Етика націоналізму

Це – надто суворе звинувачення націоналізму. Настільки суворе й зневажливе, що викликає подив, чому воно сягнуло такого рівня. Але перед тим, як звернутися до проблеми пояснення, стосовно якої Кедурі має деякі оригінальні ідеї, я хотів би стисло розглянути різновиди етич­ної і логічної критики націоналізму й показати, чому, на мою думку, вони базуються на докорінній плутанині.

Для початку вважатимемо за істину запропонований Кедурі порт­рет націоналістичної доктрини як такої, що ґрунтується на двох ідеях -мови та волі людей. Приписувати цій доктрині тільки несправедливі на­слідки – це грубо однобічне перекручування.

По-перше, вона припускає, що доба, яка передувала націоналіз­мові, нічого не знала про принципи, і що властиві їй конфлікти були вмотивовані тільки вигодою – територіальною, економічною або полі­тичною. Навряд чи це має якийсь стосунок до релігійних воєн XVI й початку XVII століття; чи до хрестових походів та опору, викликаного турецьким вторгненням до Східної Європи. В усіх цих випадках ми ба­чимо типове змішування інтересу з ідеологією, яке характеризує конфлік­ти в XIX столітті¹⁵. Спадають також на думку погроми упродовж бага­тьох тисячоліть, міжсектантська боротьба у Середні віки, звичай імпер­ського Риму узаконювати дії імператорів. У докласичному Стародав­ньому світі більшість воєн розпочиналася заради збільшення влади богів, і новітній цинізм Тацита становить виняток навіть для стародавньої

Ентоні Д. Сміт

Греції. Політична влада була доконче пов’язана з релігійною вірою; якщо остання не справляла ніякого впливу на масу населення, то чому тоді правителі й повстанці, однаково хто, йшли на такі страждання, аби ви­благати релігійну милість?

Потому, немає різкого контрасту між домодерним віком «інтересів» та модерним пореволюційним віком «принципів». Усього-на-всього ста­лося те, що зміст закличних принципів драматично змінився.

Другий критичний закид щодо зображення Кедурі наслідків на­ціоналізму полягає у тому, що в ньому цілковито не помічені переваги і надбання націоналістичних відроджень. Якщо ми збираємося припису­вати доктринам tout court* переваги й недоліки, то ми мусили б нагада­ти ту снагу, яку забезпечували у царині культури почуття патріотизму й націоналізму. Вона спонукала до філологічних та історичних дослідів, літературних ренесансів; вона надихала композиторів і художників – від Мусоргського, Дворжака й Шопена до Давида й Делакруа. Вишукувати крайнощі націоналістичного завзяття, як це робить Кедурі, водночас нехтуючи його гуманізуючим та цивілізуючим впливом, є справою, що вводить в оману. Невеликі за масштабами, але варті уваги ренесанси в Африці, на Середньому Сході та в Індії, із притаманним їм постійним лейтмотивом націоналізму, є вкрай важливими, аби ними знехтувати у такий спосіб¹⁶.

По-третє, Кедурі добирає ті риси націоналізму – руху й ідеології, -які увиразнюють такі чинники як таємні змови, тероризм, методи жорсто­кої помсти соратникам та, понад усе, непогамовний нігілізм і тоталіта­ризм. Ніхто не заперечуватиме, що ці риси, дійсно, були властиві деяким різновидам націоналізму, особливо на розшматованих розбратом Балка­нах. Втім, заради справедливості варто лишень згадати про екстремальні обставини, в яких вони діяли. Жорстокість дашнаків³⁾ чи македонців IMRCP або карбонаріїв в Італії блідне перед жорстокістю австрійської, оттоманської чи царської поліції й бюрократії. Крім цього всього, Кедурі забуває про користь від націоналізму у країнах, що розвиваються, про той спосіб, яким вони можуть узаконити нові режими, налаштовані на підтримку політичної стабільності та згуртування роз’єднаного населен­ня за допомогою єдиної і міцної «вуздечки». Він також забуває про при­клади націоналізму, який спонукає до конституційних реформ, як це ста­лося в Індії або Оттоманській Туреччині, не кажучи вже про його користь у наданні законної сили радикальним соціальним змінам і модернізації; за наочні приклади правлять Японія, Китай і кемалістська Туреччина.

* Лише тільки (фр.).

Доктрина та її критики

Усі ці однобічні перебільшення беруть початки, – як є підстави стверджувати, – у прагненні надто конкретизувати націоналістичну док­трину, разючим прикладом чого слугують звинувачення з боку Актона. Кедурі, можливо, бере до уваги твердження націоналістів надто прямо­лінійно і в такий спосіб притемнює реальний зміст, що стоїть за пишно­мовними заявами націоналістичної риторики, до якої я ще повернуся.

Наразі є істиною, що системи ідей мають здатність породжувати наслідки. Вони не можуть стояти поза моральними оцінками – навіть якщо критерій Кедурі щодо чинності ідеології не один такий, що «заслуговує на громадський захист». З точки зору націоналіста або ліберала, критерій Кедурі включає увічнення тієї самої інституції безвідповідального правлін­ня, яку вони збираються повалити. Націоналізм, – на тлі інших новітніх ідеологій, – справді не переймається ласкою нових правителів, а натомість – наведенням мостів через прірву, що пролягла між правителями й підлег­лими та спричинилася до цієї фаталістичної пасивності.

Проте справжню перешкоду для будь-якої етичної оцінки «націо­налізму» становить його протеївський характер, який, згідно зі спосте­реженнями не одного фахівця, вислизає з-під легкосяжних та загальних присудів. Саме це робить спроби класичної інвентаризації «благосло­вень і проклять стосовно націоналізму» такими банальними і спрощени­ми. Звичайно, це не означає, що аналітик може бути звільнений від зав­дання давати оцінки; але це вимагає від нього виявляти, принаймні, більше обачливості з огляду на такий складний феномен.

Оскільки навряд чи існує галузь дослідження з настільки ціннісни­ми орієнтаціями аналітика (не кажучи вже про відверто висловлені ціннісні присуди), як націоналізм та дослідження ідеологій, то либонь настав час стисло окреслити мою власну позицію.

Як назагал, то прийнятий тут підхід є підходом етично амбівалент­ним. Причина ось у чому: я сподіваюся тут показати, що існує «первин­на», або «стрижнева», доктрина націоналізму, але що це зовсім не та ро­мантично-лінгвістична версія, яку картає Кедурі. Сама собою ця «стриж­нева» доктрина є «незавершеною» і «нестійкою». Тобто, більшість рухів, яким зазвичай дають наліпку «націоналістичних», демонструють складну комбінацію припущень, яких, – узятих самих по собі, – недостатньо, аби пояснити становище групи і тим самим чітко з’ясувати напрямок діяль­ності. Тому необхідно цю стрижневу доктрину зусібіч оточити більш кон­кретними теоріями, зорієнтованими на особливе становище якоїсь гру­пи. Одначе ці останні теорії мають тенденцію досить однобічно зосеред­жуватися на якійсь окремій стороні початкової доктрини, і наші судження будуть стосуватися саме їх, а не стрижневої доктрини.

Ентоні Д. Сміт

Німеччина подає класичний приклад саме такого перебігу розроб­ки й акцентування. Однією із засадничих ідей «стрижневої» доктрини націоналізму є ідея «природності» націй. Німецькі письменники наголо­шували на цьому аспекті, проводячи аналогію з організмами, доки не стало виглядати, ніби нації є частиною незмінного закону природної ево­люції. Доведені до їхнього логічного завершення, ці детерміністські й еволюціоністські нашарування вступають у конфлікт з іншим аспектом початкової доктрини, а саме, – її волюнтаризмом.

Ці пізніші, додаткові «теорії» були згодом застосовані для виправ­дання певних політичних дій; і «націоналізм» почали розуміти й оціню­вати як специфічний вияв конкретно-історичного збігу обставин. З мо­рального боку, ці політичні дії дуже неоднорідні; і незалежно від того, чи приймемо ми консервативну, соціалістичну, ліберальну, а чи маркси­стську точку зору, ми зіштовхнемося із суперечностями одразу, заледве простісінько собі припишемо всі ці конкретні прояви нічим не опосеред­кованим наслідкам «націоналізму».

Втім, розглядаючи стрижневу доктрину в цілому й поза стосунком до її реальних чи позірних наслідків, ми можемо сказати, що націоналізм з’являється як зовсім небезпідставне застосування принципів Про­світництва до складних побудов новітніх державних устроїв і суспільств. Стрижнева доктрина схематична й непевна; та усе ж вона становить не­обхідну умову для пошуку реалістичних підстав свободи й рівності, – не кажучи вже про демократію, – у наразі поділеному світі.

Дата добавления: 2015-07-17