусь силу, тенденцію чи якогось ворога і зоб­разити їх потенційними або й дієвими зловмисниками, що прагнуть роз­ладнати, роз’єднати наш рух чи являють смертельну загрозу для нього і для ідеалів, які він обстоює». «Фундаментальні основи», яким фундамен­тализм надає особливого значення, «завжди приходять до нас сформова­ними на давнішій, як вважається, первісній і чистій... стадії нашої свя­щенної історії». їх «використовують для окреслення кордонів, для згур­тування своїх і відсторонення чужих, для розмежування». І до них чудо­во стосується давно висловлене судження Ґеорга Зіммеля:

«Угруповання, особливо угруповання національних меншин, перебу­ваючи у конфліктній ситуації... часто відмовляються вести діалог зі свої­ми опонентами, що запевняють їх у своїй до них терпимості. Бо інакше цілісність їхньої опозиції, без якої вони не можуть продовжувати свої зма­гання, буде порушена... Для деяких угруповань намір знайти ворогів для того, щоб міцніше об’єднати своїх членів і щоб угруповання усвідомлю­вало життєву важливість такого об’єднання, може бути виявом політич­ної мудрості».

Ерос Дж. Гобсбаум

Схожі тенденції неважко помітити і в практиці сучасних етнічних та націоналістичних угруповань, особливо там, де вони поєднуються або прагнуть відновити єднання з ентузіастами рідної віри – як то роблять вірмени (християни) у протистоянні з азербайджанськими турками (му­сульманами) або лікудівський сіонізм в Ізраїлі, який останнім часом підкреслює свою відданість старозавітній вірі, що суперечить світській і навіть антирелігійній ідеології засновників сіоністського руху. Можли­во, що інопланетянинові, який потрапив би на Землю, претензії народів на свою винятковість, конфлікти між ними, ксенофобія і фундаменталізм здалися б видозмінами одного й того самого явища. Проте слід узяти до уваги одну важливу різницю. Фундаменталізм у версії будь-якої з існую­чих релігій подає детально розроблену конкретну програму з настано­вами і для окремих осіб, і для суспільства в цілому, хоч, можливо, ця програма заснована на текстах чи традиціях, навряд чи співзвучних дійсності кінця XX сторіччя. Для того, щоб радикально виправити те­перішнє суспільство, яке погрузнуло в розпусті й гріхах, фундамента­лізм пропонує прості рецепти: знову заборонити жінкам з’являтися на людях з відкритим обличчям, одружені жінки повинні обстригти свої коси; злодіїв карати, відрубуючи їм руки чи ноги; алкоголь або ще якийсь продукт споживання ритуально заборонити і вилучити; Коран, чи Біблія, чи ще якесь джерело одвічної істини дає вичерпні і практично та мораль­но дієві настанови на всі випадки життя в інтерпретації знавців, які для цього покликані. Етнічні чи то мовні спонуки аж ніяк не можуть стати дороговказами до майбутнього, навіть коли нові держави засновані на цих критеріях. Це тільки протест проти status quo або, точніше, проти «інших», які являють собою загрозу певній етнічній групі. Бо, на відміну від фундаментализму, який, хоч знаходить відгук фактично у вузькому, обмеженому колі, а проте наснажується претензією на всезагальну істи­ну, що в теорії прийнятна для всіх, націоналізм, уже за своїм визначен­ням, виключає зі сфери своїх інтересів усіх, хто не належить до «його нації», тобто переважну більшість людства. Більше того, якщо фунда­менталізм може, принаймні до певної міри, спертися на те, що залиши­лося від давніх звичаїв і традицій або колишнього розпорядку, втілено­го в розпорядок релігійних обрядів, то націоналізм, як ми мали нагоду пересвідчитися, ставиться до минулого в його справжніх виявах або во­роже, або вибудовує на його руїнах свою власну структуру.

З другого боку, націоналізм має над фундаменталізмом одну пере­вагу. Його ідеологічна розпливчастість і слабко обґрунтована програма забезпечує йому, по ідеї, всезагальну підтримку національної громади. А фундаменталізм виступає повсюдно як явище, підтримуване менші-

Націоналізм наприкінці хх сторіччя

стю, окрім тих традиційних суспільств, які категорично відкидають су­часні впливи. Те, що він є ідеологією меншості, може бути приховане або самовладними режимами, які нав’язують його своїй людності, подо­бається їй це чи ні (як у Ірані), або фундаменталістськими меншинами, що спромагаються в межах демократичної системи ефективно задіяти стратегічно розміщені голоси своїх прихильників, як це робиться в Ізраїлі і США. Тепер усі чудово розуміють, що «моральна більшість» – це не справжня (виборча) більшість, так само як «моральна перемога» (тради­ційний евфемізм для позначення поразки) – це не справжня перемога. А от відчуття етнічної приналежності може задіяти переважну більшість національної громади – за умови, якщо гасла, проголошувані її ватаж­ками, досить розпливчасті або абстрактні. Навряд чи хто сумнівається, що більшість євреїв, які живуть поза Ізраїлем – «за Ізраїль»; що більшість вірмен виступають за перехід Нагірного Карабаху від Азербайджану до Вірменії; і що більшість фламандців аж ніяк не бажають розмовляти французькою мовою. Певна річ, ця єдність дає тріщини, як тільки націо­нальна справа з її загальними принципами стикається з конкретними, набагато суперечливішими проблемами: не з «Ізраїлем» взагалі, а з полі­тикою Бегіна, Шаміра чи Шарона; не з Велсом взагалі, а з питанням про пріоритетність у Велсі валлійської мови; не з конфронтацією між фламандською і французькою мовами, а з певними діями фламандської на­ціоналістичної партії. Тож рухи чи партії, тим чи іншим чином пов’язані з «націоналістичною» програмою, здебільшого сепаратистського спря­мування, частенько обстоюють інтереси певної групи чи меншини або ж вони політично мінливі і нестійкі. Цю нестійкість підтверджують швидкі зміни в членському складі та досить помірні успіхи на виборах шотланд­ської, валлійської, квебекської і, без сумніву, інших націоналістичних партій упродовж останніх двадцяти років. Такі партії, як завжди, залюб­ки претендують на те, що вони є виразниками ідеї колективної окреміш-ності, ворожості до «них» та «уявленої спільноти», ідеї, яка мало не цілком заполонила серця їхньої «нації», хоча навряд чи вони єдині є рупором такого національного консенсусу.

III

Душевне сум’яття і втрата орієнтирів, які породжують потяг до якого-небудь гурту і відтак до «політики ідентичності» – не обов’язково національної ідентичності, – вже перестали бути рушійною силою історії, так само, як і потяг до сильної влади, що здатна забезпечити «право-

Epik Дж. Гобсбаум

порядок», і цей потяг теж можна зрозуміти, бо він є реакцією на інший прояв дезорганізації суспільства. Обидва прояви являють собою швид­ше симптоми хвороби, аніж діагноз, і аж ніяк не терапію. Проте вони створюють оманливе враження, буцімто нації і націоналізм – це незбо­рима зростаюча сила, готова ввійти у третє тисячоліття. Могутність цієї сили перебільшена ще й семантичною ілюзією, яка сьогодні перетворює всі держави в «нації» (і в члени Організації Об’єднаних Націй), навіть тоді, коли вони ними аж ніяк не є. Отож усі рухи, які виступають за тери­торіальну автономію, прагнуть вважати себе «нацією» в процесі станов­лення, хоч це зовсім не так; а всі рухи, які відстоюють регіональні, місцеві чи навіть групові інтереси, долаючи опір центральної влади і державної бюрократії, вбираються в національні шати, якщо такі відповідно існу­ють, бажано етнічно-лінгвістичного крою. Таким чином, нації і націо­налізм здаються впливовішими і повсюднішими, ніж вони є насправді. Аруба хоче відокремитися від решти нідерландської Вест-Індії, бо їй не­стерпно бути під ярмом Кюрасао³⁾. То що, цей острів стає нацією? Чи Сурінам⁴’, який уже є членом Об’єднаних Націй? Корнуольцям пощасти­ло: вони можуть забарвити свої регіональні претензії приємними кольо­рами кельтської традиції, від чого ці претензії стають куди переконливіші, хоч декому з них доводиться віднаходити мову, яка вийшла з ужитку двісті років тому, і хоч єдина традиція, що вкоренилася серед місцевого люду, це методизм братів Веслі⁵’. їм легше, ніж, скажімо, мешканцям граф­ства Мерсісайд, які свої вимоги вирішити такі ж нагальні, або ще на-гальніші, місцеві проблеми можуть підкріпити тільки спогадами про «Бітлз», про покоління ліверпульських комедіантів, про славну тради­цію місцевих футбольних команд, хоч, мабуть, їм краще не згадувати про конфронтацію між Оранжевими і Зеленими. Мерсісайд не має права махати національним прапором, а Корнуол має. Але чи можуть ситу­ації, які породжують невдоволення в одному місці, істотно відрізнятися від ситуацій, які викликають таке ж невдоволення в іншому місці?

По суті, активізація сепаратистських і націоналістичних настроїв частково пояснюється тим, що, всупереч загальним уявленням, принцип державотворення після Другої світової війни на відміну від того, що був задіяний після Першої світової війни, не спирався на ідею національно­го самовизначення, яку обстоював президент Вільсон. Цей новий прин­цип наснажували три потуги: деколонізація, революція і, певна річ, втру­чання зовнішніх сил.

Деколонізація полягала в тому, що незалежні держави утворюва­лися здебільшого на терені наявних територіальних одиниць, які пере­бували під управлінням колоніальної адміністрації, і в межах їхніх коло-

Націоналізм наприкінці хх сторіччя

ніальних кордонів. А ці кордони, звичайно ж, накреслювалися без уваги до складу людності тієї чи іншої території, а часом навіть без найменшо­го уявлення, з кого ця людність складається, і тому вони не мали ні на­ціонального, ні навіть протонаціонального значення для її населення, окрім тієї його частини, як правило, дуже незначної, що за колоніальної доби була вихована в західному дусі. Подекуди, там, де такі території були замалі і розкидані, як у багатьох колонізованих архіпелагах, їх спо­лучили або розрізнили на догоду потребам місцевих політиків, що поро­дило безнастанні і найчастіше марні заклики керівників цих нових дер­жав побороти «трайбалізм», «комуналізм» або ще якісь зловорожі сили, винні в тому, що нові громадяни республіки X почуваються в першу чергу не патріотами цієї республіки, а членами якоїсь іншої спільноти.

Сказати коротко, настанова більшості таких «націй» і «національ­них рухів» була протилежна ідеї націоналізму, який прагне об’єднати тих, хто має спільну етнічну приналежність, спільну мову, культуру, історичне минуле тощо. Власне, вона була інтернаціоналістська. Інтернаціоналізм ватажків і кадрових працівників організацій, які керують національними рухами у Третьому світі, куди очевидніший там, де такі рухи були про­відною силою у звільненні їхніх країн, ніж у країнах, які були деколонізо-вані згори, бо нищення системи, яка діяла досі, або здавалося, що діяла, якщо таке нищення відбувається після здобуття незалежності у формі «все­народної» акції, більше вражає уяву. Часом, як це було в Індії, національ­но-визвольний рух розколовся ще до здобуття незалежності.

Набагато частіше невдовзі після здобуття незалежності між скла­довими цього руху (як то було в Алжирі між арабами і берберами), між народами, які брали в ньому активну участь, і тими, які такої участі не брали, або ж між емансипованими, секулярно налаштованими лідерами і народними масами, охопленими релігійним запалом, – між ними вини­кає напруження. Й хоча ті випадки, коли держава, населення якої багато­національне або сповідує різні релігії, розпадається чи перебуває на грані розпаду, привертають, певна річ, загальну увагу – 1947 року процес по­ділу відбувся на індійському субконтиненті, розколовся Пакистан, у Шрі-Ланці утворення окремої держави вимагають таміли⁶’, – проте ніколи не слід забувати, що випадки ці окремі і що в нашому світі багатонаціо­нальні і багатоконфесійні держави є нормою. Судження, висловлене май­же тридцять років тому, можна визнати загалом правильним і сьогодні: «Країни, де існує багато різних мовних і культурних спільнот, як у більшості африканських і азіатських, не розділилися, а ті, населення яких складається тільки з частини єдиної мовної спільноти, як у арабських і в Північній Африці... не об’єдналися».

Epik Дж. Гобсбаум

Втручання зовнішніх сил було мотивоване і спрямоване, певна річ, контрнаціоналістичними тенденціями і було на руку націоналістичним силам хіба що випадково. Це настільки очевидно, що прикладів можна й не наводити. Проте у цьому напрямі діяли і сили соціальної революції, хоч і не дуже ефективно. Соціальні революціонери чудово розуміли, яку силу являє собою націоналізм, при тому, що з ідеологічних міркувань вони були віддані ідеї національної автономії, навіть у тих випадках, коли вона, власне, не потрібна, як, наприклад, для лужицьких сербів, чия мова поступово виходить з ужитку, незважаючи на похвальні зусилля Німець­кої Демократичної Республіки підживити її, які вона робила протягом свого незалежного існування. Одна-єдина форма конституційного вирі­шення національного питання, яку соціалістичні держави від 1917 року сприйняли реально, це формула національної федерації і автономії. В той час як інші конституційні настанови, чи вони були зафіксовані, а чи ні, тривалий час лишалися тільки умоглядними, національна автономія ніколи не втрачала своєрідної дієвої реальності. Проте позаяк такі ре­жими не ототожнюють себе, принаймні теоретично, з будь-якою націо­нальністю, що населяє державу, і вважають інтереси кожної з них чи­мось другорядним порівняно з вищою спільною метою, то вони не на­ціональні.

Отож, як бачимо, сумна ретроспектива свідчить: великим досяг­ненням комуністичних режимів у багатонаціональних країнах було те, що їм пощастило обмежити у себе згубний вплив націоналізму. Юго­славська революція стримала народи цієї країни від спроб розпочати міжнаціональну різанину, і спокій у ній тривав так довго, як, здається, ніколи досі в її історії, хоча тепер, на жаль, ці миротворчі досягнення зведені нанівець. Той факт, що в СРСР був створений ґрунт, сприятли­вий для національного розбрату, факт, який так довго тримали в секреті (і який вийшов на поверхню тільки під час Другої світової війни), тепер загальновідомий. Але ж, по суті, «дискримінація» чи навіть «утиски», проти яких зазвичай виступали закордонні оборонці різних радянських національностей, були куди менш згубні, аніж наслідки того, що радян­ська влада втратила свою владу. Офіційний радянський антисемітизм, який став очевидним з 1948 року, коли виникла держава Ізраїль, навряд чи можна порівняти з широкою хвилею антисемітизму, що виникла після того, як було дозволено утворювати політичні об’єднання (в тому числі й реакційного спрямування), не кажучи вже про єврейську різанину, яка набула значних масштабів і яку влаштував місцевий елемент у прибал­тійських державах та в Україні під час приходу німців, але ще до того, як вони почали вбивати євреїв систематично. Правда, дехто твердить, що

Націоналізм наприкінці хх сторіччя

нинішня хвиля етнічних і міжетнічних заворушень виникла як реакція на переважно неетнічні і ненаціоналістичні принципи державотворення у більшій частині світу XX сторіччя. Проте це не означає, що така етніч­на реакція має стати альтернативним принципом політичної реструкту­ризації світу в XXI сторіччі.

Це підтверджується третім спостереженням. Сьогодні «нація» пе­реживає очевидний процес втрати важливої частини своїх давніх функцій, а саме творення територіально обмеженої «національної економіки», яка являла собою цеглину в будівлі «світової економіки» – принаймні в роз­винених регіонах земної кулі. Після Другої світової війни, а особливо після 1960-х років роль «національних економік» була обмежена або навіть поставлена під запитання внаслідок значних перетворень у галузі міжнародної організації праці й відповідно внаслідок розвитку міжна­родних центрів та мереж економічного співробітництва, основними фор­мами якого стали транснаціональні чи багатонаціональні підприємства різних потужностей, що практично перебували поза контролем будь-якої держави. Число міжурядових міжнародних організацій зросло від 123 у 1951 році до 280 у 1972 році і 365 у 1984 році; число міжнародних неурядових організацій – від 832 до 2173 в 1972 році і більш ніж подвоїло­ся протягом наступних дванадцяти років. Можливо, єдина функціоную­ча «національна економіка» кінця XX сторіччя – це японська.

А давні (розвинені) «національні економіки» як цеглини світової економічної системи замінилися більшими асоціаціями чи федераціями «національних держав», таких як Європейський економічний союз, й колективно контрольованими міжнародними органами, такими як Міжнародний валютний фонд, хоча навіть їхня поява є також симпто­мом того, що світ «національних економік» відходить у минуле. Важ­ливі частини системи міжнародних економічних операцій – такі як ри­нок євродолара – взагалі не перебувають ні під чиїм контролем.

Звичайно, всі ці зміни стали можливі завдяки технологічній рево­люції в системі транспорту і зв’язку та завдяки тому, що вільне розпов­сюдження рушійних сил виробництва, яке почалося після Другої світо­вої війни, тривало досить довго на чималих обширах нашої планети. Воно також породило велику хвилю міжнародної і міжконтинентальної міграції, найбільшої після десятиліть, які передували 1914 року, що, між іншим, призвело до погіршення міжнаціональних стосунків і значно спри­яло зростанню нацистських настроїв, а також довело, що світ, поділе­ний на національні території, які «належать» виключно тубільному люду, котрий триматиме чужинців на відведеному для них місці, – що цей світ ще менш привабливий для XXI сторіччя, ніж для ХХ-го. Нині ми живемо

Epik Дж. Гобсбаум

в час, характерний тим, що в ньому дивовижно сполучилися досягнення науки і техніки кінця XX сторіччя, вільна торгівля ХІХ-го, відродження проміжних центрів, які відігравали велику роль у світовій торгівлі про­тягом Середніх віків. Знову виникли міста-держави, такі як Гонконг і Сінгапур, всередині суверенних націй-держав множаться екстериторі­альні «індустріальні зони», подібні до Ганзейських сталеливарних заводів, а також офшорні заклади, які, щоб не платити податків, розташовують­ся на голих островах, чия єдина функція – захистити економічні операції від контролю національної держави. Національна і націоналістична ідеї з цими процесами не поєднуються аж ніяк.

Але це не означає, що економічні функції втрачають свою вагу або що вони відживають. Навпаки, і в капіталістичних, і в некапіталістич-них державах їхня вага зростає, хоча в обох таборах протягом 1980-х років зародилася тенденція заохочувати створення приватних або інших недержавних підприємств. Окрім того, що державне регулювання, пла­нування і керування зберігають свою вагу навіть у країнах, прихильних до теорії неолібералізму, те, що державні доходи і витрати мають неаби­яке значення для економіки всіх держав, і перш за все те, що їхня роль агента, який здійснює радикальний перерозподіл громадського прибут­ку, послуговуючись фіскальними механізмами та системою соціального забезпечення, стає дедалі важливішою, – зробило національну державу, можливо, ще важливішим, ніж досі, фактором у житті населення світу. Національні економіки, хоч і підірвані транснаціональною економікою, співіснують і сплітаються з нею. Проте старі «національні економіки» -за винятком найбільш самоізольованих, з одного боку (а скільки їх зали­шилося, якщо навіть Бірма подумує про те, щоб знову прилучитися до широкого світу?), і, може, Японії, з протилежного боку – вже не ті, що колись. Навіть США, які в 1980-х роках, здавалося, були досить просто­рою і міцною державою, щоб вирішити свої економічні проблеми само­стійно, незважаючи ні на кого в світі, наприкінці цього десятиріччя вже усвідомили, що вони «у значній мірі втратили контроль над своєю еко­номікою, поступившись закордонним інвесторам... [які] тепер спроможні або сприяти зростанню американської економіки, або викликати еконо­мічний спад» («The Wall Street Journal». – 1988. – 5 груд. – С. 1). Що ж до всіх малих і практично всіх середніх держав, їхні економіки повністю втратили свою автономність, хоча колись її мали.

Напрошується ще одне зауваження. Масштабні політичні конфлік­ти, які могли б сьогодні вплинути на долю світу, вже не пов’язані з націо­нальними державами, тому що вже півсторіччя як не існує нічого схожого на міжнародну державну систему, характерну для Європи XIX сторіччя.

Націоналізм наприкінці хх сторіччя

У політичному плані світ після 1945 року став біполярним, згурто­ваним навколо двох наддержав, які можна назвати велетенськими на­ціями, але, звичайно, не частинами міжнародної державної системи XIX сторіччя чи тієї системи, що існувала до 1939 року. Найбільше, що могли зробити треті держави, чи то пов’язані з котроюсь із наддержав, чи не пов’язані, це гальмувати її дії, і якщо вони навіть намагалися це робити, то, очевидно, без особливого успіху. Більше того, з точки зору Сполуче­них Штатів – можливо, цей погляд ще живий був і в СРСР до настання горбачовської доби – головний конфлікт мав характер ідеологічний, і перемога «правильної» ідеології безпосередньо пов’язувалася з силовою перевагою відповідної наддержави. У світі, що утворився після 1945 року, політична діяльність в основному спрямовувалася по векторах революції і контрреволюції, а національні проблеми використовувалися тільки для того, щоб підтвердити чи заперечити головну ідею. Цей спосіб мислення вийшов з ужитку, здається, 1989 року, коли СРСР перестав бути наддер­жавою; а ще перед тим виявилося, що картина світу, розділеного Жовт­невою революцією, вже не відповідає реальному стану речей кінця XX сторіччя. Безпосереднім наслідком цих змін було те, що світ залишився без міжнародної системи чи принципу порядку, хоча наддержава, яка продовжувала існувати, спробувала наводити порядок сама, виступаю­чи як всесвітній жандарм – в ролі, яка не під силу цій чи будь-якій іншій одній державі, оскільки її економічна та військова потуга має свої межі.

Отож нині такої системи немає взагалі. Те, що етнічно-мовна ок-ремішність не спроможна забезпечити на планеті стабільність навіть на короткий час, стане очевидним для кожного, хто тепер, у 1992 році, кине погляд на величезну територію, розташовану між Віднем і Трієстом на заході і Владивостоком на сході. Всі карти, на яких зображена одна п’я­та поверхні нашої планети, неточні і недовговічні. А щодо картографі­чного майбутнього цієї території, можна з певністю сказати лиш одне: воно залежатиме від кількох сильних гравців, які перебувають поза нею (про Росію не йдеться, вона може зберегтися як досить вагомий політичний фактор). Це сильні гравці саме тому, що згубна сепаратистська агітація досі їх не торкнулася. Ось вони: Німеччина, Туреччина, Іран, Китай, Японія і – трохи далі – Сполучені Штати.

Адже нова «Європа націй» – а тим більше «світ націй» – не спро­моглися б створити навіть щось на зразок спілки незалежних і суверен­них держав. У військовому плані незалежність малих держав захищена тільки системою міжнародної безпеки, байдуже якого характеру, що може стримати агресивні наміри сильних сусідів, як це виявилося на Близько­му Сході відразу, коли між наддержавами порушилася рівновага сил.

Epik Дж. Гобсбаум

Доки буде створена нова міжнародна система, принаймні третина нині існуючих держав – з населенням, що не перевищує два з половиною мільйони, – не має певних гарантій збереження їхньої незалежності. По­ява ще кількох незалежних держав тільки збільшить число незахищених політичних одиниць. А коли така нова міжнародна система буде створе­на, невеликі і слабкі країни відіграватимуть у ній таку ж малу роль, яку відігравали у політичному житті Німецького союзу⁷’ в XIX сторіччі Оль-денбург чи Мекленбург-Шверін. Як ми вже побачили, в економічному плані навіть набагато сильніші держави залежать від світової економі­ки, яка їм не підвладна і яка визначає їхні внутрішні справи. Латвійська чи баскська «національна» економіка, відокремлені від якоїсь більшої економічної системи, частину якої вони становлять, стають таким са­мим безглуздим поняттям, як паризька економіка, відірвана від економі­ки Франції.

Єдине, що можна зауважити з цього приводу, – це те, що сьогодні малі держави в економічному аспекті не менш уразливі, ніж держави ве­ликі, бо «національна економіка» поступилася своїми позиціями еко­номіці наднаціональній. Можна висловити міркування, що «регіони» являють собою раціональніші утворення як частина великих економіч­них об’єднань на зразок Європейського спільного ринку, ніж історичні держави, які є його офіційними членами. Обидві зауваги, на мою думку, правильні, проте логічно вони не сполучаються. Західноєвропейський націоналізм із сепаратистськими нахилами, шотландський, валлійський, баскський чи каталонський, сьогодні прагне не зважати на уряди своїх держав і звертатися безпосередньо до Брюсселя як «регіони». Проте на­вряд чи можна вважати, що менша держава ipso facto * має більше підстав називатися економічним регіоном, ніж держава більша (наприклад, Шотландія – більше, ніж Англія), і навпаки, немає підстав вважати, що економічний регіон повинен ipso facto збігатися з потенційною політич­ною одиницею, яку прагнуть утворити у відповідності з етнічно-лінгвістичними чи історичними критеріями. Більше того, коли сепара­тистські рухи малих націй вбачають свою надію на майбутнє перш за все в можливості стати часткою великого політично-економічного об’єднан­ня (в даному випадку Європейського спільного ринку), вони фактично відмовляються осягнути класичну мету таких рухів, тобто утворити не­залежну й суверенну національну державу.

Проте закиди до Kleinstaaterei**, принаймні в її етнічно-лінгвістичній

* В силу самого факту {латин.). ** Подрібнення держав (нім.).

Націоналізм наприкінці хх сторіччя

формі, сьогодні викликані не тільки тим, що вона не спромагається ви­рішити актуальних проблем нашого часу, а й тим, що, маючи змогу вести свою політику, вона ці проблеми ускладнює. Свобода і плюралізм, які нині стали набутком культури, у великих державах, що усвідомлюють свою багатонаціональність і багатокультурність, майже завжди захищені краще, ніж у малих, ідеалом яких є етнічно-мовна й культурна од­норідність. Тож не дивно, що найпершою вимогою словацьких націо­налістів, яку вони висунули 1990 року, була «зробити словацьку мову єдиною офіційною мовою і примусити 600 000 етнічних угорців у кон­тактах з органами влади послуговуватися тільки словацькою мовою». Мотивований націоналістичними почуттями закон, прийнятий в Алжирі наприкінці 1990 року, який постановляв: «Оголосити арабську мову дер­жавною мовою, і тих, хто в офіційному діловодстві вживатиме будь-яку іншу, карати великими штрафами», в контексті Алжиру слід розглядати не як спробу звільнитися з-під французького впливу, а як випад проти третини алжирців, що розмовляють берберською мовою. Правильно було підмічено, що

«сучасна версія світу, який існував до XIX сторіччя і в якому прихильність до рідного краю не вважалася хибою, виглядає симпатично, але ж су­часні розбудовники національних держав прямують зовсім не туди... Усі вони прагнуть збудувати державу не за зразком тієї, яка створена в ма­леньких країнах, де панує дух толерантності і відкритості, бо затято вважають, що людей може згуртувати тільки однаковість – етнічна, релі­гійна чи мовна».

Прагнення до національної монолітності уже породило серед мен­шин, які живуть у національних державах і яким відтак загрожує асимі­ляція, прагнення автономістські та сепаратистські, а також прагнення до переустрою, який краще назвати «ліванізацією», ніж «балканізацією». Турки та росіяни у Молдові намагаються відокремитися від молдаван, серби оголошують себе незалежними від націоналістичної Хорватії, кав­казькі народи не хочуть бути під грузинами, також кавказцями, а з Вільню­са чути висловлювання ультранаціоналістичного змісту, там сумнівають­ся, чи може лідер, чиє ім’я виказує його німецьке походження, зрозуміти глибинні, успадковані від предків, сподівання литовців. У світі, в якому з 180 держав тільки десятків зо два можуть переконливо засвідчити, що їхні громадяни дійсно належать до однієї етнічної чи мовної спільноти, націоналізм, який ставить своєю метою домогтися такої однорідності, не тільки небажаний, а й шкідливий, бо призведе до самознищення.

Сказати коротко, у своїй класичній вільсонівсько-ленінській формі гасло самовизначення аж до – і включаючи – відокремлення, як загальна

Epik Дж. Гобсбаум

програма, для XXI сторіччя не може стати засобом вирішення цього питання. Це гасло найкраще, мабуть, розглядати як симптом, породже­ний кризою створеної в XIX сторіччі концепції «національної держави», яка застрягла між тим, що «Economist» назвав «супернаціоналізмом», та «інфранаціоналізмом». Однак криза великої національної держави є та­кож кризою менших, чи то давніх, чи нових.

Отож сумнів викликає не те, чи дуже чоловіки і жінки бажають ідентифікувати себе з якоюсь спільнотою, – національність це теж спільнота, однак (як свідчить досвід ісламського світу) не єдина. Це ба­жання не може бути і показником реакції проти централізації та бюро­кратизації державних, економічних та культурних чинників, тобто проти їхньої недієвості й безконтрольності. Не слід нам також сумніватися в тому, що сторони будь-якого місцевого чи навіть групового конфлікту, які можуть виступити під тим чи тим національним прапором, будуть наряджатися в тогу борця за права нації. Скептики сумніваються лише стосовно того, чи справді бажання утворити мононаціональні держави є непереборним і чи концепція та програма такого утворення може бути корисна у XXI віці. Навіть у регіонах, традиційно прихильних до ідеї створення національної держави, ця ідея була нейтралізована ефектив­ною автономізацією чи регіоналізацією або навіть зникла взагалі. Сепа­ратизм штатів на Американському континенті – принаймні на південь від Канади – після громадянської війни в США пішов на спад. Знамен­ний факт: держави, які зазнали поразки в Другій світовій війні і в яких по тому була проведена значна автономізація регіонів, – можливо, це була реакція на фашистську централізацію, – практично вільні від сепа­ратистських рухів, що активізуються в решті країн Західної Європи, хоча, по ідеї, Баварія і Сицилія могли б стати таким самим живильним середо­вищем для подібних рухів, як Шотландія і франкомовні райони берн-ської Юри. Однак сепаратистський рух, який виник у Сицилії після 1943 року, виявився недовговічним, хоча дехто й досі шкодує за ним, вважа­ючи, що без нього настане «кінець сицилійської нації». Він зійшов на­нівець після того, як 1946 року був введений закон про регіональну авто­номію.

Отож сьогодні націоналізм відображає тільки наполовину визна­ну кризу давньої вільсонівсько-ленінської ідеології і програми. Як ми вже бачили, багато навіть давніх, сильних і рішуче настроєних націона­лістичних рухів сумніваються щодо потреби встановлення справжньої державної незалежності, навіть якщо вони прагнуть повного відокрем­лення від держав, частину яких складають сьогодні (наприклад, баскські і шотландські націоналісти). За приклад такої непевності може правити

Націоналізм наприкінці хх сторіччя

ситуація навколо давнього і ще цілком не вирішеного «ірландського питання». З одного боку, незалежна Ірландська Республіка, наполягаю­чи на повній політичній автономії від Британії, – цю свою позицію вона підкреслила тим, що під час Другої світової війни лишилася нейтраль­ною, – на практиці встановлює тісні взаємозв’язки з Об’єднаним Коро­лівством. І ірландські націоналісти без особливих труднощів пристосува­лися до дивної ситуації, у якій ірландські громадяни, приїжджаючи в Британію, користуються всіма правами громадян Об’єднаного Королів­ства, наче Ірландія ніколи від нього не відокремлювалася, тобто de facto мають подвійне громадянство. З другого ж боку, ірландці швидко втра­тили віру в можливість здійснити давню свою мрію – домогтися ство­рення єдиної об’єднаної незалежної Ірландії. Можливо, обидва уряди, лондонський і дублінський, погодились би про (відносну) бажаність ут­ворення єдиної об’єднаної Ірландії. Проте навіть в Ірландській Республіці чи не всі вважали б таке об’єднання найменш поганим з усіх можливих рішень проблеми. А якби Ольстер за таких обставин оголосив себе неза­лежним і від Британії і від Ірландії, більшість ольстерських протестантів вважали б такий вибір меншим злом. Сказати коротко, тільки жменька фанатиків змогла б вважати таке самовизначення національно-релігій­них спільнот хоч трохи кращим, ніж украй незадовільне status quo.

Також ми можемо виявити кризу національної свідомості у старих націях, кризу, породжену подібними причинами. Ця свідомість, яка сфор­мувалася в Європі XIX сторіччя, містилася в межах чотирикутника, сто­рони якого утворювали поняття Народ-Держава-Нація-Уряд. В теорії ці чотири елементи збігалися. За твердженням Гітлера (слово Volk озна­чає і «народ» і «нація»), Німеччина це «ein Volk, ein Reich, ein Fuehrer»*, тобто один народ/нація, одна держава, один уряд. На практиці ідеї дер­жави і уряду визначалися політичними критеріями, які виникли після великих революцій XVIII сторіччя, але ідея «народу» і «нації» в основ­ному спиралася на дополітичні критерії, за допомогою яких були ство­рені такі поняття, як уявлена (imagined) і уявна (imaginary) спільноти. Політика постійно намагалася присвоювати і перевизначати такі допо­літичні елементи для своїх потреб. Органічний зв’язок між цими чотир­ма елементами вважався сам собою зрозумілим. Проте в історичних або давно створених національних державах так уже не вважають.

Цей факт можна підтвердити результатами опитування громад­ської думки, проведеного у Федеральній Республіці Німеччині 1972 року. Взагалі Німеччина являє собою, мабуть, крайній випадок, оскільки вона

* «Один Народ, один Рейх, один Фюрер» (нім.).

Epik Дж. Гобсбаум

пройшла шлях від теоретично щонайповнішої всенімецької політичної єдності за Гітлера до ситуації, за якої на її території стали співіснувати принаймні дві держави, і кожна з них могла б претендувати, що вона -це вся німецька нація або її частина. Однак саме в цій ситуації ми маємо змогу виявити невпевненість і невизначеність, які панують у думках більшості громадян, коли йдеться про «націю».

Найперше, що помітно у відповідях, – це велика невпевненість рес­пондентів. 83% західних німців вважали, що знають, що таке капіталізм, 78% знали, що таке соціалізм, але тільки 71% мали свою думку відносно того, що таке держава, а 34% не мали ніякого уявлення, як визначити або пояснити поняття «нація». Серед менш освічених невпевненість була ще більша. 90% німців із закінченою середньою освітою вважали, що знайомі з усіма чотирма термінами, але тільки 54% з (некваліфікованих) німців з нижчою освітою вважали, що знають, що таке «держава», і тільки 47% вважали, що знають, що таке «нація». Така невпевненість пояснюєть­ся саме тим, що порушилася давня відповідність між поняттями «народ», «нація» і «держава».

На запитання: «Нація і держава це одне й те ж чи ми говоримо про різні речі?» – 43% західних німців – 81% серед найосвіченіших – дали ясну відповідь: ні, не одне, оскільки на території Німеччини співіснують дві німецькі держави. Проте 35% вважали, що нація і держава пов’язані нерозривно, 31% робітників – серед них 39% віком до 40 років – зробили досить логічний висновок, що Німецька Демократична Республіка ут­ворила вже іншу націю, бо держава це інша. Також зауважимо, що гру­па тих, які були твердо переконані, що держава і нація – це одне й те ж -42% – складалася з кваліфікованих робітників; до групи твердо переко­наних, що Німеччина – це одна нація, поділена на дві держави, належали ті, хто голосує за соціал-демократів. Такого погляду дотримується з них 52%, а з тих, що голосують за християнських демократів, тільки 36%. Можна зробити висновок, що через сто років після об’єднання Німеччи­ни традиційна концепція «нації» в тому вигляді, як її розуміли в XIX сторіччі, найкраще збереглася в середовищі робітничого класу.

З цього випливає, що ідея «нації», яку колись витягай, наче молюс­ка, з твердої мушлі «національної держави», тепер перебуває в явно роз­ладнаному стані. Звичайно, це не означає, що німці на схід і на захід від Ельби до того, як об’єдналися дві німецькі держави, не вважали себе «німця­ми», хоча, можливо, більшість австрійців після 1945 року вже не вважа­ють себе частиною великої Німеччини, як вони вважали від 1918 до 1945 року; а німецькомовні швейцарці чинять запеклий опір спробам причис­лите їх до німців. В чому східні та західні німці були непевні (і не без підстав)

Націоналізм наприкінці хх сторіччя

- це в політичному та іншому підтексті «німецькості». 1990 року Федера­тивна Республіка Німеччина розвіяла щодо цього всякі сумніви.

Дата добавления: 2015-07-17