І. Два поняття націоналізму

П

ольська мовна практика має істотну ваду: їй бракує аксіологічно нейтрального поняття, що охоплювало б усі ідеології, які підтри­мують національний зв’язок, національну тотожність, національ­ну свідомість і національну державу. В англомовних країнах таким по­няттям є «націоналізм». Тамтешня наукова література може вживати цей термін у широкому й позбавленому оцінок значенні; може говорити про різноманітні типи націоналізму, різні його стадії та географічні відміни, не встановлюючи наперед – що є добре, а що зле. Натомість у Польщі -попри значні осягнення польської науки в дослідженнях націотворчих процесів і супровідних їм ідеологій – побутує мова антинаціоналістич-ної публіцистики, яка накидає вживанню терміна «націоналізм» штучно звужене й зневажливе значення. Таке розуміння націоналізму є, звичай­но, протиставленням патріотизмові. Отже, чи можна говорити про на­ціоналізм Адама Міцкевича? Узвичаєний погляд на націоналізм цього не припускає: адже Міцкевич проповідував братерство народів і напов­нення політики етикою. Проте, куди подіти той факт, що подібні або й просто тотожні ідеї проповідував Мацціні, майже всюди (і то не тільки в англомовних країнах) визнаний за парадигматичного представника ро­мантичного націоналізму? Ліберально мислячий польський інтеліґент легко погодиться визнати обох мислителів представниками, наприклад, «романтичної ідеї нації», але не схвалить визнання Міцкевича класиком романтичного націоналізму згідно з європейською шкалою. Вживання слова «націоналізм» (пов’язуваного, як зауважив Єжи Шацький, з «ідео­логією від природи крайньою та паскудною») він сприйняв би як дегра­дацію великої спадщини польського романтизму.

Застосування терміна «націоналізм» у звуженому й зневажливому значенні не є винятково польською особливістю. Воно переважає в Німеч­чині (що легко пояснити її історією), поширене у Франції та Італії, де­далі частіше з’являється також у англомовній літературі, особливо в пуб-

ЧИ МОЖЛИВИЙ ЛІБЕРАЛЬНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ?

ліцистиці, яка таврує етнічні чистки типу балканських. Проте ніде воно не є винятковим; скрізь тією чи іншою мірою проклало собі шлях ужи­вання слова «націоналізм» у широкому й нейтральному сенсі. Вирішаль­ним чином цьому сприяла не тільки традиція англосаксонської науки, а й величезна міжнародна література на тему національно-визвольних рухів у колоніальних і залежних країнах. У багатьох книжках «націоналізм» трактується передовсім як ознака процесу деколонізації, а отже явище, яке а priori заслуговує на позитивну оцінку. А останніми роками дедалі більше увиразнюється тенденція до максимального розширювання понят­тя «націоналізм», до охоплення цією назвою всіх прихильників націо­нальної держави на противагу прихильникам наднаціонального лібера­лізму та програмної глобалізації.

Не маю жодних ілюзій щодо можливості встановити якесь єдине, «властиве» значення слова «націоналізм». Незалежно від усіх дискусій цей термін уживатиметься в різних значеннях – зідеологізованих, довільно вста­новлених і підпорядкованих політичним цілям. Але це не означає схва­лення ситуації, коли слово «націоналізм» уживається майже без винятку у звуженому й зневажливому значенні (назвімо це «націоналізмом Б») і коли ця практика додатково підтримується аргументацією з арсеналу «політич­ної доцільності». Якраз навпаки: треба призвичаювати польських читачів до того, що існує ще й ширше, аксіологічно нейтральне, видове поняття націоналізму (назвімо його «націоналізмом А») і що саме воно має домі­нувати в науці та поважних публіцистичних дискусіях. <...> Центральним елементом розширеного поняття «націоналізм» повинна бути нація (на­ціональний зв’язок, національна лояльність), а не просто національна дер­жава: «націоналізм А» – поняття значно ширше від «націоналізму Б», проте явно вужче в діапазоні – багатше за змістом – від поняття «загалу при­хильників національної держави».

Противники розширення й нейтралізації поняття націоналізму оперують звичайно аргументом, що позитивні вияви національних по­чуттів можуть бути окреслені словом «патріотизм», яке міцніше закорі-нене в польській мові й адекватно передає незалежницькі прагнення. Ближчий розгляд зазвичай виявляє, що за цим криється бажання відділи­ти на мовному рівні «добро» від «зла», яке виникає з побоювання, що вживання терміна «націоналізм» у нейтральному значенні потягне за собою взаконення націоналістичних крайнощів. Я далекий від того, щоб нехтувати цим побоюванням, особливо за польських обставин. Незва­жаючи на це, гадаю, що заміна «націоналізму» (у значенні А) «патріо­тизмом» не є ані слушною по суті, ані політично успішною. Від реальних небезпек нас не вбережуть жодні словесні маніпуляції.

Анджей Валіцький

Слово «патріотизм» походить від «patria», вітчизна, тобто не пере­дає постави, яка «мала б доконечний зв’язок з ідеєю нації» (Єжи Шаць-кий). Це здається очевидним, а проте це не так: Марек Вальденберг, ви­датний знавець національного питання, не поділяє такого погляду, ствер­джуючи, що патріотизм якраз і є «сильним почуттям зв’язку з нацією»¹. Справа, отже, потребує з’ясування.

Патріотизм – поняття територіальне, здатне абстрагуватися від національності. Литовець у територіальному значенні, як мешканець території, що колись називалася Великим князівством Литовським, може бути великим патріотом своєї країни, не будучи литовцем або поляком у національному сенсі. Поняття «француз» (на відміну, скажі­мо, від поняття «німець») сформувалося під впливом територіально-державної приналежності, але, незважаючи на це, сформування сучас­ної французької нації внаслідок Французької революції зробило необ­хідною заміну територіального поняття «короля Франції» національ­ним поняттям «короля французів». Переселення людей за національ­ною ознакою – явище трагічне, а застосування при цьому сили заслу­говує найбільшого осуду; проте це не змінює факту, що мільйони лю­дей воліли залишити свою землю, аніж відлучитися від своєї нації. Був колись період, коли чеські та німецькі аристократи вважалися патріо­тами спільного краю під назвою Богемія; однак у нашому столітті чехо­словацька держава, далека від націоналістичного екстремізму, офіцій­но вважалася слов’янською державою двох націй, державою чехів і сло­ваків, з вилученням німців (численніших, ніж словаки), вже не кажучи про закарпатських русинів. Це свідчить про виразну, часом разючу різницю між національними (націоналізм А) зв’язками і державно-територіальним патріотизмом.

Патріотизм – згідно з усталеним поглядом польської інтеліґенції -висловлює любов до вітчизни і своєї нації без національного егоїзму, екс­пансіонізму та ксенофобії. Звучить це гарно, але по суті є вельми сумнів­ним. Адже груповий егоїзм, зокрема егоїзм державний, відмова застосо­вувати в політиці універсальні етичні стандарти («ту country, right or wrong» *), експансіонізм і ксенофобія – явища набагато старші за націоналізм, отож не можуть правити за його ознаку; натомість вони можуть без логі­чної суперечності поєднуватися з різного роду патріотизмами. Політичні романтики, зокрема романтики польські, засуджували політичний іммо­ралізм і державний егоїзм із позиції власне націоналізму; націоналізму ро­мантичного, що вірує в нації як «Божі творіння», збунтованого проти над-

* «Моя країна, права вона чи не права» {англ.).

ЧИ МОЖЛИВИЙ ЛІБЕРАЛЬНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ?

національних – отже, «штучних» – егоїзму та імморалізму легітимних мо­нархій. Польські месіаністи означували націю як «громаду духів зі спільним призначенням». Міцкевич підкреслював незалежність так витлумаченої нації від батьківщини як «шматка землі, окресленого кордонами»; Сло­вацький доводив, що «польські духи» вселилися в республіканців Новго­рода і Пскова, бо національність визначається місією, а не географією. Це було крайньою «детериторіалізацією» поняття нації, яка мала обґрунту­вати погляд, що поляком – і до того ж поляком найвищої проби – можна бути і після втрати власного державного існування, і після вигнання з бать­ківщини. Отже, означення цих ідей загальниковою назвою «патріотизм» є дуже неадекватним і плутаним.

Ще одним приводом до засвоєння польською мовою широкого видового поняття націоналізму (тобто націоналізму А) є багатий доро­бок польської науки в дослідженнях національного питання, а також просто виняткове багатство і розмаїття національної проблематики в польській суспільно-політичній думці, починаючи від доби Просвітниц­тва. Уникання терміна «націоналізм», уживання його у звуженому та негативно-оцінковому значенні, яке на практиці призводить до ототож­нення традиції польського націоналізму з традицією ендеції, применшує цю спадщину і перешкоджає використовувати її в міжнародних по­рівняльних дослідженнях. Окрім того, заміна слова «націоналізм» сло­вом «патріотизм» створює враження (зрештою, цілком помилкове!), що польські науковці не здають собі справи з якісної різниці між сучасними національними ідеологіями і традиційним патріотизмом.

Політична аргументація на користь звуження націоналізму до націо­налізму Б так само дуже сумнівна. Це напевно полегшує моральну ізоляцію крайніх націоналістичних правих, але платити зазвичай доводиться втра­тою критичності щодо негативних виявів націоналістичного мислення в середовищах, які відмежовуються від шовінізму та ксенофобії. Візьмімо, наприклад, відмову хоч якось розуміти поділені лояльності, звичайну для «антикомуністичної»² публіцистики: хіба це не прояв націоналістичної об­меженості? Хіба не було б ліпше і чесніше обстоювати національну ло­яльність, не трактуючи її як щось абсолютне, виняткове, що вимагає суворо й моралістично засудити кожного, хто з якихось міркувань і в якийсь час не захотів визнати її винятковості? Або приписування власній групі чи фор­мації фактичної монополії на інтерпретацію та репрезентацію національ­ного інтересу та невловної національної сутності? Або, зрештою, вдаючись до прикладу значно яскравішого, засудження абортів як «убивства наймо­лодших поляків»? Адже останнє є крайнім націоналізмом – націоналізмом Б – аж із двох причин: як заміна християнсько-універсалістської аргумен-

Анджей Валщький

тації («діти, зачаті як людські істоти») національною аргументацією («емб­ріони як поляки»), а також як дражливо біологічне розуміння польськості, суперечне всьому, що ми знаємо про відмінність нації від біологічної раси. Пропозиція впровадити в польську мовну практику поняття на­ціоналізму у значенні А не означає схвалити затирання різниць. Якраз навпаки: впровадження в обіг широкого видового поняття націоналізму повинно схилити не вживати цього терміна без прикметників. Адже якщо націоналізм є широким поняттям, якщо існує багато націоналізмів, а не тільки один, якщо існують різні, взаємно опозиційні типи націоналістич­ного мислення, то не можна забувати про принципові розмежування: про те, що перед «інтегральним націоналізмом» існував націоналізм ро­мантичний, а ще перед тим – просвітницький, що поруч із етнічно-куль­турним націоналізмом може існувати націоналізм політичний або «гро­мадянський» (civil nationalism)¹, нарешті, про те, що суто етнічний націоналізм, який редукує політичні програми до забезпечення «етнічної чистоти», не є прототипом націоналізму, але щонайбільше однією з його найпримітивніших і крайніх форм, відомою в спеціальній літературі як етнонаціоналізм. Про це слід пам’ятати, щоб не припускатися засадни-чих помилок, таких, наприклад, як згадування вкупі етнічних чисток у Боснії та державного націоналізму російських політиків, навіть таких крайніх, як Жириновський: адже російський націоналізм (за дуже незнач­ними винятками) є націоналізмом політичним, багатоетнічним, свідомим того, що етнічний націоналізм (наприклад, чеченський) становить смер­тельну загрозу для російської держави, і тому він повторює аж до нудо­ти, що етнічна винятковість була завжди чужою російській нації. Це до­водить, що навіть у межах націоналізму Б – націоналізму крайнього, який заслуговує на однозначно негативну оцінку – можемо мати справу з різними моделями нації та різними типами націоналістичної агресії.

Дата добавления: 2015-07-17