Реформаторський націоналізм

Із націоналізмом рісорджіменто близько споріднена форма націо­налізму, що, починаючи від другої половини XIX сторіччя, трапляється переважно в Азії: реформаторський націоналізм. Спільне з націоналізмом рісорджіменто в нього те, що він також має на меті своєрідне державне відродження. Але, на відміну від націоналізму рісорджіменто, він постає у державі, яка вже існує та яка у конфронтації з західними державами вияв­ляє свою нижчість в економічному, технічному та військовому плані.

Хоч ці, здебільшого дуже давні, країни Азії формально не підлягають політичному контролю західних держав, зв’язок із Заходом викликає появу націоналізму, що має багато прикмет майбутнього антиколоніального на­ціоналізму XX сторіччя. Реформаторський націоналізм починався з обо­ронної позиції. Він був спрямований проти економічного контролю ззовні, проти чужого культурного впливу, проти політичної опіки західних дер­жав. Але водночас він орієнтувався на західні взірці, щоб піддати вже сфор­моване в державу суспільство і його зашкарублі структури широкій полі­тичній та економічній модернізації. Речники реформаторського націоналі­зму, реформуючи суспільство і змінюючи характер своєї держави, намага-

Звільнення від залежності і пригноблення...

лися тим самим зберегти традиційні цінності та норми того суспільства і незалежність держави. Здійснення цього важкого завдання, метою якого була сучасна національна держава, стало можливим завдяки посередниц­тву імпортованої з Заходу національної ідеології. Найвідомішими історич­ними прикладами реформаторського націоналізму є Японія і Туреччина, а з певними обмеженнями також Китай, Єгипет та Іран після 1921 року.

Носії реформаторського націоналізму в цих випадках вийшли з традиційних верств носіїв державної влади: з верхівки бюрократії, з аристократії, з армії. Реформаторський імпульс спершу був спрямова­ний майже на саму військову галузь та адміністративні структури через зрозуміле бажання бути краще підготовленими до безпосередньої загро­зи з боку західних держав. Проте ізольоване реформування певного сек­тора суспільства швидко виявилося недостатнім. Розуміння цього при­вело до здійснення дедалі ширшої програми модернізації. Опір проти модернізації всередині суспільства, без якого, звичайно, не обійшлося, реформатори нейтралізували посиланням на національні інтереси, на необхідність боронити національну ідентичність та національну неза­лежність від загрози ззовні. Необхідною передумовою того, що врешті вилилося в революцію зверху, була та обставина, що ключові політичні позиції в державі були під контролем реформаторів. У Японії, де з най­більшим успіхом відбулася модернізація держави й суспільства на захід­ний взірець і в національному виконанні, її вдалося здійснити за доби Мейдзі (1868-1912). Не такі успішні зусилля націоналістів-реформаторів у Туреччині, що також почалися ще у XIX сторіччі, змогли розгорнути­ся повністю аж після розпаду Османської імперії під час Першої світової війни і після позбавлення влади останнього султана 1923 року.

Безпосереднім чинником зародження реформаторського націона­лізму в Японії були демонстрація американського флоту в бухті під То­кіо 1853 року й вимушена Канаґавська торгова угода 1854 року⁵’, що надавала привілеї в японських портах і японській торгівлі американсь­ким купцям. За нею були укладені такі угоди з європейськими держава­ми. Накинуті Японії зв’язки з зовнішнім світом дали той досвід, що сто­яв за реформаторською програмою, яку від кінця 60-х років XIX сто­річчя здійснювала бюрократична еліта. Вона за кілька десятиріч пере­творила малорозвинену за західними мірками і слабку з військового по­гляду феодальну державу в індустріальну і в найбільшу військову потугу в її регіоні.

Вирішальні реформи доби Мейдзі у військовій справі, в керуванні державою, в юстиції та економіці відбувалися під гаслом «відновлення імперії». Це означало, що реформатори спиралися на альтернативну уста-

Петер Альтер

нову в політичній системі Японії, яку сьогуни з XII сторіччя відсунули на задній план. Після повалення останнього сьогуна 1867 року імператор за­початкував національний рух за відновлення [імперії]. З’явився справжній патріотизм, суспільство пішло за риторикою своїх промовців, готове на жертви задля імператора як символу незалежності народу. Проте імпера­тор міг залишитися таким самим, як був, володарем свого народу тільки в тому разі, якби Японія відкрилася сучасному світові і в багатьох царинах пристосувалась до цього. Реформатори маскували запроваджувані зміни в суспільстві та в політичній системі країни наголошуванням на націо­нальних традиціях і посиланням на загрозу державній незалежності Японії. Завдяки цьому вони спромоглися впоратись із опозицією. Націоналізм, що спершу був реакцією на виклик західних держав, став засобом інтег­рації у процесі оновлення, що водночас і дестабілізував суспільство, і мо­білізував його. Як ідеологія, він поєднував прагнення зберегти питомі риси суспільного життя японців із намаганням привести це відстале суспіль­ство у відповідність із технічною цивілізацією Заходу. Наголос на спад­коємності мав урівноважити відсутність спадкоємності.

Потужну інтервенцію європейських держав пережила також від се­редини XIX сторіччя османська Туреччина. Міцність багатонаціональної імперії, що простягалася від Балкан через Малу Азію та Палестину аж до Північної Африки, у зв’язку з сепаратистським націоналізмом християн­ських народів Балкан, а пізніше й арабів, дедалі меншала. Революція моло­дотурків⁶’, що мали підтримку насамперед серед збройних сил та освіче­ної верстви суспільства, яка здебільшого отримала освіту на Заході, у 1908-1909 роках поклала край автократичному режимові султана. Та тільки кемалізм зі своєю програмою реформ у політиці й культурі заклав підва­лини для турецької національної держави європейського взірця, переду­мови для якої взагалі були створені розпадом Османської імперії. Кадро­вий офіцер родом із Македонії Мустафа Кемаль (від 1934 року Кемаль Ататюрк), як духовний і політичний провідник реформаторського руху, що після війни здобув ширшу соціальну базу, у травні 1919 року підняв у Анатолії повстання⁷¹ проти окупації державами Антанти і Грецією деяких частин країни. Форма ксенофобії, почуття зовнішньої загрози було у ту­рецькому реформаторському націоналізмі таким самим вирішальним чин­ником, як у японському наприкінці XIX сторіччя. У республіці, проголо­шеній у жовтні 1923 року, кемалізм накреслив національну програму відновлення, ідеологію, що, маючи національні прикмети, прискорювала секуляризацію та «європеїзацію» Туреччини.

Незважаючи на всі очевидні паралелі, не можна, проте, не поміти­ти різниці між турецьким та японським реформаторським націоналіз-

Звільнення від залежності і пригноблення...

мом. Якщо в японській національній ідеології традиційні уявлення і сим­воли відігравали вирішальну роль, то турецький реформаторський на­ціоналізм був виразно спрямований проти деяких головних традицій­них цінностей. Так, націоналісти-реформатори, незважаючи на завзятий опір консервативних кіл, відмовилися від узаконеної в ісламі єдності дер­жави й релігії, 1924 року скасували Халіфат, перенесли столицю з Істам-була до Анкари і виступили проти носіння фески та паранджі. Турецька мова мала звільнитися від впливу арабської і наблизитись до народної мови, щоб література нації, яка прокидалася від сну, могла стати зрозу­мілою широким верствам населення. 1929 року арабська і перська мови були викреслені з навчальних планів вищих шкіл – на користь латин­ської та грецької. Усі ці заходи свідчили про те, що в Туреччині після Пер­шої світової війни йшлося про щось більше, ніж тільки про реформуван­ня тієї держави і того суспільства, які вже існували, – de facto йшлося про побудову на спадщині багатонаціональної Османської імперії нової дер­жави, заснованої на ідеї нації. Ця побудова вимагала революційних за­ходів, часткової відмови від цінностей і норм минулого. Бо старі суспільні і владні структури стояли на дорозі рісорджіменто турецької нації.

Дата добавления: 2015-07-17