Роджерс Брубейкер

ГРОМАДЯНСЬКА ТА ЕТНІЧНА НАЦП У ФРАНЦІЇ ТА НІМЕЧЧИНІ

П

ротягом двох століть Франція та Німеччина – приречені до­лею бути в центрі державного та національного будівництва в Європі – будували, розробляли і постачали іншим країнам відмінні, навіть антагоністичні моделі нації (nationhood) та національ­ної самосвідомості. У відповідності з французькою традицією націю розуміють у поняттях інституційних та територіальних засад держа­ви. Революційні та республіканські визначення національності й гро­мадянства – унітаристські, універсалістські та світські – посилили полі­тичне розуміння нації, яке було наявне ще в ancien regime. Хоча фран­цузьке розуміння нації полягає в тому, що нація є політичною єдністю (political unity), воно водночас пов’язане також з утвердженням куль­турної єдності. Належність до політичної спільноти передбачає куль­турну асиміляцію – як для регіональних культурних меншин, так і для іммігрантів.

В той час як французьке розуміння нації є державоцентричним та асиміляційним, німецьке розуміння нації народоцентричнє (Volk- centred) та диференційне. Оскільки національне почуття з’явилося ще до появи національної держави (nation-state), німецька ідея нації у своїх витоках не є ані політичною, ані пов’язаною з абстрактною ідеєю гро­мадянства. Цю дополітичну німецьку націю – націю, що тільки праг­не стати державою – не розуміли як носія певних політичних цінно­стей, а як культурно-органічну, мовну або расову спільноту, тобто як самодостатню самобутню Volksgemeinschaft*. Це розуміння нації є [в своїй основі] етнокультурним, а не політичним. <...>

Політика [в сфері] громадянства стосовно іммігрантів у Франції та Німеччині, хоча і є схожою формально, за своїм змістом відрізняється принципово. В обох випадках її серцевиною є національна свідомість,

* Народність (нім.).

Роджерс Брубейкер

а не державні чи групові інтереси. Але загальнопоширена самосві­домість еліт у цих двох країнах є різною. Французи розуміють свою націю як створену державою, німці – як основу своєї держави. За­гальнопоширена французька самосвідомість містить дуже сильний асиміляційний відтінок, відсутній у німецькій самосвідомості. Фран­ція не є класичною країною іммігрантів, але вона є класичною краї­ною, можливо, єдиною в світі класичною країною, асиміляції. Стерео­типи самосвідомості, джерелом яких є асиміляція французької пери­ферії паризьким центром, були легко, майже автоматично та несвідо­мо перенесені на асиміляцію іммігрантів. В останні два десятиліття як бажаність, так і можливість асиміляції іммігрантів стала предметом дискусій, як і сама легітимність якобінсько-республіканської моделі внутрішньої асиміляції. Та хоча впливове розуміння нації елітами і стало предметом дискусій, воно все-таки залишається у Франції значно більшою мірою асиміляційним, ніж у Німеччині. Як наслідок цього, ідея, що північноафриканські іммігранти є чи повинні стати францу­зами, сприймається більшою мірою як щось цілком природне, ніж ідея, що турецькі іммігранти є чи повинні стати німцями.

Не дивлячись на подібність як у складі іммігрантів, так і в імміг­раційній політиці у Франції та Німеччині, політика щодо іммігрантів у цих країнах і сьогодні є різко протилежною. Це зокрема свідчить про відсутність впливових державницьких та групових сил, зацікав­лених у зміні визначень громадянства. Але це також свідчить про те, що наявні визначення громадянства – загальноприйняте поєднання y’us soli* і jus sanguinis** у Франції, що тільки частково включає прийняте в Німеччині чисте jus sanguinis, – є втіленням та виявом глибоко закорі-неної національної самосвідомості: державоцентристської та асимі­ляційної у Франції і етнокультурної в Німеччині. Передусім взаємо-пов’язаність визначення громадянства і розуміння нації зумовлює труд­нощі на шляху до корінної зміни першого. У Франції і правоцентрист-ський уряд, очолюваний Жаком Шираком, був неспроможний в 1986— 1987 роках здійснити навіть досить обмежену реформу закону про громадянство саме тому, що опозиція могла успішно протидіяти цьо­му, мобілізувавши загальнопоширену, на рівні еліти, національну са­мосвідомість. У Німеччині ж політику натуралізації було лібералізо­вано в 1990 році. Але тут не існує перспективи для прийняття фран­цузької системи jus soli; автоматичне перетворення іммігрантів на

* Право місця народження (латин.).

* Право крові (латин.).

Громадянська та етнічна нації...

громадян залишається немислимим в Німеччині. І лібералізовані пра­вила натуралізації самі по собі здатні мало що зробити для грома­дянської інкорпорації іммігрантів. Іммігранти, як і самі німці, продов­жують поєднувати правовий факт натуралізації з соціальним та куль­турним фактом асиміляції, але ні німецька культурна політика зага­лом, ні соціальний, політичний та культурний контекст післявоєнних імміграційних процесів не сприяють асиміляції. До цього можна дода­ти, що подвійне громадянство дозволене тільки у виняткових випад­ках, і здається вірогідним, що показник натуралізації (naturalization rates) буде залишатися дуже низьким, а шанси для іммігрантів у Франції та Німеччині – різними.

Я повинен наголосити, що не прагну докладно аналізувати кон­кретні наслідки тієї чи тієї політики. Процес здійснення політики (policymaking process) великою мірою залежить від обставин. Та навіть якщо те чи те розуміння нації, якого дотримується еліта, мало впли­ває на хід та зміст законодавчого процесу, воно все ж дозволяє з’ясу­вати, чому якісь інші способи визначення громадянства наштовхуються на вперте неприйняття. Бо те чи те розуміння нації звужує простір дискусій і робить малоймовірною реформу [в питаннях] громадянства.

Хто-небудь міг би заперечити сказане тут, заявивши, що в дано­му разі немає необхідності посилатися на те, яких саме концепцій нації дотримуються еліти. Можна доводити, що – в разі відсутності тиску з боку сил, зацікавлених у реформуванні закону про громадянство -відмінності [у названих двох типах громадянства] зберігаються тільки внаслідок інерції. Але [у цьому аргументі] залишається не поміченим той факт, що існує тиск, який підштовхує до конвергенції, хоча його джерелом не є передусім загальнодержавні чи групові інтереси. У Німеч­чині аномалія проживання без громадянства спонукала до загально-поширених вимог, підтриманих навіть сучасним правоцентристським урядом, полегшити набуття громадянства. У Франції ж автоматичне набуття громадянства іммігрантами, які – як доводять корінні грома­дяни (nativists) – і не асимілюються і не схильні бути асимільованими, породило потужний правовий рух за введення суворішого закону про громадянство. Тут тільки інерцією нічого не поясниш.

Але, припустімо, цей аргумент інерції буде сформульований інакше. Можна доводити, що французьке і німецьке визначення гро­мадянства не піддатливі для модифікацій не тому, що вони відповіда­ють політичним та культурним традиціям, а просто тому, що вони є правовими традиціями. Тісне французьке поєднання jus sanguinis і jus soli було запроваджене століття тому; його витоки сягають періоду

Роджерс Брубейкер

революції чи навіть апсіеп regime. Тим часом німецькі держави – Пру-сія та інші держави до об’єднання, Німецька імперія, Третій райх та обидві німецькі держави після 1949 року¹’ – ґрунтувалися винятково на jus sanguinis, хоча громадянське законодавство було вперше коди­фіковане тільки на початку XIX століття. Закон про громадянство Франції та Німеччини змінювався в окремих деталях, у зв’язку з тією чи іншою нагодою, впродовж багатьох років. Але основні моделі -поєднання jus soli та jus sanguinis у Франції та система jus sanguinis в Німеччині – залишалися незмінними. Вони набули інерційної сили і нормативної значущості традиції. Ця інерційна сила тільки зростала у зв’язку з підвищенням важливості та символічної централізованості [набуття] громадянства. Обидві держави не вносили поправок до ба­зових принципів закону про громадянство так, як це вони робили, ска­жімо, з податковим законодавством. А тому – можуть сказати [при­хильники переформульованого] аргументу інерції – в даному разі не існує потреби апелювати до самосвідомості. Франція та Німеччина продовжують визначати поняття громадянства у різний спосіб тільки тому, що вони так його визначають вже протягом більше ніж століття. Цей підхід кращий, ніж просте посилання на інерцію. І все ж тра­дицію як таку не можна ототожнювати зі звичайною тривалістю. Сама по собі тривалість тієї чи тієї практики ще не надає цій практиці ознак «традиції». Традицію творять, вона не є чисто об’єктивною сутністю. Апелювання до традиції є поширеною формою політичної риторики. Оголошуючи певну політику чи практику традиційною, можна напо­лягати на її збереженні, пов’язуючи з нею нормативну значущість (dignity) і тим самим загострюючи питання про оцінку політичних збитків як наслідку руйнування традиції. Отож традиція може бути предметом дискусії. Політичні стратегії та практики, які включають боротьбу різних репрезентацій, де одні приписують, а інші заперечу­ють, що те ж саме має ознаки традиції, – це приклади загальнішої і безперервної боротьби в соціальному світі щодо репрезентацій та характеристик. Посилання на традицію, яке відіграло найважливішу роль у тій мобілізації у Франції проти спроб обмежити yks soli, не було посиланням на тривалість як таку. Це була апеляція до виправданої (legitimate) тривалості, до тривалості, гідної того, щоб тривати, – до усталеної відповідності між правовою формулою та політико-куль-турною самосвідомістю. Адже супротивники реформування закону про громадянство характеризували jus soli як винятково республікан­ську традицію, в той час як прихильники реформи оспорювали таку ха­рактеристику, доводячи, що jus soli втілює не республіканські прин-

Громадянська та етнічна нації...

ципи, а військові та демографічні державні потреби. В Німеччині по­силання на традицію означає не просто урахування тривалої дії пра­вової форми, а довготривалу відповідність між правовою формою (jus sanguinis) і принципом політико-культурної самосвідомості (що Німеч­чина не є країною іммігрантів).

Тривалість важлива, але сама по собі вона не є вирішальним чин­ником. Довготривалі практики набувають нормативної сили, але тільки тоді, коли з цими практиками поєднують матеріальні та символічні цінності, які не зводяться до довготривалості, хоча остання може по­силювати їх. Довготривалість французького та німецького визначень громадянства дійсно набула інерційної сили та нормативної значу­щості традиції. Але це не означає, що в даному разі було б недоречно говорити про самосвідомість. Якщо ум* soli у Франції та. jus sanguinis в Німеччині побудовані й визначені як традиції, то це не просто наслідок їхньої довготривалості, а тому, що вони є втіленням та виявом глибо­ко закорінених стереотипів (habits) національної самосвідомості: їх розуміють і визначають як правові традиції саме тому, що вони відпо­відають політичним та культурним традиціям. Якраз ця відповідність є причиною того, що їхня довготривалість набула нормативної сили.

Кристалізація jus soli у Франції і jus sanguinis в Німеччині відбу­валася у час, коли європейські національні держави досягли свого апогею – у десятиліття після Першої світової війни. Сьогодні багато дослідників твердять, що Західна Європа рішуче рухається поза межі національної держави. Тож, мовляв, хоча французьке та німецьке ви­значення громадянства залишається різко протилежним, але саме на­ціональне громадянство втрачає свою важливість разом з національ­ною державою. Оскільки національна держава зазнає ерозії зверху і знизу, передаючи одні із своїх функцій та повноважень наднаціональ­ним, інші субнаціональним установам, то відтак національне грома­дянство може також зазнати ерозії внаслідок появи різних форм над­національного та субнаціонального громадянства. У майбутній пост-національній Європі основними одиницями належності та найважли­вішими осередками (sites) громадянства буде Європа як ціле, з одного боку, та окремі регіони й муніципалітети, з другого.

Можливо, що з огляду на довготривалу перспективу ця пос.ла-ціональна візія і справді здійсниться. Одначе у межах осяжного май­бутнього національна держава та національне громадянство залишать­ся значною мірою – можливо навіть дуже великою мірою – з нами. І не тільки тому, що в той час, як Західна Європа ривками рухається поза межі національної держави, Югославія й Радянський Союз розпада-

Роджерс Брубейкер

ються на національні держави. І не тільки тому, що потужна німецька національна держава відтворена в самій серцевині Європи. А також і тому, що нація як тема політичних дискусій і рідність (nativism)²⁾ як політична програма стають актуальними у зв’язку з безпрецедент­ною імміграцією в останні тридцять літ.

Незважаючи на обмежувальну імміграційну політику майже в усіх західних європейських державах протягом останніх двох деся­тиліть, населення імміграційного походження зростає чисельно та стає дедалі різноманітнішим. І немає будь-яких ознак послаблення цієї тен­денції. Якщо брати до уваги тільки демографічні – не кажучи вже про економічні, політичні та екологічні аспекти – південно-північний мігра­ційний тиск неухильно зростає. Сьогодні країни Західної та Централь­ної Європи затоплює велика хвиля міграції з країн Східної Європи та колишнього Радянського Союзу, що перебувають у стані економічної депресії та політичної нестабільності.

На думку деяких спостерігачів, етнічна різнорідність (hetero­geneity), що виникає та посилюється внаслідок міграції, – разом зі зву­женням суверенітету, пов’язаним із членством у європейській спілці -свідчать про те, що західні європейські країни вже не можна вважати національними державами. Але це є помилковим тлумаченням самої суті національної держави. Національна держава не є тільки чи не є передусім етнодемографічним явищем чи певним набором інститу-ційних облаштувань (arrangements); вона є також – і це вирішальний момент – способом осмислення й оцінки політичного та соціального членства. І внаслідок того, що цей спосіб мислення й надалі є дуже впливовим, дискусії щодо громадянського статусу іммігрантів зали­шаються переважно дискусіями про те, що означає чи повинна озна­чати належність до національної держави.

Ми показали, як ці дискусії відбувалися та відбуваються у Франції й Німеччині, де глибоко закорінені розходження у розумінні суті нації знаходять вияв у стійких та різко протилежних визначеннях громадянства. Але можна було б навести приклади таких дискусій і деінд^. Наприклад, на цей час держави, що виникли на місці Радян­ського Союзу, встановлюють свої власні [статуси] громадянства. При­значення цих [статусів] полягає в тому, щоб вони служили засобами блокування небажаної імміграції, засобами посилення «державності» нових національних держав та засобами символічної репрезентації (symbolic expressions) суверенітету. Політика [у сфері] громадянства, у такому її орамленні, є політикою ідентичності, якою вона є і у Франції, і в Німеччині; але вона більшою мірою, ніж у Західній Європі,

Громадянська та етнічна нації...

є політикою утвердження певних інтересів. Якщо національні менши­ни становлять високий відсоток населення, то ставкою в даному разі буде високий рівень міжетнічної напруги чи можливе насильство. На­приклад, для латвійців та естонців – які становлять ледь більше поло­вини населення своїх держав – те, як саме визначається громадянство, є питанням великої ваги; таким воно є, у свою чергу, і для великої російської іммігрантської громади в цих державах. Деякі з радикаль­них націоналістів наполягають, щоб [право на] громадянство було надано тільки нащадкам громадян міжвоєнної Латвії та Естонії; інші наполягають, щоб [статус] громадян був доступний усім жителям (residents). Такі ж самі дискусії відбуваються і в інших політичних спільнотах, що відокремилися.

Еміграція з Радянського Союзу та з країн, що утворилися внас­лідок його розпаду, породила ще й іншу низку проблем, пов’язаних з визначенням громадянства та розумінням нації. На сьогодні це є пе­реважно еміграція з етнічним корінням: вона складається з осіб, що залишили колишній Радянський Союз заради зовнішньої батьківщини, до якої належать етнокультурно. Передусім це стосується євреїв та етнічних німців, які автоматично одержують громадянські права в Ізраїлі й Німеччині – країнах, де розуміння нації є етнорелігійним та етнокультурним. Але існує багато інших національностей колишньо­го Союзу з зовнішніми етнічними «батьківщинами». Вони включають понад мільйон поляків, 437 000 корейців, 379 000 болгар, 358 000 греків і 172 000 угорців. Як повинні країни, що приймають, ставитися до цих потенційних іммігрантів? Чи повинні вони, як Ізраїль та Німеччина, прийняти етнокультурні «закони повернення» («laws of return»), авто­матично гарантуючи іммігрантам громадянство? Чи вони мають не визнавати цих потенційних іммігрантів членами їхніх націй, чи – якщо вони навіть визнають їх членами своїх націй – то все-таки не гаранту­вати їм привілеїв ставати громадянами відповідних держав?

Громадянство та нація є питаннями, які інтенсивно обговорю­ються в європейській політиці, східній та західній. І такими вони, оче­видно, залишаться в осяжному майбутньому. Ті, які проголошують настання постнаціонального віку, занадто поспішають відправляти національну державу на звалище історії. Вони недооцінюють той за­пас живучості (resilience), а також багатство й складність інституцій-ної і нормативної традиції, що, як виявляється, все ще містить у собі життєву силу, незалежно від того, добре це чи зле.

Дата добавления: 2015-07-17