Українська культура в контексті суспільно-історичних реалій кінця ХІХ – поч. ХХ століття.

Поразка в Кримській війні 1853-1856 рр. прискорила назрівання революційної ситуації в Росії. Щоб уникнути революції, Олександр ІІ 19 лютого 1861 р. підписав «Маніфест» про скасування кріпосництва і «Положення про селян, звільнених від кріпосної залежності». Селянам і дворовим людям надавалися права «вільних сільських обивателів як особисті, так і майнові».

У цей же час звільнені селяни повинні були сплачувати викупні платежі. Спеціальні суди мали право піддавати їх тілесним покаранням. Хоча реформа запроваджувала для селянських громад самоврядування, функція нагляду за урядовими чиновниками зберігалася.

Невдовзі після скасування кріпосного права почали здійснюватися інші реформи, найважливішою з яких була земська (1864 р.). Земства утворювалися в Україні у 1865-1875 рр. В них брали участь стани, що мали у власності землю: дворянство, духовенство, міщанство. Земства засновували лікарні, школи, турбувалися про шляхи сполучення. Зі своїх рядів вони висунули чимало відомих громадських діячів і сприяли консолідації української інтеліґенції.

Важливою була і судова реформа (1864 р.). Запроваджувався новий публічний суд. Судочинство провадилося за участю обвинувачення й захисту, присяжних засідателів та суддів. Військова реформа передбачала поділ території Росії на 10 військових округів, запроваджувалася обов’язкова військова повинність.

Отже, реформи принесли кріпосним свободу, сприяли розвитку земської системи самоврядування, піднесенню ролі закону і права та переходу від феодалізму до капіталізму. На всіх українських землях став інтенсивно розвиватися капіталізм, вносячи докорінні зміни в класову структуру суспільства. Відбувається процес формування робітничого класу та буржуазії.

Закономірним наслідком процесів, що відбувалися в соціально-економічному житті України, стає національно-визвольний рух 60-90-х років ХІХ ст. Характерною його собливістю є намагання протистояти національному гнобленню українського народу з боку царизму. Особливо це виявилося в ставленні царизму до української мови. Так, міністр внутрішніх справ П. Валуєв у листі до міністра народної освіти писав у 1863 р., що «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може». В тому ж році він видав таємничий циркуляр про заборону видавання українською мовою книг «учбових і взагалі призначених для початкового читання народу».

Наприкінці 50-х років у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах виникають напівлегальні суспільно-політичні організації-громади. Перша така громада виникла в Київському університеті з таємного гуртка хлопоманів, учасники якого В. Антонович, Т. Рильський, Ф. Панченко та ін. пропагували в народі ідеї соціального і націо-нального визволення.

На переломі 1860-1861 рр. гурток хлопоманів припинив своє існування з ініціативи його членів. Разом з іншими студентами Київського університету вони утворили нове таємне товариство – «Українську громаду», пропагандистська діяльність якої була зосереджена в недільних школах.

Члени громади засновували школи, поширювали популярні видання, читали слухачам «Кобзаря», проводили лекції. Після активізації наступу на українство з російського і польського боків громада почала розробляти свою ідеологію, встановила зв’язки з петербурзьким центром при редакції українського журналу «Основа».

На початку 70-х років у Києві виникає культурно-просвітницький гурток «Стара громада» на чолі з В. Антоновичем і за участю М. Зібера, М. Драгоманова, П. Житецького, О. Кониського, М. Старицького, П. Чубинського та ін.Члени цього гуртка брали участь у роботі органів місцевого самоврядування, зокрема земств, наукових товариств.

Проте вся ця культурно-просвітницька діяльність зазнала нового удару царизму – Емський указ 1873 р. Олександра ІІ, який забороняв публікувати українські книжки, користуватися українською мовою на сцені. Було розігнано відділ Російського географічного товариства (заснованого 1873 р.), багато громадівців потрапили на заслання або виїхали за кордон, де продовжували свою діяльність. Зокрема, в Женеві Драгоманов організував видання збірника «Громада» українською мовою.

На землях Галичини з середини ХІХ ст. визвольний рух потрапляв під вплив москвофільської суспільно-політичної течії, яка пропагувала ідеї неділимої Росії, твердила, що українців не існує.

Представники передової інтелігенції – народовці, які прагнули до націоналного відродження і які не знаходили підтримки від москвофілів у боротьбі проти загрози полонізації, у грудні 1686 р. заснували у Львові культурне товариство «Просвіта» і в 1873 р. – літературне Товариство ім. Шевченка. Вони пропагували історичні знання в народі, видавали твори українських письменників, створили мережу бібліотек, читалень, музичних та хорових колективів і т. п. Літературне товариство ім. Шевченка, яке у 1892 р. було перетворене в Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ), стало важливим науковим центром. З НТШ співпрацювали М. Грушевський (голова з 1897-1913 р.), І. Франко, І. Горбачевський, В. Гнатюк, Ф. Вовк. НТШ видало понад 1100 різноманітних праць.

Під впливом народовства і одного з його організаторів М. Драгоманова зароджується радикальний напрямок у визвольному русі. Його очолили І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький, які обстоювали передусім інтереси селянства. У 1885 р. народовці сформували свою першу політичну організацію – Народну раду, що виступала за національний розвиток.

Важливу роль у суспільно-національному русі на західноукраїнських землях відіграла прогресивна селянська Русько-українська радикальна партія (1890), засновниками якої були І. Франко, М. Павлик, С. Данилович і Є. Левицький і яка прагнула до згуртування всіх демократичних сил. Цьому істотно сприяв журнал «Народ» під керівницвом І. Франка і за участю М. Драгоманова, Лесі Українки, П. Грабовського, А. Кримського.

Таким чином, у другій половині ХІХ ст. процес консолідації української нації набув ще більшої сили. Посилюються суспільно-політичні зв’язки між східно- і західноукраїнськими землями, дедалі зростає роль останніх в національно-культурному і політичному русі.

Українське національне відродження періоду національно-визвольних змагань.

Національна революція в Україні призвела до колосального злету національного самоусвідомлення народу, духовного піднесення її інтелігенції, посіяла надії на краще майбутнє, відновлення української державності, розквіт української культури.

Українські уряди, які виникли в цей час (УНР, Гетьманської Держави, УНР-Директорії), послідовно провадять політику українізації, яка полягала у підтримці української мови, розвитку української середньої та вищої освіти, книгодрукування, наукових закладів, музейних установ, бібліотек, мистецьких об'єднань тощо.

Але малий строк діяльності цих урядів та брак коштів не дали відновити загублені традиції та створити міцну основу для культурного розвитку нації. За 4 місяці своєї влади (28 листопада 1917 - 29 квітня 1918), в умовах жорстокої політичної та військової боротьби Центральна Рада спромоглася лише створити українське Міністерство освіти (міністр В.Прокопович), яке склало плани українізації школи, нові навчальні плани для них, проекти створення українського університету в Кам'янець-Подільському, народних університетів у Києві, Харкові та Одесі, Педагогічної Академії та Академії Мистецтв в Києві. Деякі з цих проектів почали втілюватися в життя. Створено перші українські гімназії (восени 1917 р. - 53), відкрито українські видавництва, видано майже 700 назв українських книжок, виходило 63 українських періодичних видань Українізація державних установ та школи зустріла відчайдушну протидію старого чиновництва, викладачів гімназій та вузів, деяких батьків, обіжники міністерства викликали саркастичні відповіді провінційних установ. Це також затримало реалізацію планів уряду та міністерства. Але саме в цей час було закладено підвалини подальших успіхів у галузі культури Гетьманського уряду, а також, зрештою, основні засади радянської українізації.

За 7,5 місяця гетьманської влади (29 квітня - 14 грудня), власне, була далі продовжена культурницька політика Центральної Ради. Восени 1918 р. в Україні вже було 150 українських гімназій, у жовтні відкрито українські університети у Києві та Кам'янець-Подільському, покладено початок створенню Державного українського архіву, Національної галереї мистецтв, Українського історичного музею, Української національної бібліотеки, Українського театру драми та опери, Державної капели під керівництвом О.Кошиця, Українського Державного Симфонічного Ансамблю під керівництвом композитора та диригента О.Горілого (Горелова).

Українська Академія Наук. Було проголошено створення Української Академії Наук. Її попередницею було НТШ у Львові (1973-1893). Урочисте відкриття Академії відбулося 24 листопада 1918. На посаду президента Академії гетьман П.Скоропадський запросив М.Грушевського, але той з політичних міркувань відмовився. Тоді наказом гетьмана президентом був призначений В.Вернадський, який в цей час перебував в Україні, рятуючись від більшовицької революції, і дав згоду очолити першу в Україні наукову академічну установу. Створено 3 відділу Академії: фізико-математичний, соціально-економічний та історико-філологічний. Уряд призначив президію Академії та перших академіків (по три на кожне відділення: М.Василенко, А.Кримський, О.Левицький, Д.Багалій, М.Петров, С.Єфремов, М.Туган-Барановський, М.Сумцов та ін.), інших академіків мала обирати сама Академія.

Дата добавления: 2015-07-17