Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Юліан вассиян

Читайте также:
  1. ЮЛІАН БАЧИНСЬКИЙ

ДО ГОЛОВНИХ ЗАСАД НАЦІОНАЛІЗМУ

Р

озломити уклад зовнішніх сил, що залізно здавили й деформують життя, – це найближча програма боротьби за вільну українську на­цію. Шлях політичного визволення необхідно веде через зламання в собі від’ємних рис власного характеру, тої спадщини кількасотлітньо-го закріпощення, що своєю безвладністю тяжить над цілим овидом на­шого думання. Світогляд раба є нетворчий та негативний аж до хвилі, доки його не знищить новозроджений дух свободи. Чин, як наглядне здійснення свободи, передумовлює внутрішню її волю, що мусить про­явитися як реальна вартість.

Внутрішнє самопізнання на ґрунті критично прослідженої минувшини викаже ряд ознак, властивих душевному складові українця; н[а]пр[иклад]: місцевість, оборонність, непорушність, інтелектуальне лінивство, жіночий стиль відчування, соціальна нерозвиненість. Вони, власне, являють змістовні властивості збірної психіки та вказують на себе як на нервові чинники, що рішали про якість самого історичного поступу, і тому необхідно наперед усвідомити собі їх значення, а вже після цього ролю другісних назверхніх умов, як упливів випадкових. Бо закономірне діяння перших – явище органічне, других – переважно механічне. Не об’єктивна теоретична правда потрібна в першій мірі тому, хто в пізнанні минувшини віднаходить тайник скривленого образу своєї сучасності, -він намагається змінити цю останню, а тому він пізнає першу з відношення залежності її від власної волі. Для нації, що мусить вести боротьбу аж до перемоги – не може бути пізнання власної минувшини самоціллю, заспокоєнням чисто теоретичного зацікавлення, але першим із необхідних творчих засобів, бо справа йде про продовжування життя, а не про погляд на завершену історію. Буде справедливо не визнати за українським народом випрацьованих категорій історичного життя, тому що власне історія творила його, а не навпаки. Мало великого й непроминаючого привніс він на буйно родючий лан красою залитої землі, що її не зумів опанувати для себе в цілості. Дух його не доповнив гідно


Юліан Вассиян

природи. Розпливне животіння, а не життя, що кидає далеко поза межі дійсності величні блиски всесвітніх задумів, – тліло в лоні степового простору.

Мораль повідного чину – універсальна засада людської історії – не була постійною кермою подій українського життя, і тому в усій спадщині нашій не домінує вираз великої ідеї, стилю, методи. Звідси кожний визвольний наш зрив – це не тільки розгром збройних сил, але й моральних; це й є причиною факту, що після останньої спроби нічого в нас основно не змінилося та що на місці прямолінійності суб’єктивного національного чину маємо нині тільки «орієнтації», зміновіховство різного типу, перекупність, зраду. Не диво, – бо чия історія не означає майже нічого більше понад час, простір і кількість етнографічної маси, той не доказав нічого, він щонайбільше може на підставі наявних, природних даних етнічної єдності починати період доцільного будування своєї історії. Людська одиниця вважає себе творцем своєї судьби тільки з хвилі, коли повертає своє життя в напрямку, означеному рішеннями власної свідомості. Подібна можливість примінима до нації. Якщо навіть не знайшлись би в загальній історії випадки, що стали б для наших сучасних визвольних прямувань зразком, який підтверджує вмісність і річевість ставлених нині нами вимог, як духовних здійснень політичного ідеалу, – то з цеї причини не втратили б вони нічого зі своєї ціни. З огляду на це слід собі найперше усвідомити думку, що принцип повторності в історії – дуже умовний, а найменше кермується ним той, хто історію направду творить. Отже, треба рішуче відкинути пересвідчення в діяння незмінних, об’єктивних, телеологічних норм, що порушають муравель-ником живих людських автоматів, відповідно до раз визначеного плану; визволитися з тенет невольницької моралі з її вірою в панування принципу космічної справедливості, у нахил природи до рівномірного розподілу енергії, до біологічного й соціального урівняння. Бо всі ці поняття не розкривають внутрішнього плану історії світу тому, що вона ще не скінчилася і все жиюче має в ній своє слово, в порядку найвищої рації. Життя не будують принципи пізнання, але емпірична воля думаючого, що усвідомлюється як творець, а не як безвільна функція біологічних господарських співрядних.

Самоопанування є загальною моральною передумовою доцільності всякого роду діяльності. Треба заховати тут певний порядок плано­мірного наступства поодиноких актів установленої програми, починаючи від справ найбільше простих і безвідкладних. Нація, органічно недозріла й технічно не приспособлена до складніших функцій життя, мусить що тільки в поступі методичного розросту доходити до накреслення


ДО ГОЛОВНИХ ЗАСАД НАЦІОНАЛІЗМУ

світогляду, як виразу сенсу своєї ролі, ніж класти в основу свого відродження якийсь суцільний світогляд, що не є її власним твором. Вже сама обставина, що нація є величиною органічного стану, виключає можливість нащеплення на її дереві чужорідного насіння, як це нам вимовно між іншим доказують невдалі спроби досконало організованого большевизму. Бо кожний світогляд, навіть із можливо найширшою духовною підставою, є своєрідний і заоднобічний, щоб можна було зробити його внутрішнім добром якоїсь національної системи, що сама не приймала в його творенні безпосередньої участі. Віра в спасенну силу світогляду для відродження нації чи віра в силу особистого генія, одної події, щасливого випадку, – не сміє переходити значення психічного настрою, власне, хотіння надзвичайної появи, що в тій формі не ослаблює, а навпаки, степенує активність.

Мимо обставини, що часово першість теорії перед життям є нормальним явищем та що наша неурівняна сучасність є, власне, послідовністю минувшини без прямувань до найвищого синтетичного виразу, – не можна оперти програми нашого життя на замкненому світогляді, – головно з міркувань, щоби насилуванням життя в стверділі, штучні рамки канонізованих правд не ослаблювати занадто його природної динаміки. Настільки таке починання було б безвиглядним, а навіть шкідливим, наскільки необхідно будувати на твердих засадах моралі та витриманої методи, якщо досягнення синтезу культурного розвитку має здійснитися. Бо прикметною ознакою кожної історіотворчої нації є спільність (бодай в найзагальнішому сенсі) відповіді на спільні проблеми життя, природи, світу. – Далі. – Світогляд не являється окресленим витвором цивілізації, а тому не можна перенести його, немов якоїсь речі, на інший ґрунт. Він повстає й гине зі своїм органічним носієм, будучи вираженням субстанції, природи певного історичного тіла або синтезом цілого його розвитку та внутрішнього досвіду. Подібно як релігійне почуття людини не є теоретичним здобутком, вислідом доцільної чинності розуму, але первовою внутрішньою формою духовної природи, формою індивідуальності, так і світогляд має в собі первісну основу, що вможливлює з’єднання поодиноких властивостей творчих у ритм культури, закінчену форму, своєрідний стиль, що не дадуться тому ніяк свідомо наслідувати. Світогляд являє завжди те найвище духовне утворення, якого не можна повторити при помочі технічних засобів. Того роду вартості прямо непереносні, – вони можуть бути найбільше спонукою до цього, що якась сусідня біопсихічна система починає поступ оригінального творчого розгортання своїх сил. Два огляди рішають про недоцільність буквально послуговуватися в творенні національного життя


Юліан Вассиян

зразками чужого досвіду: речовий й методичний. По-перше, кожна нація підноситься до культурного стану тільки шляхом відосереднього здвигу, і в цьому міститься динаміка її характеру; по-друге, насильне засвоювання несвоєрідного відклонює лінію природного напрямку і тим зуживає нераціонально енергію.

Виминаючи накинення життю готової системи цінностей в догматичному порядкові, необхідно рішуче примінити в практиці життя певні ясні засади, що випливають з досвіду історичного розвитку та творять спільне добро всіх культуротворчих людських суспільств. Ними є: самосвідомість одиниці, соціальна свідомість, на основі якої одиниця відкриває умови перебування в найближчому оточенні як природній сфері життя, свідомість, що сенс індивідуального розвитку остаточно ясний, якщо одиниця проявляється світобудуючо. Перша стверджує природний факт, з якого виводиться право одиниці, – друга є джерелом пізнання доповняючого оточення, – третя означає здійснення одиниці на ґрунті цього останнього. Чоловік переступає межу загального й спільного, як сферу зумовленості, вже самим фактом народження, обставинами суспільного життя досягає певного урівноваження свого положення, т. є. усвідомляє й визначає, наскільки назверхній світ становить можливості для його діяльності; тільки в третьому періоді наступає остаточно усвідомлення етичного значення одиниці тим, що вона вважає себе зумовляючою, – отже, стається дійсністю творчою. Цей третій період є найпозитивніший із-за найвищого ступеня самосвідомості та найбільш внутрішнього зв’язку зо світом. Без цих основ неможлива доцільна організація життя. За першою: одиниця ще несуспільна; за другою: вона – вже в суспільстві; за третьою – підноситься вона понад неї.

Українська суспільність, що не довершила в собі процесу спайності, являє в нинішньому стані поле для різних можливостей, чого найкращим доказом є сучасний хаос політичного життя. Українець як індивідуаль­ність був анархістом, у суспільності не означився, понад неї підіймався тим, що її цілком не признавав. Нація культурно в повному значенні не жила, до політичної самоуправи ніколи не була готова, цивілізаційно є вона слабим споживачем підрядних вартостей, а не витворцем. Хто скоріше і рішучіше візьметься за діло – той буде рішати про якісні прикмети української будучини. Чому сучасний стан можна вважати малоозначеним, т. є. догідним для різних можливостей, вияснюється з цього, що наша минувшість проходила під знаком найменшого духовного зусилля, а тому майже без самокритики. Вона не знає справжньої боротьби світоглядів, потрясаючих духовних революцій; у ній нема, властиво, ні середньовіччя, ні ренесансу, ні раціоналізму, ні романтизму, а тільки якісь


ДО ГОЛОВНИХ ЗАСАД НАЦІОНАЛІЗМУ

знетворені слабі рефлекси цих велетенських переломових рухів вічно неспокійного, ніколи до краю не опанованого ритму діяння; ритму діяння, що для нього найвищі досягнення все були ще замало класичними, щоби зупинитися для тихого споглядання себе у власному дзеркалі скінченої досконалості. У всьому цьому одна спільна прикмета: відсутність у нашій природі змислу панування. Своєї правди не несли ми ні мечем, ні словом, бо ніколи не були під владним хотінням правди та почуттям безумовної її потреби. Правди універсальної, як абсолютного регулятиву людської діяльності, не відкрито, – спільне є в дійсності тямкове, формальне означення індивідуальних реальних прямувань до чогось подібного. На ділі кожний кермується раціями набутого досвіду й бореться за світовий характер своєї правди або приймає за свою цю, що, на його думку, забезпечує йому найвищу міру самоздійснення без огляду на сферу й рід діяльності. Такими справді є реальні відносини, а те, що є в них об’єднуючим, не в силі ніколи абсолютно зрівноважити цієї основної волі до найвищого. Народи – наскільки вони пойняті в стані росту – конечно виявляють імперіалістичні прямування, бо розрістїх може здійснюватися лише в сфері людських взаємовідносин. Послідовністю цього стану є політичне суперництво й боротьба.

Наша дійсність жадає рішучого звороту від самозадоволеного розм’якшеного животіння та розпорошення до зосередження, до інтеграції. Неможливо ні здобути суверенного становища нації, ні вборонити його, якщо наші позиції не піднесуться до світового рівня, не зможуть вдержатися в огні взаємного міряння сил. Воля до світу є принципом людського життя й вона заложена, між іншим, також в усіх релігійних світоглядах, не дивлячись на їх відречення й обезцінювання ними реального світу. Воля найвищої досконалості є тут суттєвою, а не спосіб, форма, місце її уявлення. Релігійний чоловік ставить своє «я» в площину абсолютного, у невимірний засвіт і доказує цим, що прямування його не зупиняється, а переходить межі кожної можливої, отже, скінченної дійсності. Так зустрічаємо в нього приклад утворення найширших форм наміреного самоздійснення, його найбільшу інтенсивність, а тому неоправдано відкликом на релігію доводити неетичність емпіричних зусиль розросту одиниці, суспільства, нації. Критичний розум чоловіка не підіймав ніколи боротьби проти релігії в іманентному розумінні цієї форми відношення людського духу до найглибших загадок буття, бо на цій лінії в засаді неможливі вигляди на досягнення остаточно певних вирішень. Початково поставився він в самооборонному порядкові проти всевладності релігійної догми, проти її виключності та всебічної вистачальності для потреб життя й духу; одним словом, боровся він проти


Юліан Вассиян

авторитативних рішень церкви; за якими духовно чоловік досягнув повної правди в символах християнської віри чи тезах схоластичної філософії. Обороняючи засаду свободи думки перед насильними методами середньовічної церкви, розум перейшов з часом у наступ, повалив абсолютизм догми та оправдав свій революційний чин величним розмахом і розквітом мистецтва, науки, філософії. Не була це, отже, релігійність, але готова система поглядів, стілеснена як орган емпіричної, соціально-політичної влади з різко зазначеними признаками безумовного диктату в справах пізнання й життя, – проти чого повставав чоловік з елементарною силою інстинкту самооборони. Життя не зносить останнього слова про себе, тому історія є властиво ненастанною революцією з періодами умовної тільки незмінності верховних засад і вартостей.

Церква є чинник далекойдучого соціального значення. Яким не було би відношення до неї, – питання самої релігійності остане все поза обсягом конкретної боротьби. Похід проти церкви вульгарними засобами, що ними є кличі й вигуки примітивного атеїзму, деморалізує, з одного боку, заінтересовані маси, а з другого – тим більше скріпляє становище церкви в її незмінному виді. Політика супроти церкви повинна бути такою, щоби церква виправдала своє існування справді видними цінностями, інакше відношення до неї мусить бути негативним.

Націоналізм не зв’язує себе з ніякою окремою формою духовного життя як головним моментом визначення його цілісного образу, а тому релігійна ділянка не являється внутрішнім предметом його програми, але тільки одним із організованих виявів в житті нації, щодо нього займає він своє відношення наряду з іншими головними ділянками національ­ного життя. Метою довшого зупинення була потреба виявити в релігії мотив людської волі до особистого здійснення, як засадничий рушій, спільний усім формам життєвого проявлення, та зробити тим чином спір поміж логікою й цілями емпіричного життя та трансцендентними ідеалами, що їх протиставить релігія першим як вартості засадничо іншого порядку, – неоснованим суттєво, але тільки формально.

Націоналізм розбудовує свою програму методично, т. з. не за абстрактними засадами філософії, моралі, соціології, уложеними в схеми, але відчитанням потреб нації з безпосереднього наглядання її життя та визволенням засобів енергії, необхідних для їх здійснення. При ламанні опору безвладних мас має обов’язувати правило: не нищенням будувати, але будуванням нищити, – усувати все, що зраджує нахил зберігати стан сучасної нашої відсталості. Іншими словами, справа йде про піднесення ступеня культурного й соціального приспосіблення поодиноких частин


ДО ГОЛОВНИХ ЗАСАД НАЦІОНАЛІЗМУ

нації в цілях широкої їх самодіяльності. Категорія «народної маси», цього гнучкого воску в руках досвідченого організатора-демагога, мусить зникнути зі сторінки соціологічного словника. Цільова організованість покладе край сплутаності й анархії та не дозволить нікому непокликаному ставати «речником» непитомих йому інтересів. Систему взаємин громадського життя належить будувати так, щоби протилежні становища виправдувались не самоволею, істеричним опозиціонізмом, самоцільним спротивом, але логікою реальних фактів. Доказ, що ідею державності нації не можна здійснювати ста шляхами, а тільки одним шляхом твердих рішень і ще твердіших обов’язків чинного послуху, викаже, чи націоналізм є теорією, чи життєвою силою. Думка про прямування різними шляхами до одної цілі є стереотипною неправдою, бо різні засоби зумовлюють різні наслідки. – Розуміючи під нацією єдність різного, органічно диференційований підмет, що не затрачується в самостійності своїх частин, але в якому частини продовжують свій екстенсивний ріст силою інтенсивності почуття зв’язку з цілістю, організований націоналізм змагатиме задержати постійно в своїй діяльності як засадничий кут зору – цілість, – що її якість вдосконалюється залежно від вартості поодиноких її складових. У нації ніяка частина не є абсолютно індивідуальна, бо індивідуальність настільки зумовлена соціально, наскільки соціальність конечно передумовлює індивідуальні єства. Навіть становище індивіду­алістичної теорії, що вважає ціллю суспільного розвитку здійснення ідеалу вільної, досконалої, самостійної одиниці, не протирічить висловленій думці, тому що здійснення таке виключене в повній відокремленості одиниці, але можливе воно все тільки на ґрунті певного оточення, до якого шукає одиниця відношення взаємодоповнюючого творчого поступу, і тільки у випадку утворення подібного відношення може вона почуватися одиницею, свідомою своєї ‘необхідності для цілості. З цієї, м[іж] ін[шим], причини не може націоналізм протиставлятися соціалізмові чи колективізмові тим, що проти його однобічного визначення проблеми життя, власне, тільки як механіки витворних відносин, виставить протилежне, рівно ж однобічне розуміння, н[а]пр[иклад], теорію скрайнього індивідуалізму; проти механіки господарських сил -телеологію вартості творчого духу. Починання таке справді не було б нічим іншим, як звичайним спором за першенство котрогось із цих двох, однобічно заложених способів пояснювання. У послідовності такого кроку націоналізм обмежився б до антитези супроти соціалізму, отже, чогось в роді партійного тіла поруч з іншими подібними формами суспільної організації. Тоді він утратив би свою найосновнішу суттєву прикмету: розуміння нації як цілості, для якої він хоче творити такі умови


Юліан Вассиян

її існування, що в них взаємини частин були б піддержанням цілості через співжиття, а не розбиттям її через виключність партикулярних інтересів. Передовим для націоналізму є момент національної єдності, вдержання якої передумовлює будівництво реального життя на докладному знанні соціальної структури всіх у нації діяльних людських чинників. З цього становища організаційно здійснений націоналізм не тожсамий з угрупованням людей, які заступають окремі цілі чи то протиставленням їх інтересам іншого роду, чи узгіднюванням їх з ними, але предметом його уваги є утворювання найкорисніших умовин, що в них єдність нації оставала б постійною основою органічного зв’язку поміж усіма її розгалуженнями. Є це спроба організувати націю з погляду її суб’єктивності в площі міжнародних взаємин шляхом вияву найвищого ступеня працездатності всіх її членів, що їх автономність зростає в залежності від їх вміння стати дійсно інтегральними величинами збірного тіла і цим способом досягнути соціальної рівновартості. Остання полягає в тому, що всяка своєрідність виправдується доказом своєї необхідності у відношенні до цілості. У зв’язку з поставленням справи в тій формі опрокинеться передсуд, що в дійсності нашого життя появляється дуже часто, як слушний закид, а саме, що природі націоналізму логічно прикметні поняття політичної й соціальної, а частинно також і культурної реакції, – отже, якоїсь немовби принципіальної ворожості супроти поступових течій в тій чи іншій матерії. Наскільки це питання дотичить відносин українського життя, то тут треба боротися в першій хвилі не так за суттєвість погляду, речовість мислення, як – проти безприкладної поверховності, невідчитності й брехні. Фетишизм назв, барв, вивісок, порожня фраза, карикатурна поза революційності, пафос без внутрішньої субстанції, – представляють habitus*- нашого духу й пригадують недвозначно, що стан цей з погляду культурності – піднормальний. Очиститися від цього загальнослов’янського гріха – це перший крок у вихованні характеру. Згаданий закид зможе усунути націоналізм тим, що здобуде в найширших межах ініціативу у випрацюванні чільних моментів соціальної політики, щоби на будуче не допустити до помилки, що соціальне питання є предметом особливих політично-суспільних організацій, та в той спосіб виказати недоречність дальшого погляду, за яким національне питання є одним вирізком у колесі великої соціальної проблеми. Остання творить частинний зміст, динаміку життя, і нація існує як суб’єкт єдності, як довго вона соціально урівноважена й здібна до дальшої творчості. Соціальна програма означає тут у першій мірі

* Вид, образ {латин.).


ДО ГОЛОВНИХ ЗАСАД НАЦІОНАЛІЗМУ

організацію праці та її видатність у прирівнянні до засобів капіталу, числа працюючих та їх потреб. До неї мусить дорости український народ в приспішеному ході, інакше функція поділу остане на дальше в чужих руках. Хто має підняти працю біля оброблення цього найбільшого масиву життя, коли український соціалістичний світ, засліплений упирною візією уявленої української буржуазної бестії, подався за малими виїмками на круті шляхи Інтернаціоналу або скитається на манівцях «кооперації» з народницько-соціалістичними партіями ворожих нам націй? Зрештою, з природи речі є соціальний момент життя питанням кожної людської одиниці, і в нації, що має в собі почуття дійсності та здоровий розум, -нема національного й соціального питання як двох окремих рівнорядних сфер. Нація живе соціально, – це є один суспільний акт – і, як довго вона жива, – так довго соціальна справа є самозрозумілою автоматичною її функцією.

Націоналізм не знає диктатури окремого інтересу, що встановлює режим частини над цілістю, насилуючи різнорідну дійсність у межі одної площі чи просто її виключаючи. Зате вважає цілокупність взаємно доповнених інтересів природною базою засобів, що вдержує націю як живу збірну одиницю у всіх формах її буття. Він є демократичний у тому, що здійснює повністю верховну засаду суспільного порядку, засаду чину, – і жадає особистої творчості та самодіяльності як чеснот від кожної одиниці. Не ставить вимоги їх рівномірного здійснення (було б це недемократично, несправедливо, неможливо), але тільки те, що згадана засада обов’язує загально всіх, однак в міру їх індивідуальних здібностей та соціального положення. У цьому відношенні є всі частини нації рівновартні засадничо, хоча не фактично. Коли з погляду мети націоналізм є демократичний, то з погляду форми й методи є він диктатурою, тому що здійснення своєї мети ставить в залежність від одного способу розуміння нації та від дотримання означених метод поступовання. Тактична послідовність неминуча головно в сучасний період праці над ухиленням від’ємних наслідків минувшини й вона не сміє ослабнути у своїй виключності, аж доки нація через державу не стане твердою ногою на полі міжнародних взаємин.

Визначенням нації як форми людського співжиття, зумовленої почуттям спільності інтересів різної якості в найбільшому числі, знаному дотепер в історії розвитку суспільних прикмет, – вказані як відносна зложеність програми діяльності, так і сам методичний підхід до неї. Розвиток нації треба слідкувати скорше в її вертикальній глибині як функції часу, – ніж у просторовій стичності поодиноких її горизонтальних площ. Останні не відкриють собою ніколи внутрішньої перспективи


Юліан Вассиян

поняття нації, але, навпаки, – прояснюються їх положення, форма, воля й значення, що тільки з відношення їх до цілого. Ні політична партія, ні суспільний клас, ні стан не відповідні як становище, з якого можна було б обняти, зрозуміти й кермувати життям нації, бо всі вони однобічні тим, що є власне тими означеними своєрідними чинниками. Тому ні одна з цих форм не підходить для цілей націоналізму, що стається тим, чим він є, власне шляхом поборення в собі духу партійності, класовості, становості. Головним предметом його прямування є зісуцільнювання різного при помочі доповнення й синтезу, а не упрощування його шляхом виключення й негації. З огляду на це можна б назвати його інтегральним націоналізмом. Слід ще раз підкреслити, що метою його є найвищі синтетичні досягнення при найменшій затраті форм різнорідності життя при найменшому обмеженні індивідуальної свободи. Не дивлячись на це, націоналізм не сміє відступити від простолінійності витичених шляхів, бо нація знаходиться сучасно в положенні, де все цінне, сильне й тривке має перед собою як завдання, а тому потребує найбільшої координації й зосередження своїх сил. Останні мусять бути виразом одного плану й одних засад праці, щоби стати передумовою можливості перших. Тому, що ціль не є в тому, щоби замкнутися в закостенілі форми національності, але щоби видобутися з положення експлуатованої живої маси до стану зосередженості сил з можливістю всебічної їх проекції, піднятися зі стану вегетабельно’сті у вищий вимір свідомості та вольової активності – на те, щоби як нація розростися до культурної й соціальної досконалості поступом високого динамічного напруження. Ідеал національного виховання перейде еволюцію від дотеперішнього обмеженого визначу­вання його як формальної свідомості спільності походження, мови, звичаїв, культури – до прикметного собі змісту: такого виховання всіх членів нації, щоби вони були дозрілими чинниками національного життя у всіх його вимірах. Заступаємо погляд, що чоловік не дозволяє робити собі найпожиточнішого для себе чужими руками, – він не допускає, щоби другі добродійством і журбою за його долю ослаблювали почуття його особистої гідності – він хоче сам все зробити. Це є одиноко можлива засада моралі, як індивідуальної, так і колективної.

Повищі виводи вказують на основні властивості духу націоналізму, визначають загально його темперамент, цілі, методи здійснення. Як він практично знайдеться у відносинах реального життя, головно в політичних, буде залежати, чи ті, поки що теоретично обрисовані, вигляди переходять стан формальної теорії та вже самі собою означають рішучу волю. Не уступати перед нічим, бо націоналізм є передовсім силою внутрішнього самоопанування й витривалості не супроти якоїсь однієї,


ДО ГОЛОВНИХ ЗАСАД НАЦІОНАЛІЗМУ

але різних можливостей ворожих проявів. Особлива увага повинна скеровуватися на номінально найближчих собі, бо суттєво вони найдальші йому й найбільш небезпечні тому, що скриті під одною назвою.

Вислід сказаного представляється: нація є людський твір природ­ного розвитку, в якому найбільша різнорідність форм зв’язана в той спосіб, що суспільність частин цієї суспільної величини найбільше зближена до стану органічної взаємозалежності.

Національна єдність є основою для вільнішого заспокоювання, при малій витраті енергії, життєвих потреб поодиноких частин нації, а то через випрацьований віками природного співжиття спільний психічний, культурний і соціальний підклад життя. Бо вартість досвіду минувшини полягає в ширині позитивного його вихіснування для нових досягнень, а не в розмірі його зміни для досягнень тої самої вартості. Тому нація являє форму поступного зберігання найбільшої різнорідності шляхом найменших витрат, чим вона виправдує норму, за якою природа досягає найбільшого висліду при найменшому вкладі зусиль, дякуючи тому, що досвід минувшини діє при найменшому опорі перешкод. Все, що протиставиться цій логіці природного розвитку, не працює над створенням нових форм, але над їх утруднюванням.

Індивідуальність нації проявляється як особиста воля органічних її частин, що самі з себе виявляють постулат ідеї цілості. У відношенні назверх є це форма держави, що визначає цю індивідуальність й доводить, що нація – це автономна єдність, – суб’єкт історії. Субстанціально або внутрішньо виступає вона як система життя, здібна творити культуру. Як довго свідомість частин нації є цілепрямуючою в назначених напрямках, так довго вдержується нація як духовна цілість. Протилежний випадок означає вже відворотний поступ виродження, розпаду, занику.

Недержавна нація не має нормальної свободи своїх рухів, а тому не в силі корисно й повно проявити своїх особливостей. Добуття державності можливе виключно шляхом вихіснування всіх сил нації, зосереджених під кутом спільної мети. Є це гармонізування чинностей всіх складових органів національного тіла, – ніколи надмірне розвивання одного з них. Бо мозок нації творить всі її живі частини й він не є одною з них, але найвищим синтетичним зіспоєнням загальної енергії організму.

Будучність і ціль нації лежать у ній самій, як це доводить воля її вдержатися чинно в бутті. Свій ідеал носить вона в собі так, що, як емпірична монада, постійно прямує перерости свою обмеженість або -іншими словами – на підкладі свідомості своєї скінченності в просторі й часі статися формою світовиразу й чинником світобудови. Можливі проявлення нації не вичерпуються в одному вимірі ані взагалі в точно


Юліан Вассиян

означеній їх кількості; як жиюча система, має вона постійно можливість нових вимірів. Тому не можуть скеровуватися її зусилля переважно в напрямку здійснення себе в одній формі, н[а]пр[иклад] простору, а скорше мусить остання вважатися одною з передумов здійснення себе у вищому вимірі часу, щоби перемогти свою фізичну обмеженість, смертність тіла на лінії духу. Бо, будучи вкінці тільки історичним явищем, мусить перемагати вона себе як функцію вужчого часу, що творить вищі вартості – культуру.

Нація є, отже, здійсненням в суспільній формі найбільшої різнорі­дності шляхом засади господарності сил, і в цьому лежить її природна сила. Так викладає розум в цьому відношенні досягнення природи.

Для одиниці нація не є ідеалом, абсолютною вартістю, але ідеєю, формою творчого буття, що, не дивлячись на багату різнорідність своїх ідеалів, вдержує їх у відношенні певного споріднення, співналежності. Одиниця вважається супроти нації засобом тільки зі становища свідомості, що ідея нації переходить межі її існування, – отже, тільки з огляду на свою часово обмежену участь в ідеї нації, тоді як вона є ціллю з огляду на обставину, що актуальність самої ідеї зумовлена непереривною присутністю одиниць, які дають їй зміст та вдосконалюють його. Якщо розум людський зумів би найтися в положенні надособового суб’єкта нації, він бачив би в одиниці не засіб, але ідеал нації.

Таке розуміння нації й ролі в ній людської одиниці є головною основою націоналізму/Він є свідомість чинна, – не як остання проекція ідеалу (абсолютного), ані як повний вираз ідеї, але як ідея, що прямує здійснити себе вище. Цим виявлений її динамічний характер.

Завдання націоналізму дотичить всесторонніх потреб нації, й він переводить їх з найменшим опором супроти установчих моментів націо­нальної ідеї як форми життя та з найбільшим опором супроти всього, що ідеї загрожує, що спричиняло або спричинює ще й нині відсталість, слабість, недосконалість нації.

Тожсамість націоналізму з нацією не є фактом, а тільки предметом волі, наміру, спробою реалізації задумів. Воля сама жадає означення можливостей чинного його виправдання. Програма націоналізму будується на зразок духовно багатої одиниці, метода – на зразок найбільш витривалої її активності. В обох є зазначені найголовніші первні, що складають образ здорового й творчого чоловіка.


Частина II

що таке


Дата добавления: 2015-07-17; просмотров: 185 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Найменше зло, можливість добра | ЮЛІАН БАЧИНСЬКИЙ | МИКОЛА МІХНОВСЬКИЙ | МИКОЛА МІХНОВСЬКИЙ | МИКОЛА МІХНОВСЬКИЙ | ІВАН ФРАНКО | ІВАН ФРАНКО | МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ | УКРАЇНСЬКЕ ПРОВАНСАЛЬСТВО | ЧИННИЙ НАЦІОНАЛІЗМ |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
УКРАЇНСЬКА ІДЕЯ| ПЕТЕР АЛЬТЕР

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.016 сек.)