Українська ідея

Те, що бракує українській ідеї, це «цілком новий дух». Наша манд­рівка по пустелі ще не скінчилася тому, що були в нас тисячі воль замість однієї і сотки туманних, замість однієї яскравої думки, що лучила б усіх в одну цілість. Бо що є нація, коли не скупчення мільйонів воль довкола образу спільного ідеалу? Ідеалу панування певної етнічної групи над те­риторією, яку вона одержала в спадщині по батьках і яку хоче залишити своїм дітям. <...>

України, якої прагнемо, ще нема, але ми можемо створити її в нашій душі. Можемо й повинні опалити цю ідею вогнем фанатичного прив ‘язан-ня, і тоді цей вогонь з’їсть у нас нашу рабську «соромливість» себе, що нищить нас, як соромливість своєї правди знищила французьку арис­тократію, як ідеологія «кающегося дворянина» знищила російську шлях­ту, а в цім вогні спопеліють і чужі ідоли. <...>

Засади чинного націоналізму, який скрізь підкреслює момент волі, влади й агресії, – є запереченням дотеперішніх засад «розуму», «стихій­ності» й «порозуміння»; є цілковитою суперечністю драгоманівщини. Засадою останньої були «раціоналізм у культурі, федералізм у державі, демократизм у громаді». Чинний націоналізм каже: органічність і віра в культурі, власновладність у державі, провідництво, ієрархія в громаді. Там «щастя маси» – було змістом життя, класова боротьба – життєвою фор­мою, безвірність – життєвим духом. В чиннім націоналізмі: змістом жит­тя є активність і могутність нації, життєвою формою – національна бо­ротьба, а духом життя – «романтика», віра. Там патріотизм був «важке ярмо», не «сантимент», тут – він повинен стати власне «сантиментом», власновільним поривом, запалом.

Уважний читач спостеріг, що чинний націоналізм не заперечує ієрархічного синтезу різних засад, лиш приходить до нього зовсім іншим шляхом. Він теж приходить до синтезу універсалізму й націоналізму, інстинкту й розуму, традиції й нового, реалізму та ідеалізму, народу та провідної меншості, життя й волі, але підкреслює якраз той момент, який лишало в тіні в своєму синтезі провансальство. Головний момент, який обіймає цілу ідеологію чинного націоналізму, це момент панування, вла­ди, активності, всупереч до домінуючого моменту провансальства – ужи­вання; пасивність та підпорядкування обставинами, відірваними заса­дами, партикулярному народові, чужим ідеям там, і активне накинення себе їм тут. Це те, що я назвав би новою ідеологічною підставою тих зу­силь нації, які вимагає від неї час.

Дмитро Донцов

Від тих зусиль наша нація не сміє увільнятися, не сміє замкнутися в своїх тісних межах. «Нація, що замикається в стараннях про свої тісні справи, не грає вже загальної ролі в світі. Нація може панувати лише через універсальні сторони свого генія». І ті «універсальні сторони» <...> чекають на свій буйний розвій, бо ми, бодай в потенції, не є нація-про-вінція. Той «розмах волі» жив у наших предках, в ідеї колонізації Ліво­бережжя, в ідеї опанування Чорного моря, в боротьбі з Північчю. Подібні завдання встають наново перед нами. <...>

В нас досі не могли знайти свого «знаю», і в тім лежить глибша причина сучасного стану України, не лише чужа брутальність і «обстави­ни». В нас тому не можуть здобутися на відважне й сильне своє «знаю», бо бояться його, бо не можна погодити непогоджуване: ідеали спокою й свободи й могутності, поєднати «революцію» з «музикою», волю з без­журністю, насолоду й ідилію – з боротьбою, спокій і гармонію з насиль­ством, ліризм з драматизмом, мир з війною, справедливість з владою, безпеку з авантюрністю, спокій з рухом, щастя з «розмахом волі», раб­ство зі свободою... «Ми» приймаємо чуже владарне «знаю» тому, що нам страшно виробити своє, що ми воліємо зостатися з нашою «красою», лишивши чужинцям їх «силу». Те хитання волі мусить скінчитися. Нація, що стремить до свободи й до відіграння своєї ролі в світі, мусить раз назавжди позбутися світогляду звироднілих рас і засвоїти драматичний, вольовий світ сильних народів-володарів, який уже зачинає прокидати­ся на Україні. <... >

Ту мужню нашу, славну ідеологію, ідеологію рас, що радо прий­мають боротьбу за буття й за щастя перемоги, повинні ми засвоїти нано­во. Але передумовою є повний розрив з духом провансальства, що труїть національну душу...

«Лиш плекання зовсім нового духу врятує нас!».

Дата добавления: 2015-07-17