Консервативна критика

Найперше застереження стосовно властивих націоналістичній док­трині небезпек дав лорд Актон. У своєму нарисі про національність (1862) він проголосив:

«Національність не опікується ні свободою, ні процвітанням; їх обох вона приносить в жертву заради імперативної необхідності перетворен­ня нації на матрицю й мірку держави. її поступ позначатиметься матері­альною, а також моральною руїною заради того, щоб новий винахід спро­мігся переважити діяння Бога й інтереси людства»³.

Багато істориків керувалися цією Актоновою традицією, і їхні по­гляди дістали виразне втілення в останній атаці на націоналізм з боку Кедурі.

Кедурі розглядає націоналізм як одну із найшкідливіших доктрин, насланих на багатостраждальне людство. Він вважає його застарілою не­доречністю, згубним винаходом введених в оману німецьких філософів, підтриманим крахом надій важкодумних письменників із середнього кла­су та низького походження синів ремісників, фермерів і священиків. Що­правда, під боком був приклад французьких революціонерів; але справжня доктрина національного самовизначення була розроблена у перших де­кадах XIX століття Фіхте та його послідовниками у їхніх егоцентричних та ідеалістичних виправленнях, внесених до Кантового поняття автономії²⁾.

Доктрина та її критики

Нова доктрина націоналізму є глибоко руйнівною щодо всього полі­тичного ладу. Згідно з Кедурі, вона вводить у політику екстремістський стиль. Раніше конфлікти виникали через суперечності щодо території або династичне престолонаслідування; вони були конфліктами інтересів і тому підвладними компромісам. Тепер націоналізм «змальовував політику як боротьбу за принципи, а не як нескінченну перекомбінацію конфліктую­чих вимог»⁴. Націоналізм змішує принципи з інтересами. Він спричинює конфлікти, що важче піддаються примиренню шляхом переговорів, бо люди звичайно не схильні поступатися принципами. Наслідки націона­лізму здебільшого негативні: замість миру, процвітання й свободи «він створив нові конфлікти, посилив напругу та приніс лихо великій кількості людей, які стали невинними жертвами політики»⁵. Тому націоналізм не в силі дотримати того, що Кедурі вважає «єдиним критерієм, який заслуго­вує на громадський захист», а саме – «чи є нові правителі менш корумпо­ваними й пожадливими або справедливішими й милосерднішими, чи ні­яких таких змін взагалі не відбувалось...»⁶. Кедурі стверджує, що цю німецьку доктрину не слід змішувати з тим, що він називає доктриною національності віґів, яка ґрунтується на Локковій ідеї прав індивіда і знай­шла класичне втілення у цитованому вище уривкові з Мілля. Віґи хотіли самоврядування, тому що «людьми, які здійснюють самоврядування, оче­видно повинні керувати добре»; тоді як «Континентальна теорія», що дістала таку назву від Кедурі, вимагала самовизначення, «тому що люди, які живуть у їхніх власних національних державах, мабуть, тільки і є вільни­ми людьми». Це становить вирішальну відмінність, що її миротворці з Вер­салю притемнили – з усіма загальновідомими наслідками того⁷.

Критика Кедурі націоналістичної доктрини не припиняється на її згубних наслідках. Націоналізм, вважає він, є логічно абсурдним. Адже він вимагає, щоб політичні кордони визначалися лінгвістичними мірку­ваннями. Кордони держави повинні збігатися з кордонами групи лю­дей, які говорять однаковою мовою. Держава має бути домірною «нації», а «нація» може бути встановлена лише за лінгвістичними критеріями. Звідси – пристрасть XIX століття до переписів, звідси вся агітація націо­налістів, які прагнули якомога збільшити кількість людей, котрих вони могли виставити перед очі такими, що говорять бажаною мовою.

Однак цей різновид перестрибування від антропологічних засновків до політичних висновків невиправданий. Звідколи, запитує Кедурі, мова вважається за належний критерій для рішень щодо політичного впоряд­кування? Це незаконно, коли політичні зобов’язання залежать від куль­турного критерію. Просто-таки логічно не виходить, що люди повинні підкорятися врядуванню, тільки коли воно віддзеркалює «націю», тобто

Ентоні Д. Сміт

коли держава й мовна група є домірними і правителі говорять зі своїми співгромадянами однією мовою. Чи є мова у певному сенсі більш «при­родною», ніж територія, релігія, війна або династичний лад?

«Не існує переконливої підстави, чому сам собою факт, що люди го­ворять однією мовою або належать до однієї раси, надає їм право дома­гатися лише власного врядування. Аби ця вимога була переконливою, необхідно також довести, що подібність в одному відношенні абсолют­но переважає відмінності в інших відношеннях»⁸.

Ніколи раніше мова не була політичною справою, і зробити її та­кою означає зробити впорядковане функціонування поєднання держав вкрай утрудненим, тому що це відкриває шлях «двозначним вимогам та сумнівним ситуаціям»⁹.

Інколи буває, що націоналісти розкривають справжню природу їхньої доктрини. Сіоністський мислитель Ачад Ха’ам виходить з того, що реально для визначення нації найбільше важить суб’єктивне почут­тя. Нація «є те, що індивіди відчувають нацією у своїх серцях», і звернен­ня до філології або біології є дійсно зайвими. Для Ачада Ха’ама колись витворений дух національності не залежить від

«зовнішньої чи об’єктивної дійсності. Якщо я відчуваю у моєму серці дух єврейської національності настільки, що вона накладає відбиток цілко­вито на в’се моє внутрішнє життя, то дух єврейської національності про-буває у мені; і його пробуття не закінчується навіть тоді, коли всі мої сучасники євреї припинять це відчувати у своїх серцях»¹⁰.

Це розкриває, що націоналізм, зрештою, базується на волі; окре-мішня ж воля не може слугувати за фундамент держави. Ренан має слушність: нація справді є «щоденний плебісцит», і «політична спільно­та, яка провадить щоденний плебісцит, невдовзі повинна впасти або в постійно невдоволену анархію, або в гіпнотичну покірливість»¹¹. Із цьо­го Кедурі висновує, що «національне самовизначення, насамкінець, є визначенням волі, а націоналізм, щонайперше, становить метод навчан­ня правильному визначенню волі»¹². Націоналізм знищує свободу на догоду державі. Це є форма політичного месіанізму, яка «внутрішнім поглядом дивиться далеко поза межі недосконалого світу». Націоналізм є «пристрасним затвердженням волі, але в осерді цієї пристрасті порож­неча, і вся його діяльність є шаленством розпачу; це є пошук недосяжно­го, яке, – заледве його досягли, – руйнує й нищить ущент»¹³.

Портрет націоналізму, намальований Кедурі, різко суперечить ав­топортретові націоналіста. Замість героїчного навчителя свого народу ми бачимо фанатика, нездатного порозумітися з корумпованим світом.

Доктрина та її критики

На місці наділеного втаємниченою місією лідера, який, подібно до давніх пророків, звертається до заблудлої, приспаної нації та викриває психо­логічні деформації, спричинені звичним гнітом та передозуванням уда­ваного раціоналізму, ми зіштовхуємося зі світським послідовником месій тисячолітніх рухів, який прагне встановити на землі царство справедли­вості тільки заради того, щоб з’єднати докупи усі його лихоліття шля­хом порушення ще більш нез’ясованих проблем. Слова Гайне були хіба що надто пророчими:

«Наближається прихід кантіанців, які у прийдешньому світі не знати­муть жодного пошанування до будь-чого, які руйнуватимуть геть усе без милосердя та пройдуться з мечем і сокирою по підвалинах європейсько­го життя, аби викорчувати останні корені минулого; прийдуть, далебі, добре озброєні фіхтеанці, які у фанатизмі Волі не стримуватимуть себе страхом або власною вигодою, оскільки житимуть Духом»¹⁴.

Дата добавления: 2015-07-17