Консервативний націоналізм

1. Консерватизм. Остання форма націоналізму – консервативна. Як і лібералізм, консерватизм є формою поступової тяглості. Він обережно ста­виться до змін, але не виступає проти них, якщо вони відбуваються природ­но. Консерватизм відкидає раціональні пояснення, оперті на матеріальні аспекти реальності, й не довіряє «софістам, рахувальникам та економістам, які реконструюють суспільство за абстрактними схемами» (Р. Керк). На­томість він покладається на інтуїтивно органічний розвиток суспільства, що мислиться як духовна цілісність, як «трансцендентний порядок».

2. Консервативний націоналізм. Органічну інтегральну природу нації годі пояснити як просту суму її частин, тут необхідно застосувати діа­лектику протилежних принципів, що сприймаються інтуїтивно, – цю пе­реконаність консерватизм поділяє з анархізмом. Еволюція нації сприй­мається як природний ритм, як зростання, подібне до зростання росли­ни, яке не може бути запрограмоване і в яке не слід втручатися. Найкра­щим прикладом консервативного націоналізму є той, що його виклав Гердер у своїй теорії Volkgeist, духу нації, котрий мислиться як органіч­не зростання й самоодкровення Божественного.

Богдан Стефанеску

3. Підставовий троп консервативного націоналізму. Підставовим тропом консерватизму є іронія. Іронія, як і метафора, – це троп ірраціо­нальної репрезентації. Вона зіставляє між собою протилежності й драж­нить здоровий глузд їхньою парадоксальною тотожністю. Ми не повинні змішувати іронію (еігопеіа) з сарказмом, сатирою, пародією чи критич­ним висміюванням, які, хоч і маскуються в різні шати, всі є різновидами одноголосся, тобто несуперечливої репрезентації дійсності. Хоч би там як, а всі вони містять кусючий антагонізм антитези (пор. грецьке sarcazein – «кусати»). Невипадково лицемір (еігоп) протиставляється войовничо­му хвалькові (alazon) у «Нікомаховій етиці» Арістотеля.

Натомість іронія – це глибоко парадоксальний, діалектичний мо­дус, за яким протилежності антитези ототожнюються, але не миряться. Іронія конструює внутрішню двозначність, де позитивне й негативне мусять співпрацювати в конструюванні (деконструюванні) значення. Далека від того, щоб бути інструментом розриву, іронія – це насправді троп тяглості. Грецьке слово еіго означало «зв’язувати докупи», і Плотін мав на увазі метафізично «зв’язну систему», коли говорив про to ей eiromenon. I нарешті, що видається найважливішим, Арістотель визна­чив термін eiromene lexis як «тяглий, плинний стиль» на противагу анти­тетичним або зрівноваженим періодам. Парадоксальна спрямованість іронічного дискурсу поновлює єдність і тяглість світу, ототожнюючи в суперечливий спосіб такі протилежності як частина й ціле, духовне й матеріальне, стверджувальне й заперечне, високе й низьке тощо.

IV

Цей короткий огляд чотирьох форм націоналізму дає підстави вва­жати, що просте бінарне протиставлення «доброго» західного лібераль­ного націоналізму «поганому» етнічному східноєвропейському є не лише спрощеним (і, отже, хибним), а й неточним описом і неправильною оцін­кою реального стану речей. Він також спростовує поквапливі моральні судження, засновані на самих лише ідеологічних тропах. Неліберальні парадигми не повинні відкидатися апріорно. В кожній культурі є певні неліберальні дискурси національної ідентичності, які заслуговують на повагу й не конче ведуть до ксенофобії.

Натомість я пропоную те, що можна назвати есенціалістською ри­торикою або онтологічною тропологією, яка розглядає чотири «ідео­логічні» структури націоналістичного дискурсу, котрі можуть з’являтися, різною мірою і в різних поєднаннях, у будь-якому історичному контексті.

Про «хороші» та «погань націоналізми

їх можна розглядати як чотири різні «модуси думки», котрі формують чотири ethoi, чотири різні основи для моральних критеріїв і моральних оцінок, проте самі аж ніяк не є цими критеріями й цими оцінками.

Візьмімо темний період тридцятих років, коли відбувся помітний зсув у культурному житті Румунії. Багатьох інтелектуалів привабив легіо­нерський рух і його православно-містичний образ смиренної румунсь­кої ідентичності. До цього списку входять Нойка, Вулканеску та Чоран, троє інтелектуалів одного покоління, чиї ідеологічні дискурси румунсь­кої ідентичності були гетерогенними – відповідно, консервативним, анар­хістським і радикальним. Не надто ретельний критик, засліплений попу­лярними стереотипами, може легко схилитися до простенького виснов­ку, що всі ці три погляди відбивають ту саму фашистську ідеологію. Дві причини, однак, спонукають мене з цим не погодитися.

По-перше, легіонерський рух не мав монолітної ідеології. Його еклектичний характер був свідомою політичною стратегією, спрямова­ною на засвоєння суспільно-політичних і метафізичних ідей провідних інтелектуалів з метою надати рухові більшої респектабельності й при­вабливості. Ось чому він толерував «надто поміркований» (і, як згодом з’ясувалося, нетривкий) антисемітизм таких поважних інтелектуалів, як Нойка, Вулканеску та Еліаде або ексцентричність антиправославного Чорана.

По-друге, Лучіан Блаґа та Константин Радулеску-Мотру, які поді­ляли з Вулканеску та Нойкою відповідно анархічні й консервативні мо­делі дискурсу, ніколи не підтримували фашизму чи антисемітизму, а це доводить, що не існує фатальної логіки, за якою неліберальний дискурс етнічної/культурної ідентичності зрештою автоматично перетворюєть­ся на фашизм. (Так комунізм, хоч і був «радикальною» ідеологією, відки­нув фашистську доктрину майже цілком. Правда, він зберіг силове поле глибинного антагонізму, в якому «світове жидівство» було замінене «світовою буржуазією»).

Блаґа та Мотру демонструють можливість ідеологічного розмаїт­тя поза традиційною схемою «ліберали проти етноцентристів». їхні роз­важливі політичні позиції навряд чи були б можливими, коли б мала слушність Міоара Караджа, одна з найсуворіших і найпослідовніших ліберальних критиків у сьогоднішній Румунії, стверджуючи, що «всякий дискурс, хоч би яким виглядав нейтральним, несе в собі норми свого практичного вжитку».

Як на мене, то етична поведінка – це питання пристосування до певного контексту, до конкретних обставин. Жоден зі згаданих стилів мислення, жодна з наведених інтерпретаційних парадигм не можуть бути

Богдан Стефанеску

добрими чи поганими самі по собі. Добрим або поганим є те, як ви дієте в межах свого ментального (темпераментного) типу, як вам вдається пристосувати свої погляди до наявної ситуації.

Це підсумовує мою власну позицію щодо проблеми оцінки націо­налістичного дискурсу. Я думаю, що чотири ethoi націоналізму – кон­серватизм, анархізм, радикалізм і лібералізм – справді є розумовими кон­структами, а отже, немає сенсу хвалити їх чи гудити, бо ж ніхто не відпо­відає за власний темперамент. Вони є даностями дискурсу, способом його здійснення, переходу в буття. Есенціалістська риторика (чи онтологічна тропологія) має справу з архетипами логосу або вертикальним виміром дискурсу, який гіпостазує істину буття як identitas: ви є тим, що говори­те, і навпаки, ви говорите, промовляєте те, чим ви є. Ця риторика засвід­чує неперервне відродження основоположних моделей, парадигм інтер­претації світу. В цьому модусі, заснованому на цицеронівському ототож­ненні res і verba, поняття бути, знати й робити співсутнісні. Тут немає місця для необхідної критичної дистанції.

Але етична критика націоналістичного дискурсу стає можливою й необхідною, як тільки він стикається з безпосереднім контекстом. Це вже інший, практичний різновид риторики. Саме тут дискурс починає «тво­рити речі словами». Тут уже його вибір є інструментальним і доступним для критики. Квінтіліанівська відповідність між res і verba вступає в дію, щоб забезпечити належний зв’язок між словами, думками й фактичним світом. Дискурс (націоналістичний, історіографічний чи ще який) тепер входить у горизонтальне царство практичного мовлення, де й справді може впливати на довколишній світ позитивно чи негативно. Тут уже час пе­ремістити увагу з онтологічної тропології на практичну риторику. І вия­вити співсутнісну залежність між мовними актами і політичною практи­кою. Практичний ефект дискурсу відтак належить критично оцінювати на трьох конкретних рівнях.

Передусім 1) критик має оцінити промовистість дискурсу, себто наскільки цілісно поєдналися його елементи (синтаксичні, логічні, оповідні). Тут дискурс покликаний виконати загальніші завдання націо­налізму, забезпечивши внутрішню єдність спільноти. Далі 2) слід ретель­но розглянути його соціальну значущість, потенційну важливість у конк­ретному контексті, практичну придатність і своєчасність. І нарешті 3) варто приглянутись, яким чином дискурс запроваджується в практику, якими є якість та обсяг його впливу (умисного чи неумисного) – інакше кажучи, його продуктивність або ефективність. Сумарні показники в усіх трьох категоріях, власне, й дадуть нам його практичну вартість, якою можемо вимірювати пристосованість гравців до ситуацій реального життя.

Про «хороші» та «погань націоналізми

Методологія дискурсного аналізу, яку я тут пропоную, допоможе уникнути двох крайнощів, яких часто припускаються критики націона­лізму. Перша – це повне зняття з автора провини за неадекватність його дискурсу контекстові (тобто за його практичний вплив) і, взагалі, скасу­вання моральних оцінок на тій підставі, що всякий дискурс, мовляв, за суттю своєю ідеологічний і риторичний. І, навпаки, справжній троп дис­курсу, його онтологічний тип може бути абсолютно неправильно сприй­нятий надто похапливим критиком на підставі того чи того конкретно­го вияву і, відтак, запопадливо цензурований. Згубні наслідки такого нерозуміння важко переоцінити, оскільки саме звідси походить епісте-мологічний, сказати б, тероризм та інтелектуальна жандармщина. Я пе­реконаний, що розвинута мною тут оборонна стратегія узгоджується з найпідставовішими засадами демократичного плюралізму.

Легенда розповідає, що якось султан вершив суд. Він вислухав одну сторону й постановив: «Маєш рацію». Потім він вислухав другу сторо­ну й цілком щиро ухвалив: «Маєш рацію». Довірений радник султана остеріг повелителя: «Двоє позовників не можуть мати рацію одночасно, о володарю!». Султан трохи поміркував над цими словами й дійшов вис­новку: «І ти маєш рацію».

Західним аналогом цього парадоксального анекдота є історія су­часної епістемології з її поняттями доповнюваності й нерозв’язності або, віднедавна, несумірності парадигм. Сподіваюся, що мені не стануть дорі­кати за султанську наївність у визнанні «рації» на боці всіх ідеологічних варіантів націоналізму. Йдеться ж бо не про «рацію», а лише про го­товність і вміння уважно слухати.

Дата добавления: 2015-07-17