Анархічний націоналізм

1. Анархізм. Дозвольте мені почати з націоналізму в «анархіст­
ському» модусі. Анархічний тип самоідентифікації є ірраціональним, тому
що реалізується інтуїтивно через співпереживання, і є перервним, оскіль­
ки визнає унікальність нації і цілком байдуже ставиться до зовнішніх
соціальних впливів.

Анархістську програму вперше особливо чітко виклав Вільям Ґодвін («Розвідка про політичну справедливість», 1793) та П’єр-Жозеф Прудон («Що таке власність?», 1840). На думку цих взірцевих анархістів, людська взаємодія природно відбувається в невеличких автономних спільнотах, які є репрезентативними ядрами (етнічного) спілкування. Анархізм – це forma mentis*, пов’язана з давньою, ще від стоїків і кініків, традицією заперечення соціально-політичного авторитаризму. Ґодвін просто підсумував попередні ідеї, на кшталт памфлету Джерарда Вінстенлі «Правда вивищується над злослів’ям» (1649), де подаються за-садничі принципи анархізму: небажання коритися накинутій владі, зне­вага до егоїстичної приватновласницької жадібності, природна свобода й природні стосунки, пасивний опір.

2. Анархічний націоналізм. Переконаний, що члени спільноти жи­
вуть у природній гармонії та взаємній симпатії, анархічний націоналіст
приділяє велику увагу інтроспекції. Він сподівається відкрити соборну
сутність нації в індивіді (як правило, в собі самому) і в часткових куль-

* Форма мислення (латин.).

Про «хороші» та «погані» націоналізми

турних виявах. Звідси – недовіра до централізованого управління та нормативних форм організації. Єдність зводиться до рівня індивідуаль­ного та внутрішнього; вона чужа всьому зовнішньому, як, наприклад, цілям і бажанням, планам і програмам, причинам і наслідкам. Гейден Байт вбачає архетипний анархізм у вірі Ніцше в те, що суспільна історія

- це спотворення невинної метафоричної візії; ніцшевська «Генеалогія
моралі» є квінтесенцією такої віри:

«Немає важливішого набору максим, ніж цей: справжні причини по­ходження речі та її подальше використання, спосіб її введення в систему цілей – це як небо та земля; всі процеси в органічному світі – це процеси випереджування й долання, які, своєю чергою, означають реінтерпрета-цію, постійне перетасовування, в процесі яких первісне значення та мета неминуче або затемнюються, або втрачаються».

Руссоїстська модифікація ідеології Просвітництва у «Суспільному договорі» (1762) може правити за приклад анархічного націоналізму. Руссо виступає тут як прихильник спонтанного та внутрішнього творен­ня нації, заснованого на відчутті індивідами своєї спорідненості, своєї спільної долі й відповідальності; він вважає цю форму національної іден­тичності найкраще втіленою в обмежених спільнотах швейцарських кан­тонів, подібних до давньогрецьких міст-держав.

Анархічний націоналізм Жюля Мішле в «Історичному погляді на Французьку революцію» виразно виявився в його похвальних словах на адресу «нового принципу» патріотизму, який він протиставляє «старо­му принципові» таких інституцій влади як парламенти, дворянство та духівництво. Під цим новим принципом він розуміє природжену соці­альність («фундаментальну основу людської природи»), виражену через «взаємну сердечну прихильність», яка, власне, й привела до «спонтанної організації Франції» місцевими громадами.

3. Підставовий троп анархічного націоналізму. Підставовим тропом анархізму та відповідної версії націоналізму є метафора. Через метафо­ру, котра розглядається (як і інші згадувані тут архетропи) не просто як літературна або риторична прикраса, а як пізнавальна модель, анархізм передбачає сутнісну єдність індивіда та колективу, конкретного й абст­рактного, перцепції та концепції, діяльного та споглядального – ще до їхнього поділу на антиномії.

Мішле та його розповідь про національну значущість Французь­кої революції може правити за ідеальний приклад того, що метафоризм

- це щось більше, ніж просто орнаменталістика, що метафоризація – це,
власне, і є той мисленнєвий процес, із якого постає дискурс колективної
ідентичності. Французький історик виводить дух Франції із символів та

Богдан Стефанеску

персоніфікацій, зосереджених довкола «врочистого бенкету свободи» (що теж є метафоричним ритуалом спілкування), – таких як Мати (уособлен­ня рідного краю, natio, етимологічно пов’язане з поняттям «народжен­ня», nascere), Дитя (початкова, невинна, спрощена версія як індивіда, так і суспільного оновлення, крізь яке проходять усі члени спільноти) і Шлюб (цілком очевидний, ба прямолінійний «символ єднання»). Через кожну зі своїх спільнот, заангажованих у ці метафоричні ритуали єднання, фран­цузька нація набуває атрибутів суспільного атома – родини.

Ще одна можливість для фігуральної репрезентації нації- це через субкатегорію метафори, персоніфікацію. Як висловився Фредерік Герц: «Народна уява полюбляє персоніфікувати національні чесноти в таких постатях, як Британія (у вигляді жінки, викарбуваної на монетах), Джон Буль та британський лев».

Анархічний націоналізм, хоч і перебуває цілком поза сферою лібе­рального гуманізму Просвітництва, не може бути зведений до простого вияву романтичної ідеології правого крила, якій він передує. Не можна також прив’язувати його до комуністичної ідеології, чий знеосіблений глобалізм він заперечує і чию надмірну одержимість питанням власності він осуджує. Іншими словами, анархічний націоналізм – це один із контраргументів проти радикалізованих описувань етноцентричного націоналізму.

Дата добавления: 2015-07-17