Читайте также: |
|
Прагну скористатися цією можливістю, бо вважаю, що вдале поєднання національних цінностей (тобто націоналізму А) з цінностями ліберально-демократичними могло би виявитися дуже потрібним для
Анджей Валіцький
Польщі. Але пропозиція, яку я маю намір тут накреслити, відкидає Ґелнерів конструктивізм: за відправний пункт вона бере не свідоме й самовільне «конструювання» нації, а націю як історично сформовану суспільну реальність, яка функціонує на засаді «спонтанного ладу» в розумінні Фрідріха Гаєка.
Ця концепція приймає Ґелнерову (й не тільки його) тезу, що немає суперечності між національним зв’язком і громадянським суспільством. Нація не є органічною спільнотою типу Gemeinschaft, яка виключає плюралізм та індивідуалізацію. Якраз навпаки: це форма усуспільнення, відповідна процесові індивідуалізації, «спільнота людей, що вважаються особистостями»15. Проте це не означає (і тут починається моя незгода з Ґелнером), що нації є чимсь «вигаданим», сконструйованим згори під впливом випадкових обставин і що приналежність до них можна «обрати», як членство в різноманітних товариствах. Те, що ідеї часто випереджають реальність і впливають на її формування, є давно відомим явищем, простежуваним не лише в націотворчих процесах. Та чи можна на цій підставі робити висновок, що нації є ідеологічним конструктом, а не витвором об’єктивної суспільної еволюції? Ми були свідками всіляких спроб ідеологічного конструювання націй – чи то в Африці, де штучно зроблені колонізаторами поділи заповнювалися різноманітними «націоналізмами без націй», чи то, наприклад, у колишньому Радянському Союзі, де намагалися сконструювати «радянський народ» як «нову людську спільноту». Доля цих спроб є, на мою думку, сильним аргументом на користь тези, що автентичні націотворчі процеси неможливо з’ясувати на ґрунті «конструктивістської» теорії, навіть підтриманої твердженням про об’єктивну потребу культурної гомогенізації.
Візьмімо для прикладу процес творення сучасної чеської нації. Наприкінці XVIII століття чехи були позбавлені не лише власної «історичної верстви» та власної «високої культури». В тій ситуації було справою звичайною, що реформи освіченого абсолютизму спрямовувалися на те, щоб зробити німецьку мову єдиною мовою державної адміністрації та гомогенізувати шкільництво на ґрунті германщини. Припустивши, що нації є чимсь «випадковим» і вигаданим, не можна збагнути, чому підкреслювана Ґелнером неминучість культурної гомогенізації не потягнула за собою цілковитої германізації чеських земель. Але це можна зробити, взявши за передумову те, що об’єктивно існував чеський народ, який іще не був нацією, але мав, проте, певну форму колективної тотожності, отже, був здатний ставити опір германізації. Попри велетенську роль історичної фікції у процесі формування чеської національної свідомості, виникнення чеської нації було процесом низової суспільної
ЧИ МОЖЛИВИЙ ЛІБЕРАЛЬНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ?
еволюції (vide* Гроха), а не лише результатом ідеологічних маніпуляцій жменьки впливових філологів, істориків і літераторів. Німецькі теоретики та публіцисти (з Марксом і Енгельсом включно) дуже довго заперечували цей процес, доводячи, що чеська нація є вигадкою ексцентричних славістів і що так чи інакше для неї нема місця у сучасному світі. Доля тих теорій, проголошуваних із гідною подиву самовпевненістю ще в період «Весни народів», мала би стати пересторогою від трактування націй як ідеологічних «конструктів», позбавлених соціологічної реальності і властивої їй внутрішньої динаміки розвитку.
На ґрунті пропонованої тут концепції існує, як я вже згадав, певна подібність між сучасною нацією та Гаєковим ринком як формами еволюційно створюваного «спонтанного ладу». На перший погляд це здається дивним, але по суті виникає зі спільної генези ринкових зв’язків і зв’язків національних, підкреслюваної багатьма теоретиками, в тім числі і Ґелнером. В обох випадках ідеться про надлокальні зв’язки між соціально мобільними особами, не знайомими між собою. В обох випадках маємо справу зі спонтанною, плюралістичною та конфліктною співпрацею, яка координує людські дії в межах «великого суспільства» й виключає збіг цілей та однодумність своїх членів, отже, не підпорядковується телеократичним концепціям цілісного планування або (у випадку нації) свідомої реалізації тієї чи іншої візії однаково збагнутого спільного Добра. Нарешті, в обох випадках існує явище «мовчазного знання» («tacit knowledge» Гаєка), що постало внаслідок надіндивідуаль-них, пристосовницько-селективних процесів суспільної еволюції, які обмежують свавільність діяльності осіб і здатні (хоча не завжди!) коригувати їхні помилки.
Принципова різниця полягає в тому, що нація, на противагу суто ринковому суспільству (це, річ ясна, лише ідеальні типи, адже не існує ринкових суспільств у чистому вигляді), має сильну, історично сформовану колективну тотожність, яка охоплює минулі та майбутні покоління і стверджується навіть попри заперечення, знаходячи вираження у відчутті спільності долі, відповідальності за минуле та прийдешнє. Ця структура є менш відкритою, ніж ринкове суспільство, вона визначає членство передовсім (хоча не виключно) на засаді успадкування16, опираючись на jus soli (право місця народження) або jus sanguinis, право крові (принцип визнання громадянства в німецькому законодавстві). Тому часто зустрічається твердження, що нація поєднує риси договірного товариства осіб, Gesellschaft, з рисами традиційної спільноти, Gemeinschaft.
* Дивись (латин.).
Анджей Валіцький
Здається, однак, що краще було б говорити про національну спільноту як якісно відмінну від Gemeinschaft у розумінні Тьонніса: адже це спільнота індивідуалізована, плюралістична, максимально містка, охоплює різні тотожності, різні традиції, різні види пам’яті й різні системи цінностей. Це не однорідна, бездумно визнавана спільнота, яка примушує до послуху задля притаманного їй «ладу колективних уявлень», але спільнота внутрішньо диференційованої історичної свідомості і внутрішньо диференційованої культури.
Звідси випливають досить очевидні висновки, які, на жаль, часто ігноруються або просто відкидаються у Третій Речі Посполитій.
По-перше, питання обсягу тотожності. Національна держава не є лише «процедурною республікою» в розумінні Джона Роулза і сучасних американських лібералів17, але чи виправдовує це офіційне визначення складових національної тотожності в державних документах, особливо в конституції? На мою думку, ліберально-демократична концепція нації виключає таку можливість. Адже будь-яке звужування поняття національної тотожності – навіть здійснюване в ім’я універсалістських ідей -означає крок від плюралістичного «націоналізму А» до моністичного і нетолерантного «націоналізму Б». Це стосується і поняття «поляка-ка-толика».
По-друге, питання представництва. Здається мені справою очевидною, що жодна група всередині нації не повинна прагнути монополізувати національні цінності, свавільно визначати, яка частина населення належить до «справжніх поляків», надто легко формулювати звинувачення у зраді тощо. Я поставив би також під сумнів право на остракізм (яке слід застосовувати тільки у зовсім виняткових випадках), а також застосування «моральної тиранії» (вислів Дмовського)18 як засобу змусити інакомислячу частину суспільства до конформізму. Адже ліберальна концепція нації вимагає поваги до особистості, вміння розуміти інших і не абсолютизувати власні судження, зберігати певну дистанцію у між-особистісних стосунках, а також цілеспрямовано відмовлятися від примусу до моральної однодумності.
По-третє, проблема пам’яті. Якщо тотожність нації не є довільним конструктом, накинутим ідеологами, то не може ним бути й національна пам’ять. Якщо нація володіє певним, еволюційно набутим «мовчазним знанням», яке узагальнює та селекціонує її колективний досвід, то проявляється воно передовсім у національній пам’яті. Це знання складається не тільки з того, що пам’ятне, але також і з того, що забуте – не в дослівному значенні, позаяк завжди існує можливість пригадування, а в значенні витіснення з поверхні свідомості. Ернест Ренан у класичному
ЧИ МОЖЛИВИЙ ЛІБЕРАЛЬНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ?
есе «Що таке нація?» (1882) розвинув думку, що умовою нації є не лише пам’ять, а й забування – адже без забування французи постійно залишалися б у стані холодної громадянської війни і не могли існувати як нація. Цю думку підхопив Поль Рікьор, доводячи, що коли Захід потерпає сьогодні від нестачі пам’яті, то в країнах посткомуністичної Європи маємо справу з її надміром19. Яскравим прикладом такого надміру пам’яті є учасники війни в Боснії.
Невпинні «битви за пам’ять» у поєднанні з заламуванням рук над недозрілістю або просто глупотою більшості поляків є, отже, явищем, яке свідчить не на користь дозрілості політичного класу. Засновок, що мовчазна більшість є тільки пасивним матеріалом, а політичну мудрість репрезентують лише ті чи ті еліти, унеможливлює справжнє визнання сучасної ідеї нації, як і демократії.
Тут слід підкреслити, що ліберальний націоналізм – у цьому питанні одностайний із загальним досвідом ліберальної демократії – не шукає політичної мудрості в масах, підданих процесові ідеологічної мобілізації. Мовчазна мудрість більшості найкраще кристалізується в періодах відносного спокою, який уможливлює певне дистанціювання людини з вулиці від поточної політики. В періоди політичної мобілізації мас особливо потрібно саме контролювати настрої через еліти – звичайно, еліти раціональні, здатні протистояти емоціям колективізму. Якраз тому розвинені демократії світу не дозволяють елітам виявляти брак поваги до голосу більшості, одночасно дбаючи про те, щоб засоби масової інформації не пробуджували емоцій, здатних призвести до надмірної ідеологізації мас. (Це унаочнюється порівнянням польського телебачення з американським). Обертається це певною нудьгою, але, без сумніву, політично себе виправдовує.
Політична практика ліберального націоналізму не повинна, отже, відходити від нормальних політичних правил ліберальної демократії. Однак у світоглядній площині відмінності достатньо виразні. Спробую сформулювати їх у стислій рефлексії над зв’язком між пропонованим тут «національним» лібералізмом і двома впливовими течіями сучасного західного лібералізму: американським «лібералізмом нейтральності», найповніше представленим у Роулза, і «постмодерністським» лібералізмом, дуже популярним серед академічної інтеліґенції, особливо в англомовних країнах.
Обидві ці відміни ліберальної думки дають певну відповідь на питання про тотожність, а значить і про свободу. Лібералізм Роулза припускає існування багатьох систем цінностей, які конституюють тотожність громадян, а також неможливість розв’язати конфлікти між ними
Анджей Валіцький
політичними засобами; тому пропонує цілковиту нейтральність держави у «тотожнісних» питаннях, концентруючись лише на проблемі, як співіснувати в умовах неминучої напруги між різними цінностями, доктринами і тотожностями. Це веде до визнання примату Права (Right) над Добром і до відкидання арістотелівської ідеї спільного блага, яку неможливо узгодити зі складністю й неминучим плюралізмом сучасного «великого суспільства»20.
Іншими словами, Роулз рішуче відтинає свій «політичний лібералізм» від світоглядних і «тотожнісних» суперечок, які вважає нерозв’язними. Цією концепцією не слід легковажити – особливо в Польщі, де «політика тотожності» безпосередньо позначається на майже всіх державних справах. Приклад нашої країни дуже виразно показує, до чого призводить ситуація, коли політичні діячі добираються за тотожністю, а не за програмами, які можуть об’єднувати людей з різними тотожностями і світоглядами: тоді минуле домінує над теперішнім, плюралізм здається підозріло близьким до нігілістичного релятивізму, фундаменталізм постає як шляхетна принциповість, а політичні компроміси стають не-чувано важкими, майже неможливими. Пом’якшувальним чинником є польська політична культура, яка на практиці відступає від екстремальних розв’язань. Але попри це треба усвідомлювати, що описані вище механізми «політики тотожності» перешкоджають нормальному функціонуванню демократії, а їхня логіка близька до того, що спостерігаємо у Боснії.
Звідси випливає, що поляки повинні читати Роулза і що вони можуть у нього багато чого навчитися. Але звідси не випливає, що ми могли б погодитися на відмову від поняття спільного блага й відокремити політичну спільність від національної тотожності, або тотожності ех definitione плюралістичної, визначеної спільною історією та культурою. Американські прихильники «лібералізму нейтральності» можуть спокійно відмовлятися від загальноамериканської культурної тотожності на користь програмного мультикультуралізму; не перешкоджає їм також те, що за кілька десятків років етнічний склад США принципово зміниться, роблячи сьогоднішню більшість меншістю і радикально змінюючи історично-культурну тотожність країни. Але для більшості поляків збереження у передбачуваному майбутньому основоположних елементів національної тотожності є справою першочергового значення. У цьому сенсі більшість поляків є націоналістами.
«Постмодерністські» ліберали переносять суперечку з суто політичної площини на світоглядну, вступаючи в дискусію на тему свободи як спроби самореалізації; відтак, їх цікавить тотожність сама по собі, а
ЧИ МОЖЛИВИЙ ЛІБЕРАЛЬНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ?
не тільки уникання конфліктів між тотожностями. Проте вони не визнають успадкованих тотожностей, що сприймаються як «дані» і жорстко детермінують нас ізсередини, не залишаючи місця для вибору. їхнім ідеалом є «випадкова» тотожність, вільно творена і змінна, яка реалізується через вільний вибір і не закриває шляхів до інших виборів. Отже, вони не можуть погодитися не лише на етнічне поняття нації, яке узалеж-нює особистість від об’єктивних і зовнішніх показників, а й на поняття історичної спільності долі, від якої (в більшості випадків) теж не можна втекти. А коли зауважують важливість національної приналежності, то намагаються проінтерпретувати її як добровільну, випадкову, вільно вибирану. Для прибульця з Центрально-Східної Європи це звучить часом як жарт або знущання. Адже хіба справді національна приналежність (оминаючи класичні ситуації прикордоння) може бути предметом вільного вибору? Хіба легко звільнитися від національної спільності долі? Хіба від волі особи залежить перетворення поляка або чеха на француза чи англійця?
З більш філософського погляду можна сказати, що довільно й вільно конструйована тотожність не буває звичайно тотожністю сильною; що сильна тотожність мусить мати джерело у внутрішній необхідності буття тим, чим є, – Мартін Лютер висловив це так: «На цьому стою, й не можу інакше»; що для свободи як самореалізації важливішою буває певність вибору, аніж множинність виборів, і що почуття випадковості рідко буває чимось конструктивним для особи. Американські та канадські комуніта-ристи мають слушність, доводячи в суперечці з лібералами, що почуття свободи залежить від почуття сенсу, яке може дати приналежність до спільноти, – за умови, додам, що спільнота ця є плюралістичною, місткою та індивідуалізованою. Якраз такою спільнотою є нація. У сучасному світі немає спільноти ширшої, а водночас такої щільної, яка розміщує особистість у однаково тривалому історичному часі і в однаково широкому культурному просторі. Якщо націоналізм, ясна річ, тільки в широкому значенні, став єдиним спадкоємцем універсалістичних теорій, то це тому, що тільки він уможливлює сьогодні знаходження сенсу в горизонтальній, історичній площині буття.
Проте він не є вартістю безсумнівною і незагроженою. Загроза всебічна, але найбільше ізсередини, через свої власні карикатури, які уподібнюють націю – або індивідуалізовану, плюралістичну спільноту -до однодумної племінної спільноти. Носіями цих загроз не є самі лише ксенофобійні націоналісти, тобто націоналісти у значенні Б; з’являються вони також у середовищах, які є наївно несвідомими власного націоналізму або навіть уважаються рішуче антинаціоналістичними.
Анджей Валіцький
За наміром автора цих слів концепція «ліберального націоналізму» (і навіть сама можливість такої концепції) повинна виконувати подвійну функцію: 1) вказувати, що не існує суперечності між ліберально-демократичними цінностями та вибором на користь широко тлумаченого націоналізму, і водночас 2) нагадувати про те, що лібералізм – це не лише питання економіки та внутрішнього політичного механізму, отже, що ліберальні принципи охоплюють також справи національної тотожності і національної пам’яті. Тенденції до ідентифікації національної тотожності з тотожністю тієї чи іншої формації є, на мою думку, глибоко антиліберальними, їх важко узгодити з нормальним функціонуванням національного зв’язку в сучасних демократичних суспільствах.
Дата добавления: 2015-07-17; просмотров: 142 | Нарушение авторских прав
<== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
II. НАЦІЯ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО ЗА КОНЦЕПЦІЄЮ ЕРНЕСТА ҐЕЛНЕРА | | | Примітки |